Перегляд вихідного коду сторінки Франко Іван Якович

{{Письменник
|Ім'я = Іван Якович Франко
|Фото = Франко Іван.jpg
|Ширина = 250px
|Підпис = Іван Франко, 1898 р.
|Псевдоніми = Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Nonseverus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, І. Ф., Ів. Фр., I. F., Iw. Fr., Ккк й ін. – усього близько сотні
|Місце народження = [[Нагуєвичі]], [[Дрогобицький повіт]], [[Королівство Галичини та Володимирії]], [[Австрійська імперія]]
|Дата смерті = 28 травня 1916 (59 років)
|Місце смерті = [[Львів]], Королівство Галичини та Володимирії, [[Австро-Угорська імперія]]
|Підданство = Австрійська імперія → Австро-Угорська імперія
|Національність = [[українці|Українець]]
|зображення = 
|місце народження = 
|alma mater = 
|Мова творів = [[українська мова|українська]], [[польська мова|польська]], [[німецька мова|німецька]], [[російська мова|російська]]
|Рід діяльності = [[письменник]], [[поет]], [[публіцист]], [[філософ]], [[Політик|політичний діяч]], [[громадський діяч]], [[мовознавець]], [[Літературознавство|літературознавець]], [[Економіка|економіст]], [[Етнографія|етнограф]], [[перекладач]]
|Роки активності = 1874—1916
|Жанр = [[вірш]], [[повість]], [[роман (жанр)|роман]], [[новела]], [[оповідання]], [[п'єса]]
|Напрямок = [[романтизм]], [[реалізм]] [[модернізм]]
|Magnum opus = 
|батько = 
|матір = 
|дружина = 
|діти = [[Франко Андрій Іванович|Андрій]], [[Франко Тарас Іванович|Тарас]], [[Франко Петро Іванович|Петро]] та [[Ключко Анна Іванівна|Анна]]
|Премії = Премія Російської Академії наук імені О. Котляревського (1917)
|Сайт = 
}}

{{othernames|Франко}}
'''Іва́н Я́кович Фра́нко́''' ([[27 серпня]] [[1856]], с. [[Нагуєвичі]]&nbsp;— [[28 травня]] [[1916]], [[Львів]], [[Австро-Угорщина]])&nbsp;— видатний український [[письменник]], [[поет]], [[публіцист]], [[перекладач]], науковець, громадський і [[політичний діяч]]. [[Доктор філософії]] (1893), дійсний член [[Наукове товариство імені Шевченка|Наукового товариства імені Шевченка ]] (1899), почесний доктор [[Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна|Харківського університету]] (1906)<ref name="ЛЩ8">''Щербак Л.'' Франко Іван Якович // {{ТЕС|3|528}}</ref><ref name="bbc.com1">[http://www.bbc.com/ukrainian/blogs/2016/08/160827_history_blog_franko_it Блог історика: Івану Франку сьогодні 160.] ''BBC Україна. 27 серпня, 2016 рік''.</ref>.

Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний науковець&nbsp;— літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог, економіст і філософ. Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами з'явилося понад 220 видань, у тому числі більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею.

== Біографія ==

=== Батьки ===
Іван Франко народився 27 серпня 1856 у присілку Війтова гора (Слобода) села [[Нагуєвичі]] Самбірського округу [[Королівство Галичини та Володимирії|Королівства Галичини та Володимирії]].

Батько, Яків Франко (1802—1865), був заможним сільським ковалем. За однією із версій, в яку вірив і сам Іван Франко, батьківський рід походив від німецьких колоністів<ref>Франко І. Cтаття «Дещо про себе самого» // Твори в 50-ти томах+доповнення (У 56-и томах) Т.31.С.29</ref>, чим пояснював незвичне прізвище, бо, мовляв, у ньому є «кавалочок німця»<ref>лист до [[Уляна Кравченко|Уляни Кравченко]] від 14.11.1883</ref>. Проте згідно останніх досліджень родина Франків мешкала на теренах давнього [[Руське воєводство|Руського воєводства]] ще до [[Поділи Речі Посполитої|Розборів]] та масового переселення туди [[Українські_німці#Австро-Угорщина|німецьких колоністів]]. Також на відміну від останніх належала до греко-католицької церкви<ref>Іван Франко [Текст]. Кн. 1. Рід Якова / Р. Горак, Я. Гнатів ; -меморіальний музей І. Франка. - Львів : Місіонер, 2000. - 232 с.</ref>.

