Відкрити головне меню

Іваницький Олександр Володимирович (10 грудня 1937, Ярова, Краснолиманський район, Донецька область, Українська РСР, СРСР) — заслужений майстер спорту СРСР, олімпійський чемпіон (1964), чотирикратний чемпіон світу (1962—1963, 1965—1966) та чемпіон СРСР (1964—1965) зі спортивної боротьби, популярний спортивний радіотележурналіст, педагог, письменник, член Бюро спортивних експертів Євробачення.

Спортивні медалі
100px
Іваницький Олександр Володимирович
Представник СРСР
Вільна боротьба
Олімпійські ігри
Золото Токіо 1964 Вільна боротьба
Медаль Олімпійські Ігри Вид спорту
Gold medal icon.svg Золото Токіо 1964 Вільна боротьба

БіографіяРедагувати

Народився в сільській родині. Батько — Іваницький Володимир Селіверстович, мати — Іваницькая Марія Михайлівна. У 4-річному віці майбутній борець пережив Ленінградську блокаду. Його і брата Юрія врятувала Дорога життя, прокладена по льоду Ладозького озера. Виснажених, опухлих з голоду братів вивезли по Ладозі в тил. Потім, після повернення в звільнене від блокади місто, були початкова школа та дворовий спорт: козаки-розбійники, футбол і хокей (де шайбу замінювала порожня консервна бляшанка), лижі й ковзани, а ще — єдиний на весь двір велосипед, перегони на самокатах та інша дитяча «спортивна самодіяльність». Тож не дивно, що один лише цей ленінградський двір (так звана «Дурдинка» — будинок із башточкою на розі Обвідного каналу і Ліговського проспекту) дав країні двох олімпійських чемпіонів: Ельвіру Озоліну, переможницю в метанні списа (Рим; 1960) і борця-важковаговика Олександра Іваницького, котрий завоював перше своє «олімпійське золото» в Токіо в 1964 р.

Іваницький якось зізнався, що раніше ніколи, навіть у найсміливіших своїх дитячих і юнацьких мріях, не бачив себе ані спортсменом, ані тим більше борцем. Коли вчився в технікумі, відвідував музичний гурток: навчився грати на контрабасі, згодом почав освоювати саксофон. Вважав, що «великий спорт» — не для нього. У спортзал ледь не за руку його привів приятель, який почув, що там шукають високорослих хлопців. Олександру тоді виповнилося 17 років, він виріс під 190 сантиметрів, і хоча не міг жодного разу підтягнутися на руках на турніку, зважився переступити поріг залу. Буквально через місяць відбувся чемпіонат Ленінграда з боротьби самбо серед хлопців, і сталося справжнє диво: Олександр став чемпіоном міста у важкій вазі.

Його поява на спортивній арені в ролі важкоатлета (вірніше — суперважкоатлета) фактично поклала початок новому типові спортсменів цієї вагової категорії. Раніше справжнім важкоатлетом вважався лише той борець, хто мав вагу не менше 125 кг, і на килимі панували багатирі вагою і під 140, і під 200 кг. Олександр став родоначальником абсолютно іншого типу атлетів — високий, міцний (бойова вага 105—107 кг), статурний і, головне, озброєний відмінною технікою. У швидкості виконання прийомів, їх різноманітності, тактичному малюнку поєдинку він не поступався борцям легких вагових категорій. Прямим спадкоємцем цього стилю в подальшому став важкоатлет Олександр Медвєдь, трикратний олімпійський чемпіон. А в класичній боротьбі подібний типаж представлений уже сучасним атлетом, також трикратним олімпійським чемпіоном, легендарним Олександром Кареліним.

У 1957 р. О. Іваницький закінчив Ленінградський радіотехнікум за спеціальністю «гідроакустика». У 1966 р. отримав диплом Державного центрального інституту фізичної культури (ДЦІФК) у Москві (педагогічний факультет). У 1979 р. закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС (факультет журналістики).

Починаючи з 1962 р. О. Іваницький активно заявляє про себе в пресі. Він написав ряд книг, зокрема «Тайная сила ростка», «Удаль молодецкая», став автором документальних телефільмів (серед них — «Залог победы», «Жизнь после жизни»). Крім того, він займався викладацькою діяльністю на факультеті журналістики МДУ ім. М. Ломоносова, де у період підготовки до московської Олімпіади організував і факультативно прочитав спецкурс «Спортивна телерадіожурналістика».

Після завершення спортивної кар’єри в 1967 р., кілька років працював у відділі спортивної та оборонно-масової роботи при ЦК ВЛКСМ на посаді заступника завідувача відділу. Відповідав за розвиток масових підліткових змагань «Шкіряний м’яч» (футбол) і «Золота шайба» (дворовий дитячий хокей). У 1973 р. був призначений головним редактором головної редакції спортивних програм Держтелерадіо СРСР. Однак у своїй кар’єрі спортивного коментатора власним найвищим досягненням Олександр Іваницький вважає проведення саме телерепортажів з Олімпіади-80. У цій царині йому вдалося втілити в життя свій оригінальний задум. Іще за 4 роки до Олімпіади він із помічниками відібрав на обласних телестудіях режисерів — і не просто талановитих, а таких, що тяжіли до того чи іншого виду спорту. Потім закріпив кожного режисера за «своїм» улюбленим видом спорту: вони відповідали за його висвітлення на Держтелерадіо, виїжджали на збори в команди та в соціалістичні країни на стажування. А незадовго до проведення Олімпіади-80 Іваницький зумів впровадити у спортивне телебачення ще одну власну новацію, котра розділила стилістику спортивної телережисури на «до і після» Олімпіади. Олександр охрестив її «крупним планом». Раніше перебіг змагань з усіх видів спорту телекамера відслідковувала дещо відсторонено — нібито з висоти пташиного польоту. Однак ця телекартинка, на думку Олександра, була позбавлена живих емоцій, тобто їй бракувало динаміки, крупних планів: облич гравців, тренерів, уболівальників. Довго довелося переконувати телережисерів, але все таки вийшло так, як задумав Іваницький. Було знайдено таку відповідність у використанні крупного плану, що не заважала трансляції, а, навпаки, збагачувала її, насичуючи емоціями, властивими будь-якому змаганню, й вироблено миттєву «кнопкову реакцію», яка давала змогу в лічені секунди давати потрібний план, перемикаючи телекамери, й насичувати екран реаліями спортивних протистоянь. Тож саме на московській Олімпіаді вперше в світовій практиці це запропоноване Іваницьким нововведення було успішно апробовано.

У 1991 р. О. Іваницький перейшов працювати на новий телеканал РТР, де очолив спортивну редакцію «Арена». Виступив ініціатором створення першого в історії Росії спеціалізованого спортивного супутникового телеканалу «Метеор-спорт» (1996). Канал працював в експериментальному режимі протягом місяця, цілодобово висвітлюючи перипетії подій на літніх Олімпійських іграх в Атланті.

Із 1993 р. Олександр Іваницький — член Бюро спортивних експертів Євробачення.

ПосиланняРедагувати