Вікіпедія

Ізабелла Французька (королева Англії)

Про католицьку святу дивіться статтю Свята Ізабелла Французька.

Ізабелла Французька
Isabelle de France
Ізабелла Французька
Ізабелла Французька
Портрет Ізабелли в уяві художника
королева-консорт Англії
25 січня 1308 — 20 січня 1327
Попередник: Маргарита Французька
Спадкоємець: Філіпа де Авен
 
Народження: близько 1295
Париж, Франція
Смерть: 22 серпня 1358
замок Хартфорд, Англія
Поховання: Церква Христа Ґрейфраєрзd
Країна: Франція
Релігія: католицька церква
Рід: Капетинги, Плантагенети
Батько: Філіп IV Красивий
Мати: Жанна I Наваррська
Шлюб: Едуард II
Діти: Едуард III, Джон Елтемський, Елеонора Вудсток, Джоан Тауерська

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Ізабелла Французька (англ. Isabella of France бл. 1295 — 22 серпня 1358) пізніше прозвана Французькою вовчицею — королева Англії, дружина англійського короля Едуарда II, мати короля Едуарда III. Вона була дочкою французького короля Філіпа IV Красивого і його дружини Жанни І Наваррської. Сестра останніх королів з династії Капетингів.

Біографія ред.

Дитячі роки ред.

 
Сім'я Філіпа IV, Dimna va Kalila, 1315. Зліва на право: брати Ізабелли Карл і Філіп, Ізабелла, Філіп IV, старший брат Людовик і дядько Карл Валуа.

Рік народження Ізабелли, шостої дитини Філіпа IV і Жанни І Наваррської, точно не встановлений. З документів, що відносяться до її шлюбу з Едуардом ІІ, вважають, що вона народилася близько 1295 року. Письмові джерела вказують і інші дати: 1288 рік, 1292 рік, червень 1299 року. Найбільш поширеною є думка, що Ізабелла народилася між січнем 1295 і січнем 1296 років; французькі хроністи Гійом де Нанжі (англ. Guillaume de Nangis) і Томас Волсінгем пишуть що в момент одруження її було 12 років.

Відомостей про дитинство Ізабелли майже не залишилося. Перші роки вона провела в палаці Сіте (фр. Palais de la Cité) у Парижі. Її годувальницею і першою вихователькою була Теофанія де Сент-П'єр, яка прищепила дівчині любов до літератури[1]. Ймовірно є те, що принцеса була освічена трохи вище середнього рівня. В цю епоху жінки, зазвичай, навчалися письму і читанню в монастирях.

Шлюбні плани ред.

Як було прийнято в цей період, усі діти Філіпа IV були одружені заради політичної вигоди. Ізабелла була обіцяна в дружини спадкоємцю Едуарда І. Шлюб був частиною мирного врегулювання конфлікту Англії і Франції через конфіскацію Філіпом Гасконі в 1294 році. У 1299 році папа Боніфацій VIII запропонував подвійне весілля: англійський король Едуард I, який овдовів, повинен був одружитися з сестрою Філіпа Маргаритою, а його син, майбутній Едуард II, — з Ізабеллою, після досягнення нею шлюбного віку. Після об'єднання двох королівських домів, Гасконь поверталася Англії. Проте в 1303 році Едуард I почав шукати іншу наречену для сина. А Філіп кілька років вів війну у Фландрії і побоювався, що знову буде залучений в бойові дії з Англією. З огляду на сформовані обставини, французький король погодився передати Гасконь Англії. Договір між Францією і Англією, укладений у Парижі в 1303 році, затвердив статус Гасконі як володіння англійського короля з моменту заручин королівських дітей, що відбулися в день його підписання[2].Едуард I помер 7 липня 1307, перед смертю він наказав синові одружитися з Ізабеллою. Новому англійському королю, що вів війну в Шотландії, був необхідний тривалий мир з Францією і не став більше відкладати одруження. 25 січня 1308 в соборі в Булоні відбулося одруження Едуарда II і Ізабелли Французької.

Перші роки шлюбу. Гавестон ред.

Майбутній Едуард ІІ був наймолодшою дитиною Едуарда І і Елеонори Кастильської. Брати Едуарда померли ще до його народження, а сестри були значно старшими за нього. Тому король виховував сина разом з іншими десятьма юнаками з лицарських родів. Одним з них був Пірс Гавестон, батько якого воював в армії короля Франції і Уельсу[3]. Між молодими людьми зав'язалися тісні відносини. Більшість сучасних джерел, не називаючи їх гомосексуальними, підкреслюють незвичайну близькість[4]. Деякі сучасні історики, підкреслюючи, що в шлюбі в Ізабелли і Едуарда було четверо дітей, заперечують гомосексуальність англійського короля[5]. Гавестон був у складі делегації, яка 7 лютого 1308 вітала молодят, коли вони висадилися в Дуврі. Зустріч Гавестона і Едуарда II була надзвичайно теплою, що справило неприємне враження на дядьків Ізабелли (графів Д'Евре і Валуа), що супроводжували подружжя до Англії. Пізніше Едуард передав Гавестону коштовності, подарунок Філіпа IV, і частину ювелірних виробів, що складали придане Ізабелли[6]. У Дуврі Ізабеллу зустріли найшляхетніші дами королівства, серед яких була Ізабелла Вескі, що стала на багато років довіреною особою королеви. Перші роки подружнього життя Ізабелли відзначені конфліктом між англійським королем і його баронами, незадоволеними привілейованим становищем Гавестона. Одним із приводів послужило те, що на коронації Едуарда і Ізабелли (25 лютого 1308) Гавестон був одягнений у пурпур, що було дозволено лише особам королівської крові, і ніс корону Едуарда Сповідника[7] — честь, яка могла бути надана тільки англійському дворянину найвищого положення. Вже 3 березня Парламент закликав до вигнання Гавестона[8]. Серед тих, хто підтримував баронську опозицію, були мачуха Едуарда Маргарита, батько його дружини Філіп IV, архієпископ Уінчелсі.

 
Гі де Бошан, 10-й граф Ворік, стоїть над трупом Гавестона. Малюнок XV століття.

У 1310 році за постановою Парламенту на час шотландського походу Едуарда правління країною було передано комітету з двадцяти одного ордейнера, до якого входили єпископи і барони. Після повернення короля, ордейнери передали йому постанову (ордонанс) з сорока одного пункту[9], обов'язкову для виконання і обмежуючу його владу. У пункті двадцятому вимагалося назавжди видалити Гавестона (разом з королем брав участь у шотландській війні 1310—1311 років), так як він давав королю «неправильні поради». Також Едуард був звинувачений Парламентом у невдалих діях під час війни в Шотландії. Гавестон знову покинув Англію, але повернувся в березні 1312. Це порушення постанови Парламенту змусило баронів взятися за зброю: схопивши Гавестона, вони стратили його 19 червня 1312. Страта Гавестона породила розкол серед ордейнерів, тому що частина їх визнала це дію безправною і незаконною, і дещо посилила позиції короля, якому багато хто співчував.

Відомостей про участь Ізабелли в боротьбі проти Гавестона немає. Весь цей час вона перебувала в тіні. Едуард проводив більше часу з фаворитом, ніж з нею, і лише нагадування короля Філіпа повертали короля в сім'ю. У перші місяці вигнання Гавестона подружжя возз'єдналися, Ізабелла стала супроводжувати чоловіка в поїздках, вони разом провели Різдво 1308 року у Віндзорі. Фінансове становище Ізабелли також покращилося. Відомо, що на Різдво 1311 королева послала дружині Гавестона, Маргарет де Клер, цінні подарунки. Взимку 1312 Едуард переніс свій двір в Йорк. Відправивши вагітну Ізабеллу в пріоратство Тайнемут, Едуард цілком зайнявся порятунком Гавестона. З щоденних записів двору Ізабелли випливає, що в цей період вона вела активне листування, в тому числі і з бунтівними баронами. Зміст листів невідомо, але передбачається, що це були спроби примирення з опозицією, зроблені на прохання Едуарда. Як Ізабелла сприйняла страту Гавестона свідоцтв не залишилося. Філіп IV визнав за необхідне послати на допомогу зятю свого брата графа Д'Евре на чолі делегації законознавців для сприяння примиренню короля і опозиції. У Англії для умиротворення баронів прибули також легати папи римського. У середині вересня 1312 почалися складні переговори, в яких брала участь і Ізабелла, що заслужила репутацію миротворниці.

1312—1321 роки ред.

13 листопада 1312 Ізабелла народила першу дитину — спадкоємця престолу Едуарда. Скорбота Едуарда, що втратив Гавестона, трохи зменшилася при народженні принца: «інакше, якщо б король помер бездітним, корона неодмінно стала б предметом для чвар»[10]. 20 грудня 1312 Едуард, завдяки наполяганням послів французького короля і папи римського, уклав мир з вбивцями Гавестона, на чолі яких стояв наймогутніший магнат Англії, двоюрідний брат короля, Томас Ланкастер. Але Едуард не залишав надії помститися за смерть фаворита.

Відомостей про будь-які непорозуміння між подружжям у наступні десять років після смерті Гавестона немає. Якщо вони знаходилися в розлуці, то регулярно обмінювалися посланнями. Як правило, листи короля були секретними, тому відразу після прочитання знищувалися. Ймовірно, Едуард цінував розум Ізабелли і її дипломатичні здібності, які вона вже встигла проявити. Едуард шанобливо звертався з дружиною і щедро забезпечував її.

