Фортеця святої Єлисавети
Форте́ця Єлисаве́ти (Єлисаветинська фортеця; трапляється також написання Фортеця Єлизавети, Єлизаветинська фортеця) — фортеця-зірка, адміністративний центр Новосербського поселення (Нової Сербії та Новослобідського козацького полку). Названа на честь Святої Елисавети — покровительки імператриці Єлизавети Петрівни.
| Фортеця Єлисавети | |
|---|---|
|
| |
|
Координати: 48°29′53″ пн. ш. 32°15′14″ сх. д. / 48.498° пн. ш. 32.254° сх. д. | |
| Тип | фортеця |
| Країна |
 Україна |
| Розташування | Кропивницький[1] |
  Фортеця святої Єлисавети (Україна) | |
 | |
 Фортеця святої Єлисавети у Вікісховищі | |
.jpg)
Мала форму правильного шестикутника периметром (разом із зовнішніми укріпленнями) до 6 верст. Єлисаветинська фортеця була головним поселенням (штаб-квартирою) Новослобідського козацького (згодом Єлисаветградського пікінерного) полку. Фортеця була одним з оплотів російського впливу в регіоні: протягом 1753—1764 вона була місцем перебування вищого російського командування на півдні України; у ній діяла слідча комісія у гайдамацьких справах (з 1756). Під час російсько-турецької війни 1768—1774, коли у межі Єлисаветградської провінції вдерлися татари, гарнізон укріплення закрився у фортеці і не вступив в бій з татарами, які безкарно пограбували і попалили навколишні села. З 1775 фортеця Єлисавети остаточно втрачає своє оборонне значення. У 1784 фортецю було ліквідовано, з неї було вивезено до Херсона всю артилерію. Повне скасування статусу фортеці Єлисавети здійснилося 15 березня 1805 року.
Історія фортеці ред.
Фортецю Єлисавети було побудовано відповідно до сенатського указу, яким також створювалась Нова Сербія[2]. Указ був підписаний імператрицею Єлизаветою 4 січня 1752 року[3]. На підставі указу була видана жалувана грамота[4] Івану Хорвату та інструкція[5] Івану Глєбову. Проект затверджений 30 липня 1752 року. Вибір місця розташування обумовлений приблизно рівною відстанню від вже наявних тоді фортець — Архангельської (тепер — Новоархангельськ) на Синюсі та Мішуриноріжської на Дніпрі, що створювало оборонну лінію з трьох великих укріплень, проміжки між якими захищалися новосербськими шанцями та козацькими форпостами.
Місце для фортеці обрав генерал артилерії І. Ф. Глєбов згідно з наданою йому 3 лютого 1752 року спеціальною інструкцією. Затвердив його Сенат на засіданнях 21 березня та 1 квітня 1753 року. Але у зв'язку з напруженою політичною ситуацією будівництво було затримано і указ про його початок вийшов тільки 3 березня 1754 року. Урочисте закладання фортеці відбулося 18 червня 1754 року. Будівельними роботами керував інженер-підполковник Л. І. Менцеліус.
Фортеця складалася з утвореного земляними валами шестикутника бастіонних фронтів з шістьома равелінами поперед куртин. Вся фортифікаційна система оточувалася глибокими сухими ровами, вздовж зовнішнього периметру яких проходила фортечна дорога, прикрита шістьома гласисами. На березі Інгулу, для його оборони, в 175 сажнях від фортеці був окремий горнверк — шанець Св. Сергія. Бастіони мали форму п'ятикутників, з відкритими на фортечний плац горжами. У бастіонів були подвійні фланки. Равеліни мали форму неправильних ромбів і були відкриті з тилу. У випадку захоплення ворогом це робило їх беззахисними з боку фортечного вогню. Всі верки (захисні споруди) були земляними. Головний вал був висотою 19 футів, товщиною — 18 футів, висота понижених фланків — 7,5 9 футів, висота равелінів — 16 футів, висота гласисів — 7 футів, глибина ровів — 18-21 футів.
У фортеці було троє воріт, облаштованих сторожовими вежами та кордегардіями — Троїцькі (головні, тепер виїзд на Ново-Олексіївку), Пречистенські та Всіхсвятські. Бастіони фортеці названі іменами святих — Петра (перший від Троїцьких воріт за стрілкою годинника), далі послідовно — Олексія, Андрія Первозваного, Олександра Невського, Архістратига Михаїла та Катерини. Равеліни також мали святих покровителів — Анни (навпроти Троїцьких воріт), потім по колу — Наталії, Іоанна, Пресвятих Печерських, Миколая та Феодора.
