Шумбар

село в Україні, в Шумському районі Тернопільської області.

Шу́мбар — село Шумського району Тернопільської області. Колишнє містечко. Розташоване на річці Вілія, в центрі району. Центр сільради, якій підпорядковане с. Новостав.

село Шумбар
Країна Україна Україна
Область Тернопільська область
Район/міськрада Шумський
Рада/громада Шумбарська сільська рада
Код КОАТУУ 6125889501
Облікова картка Шумбар 
Основні дані
Засноване 1513
Населення 848
Територія 3.678 км²
Густота населення 230.56 осіб/км²
Поштовий індекс 47133
Телефонний код +380 3558
Географічні дані
Географічні координати 50°02′16″ пн. ш. 26°01′20″ сх. д. / 50.03778° пн. ш. 26.02222° сх. д. / 50.03778; 26.02222Координати: 50°02′16″ пн. ш. 26°01′20″ сх. д. / 50.03778° пн. ш. 26.02222° сх. д. / 50.03778; 26.02222
Водойми Вілія
Відстань до
районного центру
15 км
Найближча залізнична станція Лепесівка
Відстань до
залізничної станції
18 км
Місцева влада
Адреса ради 47152, с. Шумбар
Карта
Шумбар. Карта розташування: Україна
Шумбар
Шумбар
Шумбар. Карта розташування: Тернопільська область
Шумбар
Шумбар

Населення — 819 осіб (2007).

Археологічні відомості

Поблизу села виявлено археологічні пам'ятки пізнього палеоліту, мезолітичної стоянок (17—10 тис. років тому), поселення Трипільської культури (III тисячоліття до н. е.) та знайдено римські монети II ст. Поселення трипільської культури було виявлено під час розвідки Олександра Цинкаловського у 1930-х роках. Підйомний матеріал складається з уламків кераміки зі слідами орнаменту та сокири з опоки. Матеріал зберігається у Кременецькому краєзнавчому музеї[1].

На території сільради розкопано слов'янське підкурганне поховання VIII–IX століть.

Історія

Перша писемна згадка — 1513 року, коли король Сігізмунд І Старий надав містечко у власність підскарбію литовському Богушу Михайлу Боговитиновичу[2]. Його нащадки, що були дідичами містечка, стали носити прізвище Шумбарський, з яких Вацлав Боговитин був чоловіком доньки житомирського старости Софії Михайлівни Чорторийської.[3]

Від 18 ст. до 1832 з перервами діяв Шумбарський тринітарний монастир.

17-18 ст. Шумбар — містечко. Раніше поблизу Шумбара знаходилось село та маєток Кутно.[4]

Діяли «Просвіта» та інші товариства.

У січні 1918 року — встановлена радянська влада. У червні — липні 1919, липні — вересні 1920 року село перебувало під більшовицькою окупацією.

У німецько-радянській війні на стороні ЧА боролося 285 жителів, 87 з них загинуло, 103 нагороджено орденами та медалями Союзу РСР.

У вересні 1948 року у селі організовано місцевий колгосп.

Пам'ятки

Є церква Апостола Луки (1989, мурована). У 1779 році в Шумбарі було збудовано дерев'яну православну церкву, що в роки радянської влади була розібрана і перенесена в одне із сіл Вишнівецького району, де знаходиться і досі. На місці цієї церкви у Шумбарі стоїть тепер камінний хрест.

У 1903–1906 роках на високій горі у центрі села на підвалинах старовинного замку Боговитинових — Шумбарських було збудовано православну Свято — Лукінську церкву.