 
Герб Ізабелли Французької

У 1313 році Ізабелла і Едуард відвідали Францію. Вони були запрошені Філіпом IV на посвячення в лицарі братів Ізабелли. Побувавши в Гасконі, подружжя попрямували до Парижа. Подорож було відзначено великою кількістю свят і нещасним випадком: під час пожежі згорів намет англійської королеви, а сама Ізабелла була поранена[11]. Філіп IV пішов на деякі поступки зятеві в гасконському питанні й висловив готовність видати йому грошову позику. Передбачається, що цей візит привів до скандальних викриттів у королівській сім'ї: Ізабелла подарувала багато прикрашені кошелі дружинам своїх братів[12]. Пізніше Ізабелла зауважила, що кошелі, подаровані нею невісткам, виявилися у двох нормандських лицарів — Готьє і Філіпа Д'Оне[13], присутніх на бенкеті у Вестмінстері. Ізабелла запідозрила своїх невісток у подружній невірності, і, ймовірно, повідомила про це королю Філіпу під час свого наступного візиту до Франції в 1314 році[14]. Виникла справа Нельської вежі, в результаті якого дві невістки Ізабелли — Бланка і Маргарита Бургундські, звинувачені в подружній зраді, були засуджені на довічне ув'язнення. Достовірно відомо, що під час справи Нельський вежі Ізабелла перебувала у Франції, до 19 березня — у Парижі. Ходили чутки, що саме вона розповіла все королю[15]. Деякі дослідники вважають, що Ізабелла видала своїх невісток, щоб кинути тінь на потомство братів, маючи намір згодом вимагати французький трон для свого сина[16]. Однак у такому випадку Ізабелла повинна була передбачати, що її брати, тоді ще дуже молоді люди, не вступлять у нові шлюби або більше не будуть мати потомства. Взагалі немає жодних доказів, що існувала така змова. Сама ж поїздка англійської королеви до Франції навесні 1314 була викликана необхідністю врегулювання гасконський договір[17].

У новій військовій кампанії на півночі 24 червня 1314 при Баннокберне англійські війська були розбиті шотландцями під проводом Роберта Брюса. Едуард, який ледь уникнув полону, звинуватив у невдачі баронів. Прикордонні англійські володіння піддалися нападам шотландців. Після поразки в Шотландії Томас Ланкастер фактично захопив владу в країні. У вересні в Йорку на засіданні Парламенту Ланкастер поставив у провину Едуарду недотримання Ордонансів, і, як наслідок цього, поразку у війні. Король був змушений погодитися на скорочення витрат з утримання двору й адміністрації. Відомо, що Ізабелла прийняла сторону чоловіка. Вона зміцнила свій союз з ворогом Ланкастера Генрі де Бомоном, сестра якого, Ізабелла де Вескі, придворна дама, була її близькою радницею[18]. Бомони у свій час були віддалені від двору на вимогу ордейнерів, але королева повернула їх. Крім того, завдяки королеві, Едуард у своїй боротьбі проти Ордонансів користувався порадами законознавців Філіпа IV. Ланкастер виступив проти Ізабелли, зменшивши її грошове утримання і переслідуючи її оточення[19]. У 1315–1317 роках Англію, як і інші країни Північної Європи, вразив голод, у результаті якого загинули тисячі людей, а країна відчула серйозні фінансові проблеми[18]. Відомо, що, проїжджаючи через Сент-Олбанс 9 серпня 1315, король і королева з великими труднощами добули хліб. Укази Едуарда про зниження цін на їстівні припаси не змогли полегшити становище країни.

Незважаючи на народження в 1316 році другого сина, Джона, положення Едуарда було не міцним. Королева запросила Ланкастера на хрестини, запропонувавши стати хрещеним принца, проте Ланкастер був відсутній на церемонії. Королева зайняла більш активну роль в управлінні країною, беручи участь з дозволу Едуарда в засіданнях Ради. У цей же час збільшилися її земельні володіння[20], Едуард подарував дружині також деякі маєтки і землі, що належали Гавестону. Восени 1316 за наполяганням дружини король скасував обрання свого кандидата на місце єпископа Даремського Генрі Стенфорда. Ізабелла бажала бачити єпископом «цілком безграмотного» (на думку представників Даремської єпархії) Льюїса Бомонта, брата Генрі Бомонта і Ізабелли Вескі, запевняючи, що тільки він буде опорою короля в боротьбі проти шотландців. Ще одна спроба Ізабелли посадити на єпископське крісло (в Рочестері) свого кандидата не увінчалася успіхом. Її кандидат знову протистояв кандидатові короля, і папа був надзвичайно здивований тим, що королева діє всупереч волі чоловіка.

У цей же час в Оксфорді якийсь Джон Дейдрас оголосив, що він справжній король Англії, в дитинстві підмінений Едуардом[21]. Дейдрас виявляв готовність довести свою правоту в поєдинку з королем. Самозванець був схоплений і страчений, проте непопулярність Едуарда була така велика, що багато хто вірив в те, що він несправжній король. За повідомленням автора «Життєписи Едуарда Другого» інцидент з Дейдрасом глибоко стурбував королеву.

У 1318 році Ізабелла брала участь у переговорах між Ланкастером, відставленим від влади через свою нездатність керувати, проте все ще представляючи серйозну загрозу, і королем. Лікський договір, підписаний 9 серпня, зобов'язував Едуарда дотримуватися Ордонансів і підкорятися раді на чолі з графом Пембруком. До складу ради увійшов і Х'ю Діспенсер-старший, противник Лікського договору. Його син став камергером, а пізніше новим фаворитом короля.

У 1319 році Джеймс Дуглас, воєначальник Роберта Брюса, зробив спробу взяти Ізабеллу в заручниці. Королева разом з дітьми знаходилася неподалік від Йорка в той час, як король облягав Бервік. Лише випадково план Дугласа зірвався[22]. Король, дізнавшись про небезпеку, якої зазнала Ізабелла, негайно зняв облогу Бервіка і пішов в Йорк. Можливо, що метою шотландців було якраз відхід короля від стін Бервіка. Підозри у зраді впали на одного лицаря, Едмунда Дарела, який був заарештований і звинувачений у розкритті місцезнаходження Ізабелли, але його провина так і не була доведена[23].

У 1320 році Ізабелла супроводжувала Едуарда на континент. Англійський король приніс у Ам'єні омаж Філіппу V. Під час цього візиту Едуард заручився підтримкою брата дружини в боротьбі з баронської опозицією[23] і вирішив з ним питання про Понтьє, де в цей час профранцузька партія підривала владу англійців.

Піднесення Діспенсерів . 1321—1325 ред.

Близькість Діспенсерів до короля послужила причиною нового спалаху невдоволення. Старший Діспенсер мав репутацію «жорстокої і жадібної» людини[24]. Як багато хто вважали, син Х'ю Діспенсера-старшого був коханцем короля[25]. Діспенсер-молодший мав необмежений вплив на Едуарда, за повідомленням хронік, будь-яке бажання фаворита тут же ставало наказом короля. Сім'я фаворитів за підтримки Едуарда вступила в конфлікт з аристократією королівства. Спочатку Х'ю молодший, користуючись своїм становищем, домігся більшої частини спадщини герцога Глостера, потім він зосередив увагу на землях Валлійської марки і, перш за все, деяких маєтках Роджера Мортімера, барона Вігмора[26]. А після того, як Х'ю молодший добився від короля рішення про конфіскацію маєтку Гоуер у Джона Морбрея, лорди Марки об'єдналися проти диспенсерів. Ізабелла, яка свого часу терпіла дружбу чоловіка з Гавестоном, не збиралася миритися з захопленням Едуарда Діспенсером-молодшим. Судячи з деяких фактів, вона протистояла Діспенсерам. Так, на прохання лордів Марки, королева втрутилася у сварку між абатом Сент-Олбенса і пріором одного з відділень обителі, Вільямом Сомертоном, прийнявши сторону останнього, що викликав незадоволення Діспенсера[27]. Проте в своїй боротьбі проти сімейства фаворитів вона не могла спертися на «незадоволених» магнатів, так як залишалася вірною королю[28]. 14 липня Ізабеллі і двом сановникам короля була передана велика державна печатка, що свідчить про довіру, яку мав у той час до дружини Едуард. У липні 1321 Ізабелла народила свою другу дочку Джоан. Пологи відбувалися у замку Тауер, так як ситуація в країні була на межі громадянської війни, і Едуард вирішив, що королева буде у безпеці в добре укріпленій цитаделі. 29 липня перед міськими стінами Лондона зупинилося військо бунтівних баронів на чолі з Мортімером, які мали намір добитися вигнання Діспенсерів. Тауер, де перебувала королева з дочкою, був оточений. 1 серпня до Мортімера приєдналися інші «незгодні» разом з Ланкастером. Аймер де Валанс просив Ізабеллу втрутитися, щоб відвернути воєнне зіткнення[29]. Королева публічно на колінах благала чоловіка порвати з Діспенсерами, але незабаром Едуард повернув їх до двору[30].

