Черневе (Мостиський район)

село в Мостиському районі Львівської області, Україна

Село – джерело нації.


2006 рік Президент України Віктор Ющенко оголосив роком села.

Пройшов перший квартал. І який у нас лад на селі? Первіснообщинний + телевізор. А до якого ладу Ви хотіли доїхати по таких дорогах?

І ще. У скількох селах заасфальтовано дороги?

У скількох сільських школах введено курс “Основи сільського господарства та землекористування”?

Скільки сіл газифіковано?

Скількох селян відволікли від алкоголізму соціальною інфраструктурою?

Скільки підприємств АПК введено в експлуатацію?

Князівство чи монархія, республіка чи імперія - споконвіків село кормить державу, а держава керує селом, а не навпаки.


Той хто вважає, що село, – це лише невеличкий населений пункт, обмежований з усіх сторін ровами і урочищами - глибоко помиляється. Як і у багатьох інших галицьких селах, стежки та вулиці його простягаються далеко за околиці. Ведуть вони народжених у ньому людей по всьому краю, розходяться , пересікаються та обриваються у близьких та далеких країнах, до яких і ворон кості не занесе.

Що там зазирати в Старяву чи навіть Львів. Приїдеш бувало в Париж або Чикаго, чи навіть у бісову Сибір, а там глянь - протоптані односільчанами стежки-дороги простяглись. І радісно стане на душі, і защемить у серці почуття гордості за наших земляків. А якщо односельчанин і себе поважає, і праця його корисна людям, у тому ж селі чи навіть закордоном, то не гріх розповісти про нього іншим та й дітям передати, щоб знали, що не безрідні-безталанні ми.

Пригадуєте, яке питання найчастіше задають один одному діти, починаючи самостійно “пробиватися” серед однолітків? “А ти знаєш такого то Степана чи Міська з тамтого села чи району? А ти знаєш Івана з-під якогось там ліса?” І якщо ти не знаєш про кого йде мова - авторитету в тебе ніякого і номер твій шостий.

Людей треба знати і про них пам’ятати! І у першу чергу тих, від яких ти зародився і серед яких закоренився. Добрі чи лихі, щирі чи лукаві неважливо. Кожному своє. Погана пам’ять? Не лінуйся – запиши. Ось-но якийсь історик захоче описати в книзі бувальщину, а тут ти зі своїм деревом , вже й увіковічнився. І не стало ще одного чистого листка відведеного твоїй родині в часописі рідного краю.

Не все так просто в історії. Які то причинно-наслідкові зв”язки існували. Не всім зрозуміло чим спричинена певна подія. У кожного свій погляд на одні і ті ж обставини.

Ось наприклад.

Як правильно називається с.Чернево. На різних мапах різних часів, у різних документах різних мов, з різних уст по різному. Чернь і Чарн за княжих часів. Кажуть так колись називали монахів, які у цій місцевості жили. Чернява та Чернава в польських документах. Чарнява у німецьких. Чернево і Черневе в радянських. Пригадую в 1981 році, в школі під час написання твору, учителька посилала мене збігати подивитися як пишеться назва села на стовпі при в’їзді. Черневе. Це пишеться. А вимовляє кожен як хоче – в основному Чернява, але уроджений чернівець скажи: “Шу сило називаїсьі Чарнів (з наголосом на перший склад) і люді, які там жиют, називаютсьі чарнівцьі” (де немає м’якого знака перед “і” - вимовляється твердо).

З назвою все зрозуміло. А люди? Скільки ж людей, народжених в с. Чернево, жило на світі божому?

Напевно сказати ніхто не зможе. Від першої згадки про село уже років під 800, а скільки ще до неї - нікому не відомо. Історики, географи чи філологи можуть багато видати на предмет походження топографічних назв чи прізвищ, їх поширення чи повної втрати, навести приклади історичних подій, які відбувалися в околицях, співставити, узагальнити і видати у якійсь книзі. Попаде ця книга до чоловіка і довідається він, що проходила через його село якась легендарна , всім відома, особистість, як ото Ковпак, чи Хмельницький – і зробить висновок, що прадіди тоді билися. А може тихо по хатах сиділи? Співставили по старих мапах – в тих місцях, у той час не воювали. Значить сиділи по хатах, не висовувалися. А ще , що жити у селі тоді було важко, бо було кріпосне право. Мав землю – посадив-посіяв – з’їв, лишки продав – щось прикупив. Не вродило, пограбували – голодування, поневіряння. Не мав землі – ішов у найми, що дали то з’їв. “Буде хліб і вода – не буде голода” – поговірка старих часів.

Історія країни, як будинок з цеглин, складається з історії життя кожної людини. Випала цеглина – хата нетривка. Багато у літописах видатних постатей – дійсно потужних, базових каменів нашої будівлі. Всі їх знають. А де висвітлено долю звичайного сельчанина, що загинув, для прикладу, в 1914 році від угорського багнета на пагорбі Бучки, коли косив траву, чи поважного старця, що спочив на 99 році життя у присутності численних нащадків? Чим гірші вони від, наприклад, Хмельницького? Чому про них практично ніхто не популяризує?

Людина, поступок, праця, спілкування, підтримання традицій, мови та культури землекористування, усталений державний устрій - все це складові тої етнічно-суспільної організації, яка зветься нація. Чиїми руками земля пращурів щоденно доглянута, не дивлячись на війни та зміну правителів? У кого традиції є способом життя? Чиї поступки максимально щирі та відкриті для оточуючих? В чиєму користуванні перебуває 80% землі України?

Селяни.

Село – джерело нації!



ОДНОСЕЛЬЧАНИ.


Коротку інформацію про односельців можна отримати пройшовшись по чернівському цвинтарі. Більш детальну – розпитавши старожилів чи пострушувавши пилюку в церковних книгах та архівах. При житті якось і часу немає розпитати-записати, а як уже зберешся то й отримаєш коротку інформацію на могильній плиті: “Родився – 18..., помер – 19.... Вічна пам’ять”. А доля то у них була ох яка непроста та цікава, її тими цифрами не виміряєш.

Один виїхав, другий біля рідні, а третій та й пропав безвісти. Люди думали що навіки, а він вернувся живий-здоровий та ще прославив на чужині свій рід. Може й не прославив, а прізвище своє чернівське продовжив у дітях-онуках. А той тихий і сором’язливий, з загумнінка, рід не продовжив, зате по-геройськи загинув боронячи свій край від чужинців. Звідки відомо, що той по-геройськи, а той продовжив? Ось. Бачили, знали, передали, записали. Як не бачили то чули. От тоді вже знаємо достеменно що герой, а не просто ішов на війну і впав п’яний в рів за селом та й втонув.

1400-1800 роки. Ніхто вже не пам’ятає. Можна писати сміло. Черневе тоді вже не лише проставлена сухотним географом при дворі графа чи цісара крапка на мапі, а повноцінна спільнота , яка компактно оселилася на обмеженій території для свого, на той час, нужденного існування.

Відповідно до описів того часу Премишль та й Мосьціска, до яких належало село Чернава, мали цілий ряд королівських привілеїв (як безмитної торгівлі, збору податків, визначене управління тощо ), обидвом в кінці 14 на початку 15 століть надано Магдебурзьке право. У 1611 році привілеєм короля Сізігмунда міщани м.Мостиськ були звільнені від усіх приватних мит. Станом на 1782 рік м.Мостиська мало 18 привілеїв, які фактично були надані міському староству, місто мало власну незалежну юрисдикцію, функції уряду здійснював магістрат.

Українці, поляки, євреї – основні народи, що заселяли терени мостищини. Кожен з них домінував у певній сфері діяльності, мав чітко виражений соціальний та економічний стан.

Домінування в управлінні - поляків, в торгівлі та виробництві - жидів, в сільському господарстві - українців та поляків; система розвитку освіти, яка ніколи до кінця 18 століття, не була українською, - все це красномовно говорить про місце представника кожної з існуючої на теренах перемишльщини національності, перспективи їх розвитку.

Основне джерело надходжень у тодішній бюджет був подворовий податок з користувачів земель. З мешканців довколишніх сіл збирався податок, як продуктами сільськогосподарського виробництва, так і грошами. Нерегулярний та вибірковий облік мешканців, як правило власників чи користувачів землі, який вівся в податкових описах, свідчить про наступне: у с. Чернава в 1617 році обліковано 28 осіб, які забезпечували річну сплату податку, як грошима, так і птицею. Ось хто мешкав у селі (у зв’язку з вільним рукописом оригіналу імена та прізвища можуть бути неточними і підлягають кваліфікованій розшифровці): Woitt Zazura (8 злотих, кур - 2, гусей – 1); Burowski (6 злотих,12 грош, кур - 2, гусей –1); і т.д. Фімка Федоровін, Maxima Justow, Данка Шай, Wasila Boatyrczat, Zaina Dinisow, Waska Maniow, Leska Halkuw, Iwanka Konizyk, Fedka Hesesiak, Ярка Тацькі, Ясемка Зайчарков, Пазька ..., Васка Конічик, Яцка Кутевіч, Іваска Войт, Чорни Фругчов, Марка Фуріч, Федька Федукочак, Ядвік Вєлічков, Панька Зарінскій, Роман з Васьком, Стефан Лівка, Проча Гнатовіч, Яська Хомічак (злотих – 3, грош –12, кур – 2, гусей –1).