її позолочені сонцем куполи, які було видно із сусідніх сіл, не одне десятиліття вселяли в душі православних християн віру і надію на краще майбутнє. Вона, як священний оберіг піднімала в небо свої золоті хрести, захищаючи мешканців села і від стихійного лиха і від злості людської. Не раз, гнучи спину на панщині, піднімав бідний селянин, сповнений благання і болю, погляд на рідну святиню. Але виблискували, ніби золотом, хрести і тліла надія в душі бідняка, що прийде час і він буде господарем на своїй землі. Не одна мати крадькома виглядала із укриття, коли снаряди свистіли над головою, зносила до святині руки і, обливаючись слізьми шептала молитву — просила захисту для сина, чоловіка, брата — стояла церква і разом з нею вистояли люди, витерпіли, витримали всі біди і всі удари долі. І знову линула звідусіль молитва — стоячи у храмі на колінах, християни із вдячністю схиляли до землі голови перед святими іконами. Церква проіснувала сімдесят шість років, уціліла, «переживши» дві війни, була з мешканцями села і в радості, і в горі. І ось цієї святині не стало. Полум'я знищило її у 1982 році у пасхальний четвер. Люди були заклопотані приготуваннями до свята і не відразу помітили біду. А коли уже збіглося все село, надто міцні замки не дозволили відразу проникнути у середину. Поки мужчини намагались за допомогою стовбура, колись спиляного дерева, відкрити важкі подвійні дубові двері, а з іншого боку жінки носили відрами і лили воду — вогонь охопив усю будівлю. Ризикуючи життям вони намагались винести хоч щось, хапали усе що попадало під руки. Тріск палаючого дерева і несамовиті крики людей зливались в страшний шум. Полум'я, здавалось, сягало неба. До паркану, яким було загороджене церковне подвір'я, уже не можна було доторкнутись, по ньому струмочками стікала розпечена фарба. Тоді усі в паніці, немов божевільні кинулись до пожежників, адже на місце трагедії прибули п'ять пожежних автомашин, але рятувальники лише стояли і дивились, як вогонь червоними язиками облизував дерев'яні стіни. Люди кричали, заклинали їх, хапали їх за руки, але ті і пальцем не поворухнули, мовляв, такий наказ. Уже нічого не можна було зробити. Було видно як плавились дзвони. Найбільший з них, колись привезений із Росії, той, що стільки літ кликав усіх до храму Божого деформувався, зникав на очах. Внаслідок пекельної температури від нього поволі відвисала велетенська крапля розпеченого металу. Усі бачили, як цей жовто — гарячий ком рідкого вогню упав додолу. Через якусь мить із страшним гуркотом рухнув купол. Приголомшені жінки і чоловіки стояли мов закам'янілі, ніби заворожені жахливим видовищем . Довго стояли. Всі були просто шоковані, дивилися на поволі втихаюче полум'я і не вірили своїм очам. Тисячі відер води було вилито і дещо вдалося врятувати, але… святиня згоріла. Ніби чорна хмара враз затулила сонце. І знову люди здіймали руки до неба і питали «чому?», «навіщо?», падали на коліна і, торкнувшись головою землі, кричали і плакали, плакали… Сльози текли рікою. Здавалося, що ними можна було б загасити цю пожежу. Але вони не загасили вогню у душах тих людей, які стали свідками страшної трагедії. Вона донині сумом і болем відлунює у їх серцях і в серцях уже прийдешніх поколінь. Всі ми пам'ятаємо цю жахливу подію, пам'ятаємо ту церкву і кожного року у Світлий Четвер відправляється на церковній горі поминальний молебен. На фото — згарище церкви.

Цього року у січні надійшов лист у Шумбар, адресований громаді села. Надіслав його мешканець міста Києва Білецький Ростислав Миколайович, син Білецького Миколи Устимозича, який буз настоятелем парафії в нашому селі з 1937 по 1955 рік. На сьогодні цій людині більше сімдесяти років. Мешканці села дуже вдячні йому за цей лист, оскільки в ньому міститься багато інформації про Свято — Лукінську церкву, а особливо за фотографії, які являють для нас велику цінність. У нас, в селі Шумбар на кладовищі, що знаходиться на вулиці Горбівці похоронено дружину батюшки протоієрея Думіцкого. Ось що написано на надгробному пам"ятнику: З. П. Прах Рабьі Божія, Женьї Протоієрея с. Шумбара Маріи Петровны Думицкой р. 22 іюля 1885 г. у. 12 сентября 1930 г. Мир праху твоєму

Процесія парафіян села Шумбар здійснює Хресний хід навколо Свято — Лукінської церкви у день Святого апостола і євангеліста Луки