Після короткочасного перепочинку восени 1321 напруженість між королем і баронами тільки зросла[31]. Ізабелла вирушила у паломництво в Кентербері, в ході якого побажала зупинитися в замку Лідс, фортеці, що належить прихильникові Ланкастера лорду Бедлсміру. Історики вважають, що візит королеви був невипадковий — можливо, Едуард спровокував його, щоб створити привід до війни[32]. Королеву образили, відмовившись прийняти її. Сталася сутичка між охороною Ізабелли і гарнізоном замку[33], загинуло шестеро людей зі свити королеви[34]. 3 жовтня 1321 Ізабелла послала королю листа з вимогою помститися за смерть своїх слуг. Наприкінці того ж місяця за наказом Едуарда війська на чолі з Пемброком взяли в облогу замок Лідс. У цей час королеві, яка перебувала в Рочестері, знову було залишено велика печатку і довірено контроль над королівською канцелярією[33]. Дії короля отримали несподіване схвалення як у більшої частини баронів, так і серед простого люду. Едуард сам очолив облогу, коли ж 31 жовтня Лідс здався, він стратив коменданта замку і його солдатів. 1 грудня 1321 лондонський збір духовенства під натиском Едуарда анулював рішення про вигнання Діспенсерів.

Прагнучи закріпити успіх, Едуард вийшов походом на опозиціонерів. У січні 1322 армія Едуарда поблизу Шрусбері змусила капітулювати Мортімерів. У березні, після битви при Бороугбрідже був полонений Томас Ланкастер. Мортімери були ув'язнені в Тауері. Ланкастер негайно страчений: Едуард і Діспенсери святкували перемогу.

Після поразки баронської опозиції пішли репресії[35]. Едуард під впливом Діспенсерів конфісковував землі, обмежував свободи, страчував і ув'язнював членів сімей бунтівних магнатів, у тому числі жінок і людей похилого віку[36]. Хроністи засуджували жорстокість покарань[37]. Папа Іоанн XXII безуспішно закликав Едуарда стримати свій гнів. Серед гноблених були і люди, близькі до Ізабелли[38]. Відомо, що королева успішно клопотала про прощення одного із заколотників, лорда Новілла. Однак, за повідомленням Фруассара, Діспенсер, бачачи «незадоволення королеви», спонукав короля діяти ще більш безжально[39].

 
Пріораторство Тайнемут. Звідси втікала Ізабелла від шотландців

Відносини королеви і Діспенсера-молодшого погіршилися[40]: він відмовляв у виплаті їй грошового утримання та не повернув замки Мальборо і Дівайзіс[41], передані нею навесні 1321 відповідно Діспенсер-старшому та союзнику короля Оліверу Інгхему. Деякі автори вважають, що Діспенсер-молодший робив замах на життя або честь Ізабелли[42]. Ставлення самого Едуарда до дружини стало помітно холоднішим. Відсутність імені Ізабелли в ділових паперах з 1 листопада 1322 по 18 вересня 1324 свідчить про те, що вона впала в немилість і була позбавлена фінансової підтримки[43].

У цьому ж році Ізабелла потрапила в небезпечну ситуацію в ході бойових дій з шотландцями. Після чергової поразки, цього разу при Старому Байленді, Едуард вирушив на південь, мабуть, щоб зібрати нові війська. Ізабелла зі свитою залишилася в пріоратстві Тайнемут[44]. Шотландці здійснювали спустошливі набіги на північні землі Англії. У той час, як їх армія продовжувала просування на південь, Ізабелла поділилася з чоловіком побоюваннями щодо своєї особистої безпеки і попросила збройної допомоги. Едуард спочатку запропонував королеві вислати людей Діспенсера, вона ж, негайно відкинувши подібну пропозицію, наполягла на тому, щоб прибули війська, у відданості яких вона не мала підстав сумніватися. Однак, поспішно відступаючи на південь разом із військом Діспенсерів, Едуард випустив ініціативу з рук, в результаті чого Ізабелла виявилася відрізаною від нього шотландцями, в той час як уздовж берегової лінії курсували кораблі фламандців, що були колишніми союзниками шотландців у цій війні[45]. Ситуація ставала запеклою. Щоб не потрапити в полон, Ізабелла змушена була послати навперейми шотландцям сквайрів зі своєї особистої свити, в той час як залишені з нею лицарі зуміли захопити корабель. Коли битва була в самому розпалі, Ізабелла разом з супроводжуючими особами зуміла сісти на корабель. У результаті цього поспішного відступу загинули дві фрейліни з її свити[45]. Кораблю, на борту якого перебувала королева, вдалося ухилитися від зустрічі з фламандським флотом. Ізабелла благополучно висадилася в Йорку[45]. Пізніше, в 1326 році, королева звинувачувала Едуарда в тому, що під впливом Діспенсера він кинув її в Шотландії без допомоги[46]. На думку деяких дослідників, Діспенсер не міг піддати королеву і її свиту небезпеці умисно: разом з Ізабеллою була і дружина королівського фаворита Елеонора. Американський історик Едвард Льюіс, вважає, що ситуація, в якій опинилася Ізабелла, була спровокована Льюїсом Бомоном, єпископом Дарема, протеже Ізабелли[46].

Війна в Гасконі ред.

Згідно Паризького договору король Едуард як герцог Аквітанії зобов'язаний був приносити васальну присягу королю Франції за свої володіння в Гасконі[47]. За короткий час на французькому троні змінили один одного три брати Ізабелли. Едуард уникнув принесення присяги Людовіку X і лише під великим тиском присягнув Філіппу V. Коли ж королем став Карл IV, Едуард, наскільки це було можливо, відкладав поїздку на континент, що провокувало зростання напруженості у відносинах між двома країнами[47]. Однією зі спірних територій було графство Аженуа. Військовий конфлікт почався в листопаді 1323 після побудови французами бастіди в Сен-Сардо, частини Аженуа, підпорядкованої Франції[48]. Гасконці під проводом англійського сенешаля Ральфа Бассета захопили і зруйнували бастіду. Французькі війська у відповідь невдало штурмували замок Монпеза[49]. Після відмови Едуарда видати ініціаторів нападу на Сен-Сардо, Карл IV оголосив Гасконь і Понтьє конфіскованими. Восени 1324 Карл Валуа захопив фортецю Ла Реоль[47]. Намісник англійського короля, граф Кентський, був змушений підписати перемир'я на умовах, продиктованих Карлом Валуа. Французи зайняли всю Аквітанію крім прибережних районів.

Конфлікт між Англією і Францією вплинув на положення Ізабелли. У березні 1324 чоловік перестав виплачувати їй грошове утримання. Від королеви зажадали присяги на вірність Діспенсеру-молодшому — вона відмовилася[50]. Восени 1324 всі землі Ізабелли були конфісковані королем, а сума, що виділялася на її особисті витрати, зменшена з 11000 до 1000 марок на рік. У кінці вересня 1324, коли парламент ухвалив вигнати всіх французів з королівської служби, Ізабелла позбулася своїх відданих слуг, що були з нею багато років. У жовтні виплата грошей на витрати королеві була передана до рук Діспенсерів. Трьох молодших дітей Ізабелли передали на виховання родичам фаворитів, щоб захистити їх від впливу королеви-француженки. Карл IV, якому сестра скаржилася в листах на своє становище, вимагав припинити утиски королеви, проте Едуард не послухав цього заклику.

Від'їзд у Францію ред.

Незважаючи на те, що особиста зустріч Едуарда з французьким королем могла сприяти на ситуацію з Аженуа, той як і раніше відмовлявся залишати Англію навіть на короткий час, побоюючись, що в його відсутність барони розправляться з Діспенсерами. Карл IV через папу зробив Едуарду пропозицію: він готовий відмінити конфіскацію земель, якщо англійський король поступиться Аженуа[51]. Папа запропонував як посла королеву Ізабеллу. Для неї несподівано відкрилася можливість покінчити зі своїм принизливим становищем, і, щоб не зірвати свою поїздку до Франції, вона намагалася вести себе з Діспенсерами дружелюбно[52].

 
Майбутній Едуард ІІІ приносить оммаж Карлу IV. Середньовічна мініатюра

Навесні 1325 Ізабелла прибула до Парижа. 30 травня був складений мирний договір на жорстких для англійців умовах, що містив усе-таки пункт про необхідність вирішення питання отримання Аженуа королем Англії. Карл IV затвердив договір 31 травня, Едуард II — 13 червня. На думку Пола Доерті, договір, несприятливий для Англії, міг послужити дискредитації влади Діспенсерів, чого прагнули і король Франції, й Ізабелла зі своїми прихильниками. Після підписання договору Едуард побажав, щоб дружина повернулася додому. Влітку вона переселилася з Парижа в замок Шатонеф, пізніше зупинялася в безлічі замків в околицях столиці. Так як гроші з Англії перестали приходити, Карл оплачував витрати сестри. Едуард, ймовірно, збирався вирушити до Франції для принесення оммажу, проте 24 серпня, вже перебуваючи в Дуврі, оголосив, що хворий. На континент король відправив делегацію, на чолі якої стояли єпископи Річмонд і Стратфорд, в їх завдання входила підготовка до церемонії принесення присяги. 2 вересня в Парижі Ізабелла подала Стратфорду ідею про передачу прав на всі англійські володіння на континенті наслідному принцу, з тим, щоб він прибув для здійснення оммажу. Едуард II погодився на цю комбінацію, що стало нечуваною удачею для Ізабелли: її старший син виводився з-під впливу Діспенсерів і ставав заручником у руках своєї матері[53]. У вересні 1325 наслідний принц приніс присягу, але, всупереч бажанням Едуарда II, Ізабелла залишилась разом з сином у Парижі. Її двір став центром для всіх незадоволених політикою Едуарда II. За повідомленням єпископа Ексетера Степлдона, який приїхав на континент за завданням Едуарда, при французькому дворі збиралися вороги англійського короля. Ізабелла створила свій двір у вигнанні, до якого приєдналися найбільш високопоставлені особи, в тому числі Едмунд Кентський, який прибув у Францію, щоб одружитися з кузиною Роджера Мортімера, і Жан Бретонський, граф Річмонд. Королева відмовлялася бачити Степлдона і повертала непрочитаними його листи. Степлдон повинен був забезпечити королеву грошима, але лише в тому випадку, якщо вона пообіцяє повернутися до Англії. Єпископ поспішно залишив Францію, тому що побоювався за своє життя[54].