В той же час, серед сіл які мали аналогічний статус і належали до Мостиськ зазначені :

  • Закосьціце (з особи масло - гарнек, кури –2,3, вівці – 1,2, гуси - 1, барани –1, мука - мірка);

  • Передмістя Мостиське (16 осіб, сплачували з особи 30 грош – 2 гривні – Бартош, Дудек, Янічка, Бурага інші);

  • Малнов (21 особа, сплачували всього злотих – 80, грошів – 18 , кур – 100, в основному з особи м’ясо 1 вівці,– серед яких Даріловіч, Гнат Романов, Федоровіч, Плачкевіч, Хлєбнік, Пульман, Давліковіч, Назаревіч, Залечковіч інші );

  • Воля Малновска (21 особа, сплачували в основному 1 вівцю, мірку жита– серед яких Станьковіч, Гнат Мартинов, Стаська Гавдова, Залечковіч інші );

  • Сарни (24 особи, сплачували в основному 8 злотих– серед яких Іван Яремчик, Паньков Гриць, Явка Оніскова, Бишков, Марко Харліч, Стефка Федьків інші );

  • Загродніци (10 осіб, сплачували з особи 1-7 злотих, вівці, корову – Васько Нелюба, Кужушко, Комарні Анджей інші);

  • Загродніци (7 осіб, сплачували з особи 1-6 злотих - Федьків, Крук, Півка, Гебріак, Філачевіч, Чиляков інші);

  • Комомієжи (6 осіб, сплачували з особи 1-6 злотих – Ікач Сенько, Коваль, Зелігочак, Максим Чарний, Васька Старуха, Лісний інші);

  • Соколя (34 особи сплачували в основному близько 3 злотих– серед яких Фут, Бонік, Купач, Костичко, Курела, Дубік, Гриць Бури, Марк Хутір, Федько Будков, Стефан Мірчак, Гриць Брунар, Місь Колир, Іван Масчів, Русин, Стах Пісула, Лєшек Пірочка, Іван Рука інші);

  • Качмарі ( 4 особи, з кожної по 6 злотих, 12 грош – серед яких Вєрліський, Максим Волощак, Стефка Зайчак ),

  • Загродніци (8 осіб – Іван Модлярак, Васько Вебера, Капіця, Вудзі..., Говірка Ясько, Медіа Наця, Яркові, Тебречак );

  • Ляшкі,

  • Руднікі.

Вуджи ну. Звичайно вказана кількість осіб ніяк не говорить про кількість населення у селах загалом, а лише про кількість основних землевласників чи землекористувачів. Батраків та наймитів ніхто не підраховував. Мешканці сіл споконвіків займалися сільським господарством. Серед зернових культур основним було жито, з худоби – окрім корів, вівці, а також птиця – кури, гуси. Стягування в якості податків грошових коштів свідчить про розвинену систему торгівлі.

Питаннями скупки-продажу займалися як правило жиди, яким періодично надавалися певні підтвердження їх прав у здійсненні торгівлі. На той час не відображено те, що жиди осіло мешкали у селах. Хоча припускається , що у період погромів чи заборон оселятися їм в містах, як наприклад за привілеєм короля Сізігмунда Августина у 1568 році їм було заборонено оселятися в м.Мостиська та його околицях, вони змушені були мігрувати у села чи інші міста де таких заборон не було. Окрім прихатнього клаптика, іншої землі у пересічного жида, як правило, не було і основний вид їх прибутку - виручені від торгівлі та утримування шинків чи кнайп кошти.

Повені, епідемії, безчинства шляхти, польських військ – основні біди тодішніх сельчан. 1706 рік. Гмінами міст і сіл (Мостиська, Малнів, Соколя та інших) неодноразово складалися реєстри про завдані польським військом чи шляхтою шкоди селянам та міщанам, які подавалися Львівському градоначальству та губернаторству для вирішення питання про зменшення податків чи відшкодування збитків. Якщо повінь чи мор - божа воля, то безчинства військ в основному було наслідком виступів українських сіл на захист своїх прав.

Повстання в центральній Україні та похід Хмельницького до Львова, на Холмщину підняли національний дух і місцевого українського населення. 1648 рік (рік перемоги козаків над поляками на Жовтих Водах і під Корсунем) – калуські та долинські міщани громлять маєтки шляхти на території перемишльщини. 1652, 1653 роки – горять будинки шляхтичів в м.Мостиська.

Слова Хмельницького польським послам у Переяславі якнайкраще висловлюють стан українського народу де б то не було. “Виб’ю з лядської неволі руський нарід увесь!...Поможе мені в тому чернь уся – по Люблін, по Краків, і я її не відступлю, бо це права наша рука, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не ударили...А ставши над Віслою, скажу дальше ляхам: сидіть і мовчіть , ляхи! І дуків і князів туди зажену, як будуть і за Віслою брикати, знайду я їх там певно.” І це “де юре” в Польщі. “Та не довго сонце гріло, не довго молилось...”. На жаль, чи на щастя, національний дух в українця сидить так глибоко, що повноцінно заявляє про себе лише після особистої чи сімейної трагедії спричиненої чужоземцями.

1700 - рік заснування в м.Мостиська єврейської школи, 1788 рік – заснування народної школи, 1789 - рік заснування німецько-єврейської школи.

Станом на 1811 рік в м.Мостиська функціонували канатна майстерня, ткальня, миловарня, цегельня, інші ремісничі цехи. Регулярно проводились масові ярмарки.

1820 рік. У цей час податкова гміна села Черняви належала до Перемишльського повіту (циркуль), Мостиського податкового округу (обвуд). З метою обрахунку прибутків від використання селянами земель (грунтів), які в околицях села належили графу (грабя) Цетнеру та відповідно нарахування податку, викликало необхідність детального їх обліку та складання так званих францисканських метрик.

Із 145 користувачів землі, які проживали у селі, окрім подвір’їв селян, земель громади та св”ященника (греко-католицького ксьондза) Кульматицького Тимофія, який володів землями домінікальної (володіння церкви) та вільної форми власності та Процев”ята Павла (Солтиса) і Олекси Лижачко, які в користуванні мали вільні землі, всі решта в користуванні мали русту кальні землі ( на праві піднайму). До слова, перепис домів та населення м.Мостиська, незадовго до цього ( в 1786 році) показав, що у місті та передмісті в 387 будинках проживало 2683 мешканців .

Нижче таблиця користувачів земель в с.Черневе на 1820-1828 рр. ( 1 морг – 0.56 га ).

<COL WIDTH=45> <COL WIDTH=301> <COL WIDTH=53> <COL WIDTH=66> <COL WIDTH=101>

№п/п


Користувач грунту

№ дому

Кількість ділянок

Площа загальна(морг)

Антоняк Андрух

57

14

10

Антоняк Федько

121

33

14

Антоняк Ясько

126

20

12

Антонишин Сенько

151

14

5

Бонк Данько

63

22

10

Болук Андрух

15

37

18

Хомічак Данко

16

17

8

Хомічак Ясько

13

36

14

Дрімаловскій Стефан

14

24

14

Дубецкій Сафат

130

13

5

Дучило Федько

58

1

0.256

Дучило Гриць і Стефан

77,17

40

25

Дворова площа

-

47

699.679

Фарйон Михаїл

87

12

8

Фогнарчик Іван

88

30

20

Федевич Андрух

75

23

12

Федевич Федько

50

27

14

Федевич Іван старий

97

22

14

Федевич Іван великий

28

32

18

Федевич Іван малий

79

16

9

Федевич Іван син Яйків

98

15

7

Федевич Іван син кирилів

145

17

12

Шимків Панько

96

49

26

Федевич Василь

149

8

6

Федина Гриць

148

24

21

Федина Сенько

140

24

22

Фарйон Демко

86

19

15

Фарйон Гнат

91

14

12

Гнира Іван

85

18

8

Громада

-

6

251

Груба (Груля)Лучко

30

29

11

Гаритон Андрух

76

16

19

Гливяк (Глиняк) Мекета

37

1

0.189

Гливяк Олекса

10

13

10

Горбацьо Дмитро

111

20

9

Горбацьо Ясько

99

33

14

Горбацьо Іван

101

23

14

Горбацьо Матур

103

14

7

Горбаців Василь

104

23

14

Горбатий Максим

112

25

15

Горон Федько

31

3

1.9

Горон Роман

31

20

7

Гозіль Ясько

134

19

7

Гозіль Сенько

133

20

8

Гозіль Василь

41

8

3

Гозіль Міхал

107

28

19

Гридовий Павло

64

6

12

Явдук Василь

47

19

15

Ясько Ромко

145

15

7

Іваночко Федько

39

15

8

Іваночко Іван

48

22

29

Іванейко Іван

80

22

21

Іваночко Сенько

74

32

19

Кабан Василь

60

23

17

Кабан Василь

135

15

14

Кабат Ілько

123

28

15

Каліта Ілько

108

20

14

Кієтух Марко (Мікіта)