Після того, як Свято-Лукинська церква була знищена вогнем, мешканці села привели в порядок пустуючи хатину, що знаходилась за кільканадцять метрів від згарища, на пологому боці церковної гори, перенесли туди врятовані ікони, книги, хрести та інші речі і кожного свята учасники церковного хору на чолі з дияконом та інші парафіяни приходили на згарище і на тому місці де стояв святий престол відправляли богослужіння. Вони твердо вирішили будь-що звести на цьому ж місці новий храм. Кожного разу вони згадували у своїх молитвах Свято — Лукінську церкву і просили у Господа сил і допомоги у на той час нелегкій справі. Труднощі полягали в тому що радянська влада не визнавала релігії, як такої. Очевидці добре пам'ятали, як під час пожежі присутні там пожежники стояли склавши руки, тому що не отримали наказ гасити церкву, а до того ж три із п'яти машин були пусті, без води. Пізніше водою з тих двох стали поливати найближчу від церкви хату, але не церкву. Цей факт підривав віру людей у те, що їх мрія здійсниться, але вони вперто добивалися своєї мети. Не один рік довелось випрошувати у властей дозвіл на будівництво храму. Делегація мешканців села незліченне число разів була на прийомі у районної влади, багато у обласної, кілька разів їздили до Києва, але все марно. Люди почали було думати, що в найближчий час їм не досягти своєї мети. Але Господь не залишив їх. У цей час у село приїхав уродженець села Бірки священнослужитель Василій. Він мав високий духовний сан і жив і працював у Москві. Дізнавшись про це, Чумак Ярослав Пилипович, який від початку до кінця опікувався питанням будівництва церкви у Шумбарі, зустрівся з ним у себе вдома. Там дружина Ярослава Пилиповича Марія Данилівна — дуже розумна жінка (в минулому вчителька) — написала лист від громади села Михайлу Сергійовичу Горбачову, який тоді керував державою. Змістом його була просьба про дозвіл на будівництво церкви у Шумбарі. На той час у селі проживали багато ветеранів, а, особливо, інвалідів Великої Вітчизняної війни. І основним аргументом стало те, що бувши молодими (тобто солдатами), вони дійшли до Берліна, а тепер, ставши інвалідами, їм важко іти до церкви у інше село. Листа віддали отцю Василію і він поїхав у Москву. Там він передав його особисто в руки Горбачовій Раїсі Максимівній і попросив посприяти у вирішенні цього питання. Через деякий час делегація від жителів села поїхала у Москву і повернулась з хорошими новинами. Нарешті дозвіл, оформлений належним чином був у їхніх руках. Про будівництво храмів у цей період в тодішній державі і мови не могло бути, а шумбарцям дозволили — і це було майже диво. Далі справа просувалась швидше. Ярослав Пилипович Чумак поїхав у Тернопіль до своїх родичів (до речі вони пожертвували на будівництво нашої церкви 1,5 тисячі радянських рублів) і ті влаштували йому зустріч з архітектором. Цей спеціаліст лише на звичайному аркуші паперу накреслив план майбутньої будівлі. Зробити це законним шляхом якщо і вдалося б, то забрало б дуже багато часу. Повернувшись додому, Ярослав Пилипович разом з інженером-будівельником Лесиком Василем Володимировичем та першокласним столяром Мукомелою Данилом Іларіоновичем удосконалили цей план і почалось будівництво церкви. 14 серпня 1988 року у день мч. Макавіїв освятили місце будівництва і заклали перший камінь, а 15 серпня почали робити фундамент. Люди з надзвичайною енергією і оптимізмом, можна сказати, навіть цілодобово працювали на будівництві. Не рахувалися з коштами грошей давали скільки хто міг, в міру виникнення потреб. Були, правда, ще деякі конфлікти з владою в процесі будівництва або з окремими водіями, які не хотіли везти будівельні матеріали, дізнавшись, що це на будівництво храму. Але люди, окрилені надією і близьким звершенням своєї мрії, швидко усували всі негаразди і робота не зупинялася. Кожного дня повинно було працювати двадцятеро людей, окрім основних мулярів — спеціалістів, теж, до речі, корінних шумбарців, але були й такі, що приходили кожного дня, не чекаючи своєї черги, залишаючи незробленою домашню роботу. Трудилися всі — і чоловіки і жінки, а пізніше навіть і діти, коли з'явилась й для них робота. У будні всі працювали з надлюдськими зусиллями, а в свята знову