Зв'язок з Мортімером. Підготовка до вторгнення в Англію ред.

Едуард у листах до папи та Карла IV марно висловлював свою стурбованість з приводу відсутності дружини. Французький король відповідав зятеві, що "Королева приїхала з власної волі і може повернутися, коли їй до вподоби. Але якщо вона воліє залишатися тут, вона моя сестра і я не можу її вислати "[24]. Ізабелла, яка до того часу посилала до чоловіку і Діспенсерам доброзичливі листи, виразила непокору. Королева заявила, що вона не повернеться, поки між нею та її чоловіком буде стояти третя особа (Діспенсер). З цього часу вона одягалася як вдова, стверджуючи, що Діспенсер знищив її шлюб з Едуардом[55]. В одному з послань королю Ізабелла пригрозила вторгненням її союзників у країну для повалення фаворита[24].

У грудні 1325 помер Карл Валуа, на похорон приїхала його дочка Жанна, графиня Геннегау. Ймовірно, з графинею в Париж прибув Роджер Мортімер, який знайшов притулок у Геннегау. Немає жодних відомостей, що Ізабелла і Мортімер зустрічалися у Франції раніше грудня 1325 року[56]. Вікторіанські історики вважали, що зв'язок королеви з бунтівним бароном розпочався ще задовго до її поїздки у Францію, сучасні дослідники ж схиляються до версії, що коханцями вони стали саме в кінці 1325 року. Вступивши в любовний зв'язок, Ізабелла не могла не розуміти, наскільки це небезпечно. Вже те, що вона залишила чоловіка, нехай і утримувала сина, порушувало всі умовності того часу. Зрада ж могла привести її до загибелі[57].

На початку січня 1326 Едуард II через архієпископа Рейнольдса був сповіщений про те, що французький король запропонував одружити наслідного принца на дочці Вільгельма де Ено і просив того про допомогу в нападі на Англію[58]. Незабаром Едуард дізнався і про зраду дружини. 8 лютого він випустив сповіщення про загальний збор військ, де вперше пов'язав імена Ізабелли і Мортімера. У тому ж місяці в Парижі Ізабелла, Мортімер і Кент вели таємні переговори з послом Роберта Брюса графом Море. Можливо, партія королеви в обмін на припинення набігів на північні землі Англії пропонувала визнати Брюса королем[59]. Навесні до Парижа прибули папські нунції, їхнім завданням було примирення Ізабелли з чоловіком. Ймовірно, умовою повернення королева висунула вимоги видалити від двору Діспенсерів і повернути їй конфісковані маєтки[60]. Перспектива полюбовної угоди не входила в плани Мортімера, який, за деякими відомостями, обіцяв убити Ізабеллу, якщо вона повернеться до Англії[60]. Умови, на яких Ізабелла погоджувалася повернутися, не були прийняті ні Едуардом, ні, тим більше Діспенсерами. Не вплинуло на Діспенсера і послання Іоанна XXII з зазначенням сприяти відновленню миру між подружжям[61]. Тим часом Ізабелла прискорила підготовку до вторгнення і вступила в листування з незадоволеними правлінням Едуарда II в самій Англії. Однак її любовний зв'язок став широко відомим, і королева втратила прихильність папи. Іоанн XXII направив Карлу IV едикт з вимогою не надавати більш притулку коханцям. Сучасні хроністи вважали, що Карл, отримавши попередження папи і піддавшись на вмовляння Діспенсерів, мав намір відправити сестру в Англію. Але, швидше за все, французький король вів більш тонку гру: йому, зайнятого війною в Гасконі, було вигідно залишитися в тіні. І коли, залишивши Париж, Мортімер вирушив до Ено, а Ізабелла разом з Кентом в Понтьє, Карл не переслідував королеву і не видав її маршрут Едуарду II. Флот ж, зібраний в той час французьким королем біля узбережжя Нормандії, цілком міг відвернути увагу його зятя від небезпеки, що виходила з Ено[62].

Повалення Едуарда ІІ ред.

Ще в Парижі Ізабелла досягла попередньої домовленості з Вільгельмом де Ено і його дружиною про шлюб свого сина з однією з їхніх дочок[63]. Придане і отримані раніше кошти від Карла IV[64] пішли на оплату найманців з числа жителів Брабанта, до яких додався загін[65] під проводом брата Вільгельма Іоанна. Граф в рамках шлюбних домовленостей надав також вісім військових кораблів і дрібні судна. Ізабелла, можливо, уклала таємну угоду з шотландцями про те, що вони утримаються від нападів на англійські землі під час її походу проти Едуарда[66]. На думку дослідників, Ізабелла здійснювала фінансову та дипломатичну підготовку вторгнення, Мортімер ж взяв на себе військову частину операції. 22 вересня 1326 Ізабелла і Мортимер з невеликим загоном відпливли до Англії[67] з Дордрехта. Едуард II був проінформований про дату вторгнення і вжив заходів для перехоплення змовників.

Ухилившись від зустрічі з флотом, посланим Едуардом[68], загін Ізабелли 24 вересня висадився біля села Оруелл (східне узбережжя Англії). За різними оцінками, спочатку в розпорядженні Ізабелли було від 300 до 2000 солдатів, найбільш ймовірна цифра — 1500[69]. Ізабелла написала сповіщення до жителів міст Англії, в яких повідомляла про своє повернення і наміри покарати винних у смерті Ланкастера і вигнати Діспенсерів. Через деякий час Ізабеллу зустрів Томас Норфолк, зведений брат Едуарда II, на землі якого висадилися змовники. Сам граф Норфолк був призначений Едуардом відповідальним за збір військ для чинення опору вторгненню. 27 вересня в Норфолку на службу королю з'явився загін чисельністю лише у п'ятдесят п'ять осіб[70].

 
Х'ю Діспенсер-Молодший і Едмунд Фіцалан перед Ізабеллою. Мініатюра з хронік Фруассара

Не зустрічаючи ніякого опору, бунтівники дійшли до Бері-Сент-Едмендс і Кембриджу. У Кембриджі до Ізабелли і Мортимера приєднався Генрі Плантагенет, брат страченого Томаса Ланкастера, зі своїми лицарями[68]. Звістка про вторгнення наздогнала короля в Лондоні 27 вересня. Заклики Едуарда до об'єднання проти заколотників не подіяли. Ситуація в самому Лондоні стала небезпечною для короля[68]. Ізабелла, продовжуючи рух на південь, 2 жовтня досягла Оксфорда, де вона була «зустрінута як рятівниця». Давній противник Едуарда, єпископ Герефорду Адам Орлетон, виступив в університеті з промовою про злодіяння Діспенсерів[71]. У той же день Едуард залишив Лондон і попрямував на захід у бік Вельсу[72]. Ізабелла і Мортімер в союзі з Ланкастером об'єднали всіх невдоволених правлінням короля в коаліцію. 7 жовтня заколотники зупинилися біля міста Данстейбл[73]. Лондон в той час був у руках повсталих містян. Єпископ Степлдон, не розуміючи, що престиж королівської влади в столиці знищений, спробував втихомирити бунтівників, щоб захистити свою власність. Ненависний усіма як слуга Едуарда, він був убитий — голову Степлдона пізніше надіслали Ізабеллі її прихильники[74]. Події в Лондоні сильно схвилювали королеву, так як у Тауері, захопленому містянами, знаходився її молодший син Джон, оголошений повсталими хранителем цієї фортеці і Сіті, проте, в даний момент Ізабелла була позбавлена можливості вплинути на події в столиці. Едуард 9 жовтня досяг Глостера. Ізабелла з військами прийшла туди через тиждень після чоловіка, який до того часу встиг перетнути кордон з Вельсом[75]. 15 жовтня королева, зрозумівши, що народ на її боці, вирішила відкрити свої справжні наміри. У цей день Орлетон в Воллінгфорді виголосив промову «Голова моя! Голова моя болить!»[76], Спрямовану вже проти Едуарда II.

18 жовтня Ізабелла і Мортімер обложили Бристоль, де зник Діспенсер-старший. Місто відкрило ворота перед змовниками 26 жовтня, і королева нарешті возз'єдналася зі своїми дочками Елеонорою і Джоан, яких Діспенсер утримував в Бристолі[77].

У той же час Едуард і Діспенсер-молодший намагалися добратися по морю до Ланді, невеликого острова біля берегів Девону. Однак через погану погоду їм довелося повернутися до Вельсу[78]. Маючи в тилу вже вірний їй Бристоль, Ізабелла пройшла до Херефорда, там вона наказала Генрі Плантагенету знайти і заарештувати Едуарда[79]. 16 листопада король і його фаворит були виявлені і взяті під варту близько Ллантрізанта. Х'ю Діспенсер-старший, захоплений у Бристолі, незважаючи на несміливі спроби Ізабелли врятувати його, під натиском партії Ланкастерів був засуджений до четвертування, повішення і обезголовлення. Дослідники відзначають, що Ізабелла завжди скаржилася тільки на дії Діспенсера-молодшого і, схоже, не мала ворожнечі до його батька, але піти проти волі своїх союзників вона не могла. За «злочини, що порочать лицарську гідність» Діспенсера стратили в мантії з гербами, щоб його герб «був знищений назавжди»[80]. Тіло його розчленували і кинули «на поживу псам.» Едмунд Фіцалан, один з головних прихильників Едуарда II, що в 1322 році отримав землі конфісковані у Мортімера, був страчений 17 листопада.