124

54

24

Когут Сенько

45

12

10

Когут Василь

62

9

6

Колодзій Юрко

38

13

4

Кончик Матвій

70

22

14

Королік Андрух і Василь

115

36

24

Королік Стефан

73

14

5

Костевка Стефан і Ясю

3

40

27

Костевка вдова

4

9

7

Костевка Стефан

51

31

21

Ковалічка вдова

106

19

6

Козяр Іван

150

4

10

Козяр Павло

110

20

19

Козяр Сенько

61

20

13

Кабан Андрух

156

24

18

Кабан Олекса

119

26

15

Куций Гриц

71

26

13

Куций Іван

100

17

11

Куціль Гриц

152

18

8

Куцик Іван

113

29

15

Куцик Павло

66

34

14

Кульматицький Максим

157

18

9

Кунчик Андрух

72

4

5

Куриняк Ясько

9

21

11

Кучиняк Ясько

43

11

4

Кучиняк Іван

11

42

18

Кузиняк Юрко

59

19

9

Лопатоскій (Запатоскій) Іван

109

1

0.287

Лищенко ( чи Лісічко) Іван

105

37

16

Лишачко Олекса

89

21

12

Макар Гаврило

117

28

19

Мартияк Осип

40

25

13

Метрополіт Андрушко

142

21

8

Матрополіт Ромко

29

20

15

Міхалявка вдова

102

1

0.120

Міхалусь Гриц

32

42

16

Мєльнік Стефан

132

5

5

Мороз Іван

67

58

26

Мицак Федько

84

35

23

Мицак Іван

138

7

3

Паліньок Олекса

158

3

0.466

Пащак Ясько

128

20

12

Пащак Мікіта

53

36

22

Павлік іван

120

14

13

Пікляр Дмитро

84

13

6

Пішчак Федько

139

21

10

Пішчак Іван

22

33

18

Пішчак Олекса

147

13

8

Повх Федько

7

40

14

Повх Іван

114

15

11

Процев”ят Дмитро

19

20

9

Процев”ят Іван

20

15

8

Процев”ят Павло

21

22

11

Рибак Дмитро

35

22

16

Рибак Ясьлік

65

22

8

Садовий Іван

42

10

4

Садовий Іван

54

5

0.498

Садовий Пронько

56

55

32

Саїк Ясько

83

27

25

Сікорскій Панько

90

30

16

Станчак Дмитро

118

17

22

Станчак Шимко

155

12

8

Сузанський Левко

6

11

3

Симіця Іван

52

25

17

Шот Яхім

153

22

10

Шот Іван

78

4

1.1282

Трупак Гриц

25

23

14

Трупак Сенько

8

2

0.1380

Трупак Василь

26

55

31

Тедко Тим

23

21

17

Пащак Федько

137

5

3

Ванчак Дмитро

27

11

8

Ванчак Ясько

18

8

4

Ванчак Сенько

46

9

2

Васюта Федько

129

9

4

Васюта Іван

95

19

14

Васюта Іван

94

18

16

Васюта Сенько

93

16

8

Васюта Сенько

92

21

18

Васько Гриць

24

15

12

Васько Демко

33

24

14

Васько Іван

122

2

0.1512

Волошин Андрушко

154

17

9

Кульматицький Тимофій

1

143

99

Зарічний Гриц

143

14

8

Завада Іван

144

48

18

Завада Юрко

131

20

7

Зкомарох Василь

136

27

13

Ділянки землі одного хлопа були розкидані по всій окрузі але кожна з них виміряна до метра, урожай з неї підрахований до копійки .

Звичайно були ще діти , жінки, безземельні батраки. Приблизна кількість мешканців села на той час близько 800-900.

Для прикладу нижче наведено декілька з вказаних землекористувачів по видах полів, прибутках та сплачуваних податках.

<COL WIDTH=2> <COL WIDTH=25> <COL WIDTH=142> <COL WIDTH=16> <COL WIDTH=9> <COL WIDTH=13> <COL WIDTH=16> <COL WIDTH=13> <COL WIDTH=13> <COL WIDTH=24> <COL WIDTH=20> <COL WIDTH=28> <COL WIDTH=13> <COL WIDTH=16> <COL WIDTH=70> <COL WIDTH=65> <TBODY> </TBODY> <TBODY> </TBODY> <TBODY> </TBODY>


хати

Прізвище

землекористувача

Грунти (к-сть ділянок)

Площа

Однорічний прибуток в грошах (злотих/ грошів)

Річний податок

податок



домінікальні

вільні

рустікальні

разом

моргі

сажні

З орних полів

З лук

З пасовиськ та чагарників

лісів

разом

Злотих/ грошів

Злотих/грошів

141

о.Кульматицький Тимофій


143

-

143

99

425

304/26

51/39

1/56

-

358/2

42/0

41/3

111

Горбацьо Дмитро



20

20

9

59

27/53

4/46

0/30

-

33/10

3/56

3/50


99

Горбацьо Ясько



33

33

14

1197

35/46

10/12

0/23

-

46/31

5/44

5/35


101

Горбацьо Іван



23

23

14

315

34/35

10/52

0/52

-

46/20

5/49

5/40


103

Горбацьо Матвій



14

14

7

1559

30/5

2/52

-

-

32/58

3/43

3/38


104

Горбацьо Василь



23

23

14

1303

43/51

7/41

0/28

-

52/1

6/10

6


30

громада



6

6

251

787

-

13

186/34

-

190/12

39/31

36/39

Ліс був загально дворовим ( всього 289 моргів 246 сажнів, з яких 245 – твердого і 17 м’якого). Однорічний прибуток з нього оцінювався в 302 злотих та 40 грошів.

Всі землі належні до селян були розбиті на 14 нив, кожна з яких розділена на чверті, а ті в свою чергу на окремі ділянки землекористувачів.

Нива I. Територія самого села.

Нива II. Подвалє. Від села до годиньської границі, до луки Люгзванційної, до ниви Лесічини.

Нива III.Бучкі –Лесічина (Ліщина). Задній горб за Бучками до границі з годинським.

Нива IV.Бучки. Між нивами Ліщина і Копань до села, до границі Яцковольської.

Нива V.Копань. Між Бучками до ниви Ржискі, від дороги аж до Яцковольської границі.

Нива VI. Ржичкі (ріжкі) малі та великі. З однієї строни граничили з нивою Копань з другого з нивою Загроди. Придаткі до полів громадських та границі яцковольської. Тут мали поля на викорчуваних хащах Горбаці, Дучили та інші.

Нива VII.Загорди. Простяглися від ниви Ржичкі аж до дубового лісу, від яцковольської границі до хащів Дзядової гори Загродек. Це були луки та хащі.

Нива VIII.Клокочиня. Віз Загордів аж до ниви Волковіце, вздовж від дороги Добрини аж до старівської границі. Це були луки та хащі.

Нива IX. Волковіна. Лежить між нивами Вуліцьов вздовж дороги, від дороги Дебрини аж до старявських границь.

Нива X.Вулиці. Сягає від Волковіци аж до ниви Камінна, від дороги Дебрини аж до старівської границі.

Нива XI.Камінна.З задньої сторони з нивою Вулицьов по границі з-під лазом вздовж від дороги Дебріни аж до старівської границі.

Нива XII.Підлужжя. Лежить між громадським пасовиськом вдовж до дороги Дебрини аж до старівської границі.

Нива XIII.Луки і пасовиська. Простягаються від старівської границі і тягнуться вздовж ниви Підлужжя, села і ниви Подвалє, коло річки Вишні, аж до годиньської границі. Як правило не засівалися через болотисті грунти та постійні повені.

Нива XIV. Ліс. Зачинається від яцковольської границі аж до буцівського копка, звідти до старівської границі.

Назви чвертей, на які поділялися ниви, можуть багато сказати про якість землі, власників, які мали колись більшість ділянок на них, чи чимось виділилися. Лазурова, Мельничка, Ляхова, Манев”ят, Сайкова, Пачковська, Садова, Пронька, Попівська, Козловського, Хоміна, Павликова, Білущина, Долініна, Москвіна, Зарічат, Війтова та інші.


Нижче таблиця рекапітуляції нив станом на 1820-1828 роки в польській абревіатурі (1 морг- 0.56 га)

<COL WIDTH=16> <COL WIDTH=95> <COL WIDTH=14> <COL WIDTH=14> <COL WIDTH=14> <COL WIDTH=30> <COL WIDTH=17> <COL WIDTH=24> <COL WIDTH=20> <COL WIDTH=20> <COL WIDTH=20> <COL WIDTH=31> <COL WIDTH=20> <COL WIDTH=16> <COL WIDTH=31> <COL WIDTH=40> <COL WIDTH=38>


Кількість ділянок та право власності

Розмір кожної

ниви

Трирічний урожай в натурі з ріллі (корці)


луки


Назва ниви

домінікальні

вільні

рустукальні

сажні

морг

пшениця

жито

ячмінь

овес

Злотих / грошів

моргі

сажні

Сіно (центнер)

Солодке/квасне

Лотава

(центнерів)