У зв'язку зі стурбованістю Туреччини щодо правомірності місця розташування фортеці та розпочатими з цього приводу переговорами, будівництво у середині жовтня 1754 року було призупинене, хоча в цілому оборонні вали були вже насипані, тільки не на повну висоту. За донесенням особливого турецького уповноваженого паші Девлет-Алі-Сент-Аги, який здійснив огляд фортеці Єлисавети, у 1755 році вона була вже побудована «міцно і надійно», але вали невисокі, у деяких місцях до 2 аршинів, а де й менше. На висновки турецького візитера, що заспокоїли Порту, очевидно вплинуло дуже добре прийняття, яке йому організували попереджені завчасно російським послом у Стамбулі надвірним радником О. М. Обрєзковим комендант фортеці бригадир О. І. Глєбов та головний військовий командир краю генерал-майор І. Ф. Глєбов. Незважаючи на дипломатичні дебати, роботи у фортеці з причини ускладнення на південному кордоні були поновлені вже у 1756 році: вздовж прикритої дороги поставлений палісад, де не було брустверів, — улаштовані рогатки, у вихідних кутах і на фланках бастіонів, а також на фасах равелінів поставлені гармати, перед якими насипали бруствери.
Артилерійське озброєння фортеці тоді складалося зі 120 гармат, 12 мортир, 6 фальконетів, 12 гаубиць та 6 мортирів. В наступні роки будівельні роботи у фортеці продовжувалися, але дуже повільно і не були закінчені навіть до кінця правління імператриці Єлисавети (1761 р.) На території фортеці було розбудоване ціле місто, в центрі якого стояла дерев'яна Свято-Троїцька церква, що з 1755 по 1801 роки мала статус соборної. Солдатські казарми були розраховані на 2200 вояків. Гарнізон складався з трьох батальйонів та двох команд — артилерійської та інженерної. Тут знаходилися комендантський, ганералітетський, протопопський будинки, порохові погреби (один з них, що у бастіоні Св. Петра, у 1994 році був досліджений кіровоградськими археологами), кузні, криниці, провіантський магазин (склад), кордеґардії та інші будівлі. Чотирнадцятикімнатний дім, в якому у 1787—1788 роках жив генерал-фельдмаршал князь Г. О. Потьомкін, пізніше був пристосований для перебування послів, що зупинялися тут, подорожуючи з Петербурга до Константинополя і зворотно.
В 1763 році у фортеці було відкрито школу для офіцерських дітей, у 1764 році — засновано першу в Україні друкарню гражданського шрифту, у 1787—1788 роках Г. О. Потьомкін заснував тут один з перших в Україні медичних навчальних закладів — медико-хірургічну школу, яку закінчив Є. Й. Мухін (1766—1850), що став видатним хірургом і був одним з вчителів М. І. Пирогова (1810—1871). Сам М. І. Пирогов працював у фортечній лікарні під час Кримської війни 1853—1856 років. Погруддя, встановлене славетному лікарю-хірургу на території лікарні, потребує серйозної реставрації і навіть реконструкції.
Особистості в історії фортеці ред.
З історією фортеці Єлисавети пов'язано багато знаменитостей. Влітку 1769 року тут перебував зі штабом своєї 2-ї армії генерал-аншеф П. О. Рум'янцев (1725—1796, генерал-фельдмаршал з 1770 р., граф з 1775 р.). Тоді ж у фортеці знаходився Донський козачий полк Є. Д. Кутейникова (1725—1779), в якому служив хорунжим О. І. Пугачов (1740—1775). Приборкувач Пугачовського повстання генерал-аншеф граф П. І. Панін (1721—1789) теж був у фортеці Єлисавети — у 1770 році йому тут організували тріумфальну зустріч з гарматним салютом як покорителю Бендер. Розминувся він тоді з хорунжим Пугачовим, щоб через кілька років переслідувати його як самозванця Петра ІІІ.
У 1779 році у фортеці був член Військової колегії генерал-поручик І. І. Апухтін (1726—1804). Князь Г. О. Потьомкін (1739—1791, генерал-фельдмаршал з 1784 року) вперше прибув у фортецю 27 вересня 1782 року, пізніше він часто приїздив і жив у своєму фортечному будинку. Часто і на досить тривалий час у 1773—1794 роках у фортеці перебував М. І. Кутузов (1745—1813, генерал-фельдмаршал з 1812 року). Знаменитий полководець О. В. Суворов (1729—1800, генерал-фельдмаршал з 1794 року) бував у фортеці в 1786 та 1792 роках. Відомий австрійський фельдмаршал принц Ш. Ж. де Лінь знаходився у фортеці у 1788 році і залишив про цей період цікаві спогади. Генерал-фельдмаршал (1799) граф (1797) І. В. Гудович (1741—1820) був у фортеці Єлисавети коли командував корпусом під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр.
Бували тут і кошові отамани та січова старшина українських козаків. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році архів і зброя запорожців певний час зберігалися у фортеці.
Участь у російсько-турецькій війні (1768—1774) ред.