 
Страта Діспенсера-Молодшого. Мініатюра з Хронік Фруасссара

Х'ю Діспенсер-молодший був страчений 24 листопада в Херефорді при величезному скупченні народу. Його повісили як злодія й четвертували і відправили частини тіла в найбільші міста Англії. Саймона Редінга, захопленого разом з Діспенсером, повісили поруч з ним, звинувативши в образі Ізабелли[81]. Після страт ключових фігур правління Едуарда II, Ізабелла і Мортімер стали проявляти стриманість. Дрібні дворяни отримали прощення, урядові чиновники високого рівня, здебільшого призначені на свої посади обома Діспенсерами і Степлдоном, також залишилися на своїх місцях[82].

Скинення з престолу Едуарда ІІ ред.

Едуард II тимчасово перебував під охороною Генрі Ланкастера в замку Кенілворт. Велика королівська печатка була передана Ізабеллі[83]. Королева зайняла Лондонський Тауер і призначила мером одного зі своїх прихильників. Але Едуард все ще був королем і чоловіком Ізабелли[84]. Ситуація залишалася напруженою, королева побоювалася, що прихильники Едуарда звільнять його. У листопаді було скликано раду знаті і духівництва у Воллінгфорді для визначення подальшої долі Едуарда[85]. Обговорювалося питання про позбавлення короля життя. Йоганн д'Ено, вказавши, що неможливо робити замах на життя помазаника божого, запропонував позбавити Едуарда влади і тримати в ув'язненні все життя[86]. На раді піднімалося також питання про возз'єднання подружжя, оскільки Едуард II просив повернути йому сім'ю. Однак, враховуючи, що король погрожував вбити Ізабеллу, вирішили відмовити йому[87], що збігалося з бажанням королеви. На січневу, 1327 року, сесію парламенту, з метою дотримання законності, Едуард запрошувався двічі, але він, проклявши всіх учасників засідання, відмовився бути присутнім. У парламенті домінували прихильники Ізабелли і Мортімера, очолювані Адамом Орлетоном. Сам Мортімер виступив з промовою, в якій перерахував причини, які потягли за собою необхідність повалення Едуарда. У Вестмінстер-Хол впустили натовп містян, налаштованих проти короля. Орлетон виголосив промову «Божевільний король погубить свій народ»[88], закликав присутніх позбавити Едуарда влади і визнати королем його сина. Натовп одностайно зажадала скинення Едуарда II. Проти висловилися лише архієпископи: Йоркський Вільям Мелтон, Лондонський Стефен Грейвсенд, Рочестерський Гамо Хіт і Карлайлскій Джон Росс[80], ніхто з колишніх друзів і прихильників короля не посмів приєднати свій голос до протестів. Церемонію скинення провів архієпископ Рейнольдс. Коли в зал ввели принца, лорди принесли йому оммаж, було відмічено, що єпископи, що протестували проти позбавлення влади, не брали участь в церемонії. За словами хроніста, Ізабелла під час засідання «виглядала так, немов ось-ось помре від горя» і кілька разів плакала[89]. Принц Едуард несподівано заявив, що не прийме корону проти волі батька[90], і протягом декількох днів нікому не вдалося переконати його змінити своє рішення. У Кенілворт була направлена делегація з тридцяти чоловік на чолі з Орлетоном. Попередньо, 20 січня з Едуардом ІІ зустрілися Орлетон, Стратфорд і Бергерш. Орлетон зажадав зречення від короля, заявивши, що інакше парламент може відкинути його спадкоємців і звести на престол представника іншої сім'ї (мався на увазі Мортімер). Погроза подіяла: Едуард, ридаючи, зрікся корони.

Принц Едуард став наступним англійським королем. Зважаючи на те, що принц був неповнолітнім, була створена регентська рада. Відомі імена дванадцяти лордів, що входили до ради на чолі з Генрі Ланкастером, серед членів ради не згадуються Ізабелла і Мортімер. Але все-таки багато юристів стверджували, що Едуард II, незалежно від рішення парламенту, все ще є законним королем. Залишалася імовірність повернення Едуарда до влади за допомогою його прихильників, і, так як відомо, що король був мстивий, положення Ізабелли було небезпечним.

Смерть Едуарда ІІ ред.

 
Замок Берклі

Подальша доля Едуарда II і роль Ізабелли в ній до досі служать предметом суперечок істориків. Вони згодні з тим, що скинутого короля з міркувань безпеки було наказано перевезти з Кенілворта в замок Берклі, поблизу володінь Мортімера, під опіку Джона Мальтраверса і Томаса Берклі, зятя Мортімера. 23 вересня 1327 Ізабелла та Едуард III, що знаходилися в Лінкольні, отримали повідомлення, що Едуард II загинув в результаті «нещасного випадку». Мортімер був у цей час у Вельсі, виконуючи обов'язки головного судді. За два тижні до смерті Едуарда він отримав звістки про змову, що мало на меті звільнення колишнього короля. За повідомленнями хроністів[91], розкриття змови і вирішило долю Едуарда II.

Згідно популярній легенді, Ізабелла і Мортімер, вирішивши покінчити з Едуардом, і, в той же час, уникнути звинувачення у вбивстві, написали його тюремникам двозначний лист на латині (лат.Eduardum occidere nolite timere bonum est). У залежності від розташування коми (перед або після timere), його можна було прочитати і як «Не бійтеся вбити Едуарда, це добре», і як «Бійтеся вбити Едуарда». Насправді не існує твердих доказів, ніби було прийнято рішення остаточно розправитися з Едуардом, і ні найменших існування подібного листа. Як зазначає біограф Ізабелли Е. Уейр, королева і Мортімер у вересні 1327 перебували в різних місцях і не мали часу прийняти спільно відповідне рішення. На думку Уейр наказ про вбивство, якщо такий був, був від Мортімера.

Тіло Едуарда II було поховане в Глостерському соборі, його серце положили в срібну шкатулку і передано Ізабеллі. На церемонії похорону, що відбулася 20 грудня 1327 та проведеної з усією можливою пишністю, були присутні Ізабелла, Едуард III, Мортімер і весь королівський двір.

Ходили чутки, що Едуард вижив і знаходиться десь у Європі. Вони знайшли відображення в знаменитому листі Фієскі, яке адресоване Едуарду III і датується кінцем 1330-х — 1340-ми роками. Існують різні інтерпретації обставин як смерті, так і порятунку Едуарда II. Крім того, сучасні історики сумніваються, що Едуард був убитий за допомогою розпеченої кочерги. Вважається, що Едуард дійсно помер у замку Берклі від хвороби, викликаної ув'язненням, або був убитий. Подальші ж розповіді про його порятунок були просто легендами, аналогічні тим, що були пов'язані з Жанною д'Арк після її смерті.

Проте деякі історики мають власний погляд на долю Едуарда II. Пол Доерті наполягає на тому, що в листі Фієскі розказано про реальні події. Згідно з ним, Едуард втік із замку Берклі за допомогою якогось лицаря Вільяма Окла, який з'явився в Європі під ім'ям «Вільям Валлієць», щоб відволікти увагу від самого скинутого короля[92]. Іен Мортімер, спираючись на документи тієї епохи, починаючи з 1327 року, стверджує, що Роджер Мортімер сам влаштував втечу Едуарда з Берклі. За цією версією, після «втечі» Едуард жив в Ірландії, отримав справжню свободу після падіння Мортімера і навіть здійснив подорож по Європі, а після своєї смерті був похований в Глостері[93]. Елісон Уейр, також використовуючи лист Фієскі, стверджує, що Едуард II втік, убивши одного зі своїх тюремників і надалі жив як відлюдник. Відповідно до цієї версії в Глостерський соборі був похований не Едуард, а той, кого він вбив. Всі автори альтернативних версій долі скинутого короля сходяться на думці, що в своїх інтересах Ізабелла і Мортімер, знаючи, що він живий, офіційно оголосили про смерть Едуарда. Більшість же істориків, у тому числі Девід Карпентер, вважають, що подібні припущення безпідставні[94].

Регентстово Ізабелли ред.

У 1328 році син Ізабелли, Едуард III, одружився з Філіпою Геннегау. Домовленість про це була досягнута між Ізабеллою і батьками Філіппи ще в 1326 році. Пишна церемонія одруження відбулася в Йорку. У молодої королеви, всупереч звичаю, не було свого двору, не отримала вона від свекрухи і земель, на володіння якими за життя чоловіка мала право як королева-жінка. Коронація Філіппи була відкладена на невизначений час. Можливо, королева-мати навмисно тримала невістку на задньому плані, побоюючись втратити свій вплив на сина і, разом з ним, свою владу[95].

Повернувши собі свої землі, Ізабелла, незважаючи на те, що її особисті статки значно збільшилася, не зупинилася на досягнутому, ставши одним з найбільших власників земель королівства. До Ізабелли ніхто з англійських королев не вів настільки марнотратний спосіб життя[96]. Доходи з володінь королеви зросли з 4 400 до 13 333 фунтів на рік, суми, що була величезною в ті часи[97]. Вже в перші дні правління Ізабелла отримала з королівської казни близько 12 000 фунтів[98], а незабаром, під приводом погашення зовнішнього боргу, ще 20 000 фунтів[99]. Ізабеллі також були потрібні значні кошти для винагороди своїх союзників. Мортімер також зосередив увагу на збільшенні своїх володінь, в основному за рахунок земель Валлійська марки[100]. Неможливо визначити ступінь участі Мортімера у справах управління країною, так як він правив спільно з Ізабеллою і не займав ніякого офіційного поста. На думку Е. Уейр, співробітництво королеви-матері і її фаворита ґрунтувалося на взаємній довірі, і вони «розділили між собою сфери впливу»[101].

