Відкрити головне меню

І́за — село в Україні, в Хустському районі Закарпатської області, центр сільської ради. Розташоване між двома гірськими пасмами, на лівому березі Ріки за 5 км від районного центру і залізничної станції Хуст. Населення — 5 237 чоловік (на 2001 рік).

село Іза
При в'їзді в село з півночі
При в'їзді в село з півночі
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Хустський район
Рада/громада Ізянська сільська рада
Код КОАТУУ 2125383601
Облікова картка Село Іза на порталі Верховної Ради України 
Основні дані
Перша згадка 1387 рік
Населення 5237
Поштовий індекс 90436
Телефонний код +380 3142
Географічні дані
Географічні координати 48°12′50″ пн. ш. 23°19′43″ сх. д. / 48.21389° пн. ш. 23.32861° сх. д. / 48.21389; 23.32861Координати: 48°12′50″ пн. ш. 23°19′43″ сх. д. / 48.21389° пн. ш. 23.32861° сх. д. / 48.21389; 23.32861
Середня висота
над рівнем моря
182 м[1]
Водойми річка Ріка
Відстань до
районного центру
5 км
Місцева влада
Адреса ради с. Іза, вул. Центральна, 97
Сільський голова Дума Ольга Василівна
Карта
Іза. Карта розташування: Україна
Іза
Іза
Іза. Карта розташування: Закарпатська область
Іза
Іза

Іза у Вікісховищі?

ІсторіяРедагувати

Про заселення території Ізи в I тисячолітті н. е. свідчать два курганних могильника рубежу нової ери та IIIIV століть н. е., досліджені на її околиці. Перша група курганів – праворуч від дороги іза – Липча, друга – напівнічний схід, ближче до села. Могильники досліджувалися братами Затлукал в 1939 – 1940 роках, М. Ю. Смішком в 1948—1949 роках та В.Г.Котигорошком в 1975 – 1976 роках. Досліджено похованя культури карпатських курганів І – ІV століть нашої ери.

Перші письмові згадки про Ізу відносяться до 1387 року. Легенда пов'язує назву села з прізвищем першого поселенця Ізая, яке згодом тут була досить поширене.

У XVIXVII століттях жителі Ізи були кріпаками Хустської домінії, а потім феодалів Жигмундів. Населення займалося в основному землеробством — сіяли головним чином жито, ячмінь, пшеницю, овес. Розвивалося також тваринництво. Крім того, тут були поширені рибальство і мисливство. У річках Тисі та Ріці водилося багато риби, а в навколишніх лісах — дичина. Кріпаки платили грошові та натуральні побори, а також відпрацьовували панщину. Вони віддавали домінії дев'ятину від урожаю, десятину від худоби, визначену кількість курей, яєць, гусей, встановлену суму грошей, утримували протягом зими домініальну худобу. Жителі Ізи взяли участь у селянській війні 1514 року під проводом Дєрдя Дожі та інших народних виступах. У 1646 році тут було введено унію.

В Ізі провів останні роки життя український письменник-полеміст Михайло Андрелла. Тут він помер і похований. У 1768 році в Ізі налічувалося 79 селянських господарств, що мали в користуванні лише по півнаділу землі. Розмір панщини був нічим не обмежений: селяни один тиждень працювали вдома, наступний — на панщині на користь поміщика. Особливо важка була праця на поміщицьких полях під час збирання врожаю. У 1786 році під час голоду померла понад третина жителів Ізи.

У 1830 році в селі проживало 1198 людей. У результаті революції 1848–1849 років було скасовано кріпосне право.

В кінці XIX століття в селі широко поширився промисел плетіння кошиків з лози. Одним з його родоначальників був Іван Кашко. Він навчив цьому ремеслу двох синів, а потім ним стали займатися ще кілька жителів села. Свої вироби вони продавали на базарі в Хусті і в інших містах. У 19091910 роках багато безземельних і малоземельних жителів Ізи були зайняті плетінням кошиків. Цей промисел поступово вдосконалювався. Крім виготовлення кошиків, тут обплітали лозою скляні бутлі для вина, а також для хімічних речовин, що випускалися акціонерним товариством «Клотільда​​» в Великому Бичкові. Влітку селяни готували лозу, чистили її від кори, фарбували, а взимку займалися плетінням.