Мати, Марія з дому Кульчицька (1835—1872), походила із т.&nbsp;зв. «ходачкової» (збіднілої) шляхти{{sfn|Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні, 2006, с. 55}} та належала до гербу [[Сас (герб)|Сас]].  Коли Іванові було дев'ять років (1865), помер батько. Мати вийшла заміж удруге за Григорія Гаврилика, який був молодший за Марію на шість років. Вітчим уважно ставився до дітей, і фактично замінив їм батька. Франко підтримував дружні стосунки з ним протягом усього життя. На 16-му році життя Франка (1872) померла мати, і вихованням почала займатись мачуха.{{sfn|Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні|2006|c=66}}

=== Дитинство ===
[[Файл:Franko Ivan (child).jpg|міні|ліворуч|200пкс|1870 рік]]
Попри те, що рано залишився сиротою, Іван Франко спромігся здобути ґрунтовну освіту. «Школу Франко перейшов довгу і хорошу» ([[Зеров Микола Костянтинович|М. Зеров]]). Розпочавши її 1862 у т.&nbsp;зв. тривіальній (початковій) школі сусіднього села Ясениці Сільної, у 1864—1867 він продовжив навчання в т.&nbsp;зв. нормальній Головній міській [[Собор Пресвятої Трійці (Дрогобич)|школі отців василіян]] у [[Дрогобич]]і (з німецькою мовою викладання), а 1867 вступив до [[Дрогобицька державна гімназія імені Франца Йосифа I|Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца-Йосифа]] (яка саме тоді переходила на польську мову викладання).

І. Франко писав про своїх учителів із гімназії у творах «Спомини із моїх гімназійних часів», оповіданні «Гірчичне зерно» та інших. Згадує І. Франко о. О. Торонського, К. Охримовича, Е. Турчинського, Ю. Турчинського, Е. Міхонського та [[Верхратський Іван Григорович|І. Верхратського]].

Іван Верхратський, який був класним керівником Івана Франка, давав йому читати книги [[Драгоманов Михайло Петрович|М. Драгоманова]], [[Куліш Пантелеймон Олександрович|П. Куліша]], [[Шевченко Тарас Григорович|Т. Шевченка]] та ін. українських письменників, організував у гімназії літературний гурток, до якого входили 12 учнів, у тому числі І. Франко. Про початок своєї літературної діяльності І. Франко розповів у листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890:

{{Text|Почав я писати віршем і прозою дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення у мене літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі і поети…}}

=== Юність ===
[[Файл:Ivan Franko.jpg|thumb|200пкс|Іван Франко, 1875&nbsp;р.]]

1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца-Йосифа (нині у кількох приміщеннях цієї гімназії розташований [[Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка|Дрогобицький педагогічний університет]]). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. Зі свого заробітку виділяв гроші на книжки для [[Бібліотека Івана Франка|особистої бібліотеки]].

Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «[[Кобзар (збірка)|Кобзаря]]»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; багато читав. Серед його лектури в цей час були твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. У цей же час Франко почав перекладати твори античних авторів ([[Софокл]]а, [[Евріпід]]а).

Ще в нижчій гімназії Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бібліотеку (налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами) й писати віршем і прозою. Перший вірш «Великдень» (1871), присвячений батькові, на жаль, не дійшов до нашого часу. 1873 датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»).

=== Університети ===
[[Файл:Меморіальна дошка Івану Франку.jpg|thumb|right|200пкс|Меморіальна дошка Івану Франку на корпусі [[Чернівецький університет|Чернівецького університету]], де він навчався]]
1875, закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Франко вступив на філософський факультет [[Львівський національний університет імені Івана Франка|Львівського університету]], де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні «кружка»&nbsp;— журналі «Друг» (з 1874), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876.
[[Файл:Франко Князя Романа.png|thumb|right|200пкс|Іван Франко. Пам'ятна дошка, вул. Князя Романа, Львів]]
Під впливом трьох листів [[Драгоманов Михайло Петрович|Михайла Драгоманова]] до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Унаслідок першого арешту змушений був перервати навчання у [[Львівський національний університет імені Івана Франка|Львівському університеті]], проте відновив його у 1878—1879, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890—1891, навчаючись у [[Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича|Чернівецькому університеті]] 8-й семестр, необхідний для докторату.