солодка/квасна

Річний дохід в грошах

Злотих/грошів

1

Городи

4

24

641

90903

-

-

-

-

-

-

56

1303

909/-

227/-

255/40

2

Подвалє

-

11

143

267521

162

159

479

205

821

792/3

4

1546

29/29

7/7

13/58

3

Лєвсічина

-

-

123

199600

111

55

385

283

377

500/51

12

1262

51/51

-/-

21/18

4

Бучкі

4

-

205

215535

117

57

404

296

395

524/55

17

722

69/53

13/13

29/6

5

Копань

17

18

205

222442

123

60

424

311

415

550/47

15

1458

59/62

14/14

28/26

6

Ржискі малі і великі

-

10

220

173608

107

52

370

272

362

481/4

-

1560

3/3

0.98/0.44

1/49

7

Загроди

-

8

82

104729

40

-

-

136

181

107/32

25

95

100/92

-/-

40/24

8

Клокочиня

-

15

202

252420

120

-

270

-

540

304/47

39

829

127/36

9/9

39/59

9

Волковіна

-

15

240

-

128

-

290

-

579

327/2

45

1171

93/160

23/23

55/-

10

Воліци

18

19

286

365860

142

-

641

320

427

634/31

86

44

222/313

55/55

119/26

11

Каміна

-

5

176

283163

162

-

732

366

487

723/55

14

472

58/3

0.81/0.81

15/16

12

Подлуже

-

-

74

159173

98

-

443

221

295

438/3

1

65

6/6

1.56/1.56

2/55

13

Луки і пасовиська

-

-


1342287

-

-

-

-

-

-

838

1487

3103/615

376/-

929/26

14

Лісна

-

-


558741

-

-

-

-

-

-

60

95

-

96/-

132/7


ВСЬОГО




4518357

1315

386

4440

2414

4880

5325/36

1219

912

5315/1429

827/127

1680/5


















Усі межі обов”язково погоджувалися з сусідніми селами і відповідні метрики завірялися підписами представників та старшин. Так зі сторони Чернева метрики 1820-1828 років завірені тодішнім чернівським парохом - Тимофієм Кульматицьким, та скріплені ним сургучевою печаткою церкви, а також депутованими селянами:

Дрімаловським Стефаном, Дучило Грицьком, Федевичем Іваном, Фарйоном Гнатом, Кабаном Олексою та Садовим Проньком. Так як останні були неграмотні то як підпис ставили хрестик. Таким же чином метрики завірені представником Годинь та Волі Малнівської. До речі у зв’язку з повінню у 1826-1827 роках метрики подавалися для звільнення від сплати податків.

Звичайно сіяли не лише злаки, садили не лише дерева. Враховували тільки їх, бо з них вираховувався податок. Достовірно відомо, що сіяли також льон, коноплі, садили буряк, городину та інше. Про бульбу згадок нема.

Пшениця коштувала 2 злотих 37 грош за кориць, жито – 1.47, ячмінь – 1.18, овес – 0.48.

Що змінилося за два століття? Коні, реманент, щоденна праця селянина, його дружини та дітей. Історія свідчить, що вплив держави на сільське господарство у вигляді різноманітних реформ, це операція над здоровим організмом. Зміна віками складеного устрою спілкування з землею приносить лише напруження та невпевненість селян. Селянин вкрасти в землі не може. Він може на нії заробити лише кропіткою працею. Вкрасти можуть результати його роботи, що успішно і робиться.

Хто кормить державу? Функціонер? Земля експериментів над собою не прощає. Від держави потрібна лише допомога, а не втручання. Тільки тоді слід очікувати прибуток від господарства. Сільське господарство – бюджет – сільське господарство не може працювати без останньої складової.



ЕМІГРАНТИ


Що робить людина коли їй важко? Одна шукає полегшення в пляшці, друга щось терпляче комбінує, третя перебирається у кращі місця.

Згадаємо тих хто покинув село у різні часи? За підрахунками Горбацьо Єфросиніїї Олексіївни тільки з 1900 по 1950 рік з с. Чернево за кордон (в Америку) виїхали 44 односельці :

  1. Гузіль (Фідзюра),

  2. Костевка Пелагія (Булиха),

  3. Костевка Ілько (Була),

  4. Костевка Михайло (Ілька),

  5. Королик Марія Юрківна,

  6. Іваночко Катерина Юрківна,

  7. Федевич Анна (Великого Івана),

  8. Антоняк Марія (Городнього Івана),

  9. Завада Ева }

  10. Завада Марія } (рідні Луця де був Гриць),

  11. Завада Іван }

  12. Тропак Юрко (Виріст),

  13. Мардинавка Гаврило,

  14. Горгут Марія, }

  15. Горгут Анна, } (сестри),

  16. Антонишин Марунка (Їрода),

  17. Завада Анна (де Івах),

  18. Ваньчак, (брати),

  19. Ваньчак, (батракували в Козиняка Костя),

  20. Кульматицький, (Гукаркі) } ( тато і син ),

  21. Кульматицький Олек }

  22. Федевич Іван, }

  23. Федевич Ілько, } (три брати Танюшеки).

  24. Федевич Василь, }

  25. Васьо Іван,

  26. Федина Маїк,

  27. Дочило Андрей (Гірний),

  28. Саїк Гриць,

  29. Саїк Стефан,

  30. Тропак Іван,

  31. Тропак Андрей,

  32. Королик Анна Юрківна,

  33. Антоняк Іван (син Василя),

  34. Скоморох Іван (Зомцик),

  35. Гузіль Іван (Солима),

  36. Дубецький Юрко,

  37. Федевич Михайло (Пилипа),

  38. Горбацьо Михайло, } (брати)

  39. Горбацьо Василь } (Гукаркі Пазьгі),

  40. Костевка Юзуню,

  41. Сайбель Ева (Тада),

  42. Сайбель А. (фольксдайтоне),

  43. Федак Михайло (тато Тацькі),

  44. Васьо Катерина (Магдіха).

А скільки виїхало в Австралію чи інші краї? Скільки полягло на чужині в часи воєн, заслань, чи поневірянь? Не злічити. У кожного випав якийсь особливий життєвий шлях. Довгий чи короткий, вдалий чи трагічний. Про всіх і не розізнаєш.


КАТЕРИНА.


З поміж інших, можливо і набагато цікавіших, життєвих доріг чернівців, хочеться окремо оповісти про долю однієї дівчини.

Український часопис в Нью Йорку (США) “Життя і слово” у квітні 1976 року підготував ряд публікацій присвячених відомій артистці українського походження Катерині Юрківні Іваночківні (Іваночко). У них було узагальнено основні віхи у житті нашої землячки, яка у далекому 1913 році виїхала в Америку і присвятила своє життя (крім фізичної праці на прожиток) благородній місії - популяризації українського театрального мистецтва за кордоном. Природна обдарованість, неабиякий талант, відданість українській культурі, помножені на щоденну кропітку працю, принесли Катерині Юрківні заслужену славу не тільки серед поціновувачів театру, а й усієї української діаспори за кордоном.

Хоча діяльність Катерини Іваночківни, як драматична так і соціальна, неодноразово висвітлювалася у пресі, радіо та телебаченні на теренах Америки, на Україні про неї знає далеко не кожен театрал. На превеликий жаль в період панування на українській землі Австро-Угорщини, Польщі та Росії, досягнення наших земляків, яких доля розкинула по всьому світу, афішуванню не підлягали. Більше того, активна національна позиція у діяльності так званих нацменшин, тим паче в еміграції, розцінювалася правлячими на Україні узурпаторами, як антивладна і тому заборонена для загалу.

Втрачене не надолужити. По смерті Катерини Юрківни (15/09/1982 року) нащадкам залишилися хіба що пам’ять про неї та перекази людей, які мали честь насолоджуватись її майстерністю на сцені чи у спілкуванні. Нажаль немає уже серед односельців жодного, хто б пам’ятав Іваночківну, померли і ті з них , з ким вона листувалася.

Катерина Іваночківна - одна з багатьох дочок України, яка у нелегкі часи покинула рідний край з виключно благородною метою - заробити на чужині грошей та й вернувшись на Батьківщину хоч чимось допомогти рідним. І не пропала під тягарем чужих людей, чужого краю. Не розміняла дівочу честь та людську гідність на “швидкий” долар, не втратила на чужині почуття патріотизму, а зуміла зберегти і примножити паростки національного духу, славлячи цим і себе як особистість, і український народ як націю. Думається, що не одна дівчина у долі Катерини може побачити свою життєву стежку.

Народилася Катерина Іваночківна у 1896 році в селі Чернево, Мостиського району, Львівської області. Сім’я складалася з восьми осіб: батьки та шестеро дітей. Родичі були бідні – мали пів моргу землі. Катруся народилася в стодолі, бо саме тоді її батько відлучився від своїх родичів і жив з молодою жінкою деякий час у стодолі, поки збудував сяку-таку власну хатину. Щоб нагодувати сім’ю батько наймався до багачів, потім став тягачем у панському лісі, де працював зі своїми двома братами. У лісі вони робили взимку, а влітку знову наймалися до багачів.

Катруся закінчила чотирирічне навчання у сільській школі. У школу віддавали дітей з 6-7 років. Три перших роки навчали письма, читання, рахування, а четвертий шити-вишивати чи майструвати. Основним шкільним приладдям учня початкової школи був рисік (крейда) яким писали і таблиця(дощечка) на якій писали. Вчителі порадили матері послати дочку вчитися в промислову школу в Перемишлі. Так і зробили. Вдень вона вчилася шиття і крою, вечором вивчала німецьку і руську(українську) мови. Навчання тривало чотири роки. У промисловій школі учням забороняли говорити по-українськи. Хто заговорив по-українськи , то мусів заплатити кару – 25 крейцерів ( як тоді казали “грайцарів”). Говорили лише по-польськи. Катруся разом зі своїми чотирма подругами жили в пані Соєцької на квартирі.