Під час регентства Ізабеллі довелося зіткнутися з рішенням зовнішньополітичних проблем, що залишилися в спадок від попереднього правління. Навесні 1327 шотландці відновили набіги на північні землі королівства. Влітку цього ж року англійці почали нову військову кампанію проти невизнаного ними короля Роберта Брюса. Військо під проводом молодого короля протягом трьох тижнів переслідувало загони Дугласа і Рендольфа, але до вирішальної битви справа не дійшла. Виснажені безрезультатною гонитвою, англійці були змушені повернутися на південь. Тим часом Дуглас осадив спочатку Дарем, потім Алінк та Норгем, а Роберт Брюс вторгся в Нортумберленд. Ізабелла віддала перевагу вирішити проблему дипломатичним шляхом. У жовтні 1327 королівські посланці таємно відвідали Брюса в Норгемі, щоб дізнатися його умови. Едуард III спочатку був проти мирного договору, проте у кінцевому результаті поступився[102]. У результаті було укладено Нортгемптонський договір. Згідно з ним, дочка Ізабелли Джоан Тауерська виходила заміж за спадкоємця шотландського престолу Давида, а Едуард III відмовлявся від претензій на шотландські землі, в обмін на обіцянку військової допомоги проти будь-якого супротивника, крім французів, і 20 000 фунтів компенсації за рейди по північних районах країни[80]. Незважаючи на те, що в результаті угоди північні землі країни були в безпеці, правлінню Ізабелли воно не додало популярності. Сам король, який поступився натиску матері, не втрачав нагоди продемонструвати своє невдоволення договором. Крім того, велика частина шотландських грошей надійшла не в королівську скарбницю, а залишилася у Ізабелли.

Другою зовнішньополітичною проблемою була ситуація з гасконськими землями. Ізабелла і тут вирішила питання за допомогою переговорів. За мирним договором, укладеним в Парижі, частина Гасконі без Аженуа, поверталася Англії, в обмін на 50 000 фунтів компенсації[103]. Втрата Аженуа, також як і мирний договір з Шотландією, лише посилила непопулярність Ізабелли і Мортімера[103].

Генрі Ланкастер був одним з перших, хто порвав із Ізабеллою і Мортімером. Обурений укладеним у Нортгемптоні договором, а також тим, що землі графства Лінкольн, що належали раніше його братові, були поділені між Ізабеллою, Мортімером і його сином, в 1327 році Ланкастер покинув двір[104]. Користуючись підтримкою населення Лондона і деяких магнатів, він відкрито став на чолі опозиції[105].

Ізабелла провела реформу королівської адміністрації і місцевих правоохоронних органів[106], у якій потребувала країна після заворушень правління Едуарда II. 28 квітня 1328, після смерті останнього брата Ізабелли Карла, Едуард III, що підтримувався матір'ю, пред'явив претензії на французький престол. До Франції було направлено англійське посольство, яке вимагало офіційного визнання його прав[106]. Однак пери Франції ігнорували вимоги Едуарда, заява якого залишилася символічною. Королівська скарбниця була порожня, становище в країні у зв'язку з переходом Ланкастера в опозицію було близьке до громадянської війни. У цій ситуації неможливо було піти на військові дії, Ізабелла обмежилася тим, що переорієнтувала зовнішньополітичні зв'язки на найближчих сусідів і суперників Франції. У листопаді 1328 вона відповіла послам Філіпа VI, що Едуард III, син короля, ніколи не принесе оммажу синові графа. Коли у відповідь Філіп VI привласнив доходи з гасконских земель, стурбовані англійські магнати просили королеву діяти більш обачно[107].

У 1329 році Едуард III, на вмовляння матері, приніс Філіпу VI васальну присягу, втім, було вирішено, що це буде так званий умовний оммаж (без зобов'язань щодо несення військової служби), який не завадить згодом претендувати на корону Франції[108]. Хроністи XIV століття (наприклад, Джеффрі Бейкер) розцінили позицію Ізабелли як зрада по відношенню до сина, проте у той час ситуація не дозволяла вступати в конфлікт з Францією, і королева-мати це розуміла[109].

Падіння і страта Мортімера ред.

Восени 1328 Мортімеру був присвоєний спеціально створений для нього титул — граф Марч. Включення Мортімера у число графів викликало невдоволення магнатів королівства, і, перш за все, Ланкастера. За словами сучасників, після отримання титулу Мортімер став поводитися як король. Ізабелла через сина дала йому дозвіл утримувати збройну свиту. Сто вісімдесят валлійців, що супроводжували графа Марч всюди, завдавали чимало бід не стільки його ворогам, скільки мирним людям. Річний дохід Мортімера становив 8 000 фунтів, він жив в нечуваній розкоші. Королева закривала очі на зухвалість свого коханця і, ймовірно, передала йому верховенство в справах управління[110].

Наприкінці 1328 Генрі Ланкастер зважився на збройний виступ проти Ізабелли і Мортімера[111]. Він погрожував висунути в Парламенті звинувачення проти останнього в злочинній змові з шотландцями при укладанні мирного договору. Королівськими силами командував Мортімер, в похід вирушили також Ізабелла і король Едуард. У січні 1329 Мортімер взяв фортецю Ланкастера Лестер, а потім — Бедфорд. Ланкастер, надісланий союзниками після взяття Лестера, був змушений капітулювати. Він уникнув смерті, але був підданий колосальному штрафу[111][112]. Деякі заколотники, наприклад, колишній прихильник королеви Генрі де Бомон, що втратив величезні земельні володіння в Шотландії[113], — бігли у Францію[114].Тих же, хто залишився в Англії, Ізабелла помилувала. Навесні 1330 року Едмунд Кентський, який вважав, що його зведений брат живий, спробував організувати повалення Мортімера. Змова була швидко розкрита, заарештовані граф Кентський і декілька його прихильників — в тому числі Саймон Мепехем, архієпископ Кентерберійський[115]. Прохання про помилування Едмунда Кента було відхилено, Ізабелла наполягла на його страті[116]. Міський кат відмовився привести вирок у виконання, Едмунда стратив злочинець, якого за це було помилувано[117].

Деякі дослідники припускають, що наприкінці 1329 Ізабелла завагітніла. Елісон Вейр говорить про вагітність королеви з обережністю: двічі, в 1329 і 1330 роках, королева склала заповіт, до цього вона робила так лише один раз, коли носила свою першу дитину. Дитина Мортімера та королеви, якщо б вона з'явилася на світ, була б ускладненням для Ізабелли і небезпечною для короля[118]. Вейр припускає, що обидві вагітності Ізабелли закінчилися викиднями[119].

 
Едуард ІІІ схопив Роджера Мортімера, коханця своєї матері.

Тим часом молодий король, відсторонений Мортімером від влади, таємно об'єднав навколо себе його супротивників з числа діячів церкви і дворян[120]. Король розкрив свої задуми щодо повалення Мортімера тільки самим надійним соратникам — Вільяму Монтегю і Річарду Бери. Восени 1330 Ізабелла і Мортімер, оточені збройною свитою, що забезпечувала їхню безпеку, прибули в замок Ноттінгем[121]. 18 або 19 жовтня Мортімер, у зв'язку з отриманими відомостями про нову змову, викликав на раду і допитав Монтегю і його друзів. Мортімер звинуватив Едуарда, присутнього на раді, у змові проти нього. Король і Монтегю все заперечували. Після ради Монтегю порахував, що настав час для рішучих дій і переконав короля завдати удару. Вночі 19 жовтня 1330 озброєні дворяни зі свити короля проникли в замок через таємний хід[122]. Ізабелла, Мортімер та інші члени королівської ради обговорювали можливість арешту Монтегю, коли з'явилися люди короля[123]. Едуард, не бажаючи показуватися на очі матері, став біля дверей апартаментів Ізабелли. Мортімер чинив опір, убив одного з нападників, але був схоплений. Ізабелла марно благала сина «помилувати доброго Мортімера»[123].

У листопаді був скликаний Парламент, який засудив Мортімера на смерть за державну зраду. У ході судового розслідування Ізабелла зображувалася як безневинна жертва[124], а про її зв'язки з Мортімером не згадувалося зовсім[125]. Мортімера повісили в Тайберні, особлива милість короля полягала в тому, що його труп не розчленували, щоб розіслати по найбільших містах країни, що було звичаєм цієї епохи[126].

Останні роки ред.

Після перевороту, Ізабелла перебувала під арештом у замку Бекхемстед[127], а потім під домашнім арештом в Віндзорському замку до 1322 року, а потім знову переїхала в замок Різінг в Норфоку[128]. Вікторіанський історик Агнес Стрікленд стверджувала, що в цей час Ізабелла страждала від раптових нападів божевілля, але сучасні дослідники припускають, що у неї був лише нервовий зрив після втрати Мортімера[128]. У цей час вона перебувала під наглядом лікаря[129]. Навесні 1332 вона отримала часткову свободу, отримавши дозвіл залишити Віндзор, і приєдналася до двору.

 
Замок Різінг, де Ізабелла провела останні роки свого життя.