На початку XX століття Іза була великим селом Марамороської жупи. Якщо в 1873 році тут налічувалося 365 житлових будинків та 1 707 мешканців, то в 1900 році — 519 житлових будинків та 2 505 мешканців. Із загальної кількості жителів 2 248 осіб (90 відсотків) складали українці, 219 — німці, 36 — угорці, 42 — румуни. До села було приписано 7 706 кадастральних хольдів землі.

З 1899 року в Ізі діяла початкова школа. Навчання в ній велося угорською мовою. У 1908/09 навчальні роки в школі два вчителі навчали 120 учнів. У 1900 році тільки 433 жителя вміли читати і писати. Проти політики національного гноблення українського населення виступав Іван Раковський, який жив в селі з 1859 по 1885 рік. Сюди він приїхав з Будапешта, де був редактором кількох російських періодичних видань. Він помер в Ізі, де і похований.

Після розпаду Австрійської імперії у 1918 році село захоплювала Угорщина, Румунія (наприкінці квітня 1919 року), а у вересні тут була встановлена влада Чехословаччини.

У 19201930-х роках в селі почали займатися столярством, теслярством, ткацтвом. Ізянські столяри були відомі далеко за межами села. Невелика частина жителів працювала плотогонами. Сільська біднота за мізерну плату наймалася до багатіїв.

З 1919 року в Ізі функціонувала українська початкові школа, а з початку 1930-х років — і чеська. У 1938 році в обох початкових школах навчалися 300 учнів і працювали 14 учителів. Були бібліотека та читальня. У 1939 році в селі проживав 3 631 чоловік і налічувався 761 житлових будинків.

З 15.03.1939 село входило до складу Карпатської України і уже 18 березня Ізу окупували угорські війська.


- У селі діє єдина в Україні ферма з розведення плямистих оленів, яка постачає сировину для виробництва пантокрину.

ЕкономікаРедагувати

 
Сучасні вироби з лози в Ізі

Село — великий центр лозоплетіння[2].

В селі розташований завод«Албіон Гроуп», європейського виробника павільйонів для басейнів[3].

У селі діє єдина в Україні ферма з розведення плямистих манчжурських оленів, яка постачає сировину для виробництва пантокрину[4].

РелігіяРедагувати

В селі діє чоловічий Свято-Миколаївський монастир, де зберігаються мощі святого преподобного Олексія Карпатського.

Церква Успіння пр. богородиці. 1901.

У 1751 р. в селі були дві дерев’яні церкви. Одна в доброму стані, з вежею, з двома дзвонами, вкрита шинґлами, прикрашена всіма місцевими образами, посвячена на Успіння Богородиці. Друга – Різдва пр. богородиці, теж з вежею, з двома дзвонами та всіма образами. У 1801 р. йдеться, очевидно, про ті ж церкви: “вишня коло фари доста добра; нижня мала, стара, зато запераєтся, утварь же єї перенесеться до другої, а что не потребно, най продастся”. Дерев’яна церква Різдва з 1580 р. ще стояла на поч. XX ст. і зазначена в шематизмі 1915 р.

У 1922 р. каноник Василь Гаджеґа згадував з жалем про зруйновану в рідній Ізі дерев’яну готичну церкву Різдва, що походила з XVI ст. У 1920-ті роки Іза стала центром православ’я на Мараморощині, яке поширилося ще в перші роки XX ст. Селяни вважали новозбудовану церкву православною і спір про право власності на муровану церкву Успіння тривав аж до 1931 p., коли справу вирішили на користь греко-католиків.

14 квітня 1937 р. близько 8 год. 30 хв. вечора мурована греко-католицька церква була підпалена і цим зруйнована, але дивом вціліли престол, казательниця та іконостас. Іконостас, як розказують, деякий час прикрашав церкву в Монастирці, звідки ізяни забрали його силою і склали в Феофана Сабова, а тепер цей майстерний витвір встановлено в новозбудованій православній церкві. Збитки становили 400 тисяч чехословацьких корон, але винуватців не знайшли. Спалений храм планували відбудувати, та перешкодили політичні обставини.