Родичі доставляли дівчатам продукти: сир, масло, яйця, капусту, бульбу. Українських дівчат заставляли сповідатися в костьолі перед римо-католицьким ксьондзом, але причастя приймали в уніатського (греко-католицького) св”ященника.

У селі Чернево, на той час суцільно українському (за виключенням кількох жидів), була досить розвинута культурно-освітня діяльність, яка проводилась в читальні “Просвіта”. Існував драматичний гурток. І перший свій аматорський дебют Катруся зробила у власному селі – виступала в п’єсі Івана Франка “Украдене щастя”. Потім драматичний гурток поставив цю виставу в Мостиськах.

У селі відбувалися фестини на які приїздили Перемишльські гімназисти. Влітку в неділю сільська молодь плавала на човнах по річці “Вишня”, співали українських пісень, мріяли про своє майбутнє. Та поруч існувала нужда, яка спричиняла до того , що молодь змушена бала шукати ліпшої долі за тридев’ять земель.

Одного разу подруги приїхали на вакації до села з Перемишля. Саме тоді прибув з Америки односелець і почав розповідати, що там молодь може заробити по долару в день. Для сільського хлопця чи дівчини тоді один долар був цілий маєток! І всі чотири подруги вирішили податися за океан – до Америки.

Розповідала Катерина Іваночківна: “То було в жовтні 1913 року. Ми виїхали з села секретно, бо нам було стидно, що ми вчилися в промисловій школі і тепер утікаємо з рідного краю. Я думала бути в Америці лише два роки. Почала вираховувати скільки-то зароблю доларів за цей час? Як буду одержувати по долару на день то не тільки поверну гроші за шифкарту, але ще й родичі прикуплять морг-два поля. Щоб позичити гроші на шифкарту батько змушений був заставити багачеві останні пів моргу поля.”

Хто ж тоді знав, що вона більше ніколи не ступить на рідну землю? Одні осудять – втекла від труднощів, інші підтримають – добре зробила, а дехто може і пожаліє бо не так воно мається як воно бажається.

Коли дівчата прибули до залізниці, то на станції була старенька бабуся, яка хитала головою і промовляла. Добре запам’яталися Катерині бабусині слова: “Матері, матері, що ви наробили, що таких молоденьких у далекий світ пустили !..” Ще й сьогодні бринять ці сповнені трагізмом слова.

До німецького порту Гамбург, з якого відбували один за одним транспорти в заокеанські простори, до США та Канади, подруги прибули дещо пізніше ніж сподівалися і тому змушені були плисти наступним кораблем.

Про свою подорож Катерина розповідала: “Ми плили 16 днів. Подорожувало тоді багато емігрантів. Нам дали кімнату, в якій були сімейні з дітьми, але ми застрайкували, бо хотіли бути самі. Вийшли на палубу, збилися в гурток, почали співати. Підійшов до нас стюард і почав говорити по-німецьки (ми його розуміли), що ми не можемо вночі перебувати на палубі, що мусимо йти до кают. Він покликав старшого і той прямо почав лаяти нас. Ми не здались. Тоді почистили якусь комору і примістили нас усіх разом. Ми здобули перемогу!

Корабель яким ми мали зразу плисти почав горіти в океані. Наш поспішив йому на допомогу. Ми бачили страшну трагедію: батьки кидали своїх дітей у воду, рятуючи від вогню , сподіваючись, що їх підберуть і врятують. Потім самі скакали в океан. Сотні людей гинуло в холодних, бурхливих водах. З палуби охопленого вогнем корабля доносилися благання про допомогу українською, польською та іншими слов’янськими мовами.

Наш корабель не міг близько підплисти бо його відкидали бурхливі хвилі. Моряки рятувальними човнами підбирали людей з океану. На допомогу поспішали й інші кораблі. Їх було аж шість. Один врятував дітей, інший батьків, одні інших вважали загинувшими. Серед врятованих було багато обгорілих. Ми між собою збирали гроші для потерпілих – складали по одній короні. Більше не могли дати, бо кожен емігрант мусив мати “на показ” в порту 25 доларів.

Пізніше я довідалась, що мій вуйко прочитав у газеті, що корабель яким ми мали плисти, згорів у океані. Отже родичі і односельці вважали, що ми також загинули. Ба, навіть відправили за наші душі службу божу! Дехто з родичів носив жалобу.”

У такому настрою подруги прибули нарешті до Еллис Айленд. Катерина мала у Нью Йорку вуйка і послала йому телеграму. Пройшов один день, другий, третій, четвертий...Вуйко не зголошувався. Ніхто не прийшов її зустрічати. Подруг охопив переляк: що з ними буде далі? Повертатися з нічим, витративши останні гроші на шифкарті та подорож?

Дівчат охопила паніка. Два тижні вони, не озиваючись на виклики,

пробули на горезвісному острові Еллис Айленд, що политий цілим морем сліз українських емігрантів, яких завертали до старого краю, якщо вони не відповідали вимогам тих, хто хотів витиснути з них останні сили в пенсільванських шахтах чи на пітсбургських сталеварнях. І ось на 14-й день прибув на острів Михайло Горбацьо – вуйко Катерини та й забрав з собою племінницю. Вирвались з Еллис Айленда на американську землю і її подруги.

Вулиці Нью Йорка, по яких слід за вуйком нарешті ступала Катерина зі своєю валізочкою, зустріли її вигуками дітлахів : “Полак! Полак!”

Пробула вона у вуйка Михайла та цьотки Антосі шість тижнів. Потім почала відшукувати своїх подруг: Марусю Антоняк, Катерину Федевич і Єву Заваду. Всі вони так-сяк влаштувалися на роботах. Нарешті знайшла роботу і Катерина. У кравця на Бронксі. За роботу одержувала вона чотири долари на місяць, помешкання і харчі.

Багато потрібно буде місяців, думала Катерина, щоб можна сплатити за шифкарту, що вже там говорити про закуп поля для родичів. І за тих чотири долари у місяць працювала вона від світанку до пізнього вечора. Пізніше, як і подруги, змінила роботу в кравця на більш оплачувану ( 9 доларів у місяць) домашньою робітницею.

Раз на два тижні, маючи вихідний, відвідувала вуйка і цьотку у яких жили “бордівники” і, розуміється, тітка зразу хотіла підібрати Катерині із них жениха. Катерина відхиляла всі ці пропозиції, бо їй не подобався їхній спосіб життя, який зводився до пияцтва і гульби. Вона шукала такого товариства, де могла б щось навчитися, культурно провести час.

Одного разу зайшла до німецької книгарні і запитала за українською газетою. Їй запропонували “Свободу”. В другому числі, яке вона купила, побачила повідомлення, що в Нью Йорку організувалось Товариство “Нова Україна”, яке запрошує всіх тих, які хочуть грати на сцені, зголоситися на певну адресу до Михайла Мелешка. У наступний вихідний Катерина разом зі своїм двоюрідним братом Олексою Кульматицьким, що напередодні приїхав з України, пішла на згадану адресу.

Пригадувала Катерина Юрківна : “Я ніколи не забуду того, як я застукала у двері на третьому поверсі, як вони відкрилися і появився чоловік, запрошуючи до середини: “Пожалуйста! Пожалуйста!”. Ого, подумала я собі, “попала до москалів”. Я сказала, що прочитала повідомлення у “Свободі”, і тому прийшла сюди. Він представився: Михайло Мелешко. В помешканні було з шестеро осіб. Спочатку для випробування дали мені п’єсу Бориса Грінченка “Ясні зорі”. Як я прочитала першу сторінку, мене нагородили оплесками і сказали: “Маємо Аміну”.

Михайло Мелешко представив мені присутніх : режисера Миколу Кісіля, Федора Бражника, Андрія Кащука, Кіндрата Поповича (брата Матвія Поповича), Зосю Горуцьку, Самотіс.”

П’єсу “Ясні зорі” поставили в Пайсаку (Нью Джерсі). Зал був переповнений. Другу виставу поставили у Нью Йорку в Арлінгтон Холлі. То була п’єса Старицької-Черняхівської “Гетьман Дорошенко”. Третьою була п’єса Івана Тобілевича “Мартин Боруля”.

До товариства вступали нові члени. Появилися схвальні рецензії у газетах. Театральний колектив почав завойовувати щораз більшу популярність серед любителів мистецтва. Розширився репертуар гуртка. То були 1915-1916 роки. В 1917 році Андрій Дмитришин запропонував Іваночківні вступити у Федерацію Української Соціалістичної Партії. Красива ідея міжнародного єднання , свободи , соціальної підтримки бідних, яка була відгомоном революцій в Росії, надія на самовизначення України, захопили молодих українців з якими зустрічалася Катерина.

Різні погляди на розвиток робітничого руху розкололи емігрантів, що брали участь в драматичному гуртку, на різні табори. Пізніше, ті з емігрантів, які не поділяли оптимізму в користі для України перевороту в Росії і стояли на націоналістичних позиціях, просили Іваночківну приєднатися до них. Катерина була з тих людей, які прийнявши рішення не можуть зраджувати даному слову і тому відмовила. Зрештою політична приналежність немає ніякого значення, коли людина-творець національно свідома і щиро віддана своїй справі.