Ізабелла залишалася дуже багатою, незважаючи на те, що після втрати влади передала свою вдовину частина синові, натомість їй були виділені інші землі[130]. У 1331 році їй було призначено річне утримання у розмірі 3 000 фунтів, що збільшилося у 1337 році до 4 000 фунтів[128]. Вона вела розкішне життя в Норфолку, в її свиті крім придворних дам і лицарів також були конюхи, службовці в кількості тридцяти трьох людей та велика кількість слуг[131]. Мешканці найближчого до замку Різінг міста зобов'язані були безплатно постачати туди певну кількість провізії. Також Ізабелла отримувала чверть від суми митних зборів Ліннського порту[132]. Едуард бачився з матір'ю два-три рази на рік, в інший час він листувався з нею і посилав подарунки. Королева захоплювалася літературою, особливо легендами про короля Артура, колекціонуванням коштовностей і святих реліквій. Можливо, що королева в кінці свого життя виявляла інтерес до астрології і геометрії, так як одного разу вона отримала в подарунок мідні квадранти[133]. У 1337 році Едуард повернув матері доходи від Понтьє і Монтрейля, а також право розпоряджатися майном на свій розсуд.

З роками Ізабелла зблизилася зі своєю дочкою Джоан, особливо після того, як та стала жити окремо з чоловіком, Давидом Шотландським[134]. Вона дуже любила своїх онуків, особливо ж зблизилася зі старшим — Едуардом. Отримавши з роками відносну свободу, Ізабелла з принцом Едуардом відвідала ряд святих місць[135]. Королева, як і раніше брала участь у житті королівського двору і мала багато відвідувачів. Дружні стосунки пов'язували її з донькою Роджера Мортімера Агнес Мортімер, графинею Пемброк, і онуком Мортімера, також Роджером Мортімером, якому Едуард III повернув титул графа Марч[136]. У 1348 році планувався візит Ізабелли до Франції для участі в мирних переговорах, але, в кінцевому результаті, поїздка не відбулася[137]. Відомо, що Ізабелла, за бажанням папи, умовила сина в 1354 році звільнити герцога Бретані, утримуваного ним як заручника[138].

Востаннє Ізабелла з'явилася на офіційному урочистості у квітні 1358 року на лицарському турнірі у Віндзорі, присвяченому святкуванню дня Святого Георгія. Ізабелла була в сукні з шовку, розшитій сріблом, рубінами, перлами та золотими шнурами[128].

Померла Ізабелла 22 серпня 1358. Вона заповіла частину свого майна, в тому числі й замок Різінг, принцу Едуарду, а деякі особисті речі своїй дочці Джоан[139]. Її тіло було перевезено до Лондона і поховано у францісканській церкви в Ньюгейті. Пишна церемонія відбулася 27 листопада, процесія пройшла через весь Лондон, за труною першими слідував принц Вельський — найближчий з родичів, які були присутні на похоронах. Заупокійну службу вів архієпископ Кентерберійський Саймон Айліп[140]. Ізабелла була похована у весільній мантії. На прохання королеви срібна скринька, в якій зберігалося серце Едуарда II, була покладена в її труну[141]. На могилі скульптором Агнес Ремсі було споруджено мармуровий надгробок (встановлено в 1359 році) зі статуєю королеви. Пам'ятник постраждав під час Реформації, пізніше лорд-мер Лондона разом з кількома іншими статуями і надгробками продав його, і сліди скульптурного портрета королеви загубилися. Під час Другої світової війни будівля на Ньюгейт-Сіті була зруйнована німецькою авіацією, могила Ізабелли Французької не збереглася.

Діти ред.

У шлюбі з Едуардом ІІ Ізабелла народила четверо дітей:

Наприкінці 1314 року, відповідно до звітів королівського Гардеробу, Ізабелла користувалася послугами лікарів. Виходячи з цих даних, Дж. Е. Тріз зробила висновок, що в цей час у королеви був викидень або вона народила мертву дитину.

Ізабелла в мистецтві ред.

Література ред.

Починаючи з «Едуарда II» Крістофера Марло, Ізабелла зображувалася в літературі як підступна і мстива красуня.

Поет XVIII століття Томас Грей, з'єднавши королеву із п'єси Марло з Маргаритою Анжуйської із хроніки Шекспіра, де та названа «Французької вовчицею», створив поему антифранцузької спрямованості «Бард», в якій Ізабелла розриває нутрощі Едуарда II своїми «безжалісними іклами»[142].

Епітет «Вовчиця» закріпився за Ізабеллою Французькою і повторно використовувався Бертольдом Брехтом у «Житті Едуарда II в Англії»[142].

Крім того Ізабелла з'являється в романах Елеонор Хібберт «Помста королеви» і «Леді-Сонце», що вийшли під псевдонімом Джин Плейді. Успадкувавши від батька жорстокість, Ізабелла одержима бажанням знищити Едуарда II і його фаворитів більше через гордість, ніж через нерозділене кохання. Після вбивства Едуарда вона не знає спокою від нічних кошмарів і в безсонні ночі страждає від усвідомлення своєї провини. Сп'яніла владою, Ізабелла не бажає передавати її синові. Як і в реальній історії, Ізабеллу і Мортімера скидає Едуард III.

Ізабелла Французька — одна з дійових осіб циклу романів Моріса Дрюона «Прокляті королі». У романі «Залізний король» англійська королева грає ключову роль у викритті любовних зв'язків її невісток Маргарити і Бланки Бургундських. У романі «Французька вовчиця» детально розповідається про баронський заколот проти Едуарда II, який очолили Ізабелла і Роджер Мортімер.

Елісон Вейр у біографії Ізабелли, що вийшла в 2005 році, використовуючи свідчення очевидців та архівні документи, спробувала намалювати більш об'єктивний портрет англійської королеви.

 
Ізабелла Французька, XIV ст.

Кіно ред.

Цикл романів «Прокляті королі» екранізувався двічі, в 1972 році роль Ізабелли зіграла Женев'єва Касіль, а в 2005 — Жюлі Гайе. Але найзнаменитіший образ Ізабелли в кінематографі був втілений французькою актрисою Софі Марсо у драмі «Хоробре серце». У фільмі, на відміну від сформованої традиції, Ізабелла — позитивний персонаж. Однак її роман з Вільямом Воллесом, нібито справжнім батьком Едуарда III, — вигадка: Воллес був страчений за рік до приїзду Ізабелли в Англію і за п'ять років до народження майбутнього англійського короля[143].

У 1991 році Дерек Джармен поставив за п'єсою Марло однойменний фільм, де Ізабеллу грає Тільда Свінтон. Англійська королева з'явилася в образі «фатальної жінки», чиє нерозділене кохання до Едуарда штовхає її на заколот проти короля.

Портрети Ізабелли ред.

Збереглися портрети Ізабелли, як мініатюрні в рукописах XIV і XV століть, так і скульптурні. Однак багато хто з них передають лише символічний образ королеви. У монастирі Беверлі (Йоркшир) одна з скульптурних консолей (жіноча голова в короні і покривалі) вважається її портретом. Обличчя жінки з Беверлі дуже схоже на скульптурні портрети Філіпа IV, Людовіка X і Філіпа V з надгробків у Сен-Дені. Фігура жінки в короні і з скіпетром серед надгробків на гробниці Джона Елтемского, можливо також є зображенням королеви.