Залишки церкви розібрали 12 березня 1976 р. за ініціативою тогочасних голови колгоспу та секретаря парткому і на місці церкви збудували будинок сільради.


Церква св. Миколи Чудотворця. Початок 1920-х.

Православний чоловічий монастир за зразком російських вирішили збудувати в Ізі ієромонахи Олексій, Амфілохій та Матвій, які повернулися з російського полону після Першої світової війни. Роботи, очолювані ієромонахом Матвієм, почалися 1920 р., а в 1921 єпископ Досифей затвердив ігуменом о. Олексія Кабалюка і відслужив першу службу у новозбудованій монастирській церкві.

Дерев’яну церкву св. Миколи (літнього) збудували на місці старої церкви, в якій колись служив відомий культурний діяч краю о. Іван Раковський, а монахи поселилися на фарі біля мурованої церкви. За даними, зібраними вчителем Михайлом Прокопом, церкву будували місцеві майстри Петро Сабов, Микола Сабов, Гелебан, Мадяр. За композицією форм церква нагадувала гуцульські п’ятизрубні церкви, незвичною була лише дзвіниця над видовженим приміщенням на західному фасаді.

У 1925 р. корпус келій вирішили будувати за селом в урочищі Карповтлаш, яке стало новим місцем монастиря, а Миколаївська церква залишилася сільською церквою.

З 1969 р. храмовим святом стало Успіння пр. богородиці. Того ж року Іван Андрішко намалював ікони до іконостаса. У 1980-1984 роках інтер’єр церкви розмалював Василь Якубець.

В селі діє чоловічий Свято-Миколаївський монастир, де зберігаються мощі святого преподобного Олексія Карпатського. Історія цього скиту почалася у 1924 р., коли Дмитро Сабов, отримавши у спадок від батька будиночок, вирішив заснувати в ньому скит. Дівчата-монашки також купили маленький будинок і поставили його коло Дмитрового.

З розповідей черниці Євдокії Ізай, які записав учитель Михайло Прокіп, відомо, що перший будиночок збудовали з вальків на основі оборогу (конструкція з 4 стовпів та даху для зберігана сіна), до якого поступово добудували інші приміщення. У 1946 р. скит отримав законне визнання, а Дмитро Сабов став ієромонахом з іменем Іоан і з дозволу єпископа Нестора влаштував у своєму будинку домову церкву на честь Різдва Богородиці. Хоч ієромонах через своє свавілля був позбавлений сану, монашки продовжували жити общиною. На початку 1950-х років скит закрила радянська влада. Окремі монашки пішли в Липчанський монастир, інші розійшлися по домівках.

До закриття у 1959р. в монастирі проживало 67 монахів, після чого в монастирі розміщувався санаторій, а потім – туберкульозний диспансер (який діє тут і до сьогоднішнього дня).

З 1991 р. монастир очолював архімандрит Стратонік (Легач), а з 9 березня 2000 р. – намісником монастиря було призначено архім. Вассіана (Поп).

В неділю Торжества Православ’я 1994 р. відбулася закладка нового соборного храму монастиря на честь свт.Николая. Будівництво було закінчено у 1998 р.

Головними святинями обителі є мощі преподобного Алексія Карпаторуського, сповідника, та Афонська ікона Божої Матері “Скоропослушниця”, яку обріли разом з мощами прп.Алексія у 1999 р., пролежавши в землі 52 роки.

ПерсоналіїРедагувати

 
Пам'ятник Дмитру Вакарову в селі

В селі народилися:

ДжерелаРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Погода в селі
  2. Лозоплетіння — стабільний прибуток і зайнятість населення с. Іза на Закарпатті // Український лісовий ринок, 20.06.2006. Архів оригіналу за 05.03.2016. Процитовано 26.11.2010. 
  3. "[1]
  4. Сніжана Русин. Михайло Бугаш розводить оленів // Газета по-українськи, № 305, 8.02.2007

ЛітератураРедагувати

Інтернет-посиланняРедагувати