У 1919 році утворився Робітничий театр, який уже діяв на професійній основі. Колектив театру складався з 25 чоловік. Влаштували гастролі у Філадельфії, Тейлорі, Скрентоні, Балтиморі, Чикаго та інших містах. Крім українців на вистави приходили євреї, які прибули в Америку з України. Люди високо оцінювали гру артистів театру. Але витрати на гастролі, придбання реквізиту, костюмів, саме прожиття артистів не покривали невеличкі збори з вистав і Катерина Іваночківна почала виступати в інших театральних групах. Тоді виступала у виставах “Пісня жидівки”, “Мазепа”, “Жидівка-вихрестка”, “Ой, не ходи, Грицю”. Вистави відбувалися у Гаткінсон театрі в Нью Йорку.

Коли проводилась компанія по збору грошей для голодуючих на Україні то вирішено було поставити п’єсу “Мати-наймичка”, а доход з неї передати на цю гуманітарну справу. Режисувати п’єсу доручили Катерині Іваночківні.

З того часу вона не тільки виступала у п’єсах, але також стала режисером, здійснивши ряд успішних постановок. Були і експерименти за участю режисерів Олега Айвазовського (Єлисея Карпенко) організатора Українського модерного театру та Михайла Гана (Андрійчука). Та успіху “модерні” постановки у публіки не мали.

У 1926 році Катерина виходить заміж за емігранта з Солотвина Михайла Князевича, з яким прожила решту свого життя. Цей рік Іваночківна-Князевич вважала початком найвищого розквіту театральної самодіяльності при Союзі Українських Робітничих Організацій. Тоді утворився Драматичний гурток ім.Ів.Тобілевича. Головні ролі в постановках гуртка окрім Катерини Юрківни виконували Марта Голод, Іван Побіденко, Михайло Шевців, Марія Дмитришин.

Понад 50 років своєї артистичної діяльності Катерина Іваночківна-Князевич присвятила популяризації в Америці української культури, національної драматургії. Ціла низка персонажів різних жанрів та характерів втілена нею на сценах Нового Світу , це і Амін з “Ясних зір”, і Таміла з “Рабині Таміли”, і Маруся з “Ой, не ходи Грицю”, і Інтриганка з “Скупаря”, і Стеха з “Назара Стодолі”, і Мавра з “В неділю зілля купала”, і Анна з “Украденого щастя”, різні героїні в п’єсах “Глитай або ж павук”, “Наймичка”, “Сільські будяки”, “Чия дитина”, “Сирітка Хася”, “Гріх”, “Будка число 27”, “Дві жінки”, “Старі гріховодники”, “Нічна тривога”, “Гірська казка”, “Своя людина”, “Безталанна” , п’єсах Чехова та багатьох інших.

А ще були незабутні зустрічі з драматургом Мирославом Ірчаном, М.Г.Александровим, О.Л.Вишневським, Б.Г.Добронравовим, В.Ф.Грібуніним, письменниками М.Стельмахом, П.Загребельним, поетами Павлом Тичиною, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Степаном Олійником, керівником танцювального ансамблю Павлом Вірським, артистами Дмитром Гнатюком, Беллою Руденко, Валентиною Чайкою, сатириком Андрієм Совою та багатьма іншими. У 20 роках минулого століття Катерина Іваночківна брала участь в творчих зустрічах артистів театрів з України та Росії, що гастролювали у США, на яких були присутні режисери МХАТу К.С.Станіславський, В.Немирович-Данченко та І.Москвін.

Крім активної участі в театральній діяльності Катерина Іваночківна була широко відома як читець-декламатор. Вона прочитала сотні поезій і поем на концертах у Нью Йорку. В період другої світової війни була диктором українських радіопрограм у започаткованій нею організації “Голос Волі”, що віщувала українською мовою на різних радіостанціях. Не цуралася і буденної організаційної праці, допомагала молодим українцям у їх становленні. З січня 1926 року Катерина була секретарем Українського жіночого просвітнього товариства у Нью Йорку, діяльність якого тяжко переоцінити. В активі товариства збір продуктів для дітей Західної України, коштів та устаткування на лікарню у Львові, допомога постраждалим від повені в Західній Україні, в період війни антифашистська пропаганда та допомога речами солдатам антигітлерівських армій, підтримка робітників-вихідців з України, національно-просвітницькі заходи: участь в хорі ім. Леонтовича, драмтеатрі ім. Тобілевича , влаштування виставок, ярмарок, концертів, вистав, бенкетів тощо.

Вагомим був вклад сім’ї Іваночківни-Князевича в започаткуванні різноманітних програм підтримки українців в Америці , відкриттю в США пам’ятників Т.Шевченкові , І.Франкові.

Хоча Катерині Іваночківні так і не довелося більше побачити рідне село, його частка назавжди була в її серці. “Ми ніколи не забудемо рідної нашої Батьківщини і все раді новинам з рідної землі» ,- писала Катерина у листах до подруги Горбацьо Єфрозини. Турбувала її доля України, рідних та друзів, які залишилися на Батьківщині за залізним занавісом. “Не дають паспортів для виїзду в Радянський Союз таким , як ми. Може колись будуть дружніші відносини між Америкою і Радянським Союзом то ще побачимось ”,- бідкалася у листах Катерина. Кожен її лист на Батьківщину просякнутий вірою у краще життя українців на рідній землі і можливо щоб не втратити цю віру вона так і не наважилась відвідати Україну, бодай як турист.



ПРОСВІТНИЦТВО.


Кінець ХІХ початок ХХ століття. Хвиля буржуазних та соціалістичних переворотів в Європі. Перша світова війна. Перерозподіл земель, територій, країн. Ріст самосвідомості всіх верств населення, зародження технічної революції. Австро-угорська імперія під тиском національних рухів, з усвідомленням загрози розпаду, у цей період змушена була іти на поступки основним націям надаючи їм певної автономні права. Водночас питання визначення українців імперським керівництвом було фактично віддане на поталу полякам, які беззаперечно домінували у всіх органах влади на території Східної Галичини. Та й українець на той час звався русином і одними з тогочасних ідеологів розглядався, як підвид нерозвиненого поляка, а другими, як підвид росіянина, який намаганням об’єднання з малоруським народом Росії загрожує безпеці імперії . Таке безправне положення українців підтримувалося також різними поглядами на самовизначення серед тогочасної української еліти, чварами різних партій. Як і зараз, одні хилилися на схід, другі на захід.

90-і роки ХІХ століття. Під тиском масового національного руху українців, поляки погодилися на створення в Львівському університеті української кафедри історії (офіційно – “історії Сходу Європи”) та кафедри української літератури, трьох українських гімназій та страхового товариства “Дністер”. Створено декілька українських політичних партій європейського зразка, зросла кількість українців серед депутатів уряду (галицького сейму).

Революції в Росії та балканські війни в Австро-Угорщині сприяли лібералізації та поступкам влади в питаннях розширення прав українців у Галичині. Вже перед першою світовою українці мали 6 державних гімназій, 15 приватних середніх шкіл, 3000 народних шкіл. У Львівському університеті було відкрито 7 українських кафедр. У 1913 році українською мовою в Галичині виходило 66 періодичних видань.

Попри всі зусилля, попри великі досягнення народ в цілому, особливо низи, все ще борсався в трясовині злиднів і відсталості.

Той період в історії села також можна було-б відзначити відродженням просвітництва та культурного здвигу. Побудова нової церкви, школи, клубу-читальні потребували нових організаторів та педагогів. І не поставних, а місцевих – українських. Слід зазначити, що в Австро-Угорській імперії, а пізніше і в Польщі, до якої належала Західна Україна, українська мова була дозволена строго регламентовано і практикувалася хіба що для спілкування на побутовому рівні. Все діловодство велося на німецькій та польській мовах. За порушення призначався штраф.

В переважній більшості українське населення складали селяни, яким у кращому випадку вистачало засобів для підтримання прихатньої господарки та побутових ремесел і вони практично не мали змоги здобути пристойну освіту, чи тим-паче організувати якесь масове виробництво. Русини ( українці ), з точки зору можновладців Австро-Угорської імперії та Польщі, надавалися хіба що в якості наймитів. Можливість вивчитися чи дати таку змогу дітям, щоб вирватися від покріпачення, було найзаповітнішою мрією кожного селянина. Поняття вчений чи навіть вивчений не тільки викликало повагу серед людей , а й ототожнювалося з волею і забезпеченістю.

Польське керівництво на теренах Львівщини, яка на той час відносилася до Австро-Угорської імперії, не спішило розширювати право українців на навчання тим більше українською мовою. Прийняте шкільною крайовою радою ще в 1894 році “Orzecztnie” (постанова) №21184 про реорганізацію народної школи в с.Чернява Мостиського шкільного округу в 4-класну школу людову посполиту, було затверджене аж через 9 років.

До слова, в с.Малнів за рішенням крайового комітету про реорганізацію однокласної народної школи в двокласну ще 1874 року, остаточне рішення було прийняте в 1911 році. У м.Мостиськах рішенням крайової шкільної ради Калузького шкільного округу від 1894 року, засновано п’ятикласну народну школу. У с.Соколя на той час діяла однокласна школа. В с.Годині діяв філіал мостиської школи.