Родовід ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Weir, Alison, 2006 р. 13
  2. ↑ Уейр, 2010 с.23
  3. ↑ Weir, 2005, p. 18f
  4. ↑ Наприклад: «Аннали святого Павла», «Життєпис Едуарда Другого».
  5. ↑ Doherty, 2003, p. 37
  6. ↑ Weir, 2005, p. 29, 30f
  7. ↑ Описано в «Анналах святого Павла»
  8. ↑ Weir, 2005, p. 43
  9. ↑ Krieger, 1990, s. 175
  10. ↑ Уейр, 2010, с. 115
  11. ↑ Doherty, 2003, p. 56
  12. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 92
  13. ↑ Уейр, 2010, с. 144
  14. ↑ Уейр, 2010, с. 153
  15. ↑ Scalacronica, 1836
  16. ↑ Подібні припущення виказані Холлемом (Hallam. Capetian France), Ланглуа (C. V. Langlois), Фотьє (Fawtier. R. Les Capetiens de France: leur role dans sa construction)
  17. ↑ Уейр, 2010, с. 155—156
  18. ↑ а б Doherty, 2003, p. 61
  19. ↑ Doherty, 2003, p. 60
  20. ↑ Doherty, 2003, p. 61—62
  21. ↑ Doherty, 2003, p. 60—61
  22. ↑ Doherty, 2003, p. 62
  23. ↑ а б Doherty, 2003, p. 64
  24. ↑ а б в Vita, 1957
  25. ↑ Weir, 2005
  26. ↑ Doherty, 2003, р. 66
  27. ↑ Уейр, 2010, с. 195
  28. ↑ Doherty, 2003
  29. ↑ Weir, 2005, р.132
  30. ↑ Doherty, 2003, р. 67
  31. ↑ Doherty, 2003, p. 70
  32. ↑ Weir, 2005, p. 133
  33. ↑ а б Doherty, 2003, p. 71
  34. ↑ Уейр, 2010, с. 200
  35. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 138
  36. ↑ Doherty, 2003, p. 74-75
  37. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 149
  38. ↑ Doherty, 2003, p. 73
  39. ↑ Уейр, 2010, с. 210
  40. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 143
  41. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 144
  42. ↑ Уейр, 2010, с. 221
  43. ↑ Уейр, 2010, с. 219
  44. ↑ Doherty, 2003, p. 76-77
  45. ↑ а б в Doherty, 2003, p. 77
  46. ↑ а б Doherty, 2003, p. 78
  47. ↑ а б в Holmes, 2000, p. 16
  48. ↑ Neillands, 2001, p. 30
  49. ↑ Neillands, 2001, p. 31
  50. ↑ Уейр, 2010, с. 234
  51. ↑ Sumption, 1999, p. 97
  52. ↑ Close Rolls, 1892—1897
  53. ↑ Уейр, 2010, с. 257
  54. ↑ Уейр, 2010, с. 265
  55. ↑ Cronicl of London, 1827
  56. ↑ Уейр, 2010, с. 279
  57. ↑ Уейр, 2010, с. 281
  58. ↑ Special Collections: Ancient Correspondence(SC.1) Public Record Office[en]
  59. ↑ Уейр, 2010, с. 288
  60. ↑ а б Dene, 1691
  61. ↑ Calendar of Entries, 1893—1904
  62. ↑ Society of Antiquaries. MS. 122
  63. ↑ Kibler, 1995, p. 477
  64. ↑ Lord, 2002, p. 47
  65. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 221
  66. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 222
  67. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 223
  68. ↑ а б в Doherty, 2003, p. 90
  69. ↑ Mortimer, 2004, p. 148—149
  70. ↑ Rolls, 1926—1961
  71. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 227
  72. ↑ Doherty, 2003, p. 91
  73. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 228
  74. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 228—229, 232
  75. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 232
  76. ↑ Четверта книга Царств: IV: 19.
  77. ↑ Doherty, 2003, p. 92
  78. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 233
  79. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 236
  80. ↑ а б в А. Брайант. Эпоха рыцарства в истории Англии. Видавництво «Евразия».
  81. ↑ Mortimer, 2004, p. 159—162
  82. ↑ Doherty, 2003, p. 107
  83. ↑ Doherty, 2003, p. 108
  84. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 242
  85. ↑ Doherty, 2003, p. 109
  86. ↑ Petent Rolls, 1894—1916
  87. ↑ Chartulary, 1927
  88. ↑ Kentish, MS. R. 5. 41
  89. ↑ Brut, 1906, 1908
  90. ↑ Walsingham, 1874
  91. ↑ Annales Monastici
  92. ↑ Doherty, 2010, p. 213—215
  93. ↑ Mortimer, 2004, p. 244—264
  94. ↑ Carpenter 2007a, 7 червня 2007
  95. ↑ Уейр, 2010, с. 425—426
  96. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 258
  97. ↑ Weir, Alison, 2006
  98. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 245
  99. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 249
  100. ↑ Doherty, 2003, p. 156
  101. ↑ Уейр, 2010, с. 366
  102. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 304
  103. ↑ а б Weir, Alison, 2006, p. 261
  104. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 314
  105. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 315
  106. ↑ а б Weir, Alison, 2006, p. 309
  107. ↑ Deprez, 1902
  108. ↑ Foedera, 1704—1735, 1816—1869
  109. ↑ Уейр, 2010, с. 453
  110. ↑ Уейр, 2010, с. 446—447
  111. ↑ а б Weir, Alison, 2006, p. 322
  112. ↑ Mortimer, 2004, p. 218
  113. ↑ Doherty, 2003, p. 149
  114. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 333
  115. ↑ Doherty, 2003, p. 151
  116. ↑ Doherty, 2003, p. 152
  117. ↑ Doherty, 2003, p. 153
  118. ↑ Mortimer, 2004, p. 221—223
  119. ↑ Уейр, 2010, с. 487—490
  120. ↑ Doherty, 2003, p. 158—159
  121. ↑ Doherty, 2003, p. 159
  122. ↑ Уейр, 2010, с. 479
  123. ↑ а б Doherty, 2003, p. 161
  124. ↑ Doherty, 2003, p. 162
  125. ↑ Doherty, 2003, p. 172
  126. ↑ Doherty, 2003, p. 163
  127. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 347
  128. ↑ а б в г Doherty, 2003, p. 173
  129. ↑ Уейр, 2010, с. 498
  130. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 353
  131. ↑ Doherty, 2003, p. 176
  132. ↑ Уейр, 2010, с. 497
  133. ↑ Weir, 2006, p. 371
  134. ↑ Doherty, 2003, p. 175
  135. ↑ Doherty, 2003, p. 175—176
  136. ↑ Doherty, 2003, p. 177
  137. ↑ Doherty, 2003, p. 174
  138. ↑ Уейр, 2010, с. 511
  139. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 373
  140. ↑ Weir, Alison, 2006, p. 374
  141. ↑ Уейр, 2010, с. 520
  142. ↑ а б Weir, Alison, 2006, p. 2
  143. ↑ Ewan, жовтень 1995, p. 1219—1221

Джерела ред.

  • Уейр Э. Французская волчица — королева Англии. Изабелла / Пер. с англ. А. Неміровой. — М.: АСТ: Астрель, 2010. — 629 с. — 3000 экз. — ISBN 978-5-17-041727-8
  • Ainsworth, Peter. Representing Royalty: Kings, Queens and Captains in Some Early Fifteenth Century Manuscripts of Froissart's Chroniques. — Kooper, 2006.
  • Annales Londonienses // Chronicles of the Reigns of Edward I and Edward II / Hrsg. von W. Stubbs. — 2-е вид. — London: HMSO, 1882—1883. — (Rolls Series).
  • Boutell, Charles. (1863) A Manual of Heraldry, Historical and Popular. London: Winsor & Newton.
  • Carpenter, David. (2007a) «What Happened to Edward II?» London Review of Books. Vol. 29, No. 11. 7 June 2007.
  • Doherty, P.C. (2003) Isabella and the Strange Death of Edward II. London: Robinson. ISBN 1-84119-843-9.
  • Ewan, Elizabeth. «Braveheart.» American Historical Review. Vol. 100, No. 4. Жовтень 1995
  • Holmes, George. (2000) Europe, Hierarchy and Revolt, 1320—1450, 2nd edition. Oxford: Blackwell.
  • Kibler, William W. (1995) Medieval France: an Encyclopedia. London: Routledge
  • Weir, Alison. Queen Isabella: She-Wolf of France, Queen of England. — London: Pimlico Books, 2006
  • Mortimer, Ian. (2004) The Greatest Traitor: The Life of Sir Roger Mortimer, Ruler of England 1327—1330. London: Pimlico Press
  • Neillands, Robin. (2001) The Hundred Years War. London: Routledge
  • Weir, Alison. (2006) Queen Isabella: She-Wolf of France, Queen of England. London: Pimlico Books. ISBN 978-0-7126-4194-4.
  • Krieger K. F. Geschichte Englands von den Anfängen bis zum 15. Jahrhundert. — München: C.H. Beck, 1990. — P. 170—172. — ISBN 3-406-33004-5.
  • Vita Edwardi Secundi Monachi Cuiusdam Malmsberiensis. The Life of Edward II by the so-called Monk of Malmesbury / trans, and ed. N. Denholm-Young. — Oxford: Nelson's Mediaeval Texts, ed. V. H. Galbraith und R.A.B. Mynors, 1957.
  • Grey of Heton, sir Thomas. Scalacronica: A Chronicle of England and Scotland from A. D. MCCCLXII / Ред.: J. Stevenson. — Edinburgh: Maitland Club, 1836.
  • Sumption, Jonathan. The Hundred Years War: Trial by Battle / Hrsg. von H.T. Riley. — Philadelphia: Pennsylvania University Press, 1999.
  • Calendar of the Close Rolls preserved in the Public Record Office: Edward I, Edward II and Edward III. — London: HMSO, 1892—1897.
  • Cronicl of London, 1089—1483 / Ред.: H. Nicholas.
  • Dene, William. Historia Roffensis / Ред.: H. Wharton. — 1691
  • Calendar of Entries in the Papal Registers relating to Great Britain and Ireland / 8 vols, ed. W. H. Bliss and W. W. Blom. — London: HMSO, 1893—1904.
  • Lord, Carla. Queen Isabella at the Court of France IN: Fourteenth Century England II / Edited by Chris Given-Wilson. — Woodbridge, Suffolk: Pimlico Press, 2002.
  • Calendar of the Petent Rolls preserved in the Public Record Office: Edward I, Edward II and Edward III. — London: HMSO, 1894—1916
  • Chartulary of Winchester Cathedral / Ред.: A. W Goodman. — Winchester, 1927
  • The Kentish Chronicle / Trinity College Cambridge. — MS. R. 5. 41
  • The Brut Chronicle, or The Chronicle of England. — London: ed. F. W. D. Brie, Early English Text Society, 1906, 1908. — (Original Series, CXXXI).
  • Walsingham, Thomas. Chronicon Angliae, ab anno Domini 1322—1328 usque ad annum 1388. Auctore Monacho Quodam Sancti Albani / ed. E. M. Thompson. — London: HMSO, 1874. — (Rolls Series)
  • Deprez E. Les Preliminaires de la Guerre de Gent Ans. — Paris, 1902
  • Foedera, Conventiones, Literae et cujuscumque generis Acta Publica, or Rymer's Foedera, 1066—1383 / 20 vols, ed. Thomas Rymer; 4 vols, ed. Adam Clarke, J. Caley F. Holbrooke, J. W. Clarke and T. Hardy. — London, 1704—1735, 1816—1869.
  • Weir, Alison. Isabella — She-Wolf of France, Queen of England. — London: Random House, 2005. — ISBN 0-7126-4194-7
Попередник
Маргарита Французька 		  Королева Англії
1308-1327 		  Наступник
Філіпа де Авен
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ізабелла_Французька_(королева_Англії)&oldid=42230246