приходили на будівництво і серед куп піску, побитої цегли і мулярського риштовання, як завжди, відправляли службу Божу, але вже у своєму храмі. Так, завдяки надприродним зусиллям мешканців села і православним християнам Шумського району, які допомогли фінансово (делегації від сіл самі приносили гроші) 23 вересня закінчилось будівництво зруба будівлі. Сотні нюансів, які виникали в процесі будівництва люди усували і вирішували лише своїм розумом і своїми силами. Так, наприклад, коли прийшла пора виробляти карниз — робота на деякий час зупинилась. Майстри викладали на землі цеглинами різні варіанти форм карнизу. І тільки після того, як визначили котрий найкращий з них — почали вимуровувати його на зрубі. 28 листопада святкували закінчення всіх мулярських робіт. Люди працювали з такою несамовитою енергією, що їх не зупинила навіть зима. Вони були мов одержимі ідеєю швидкого зведення храму. З початком холодів і морозів вони не припинили −47-свою роботу — будували верх. Працювали коли падав тихий лапатий сніг, і коли припікав морозець, і навіть тоді, коли дув холодний вітер, що немов погрожував змести людей із високої гори. Не раз із пограбілих від морозу рук теслі, що сидів «верхи» на латі випадав молоток, не раз задубілі від холоду ноги відмовлялись слухати свого господаря, коли потрібно було спускатись по височенній драбині на землю. І знову Господь став у помочі людям — послав не дуже жорстоку зиму, без майже сорокаградусних морозів, як у нас інколи буває. Та зима є зима. Посипав снігом січень, лютував вітрами лютий — а майстрі працювали і за цю одну зиму верх таки було зроблено. А навесні святили люди паску навколо вже свого, зовні майже закінченого храму. Отже, лише за один рік церкву у Шумбарі було збудовано. І вся ця грандіозна робота була виконана руками жителів села. Знайшлися в нас і інженери, і мулярі, і штукатури, і теслі, і столярі. Так уся столярська робота (вікна, двері і таке інше) була виконана під керівництвом спеціаліста Мукомели Данила Ілларіоновича, а в більшості і його власними руками. Прекрасний іконостас виготовив особисто Романюк Степан Дорофійович. Лише покриття будівлі жерстю і внутрішній розпис стін — роботи, які вимагають особливих знань і здібностей — були виконані приїжджими спеціалістами. Тоді постала проблема придбання дзвонів. Марія Данилівна Чумак написала лист у Воронежську область і невдовзі отримала відповідь. Дзвони коштували ЗО тисяч радянських рублів. Після того як була зібрана достатня сума, тодішній голова колгоспу Щурик П. В., який всіляко сприяв будівництву церкви, виділив автомашину і вона поїхала у Воронежську область, по путівці-за фуговочними станками. Та через певні обставини дзвони купити не вдалося. Тоді Марія Данилівна знову пише лист у Воронежську область, в якому просить, щоб працівники заводу своїм транспортом доставили дзвони у Шумбар. Через деякий період часу в село з Росії (як і у 1906 році) було доставлено три дзвони. На той час уже закінчили покриття верха жерстю і проводились різні дрібні роботи. Хвилюючою подією було встановлення хрестів на куполах. Різкий поривистий вітер супроводжував чотирьох сміливців, коли вони вибирались на дах церкви. Затамувавши подих і спрямувавши погляди в небо люди чекали. На височенній горі, на найвищій точці самої будівлі — здавалося б, цю роботу доведеться робити просто в небесах. " Як тільки закріпили стійки під хрести, — розповідає Чумак Ярослав Пилипович, — вітер відразу втих і хрести встановлювали у цілковитій тиші. Бурих Серафим, Романюк Степан, Панасюк Володимир та Панасюк Григорій без сучасного висотного обладнання закріпили два хрести: на вершині церкви і дзвіниці. Мрія здійснилася. Змучені важкою працею люди радісно вітали один одного. Вони сміялися, обнімалися, хрестилися, ставали навколішки і приклоняли чоло до землі і … знову плакали. Сміялися, але з очей текли сльози, сльози радості. На початок серпня 1989 року церква була повністю закінчена. Але якби її відкрили у день мч. Макавіїв — вона не була б Лукінською. Тому мешканці села вирішили зачекати ще два місяці. 31 жовтня 1989 року, так як і 76 років тому у далекому 1906 відбулося у Шумбарі відкриття православної церкви святого апостола і євангеліста Луки.