Безпосередньо у бойових діях фортеця Єлисавети брала участь тільки один раз. Сталося це під час російсько-турецької війни 1768—1774 років, перша кампанія якої розпочалася 1769 року навалою Кримського хана Кирима Ґерая на Єлисаветградську провінцію. 4 січня очолюване ним 70-тисячне турецько-татарське військо перейшло російський кордон біля Орловського шанця і 7 січня зупинилося біля фортеці Єлисавети, в якій укрився начальник провінції генерал-майор О. С. Ісаков з гарнізоном та місцевими жителями. Орду зустрів вогонь фортечних гармат. Кирим Ґерай не зважився на штурм, а О. С. Ісаков не міг йому протиставити достатньої військової сили для відкритого бою. Нападники розділилися на кілька загонів, знищили вогнем і мечем поблизькі села, захопили в полон більше тисячі жителів, забрали багато худоби та відійшли за Дністер. За легендою з фортеці була зроблена вилазка кінного загону князя І. В. Багратіона, який порубав ар'єргард татар, хоча документальних підтверджень цьому факту немає. Це було останнє татарське нашестя на Україну. Певну роль в його невдачі зіграла і фортеця Єлисавети. В кінці XVIII ст. фортеця Єлисавети втрачає своє стратегічне значення.
Знезброєння та розформування ред.
Рескриптом імператриці Катерини ІІ від 10 лютого 1784 року на ім'я генерал-фельдмаршала князя Г. О. Потьомкіна було повідомлено, що фортеця Єлисавети «так як за своїм становищем в середині держави фортецею вважатися не могла і була перетворена на внутрішнє місто». Поступово, протягом кількох років фортеця обеззброювалася. У 1794 році тут ще утримувалося 162 гармати, які обслуговувалися 277 артилеристами. Гармати та артилерійські припаси вивозили в прикордонні міста, головним чином у Херсон. У квітні 1795 року 5 гармат було відправлено в Новомиргород. Тільки дві гармати збереглися у фортеці Єлисавети — вони встановлені на кам'яних п'єдесталах при в'їзді з колишніх Пречистенських воріт.
Повне скасування статусу фортеці Єлисавети здійснилося 15 березня 1805 року. Фортечний гарнізон був розформований, але в казармах ще багато років розміщався нестройовий батальйон (три інвалідні роти).
Сучасність ред.
Фортеця Єлисавети є унікальною фортифікаційною пам'яткою XVIII ст. Сучасне використання фортечного комплексу не відповідає його історико-культурному значенню.
Фортецю внесено до переліку пам'яток культурної спадщини України.
Контури фортеці лежать в основі герба Кропивницького.
Див. також ред.
Примітки ред.
- ↑ Wiki Loves Monuments monuments database — 2023.
- ↑ Сенатский вследствие именного «О поселении на Российских границах приходящих Сербов» {{ПСЗРИ-1|9921|XIII: 1749-1752 гг.|570-577|link = [[Файл:Полное собрание законов Российской Империи. Собрание Первое. Том 13.djvu?page=571}}]] (рос.)
- ↑ на доповіді Сената «Генваря 4 дня 1752 года подписано Ея императорского Величества рукою тако: быть по сему, а данную генерал майору Глебову инструкцию велено оной крепости учинить наперед план и для рассмотрения прислать в военную коллегию». Центральний державний військово-історичний архів Росії Ф.349, інв.№ 9, спр.1445, стор.2-4
- ↑ Жалованная Грамота Генералъ-Маіору Ивану Хорвату «Объ учрежденіи двухъ гусарскихъ и двухъ пандурскихъ полковъ, о дачѣ имъ земель, жалованья, привиллегіи и правъ, о именованіи новозаселенной ими страны Новою Сербіею, а сдѣланнаго тамъ укрѣпленія крѣпостью Святыя Елисаветы». {{ПСЗРИ-1|9924|XIII: 1749-1752 гг.|581–585|link = [[Файл:Полное собрание законов Российской Империи. Собрание Первое. Том 13.djvu?page=582}}]] (рос.)
- ↑ Инструкция артиллерии генерал-майору Глебову «О поселении в Заднепрских местах прибывших с генерал-майором Хорватом сербов и других народов» {{ПСЗРИ-1|9935|XIII: 1749-1752 гг.|598-605|link = [[Файл:Полное собрание законов Российской Империи. Собрание Первое. Том 13.djvu?page=599}}]] (рос.)
Література ред.
- Соколов Г. И. Историческая и статистическая записка о военном городе Елисаветграде // Записки Одесского общества истории и древностей. — Т. 2. — 1848. — С. 386—395;
- Українське козацтво: Мала енциклопедія. — Київ; Запоріжжя, 2005.
- Архів фортеці Єлисавети в ІР НБУВ / Інгульський степ, альманах. К. 2016.
Посилання ред.
- «Фортеця Єлисавети» К. Шляховий [Архівовано 9 жовтня 2007 у Wayback Machine.]