Чому так довго? Хочете школу – будуйте силами села. Практично всі витрати на побудову та утримання школи в с.Черневе (виділення земельної ділянки: для приміщення школи, городу та шкільного поля, побудова - школи, помешкання для вчителів, гімнастичного залу, внутрішнє облаштування школи, її утримання, опалення, освітлення, обслуговування приміщень та найм для цього працівників) , забезпечувалися за рахунок мешканців села. Влада зокрема на ці потреби виділяла 9% всіх податків отриманих з селян. На шкільне приладдя ( крейда, губка, папір, атрамент і т.п.) крайова шкільна фундація в рік виділяла 20 злотих, а селяни сплачувати 5 злотих.

Відповідно до вищевказаного “Orzecztniа” педагогічний штат школи складався з трьох учителів: керуючого учителя, старшого учителя, молодшого учителя, які згідно статуту, належали до 5 класу посад.

Слід зауважити, що цегла для побудови спочатку церкви , а пізніше школи і клубу-читальні була випечена на спеціально облаштованих поблизу села цегельнях ( в урочищі “Ріжкі” ( глинна гора біля лісу) та “Цегольня” (поблизу сучасної водокачки) ).

Відправляти дітей у школу дозволяли собі лише ті мешканці, яким діти не були конче потрібні для роботи по господарству.

Звичайно не було жодного навчання в період воєн, які смерчем пронеслися по довколишніх теренах.

За переказами старожилів та скупими документальними даними найстрашніший період в історії села – 1914-1920 роки. Підчас першої світової війни військове командування та влада Австро-Угорщини, підтримувані польськими шовіністами, відступаючи під тиском російської армії, всю вину за свої невдачі поклало на мирне українське населення, яке звинувачували у “москвофільстві”. Почалися масові репресії, вбивали, вішали не дивлячись на вік та стать, лише за національну приналежність.

Типовим прикладом свавілля австрійської влади була розправа над привезеними 14 вересня 1914 року у м.Перемишель з с.Волиці 45 селянами, яких під схвальні вигуки польських шовіністів шаблями порубали угорські вояки. Надзвичайною жорстокістю по відношенню до українців відзначалися польські солдати в складі австрійської армії, виражаючи це як помсту за колишні поразки від козаків.

Не один десяток чернівців полягло від угорських та австрійських багнетів. Більшість хат у селі було спалено, криниці засипані. Селяни тікали за ріку, переховувались у лісі з дітьми та худобою. Хто не загинув від кулі чи штика, помирав від холоду та голоду, епідемії тифу.

Початок 1915 року ознаменований переможним походом російської армії на австро-угорську та німецьку і захопленням в у березні, після 4-місячної облоги, фортеці Перемишля.

По різному солдати різних армій поводилися з мирним населенням. Очевидці розповідали, що при зустрічі з селянами, які терпіли від голоду, німецькі солдати пригощали хлібом консервами , частували шоколадом. Таке не забувається. Про поводження австо-угорської армії та поляків було вже сказано. Попри всю бідність російської армії “москалі” пишалися своєю країною і поводилися як визволителі, які рятують своїх братьєв слов’ян “хахлов” від німців. “Мы под пушки подбежали, закричали все ура. Наша матушка Расея всему миру голова” – популярна тоді серед них пісня. “Москалі” так захоплювалися перемогою, що в квітні 1915 року в Львів та Перемишль відвідав цар Микола ІІ, щоб проголосити об’єднання великого російського народу.

Перебування “російських визволителів” в Галичині була невідкладно ознаменована закриттям українських шкіл та гімназій, ліквідацією українських організацій і установ, в тому числі “Просвіти”, забороною всіх українських газет і журналів, перебудовою шкільництва, помпезним спалюванням українських книг, арештами української інтелігенції та св”ященників (19.09.1914 року заарештовано А.Шептицького до 10.09.1917 р.). Прибувший 7.09.1914 року у Львів генерал-губернатор Галичини О.Бобринський сказав “Я буду тут запроваджувати російську мову, закон і устрій”. Гасло російської адміністрації було таким - “Кінець українству”, а принципом політики - “Один цар, один народ, одна віра”.

А як же селяни? На початку 1915 року делегація з представників прилеглих українських сіл прийшли до градоначальника Перемишля щоб з’ясувати, чи можна використовувати землю польських поміщиків, які втекли, для сівби, то градоначальник розпорядився всю делегацію заарештувати і ув’язнити.

В травні 1915 року почався контрнаступ австрійської армії на росіян. Лінія фронту проходила по південно-західній околиці села Чернево. Результатом багнетної атаки двох армій, яка відбулася в районі Каракоп та пасовиська за селом, стали сотні загиблих солдат, які протягом декількох тижнів лежали на місці смерті. Трупи розкладалися та спричиняли неймовірний сморід і загрозу епідемії. Пізніше австрійські та німецькі солдати окопалися та вели гвинтівочний та гарматний вогонь з пагорба під лісом, а російські війська відбивалися, окопавшись на пагорбах Бучки і в районі урочища Поляна та Ріжгі,.

Поблизу с.Чернево, неподалік від місця вищевказаних боїв до сьогоднішнього дня розташовані два занедбаних військових цвинтаря, де у 1915 році італійські полонені, під наглядом німецьких військових поховали вбитих солдат. На 4-метровому бетонному обеліску великого цвинтаря німецькою мовою вибито надпис : “Тут спочивають німецькі, австрійські і російські солдати кожен з яких загинув за свою батьківщину”. На восьми повздовжніх солдатських (по чотири з обох сторін від входу) та чотирьох поперечних сержантських(за обеліском) валах надгробні плити з написами : “Тут лежить російський (австрійський, чи німецький, чи разом) солдат”. На другому невеличкому цвинтарі, що за сто метрів від першого спочивають вищі офіцери трьох армій. Цікаво, чи на території Росії чи Польщі є подібні цвинтарі?

Після розпаду Австро-Угорської імперії, незначного періоду існування Західно-Української Народної Республіки та так званої Конгресівки, Східна Галичина знову опинилася під пануванням Польщі. Почалися небувалі репресії українського народу. Тисячі українців загинули в польських концтаборах. Публічно польська влада декларувала вільність українців. Так 26 вересня 1922 року, заради прихильності західних країн, польський сейм прийняв закон про воєводську автономію Східної Галичини та створення українського університету, який так ніколи і не був втілений у життя.

Що ж робити простим селянам? Не помирати ж. Повоєнний час. Відбудували хати. Привели в порядок господарку. Час відроджувати освіту.

У 1922 році в с.Черневе місцевими сподвижниками (отцем Климентієм Хотинецьким, селянами – Антоном, Іваном, Тимотеєм та Іваном Федевичами, Петром Кунчиком, Юрком Козиняком, Михайлом Фаріоном, Сеньком Тропаком і Адамом Єресманом) заложено читальню “Просвіта”. З цієї нагоди директором Товариства “Просвіта” у м. Львові на ім’я о.Хотинецького надіслано привітального листа у якому зазначено наступне: “...З нагоди перших загальних зборів одної з наймолодших донь нашого Товариства, бажаємо їй якнайгарніших успіхів в її культпросвітних змаганнях та надіємося, що наше громадянство буде до цієї праці щиро горнутися щоби цею працею стати в ряди культурних народів Європи...”.

Першим “спонсором” читальні став Василь Дрімаловський, який вніс для ремонту приміщення читальні 1000 марок.

Чернівська “Просвіта” проіснувала до нового “визволення” у 1939 році.








ПАНЯ ФРУЗЯ.


На зламі віків, 26 серпня 1899 року в с.Черневе, у сім’ї Олекси (1958-1917) та Марії (1861-1950) Горбацьо народилася донька, яку охрестили Єфросинія чи Єфрозинія. Одним словом дитину звали Фрузя. У сім’ї Олекси вже було троє дітей: Катерина (1886-1915), Іван (1888-1985), Пелагія (1896-1987) пізніше також народилися Марія (1901-1969) та Параскевія (1902-1989). Батько був простим селянином, ділив навпіл з братом одну хатинку, подвір’я якої знаходилося у західній частині села на Зарічух (в даний час це подвір’я розділене між Дідичкою та Косьцями). Мати походила з сім’ї Олекси Федака (Федевич), була доброю кравчинею, як і в подальшому її доньки Пелагія та Катерина. На господарстві в сім’ї була худоба, птиця, коні та й якийсь клапоть поля. В пошуках хоч якого заробку, батько був змушений виїхати на декілька років у Баварію. Достеменно не відомо, але мабуть з тих заробітків він зміг дати синові Іванові освіту в гімназії та училищі. Будучи від природи кмітливим та підприємливим, Іван, який з 11 років служив в Самборі у цукерника, зміг успішно завершити освіту. Від ганделю з золотом, яке вимінював у жидів, що тікали від війни, на продукти, пізніше вигідно продавав, заощадивши певний капітал. Від першої жінки, яка була набагато старшою за нього і невдовзі померла, Іван отримав у спадок цукерню у м. Самборі, а пізніше в Кобло придбав 50 моргів ліса.