Все що врятували під час пожежі «старої» церкви (як її тоді стали називати) було перенесено в нову, а через декілька років відновилася в Шумбарській церкві ікона Пречистої Матері Божої почорніле чи то від часу чи то від диму полотно стало світлим і чистим, з чітким зображенням.

Сьогодні церква — одна з найкращих в районі, де є все необхідне для відправлення служби Божої. Внутрішнє оздоблення церкви, виконане на належному рівні. Виблискує позолотою іконостас, в центрі якого над «царськими вратами» у розкішному вінку із білих троянд красується ікона Пресвятої Богородиці, відреставрована, позолочена і оформлена саме так, як і така ж ікона, що знаходилась на цьому ж місці в Свято — Лукінській церкві з 1906 по 1982 рік. Вона прикріплена на спеціально створеному пристрої, який дозволяє у певні свята або в особливих випадках опускати її додолу. Священик здійснює таїнство причастя із позолоченої чаші і благословляє парафіян хрестом із накладним зображенням розп'яття Ісуса Хреста, який також виблискує позолотою. Заходиш у храм — і час ніби зупиняється. Ти зачарована багатством внутрішнього оформлення: різнобарвними вишитими рушниками, пишними квітковими гірляндами, білосніжними кружевами, оригінальним оздобленням кожної ікони . Ось священник закриває «царські врата», які теж сяють золотом, і ікона Пресвятої Богородиці повільно опускається додолу. Всі присутні стають навколішки і схиляють голову. Хор співає хвалебну пісню, а ікона опускається все нижче і нижче. Ця молитва заповнює весь храм, от вона, здається, вирвалась на волю і полетіла з високої гори, полинула понад селом, над полями і лісами, над усією землею. Яка це краса! А Божа Мати благословляє кожного хто перед нею приклоняється, все прощає і всім прощає, а, піднімаючись, дивиться на світ своїми святими очима. Вдивляєшся в них — і відчуваєш, як спокій поволі огортає душу, і повсякденні турботи здаються не такими болючими і важкими. Пригадуєш, як люди плакали на згарищі і як плакали, коли звели нову святиню. Змогли — бо вірили. І ми зможемо, потрібно лише вірити у Господа і в свої власні сили. Тепер у селі збудовано капличку, де щороку на Водохреще освячується вода. Роботи по оформленню виконував Мартинюк Микола Юхимович.

  • У XIX столітті був збудований в селі католицький костел (на цьому місці нині стоїть хата Марфи Колінчук), що став окрасою вулиці Красна гора. Хто зруйнував 1942 року цей оплот католицизму і з яких причин виникла пожежа — невідомо. Як зазначає краєзнавець Володимир Михальчук, коли горів костел — з Ікони Божої Матері капали сльози. Свідченням того, що костел дійсно існував, є сьогодні невеликий дзвін, що уцілів під час пожежі і знаходиться тепер на дзвіниці шумбарської церкви.
  • Споруджено пам'ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1975).

Соціальна сфера

Працюють ЗОШ 1-2 ступ., клуб, бібліотека, ФАП, торгівельні заклади.

Примітки

  1. Cynkalowski A. Osiedli kultury tripolsikiej w Bodakah nad Hory-niem // Wiadomosci arheologiczne. — Warszawa, 1969. — T. XXXIV, 2. — стор. 223
  2. Rachmanów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1888. — Т. IX : Poźajście — Ruksze. (пол.).— S. 351. (пол.)
  3. Książęta Czartoryscy (01) (пол.)
  4. Kutno // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1883. — Т. IV : Kęs — Kutno. (пол.).— S. 963. (пол.)

Література