Після закінчення сестрою Єфрозиною чотирирічної початкової сільської школи, Іван допомагає їй продовжити навчання в гімназії, пізніше здобути педагогічну освіту в Ясьлі (зараз Польща). Значно пізніше зі скромної зарплати та пенсії Єфросинія Олексіївна щомісячно виділяла частку, висилаючи її братові Іванові, який на старість терпів нужду. “Допомогу людини в тяжкий час треба пам’ятати до самої смерті і чим можливо віддячувати” , - казала вона. Непростою була життєва дорога Івана. Пройшов він і через сільську працю, і через фронт першої світової війни, і через відкриття та ведення власної підприємницької справи, і через втрату заробленого з допомогою москалів, і заслання в Сибір, і повернення на рідну землю та щоденну працю для забезпечення сім”ї, і три дружини та двоє дітей, і одиноку старість в будинку пристарілих. Всього 98 років. Похований в м.Самборі. До речі, гробовець, збудований ним на чернівському цвинтарі для себе ще в 50-х роках, так і стоїть не дочекавшись власника.

По закінченні навчання, протягом кількох десятків років, Горбацьо Рузя, як звали її однокурсниці, працює учителькою у різних школах (Сєдліци, Рипін, Чернево та інших).

Різка відмінність в соціальному статусі простої селянки і учительки на той час, красномовно виражена навіть у тому , що односельці називали Єфросинію не інакше як “Пані” , а її нащадків “Паниними”, хоча до реального панства, правлячих чи можновладців, вони звичайно ніякого відношення не мали. Вже будучи пенсіонеркою Радянського Союзу в 70-80 роках ХХ століття, отримуючи пенсію в 51 карбованець, Єфросинія Олексіївна розповідала, що за місячну зарплату учительки в Польщі 20-х років (вона отримувала зарплату 150-200 злотих) можна було купити вагон зерна. Так тоді оцінювалася праця педагогів.

Пізніше, на початку 30-х років, Єфросинія Олексіївна повертається в рідне село і присвячує все своє подальше життя навчанню дітей у місцевій , спочатку восьмирічній, а пізніше середній школі. Єфросинія Олексіївна, в розмовах про роботу освітян пригадувала, що в давні часи одним з найгірших прокльонів був такий: “Щоб ти все життя вчив чужих дітей”. Не як кара чи примусівка, а як усвідомлення самопожертви заради просвітництва нащадків.

Не одну сотню дітей навчила читати, писати, рахувати Єфросинія Олексіївна. Виховані нею учні пригадують її як строгу та вимогливу учительку і доброзичливу комунікабельну у побуті. Прекрасно знаючи історію українського народу, працю Єфросинії Олексіївни завжди супроводжувало почуття національної гордості, самосвідомості, відданості обраній професії.

Вона вільно володіла польською та німецькою мовами, знала французьку. Знання мов значно розширює кругозір людини, дає змогу пізнати культури інших народів та повноцінно заявити про українців як націю. Добре володіння німецькою в період другої світової війни врятувало Єфросинії Олексіївні життя. Ось, що розповідала вона про це: “У 1942 році, підчас облави на жидів у Самборі, разом з іншими я попала у гестапо. Кров на стінах, страшні крики чоловіків та жінок різного віку пам’ятаю до сьогодні. У гестапівців до мене було одне запитання: “Du bist Jud?” Потрібно було детально розказати зрозумілою їм мовою, що я з діда-прадіда українка. Що вдома залишився двохрічний син, якого нікому буде виховати. Що батько колись був змушений працювати у Німеччині. Що під час першої світової, коли спалили хату, вся сім’я декілька тижнів переховувалася в лісі і німецькі солдати, бачачи нужду людей, ділилися з ними харчами, а зараз хочуть закатувати.”

1939-1945 роки, зі слів Єфросинії Олексіївни, відзначались на роботі у школі частою зміною портретів вождів у учительській (Пілсудський, Лєнін, Гітлер, Сталін) та приїздом нових учителів зі сходу. Східнячки могли пройтися по селу у нічній сорочці, яку вважали гарним платтям. Зауважень ніхто робити не смів. Та й плаття діставалися їм як трофеї з хат очищених визволителями від “куркулів”.

В дусі відданості обраній професії вона виховала сина Івана та доньку Іванну, яка продовжила її шлях на освітянській ниві, передала свій неоціненний досвід внукам та правнукам. Побудувала хату у якій крім власної сім’ї знайшлося місце і сестрі Пелагії, котра все життя пропрацювавши на полі, а на старість залишилась сама, без засобів до існування. Сестри як могли допомагали одна одній. Чоловік Пелагії (Панилик), за якого в 17 років вона вийшла заміж, емігрував в Австралію де пропав без-вісти. На руках залишилося двоє синів. Один з них – Олесь помер в 8 річному віці, під-час епідемії скарлатини у селі. Другий – Михайло за участь у “банді” був висланий у Сибір, а відбувши заслання оселився в Миколаївській області. Радянська держава чомусь не оцінила праці жінки, яка, через нужду, першою змушена була зголоситися в створений у селі колгосп і в якому пропрацювала до старості. Матері бандерівця пенсію положено не було. Знущалася над людьми не тільки влада. Більше року Пелагію кормили з ложечки та заліковували рани у 1945 році, після побоїв завданих їй бандитом, який називав себе повстанцем і вирішив закатувати нещасну жінку у хаті, в присутності старої матері та 5-річного племінника Івана . За що? За колгосп!

Горбацьо Єфросинію Олексіївну завжди турбувала доля інших односельчан, тих хто емігрував за кордон. У своїх листуваннях з родичами , друзями та подругами, як по Україні так і за її межами в Польщі, Америці, Аргентині, вона щиро ділилася здобутками і турботами односельців. Та найзаповітнішою мрією Єфросинії Олексіївни було визволення України з-під ярма інших народів. Переживши першу та другу світову і одну з найжорстокіших - українсько-польську війни, засилля російських окупантів , дочекалась проголошення у 1991 році незалежності України. Маючи вже 92 роки життя , коли отримала звістку про цю історичну подію, сказала, що може вже сміло спочити в бозі на вільній землі.

Та ще шість років Єфросинія Олексіївна уважно слідкувала за становленням Української держави. Турбували її міжконфесійні конфлікти, як у селі так і на теренах Західної України, важке становлення державності. І тут проявлялася твердість її духу. Добре знаючи історію України та релігії, якою ціною давалася національно-визвольна боротьба українців протягом століть, чітко усвідомлюючи загрозу поновлення панування чужинців над рідною землею, вона підтримувала православну церкву. Не заради бездумного протистояння родичам та сусідам греко-католикам, католикам чи інших конфесій, а заради відданості тій церкві яка була первісною на Україні, яка була духовним стержнем козацтва, яка разом з українцями протягом століть терпіла від поневолення поляками, турками-татарами та атеїстами.

Слід сказати , що Єфросинія Олексіївна завжди лояльно ставилась до будь-яких конфесій. Будучи, в 20-30 роках ХХ століття на роботі у Польщі, не маючи змоги відвідувати православну чи греко-католицьку церкву, вона щиро молилася за Україну образу Христа у костьолі. Повага до свободи віросповідання, як і до свободи людини взагалі та постійне піклування про власну духовність, говорить про високосвіченість людини, її виваженість, та благородство.

“Звичайно пропонували але я не хотіла мучити ні себе ні інших”, - відповідала вона на запитання про те чому не вийшла заміж. “Між людьми зараз нема довіри, а панує лукавство і захланність – найбільші гріхи” , - так бачила Єфросина стан суспільства в останні роки життя.

Чи була Горбацьо Єфросинія амбітною? Можливо лише завдяки впевненості у свої сили та шляхетності, відвертості та освіченості, а ще чистій воді з криниці на подвір’ї та добросусідству з односельцями, дожила вона у добрій пам’яті до 98 років. Хто в 95 років для підтримання сил, попри щоденну хатню роботу, робитиме гімнастику, підніматиме 16 кілограмову гирю, чи піде позагоряти влітку на сонці? Тільки такі, якою була Горбацьо Єфросинія.


По тексту можливі неточності які підлягають виправленню. Використання з комерційною метою заборонено.


Матеріал зібрано по історичним надбанням та розповідям родини Горбацьо (по вітці від Єфросинії Горбацьо ("пані")).

Підготовлено Горбацьо А.І. опубліковано Горбацьо І.І.



«щастя- це хмара, любов- це зоря,

як є - вони є , як нема то нема»




Все глибше й чіткіше окрилює душу

Твій милий, непрошений образ.

І серце тривожить щось щире і ніжне,

Мов перли росинок на рожах.


Із запахом меду і поля в колоссі,

Гойдаються хвилі від вітру,

В твоєму , як хліб, запашному волоссі,

Голублячи вроду розквітлу.


Сумна ти зі мною, думками далеко,

Між сонця і всього, що любе.

Мене ж там немає , дай боже там бути,

Там інший тебе приголубить.


По дню, вечорами, вся в тайні, від мене

Ти втічеш від себе, небого.

І ніч огортає між нами, несміло

Протоптану нишком, дорогу.


А я залишаюсь між ночі самотній.

Де сонце? Де щастя? Де втіха?

Холодні росинки з незрілих пелюсток

На серце лиш капають стиха.


. . .


Буває всяко в житті,

Буває різно.

Любов приходить до нас,

Та пізно.

Струна у серці дзвенить,

Та впала

У пристарілих руках

Гітара.

З душею тіло уже

Не в злагоді.

Літа несуть його

Да-к божій пагоді.

Лиш пам’ять

В грішнім саду

Зосталася,

Де була молодість,

Де юнь кохалася.



1990 р.


</BODY> </HTML>