=== Активна діяльність ===
У 1870–1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвін» і «Молот» (усі 1878), спільно з І. Белеєм&nbsp;— журнал «Світ» (1881—1882), із гуртком львівського студентства&nbsp;— молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських [[народовці]]в: газеті «Діло» (1883—1886), журналах «Зоря» (у 1883—1886) та «Правда» (1888); багатьох польських та австрійських часописах.

Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва&nbsp;— 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами ([[Лисенко Микола Віталійович|Миколою Лисенком]],[[Старицький Михайло Петрович|Михайлом Старицьким]], [[Трегубов Єлисей Кіпріянович|Єлисеєм Трегубовим]], [[Житецький Павло Гнатович|Павлом Житецьким]] та ін.). Тоді-таки познайомився і зі своєю майбутньою дружиною [[Франко Ольга Федорівна (Хоружинська)|Ольгою Хоружинською]].

1890 став одним із засновників та першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП)&nbsp;— першої української політичної партії, редактором її друкованих органів&nbsp;— газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).

1893 у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії, однак до викладання на кафедрі української словесности Львівського університету, що звільнилася по смерті О. Огоновського, допущений не був (хоча габілітація успішно відбулася 1895).
 
Разом із дружиною, О. Франко, видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «[[Житє і слово]]» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 працював у редакції польської газети «[[Kurjer Lwowski]]» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчости А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera». Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Ю. Романчука.
1899 Франко вийшов зі складу [[Українська радикальна партія (1890)|РУРП]] і приєднався до [[Українська національно-демократична партія|Української національно-демократичної партії]]. Тоді-таки завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним (1899; 1904&nbsp;— почесним) членом [[Наукове товариство імені Шевченка|Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ)]], відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «[[Літературно-науковий вістник]]» (1898—1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком).

1906 отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання помітної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього (1913) ювілеїв його творчої діяльности.

=== Особисте життя ===
[[Файл:Ivan Franko - later in life.png|thumb|Іван Франко у літньому віці|250x250пкс]]За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя і творчість мали взаємини з жінками. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до [[Рошкевич Ольга|Ольги Рошкевич]] (у заміжжі Озаркевич), [[Дзвонковська Юзефа|Юзефи Дзвонковської]] та [[Журовська-Зиґмунтовська Целіна|Целіни Журовської]] (в заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв у травні 1886 в Павлівській церкві при Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887—1913), Тарас (1889—1971), Петро (1890—1941) і Анна (1892—1988). Від 1901, а з 1909&nbsp;— щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури (М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.). 1902 Франки спорудили власний будинок на околиці Львова (вул. Понінського, 4). Нині у будинку письменника знаходиться [[Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка]] (вул. Івана Франка, 152).

=== Останні роки ===
[[Файл:Грецька вул. 42 дріб 5 (ріг вул. Грецької 42 та пров. Красного 5).JPG|thumb|200пкс|Будівля готелю «Версаль», у якому жив І.&nbsp;Я.&nbsp;Франко 1909 року. Одеса, [[вулиця Грецька (Одеса)|Грецька вулиця]], 42/5|альт=]]
Останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і психологічних стражданнях. Уже від 1900 з періодичними загостреннями протікало психічне захворювання дружини письменника, яка час від часу проходила курси лікування в клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908, і сам Франко страждав від тяжкої психофізіологічної недуги (за сучасними медичними даними&nbsp;— інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Це значно утруднило йому продуктивну літературну й наукову працю, якої він, одначе, не припиняв до самої смерті.

Іван Франко помер у віці 59 років 28 травня 1916 р, о 16-й годині.

=== Остання сповідь та похорон ===
[[Файл:Памяти Івана Франка. Відень, 1916.djvu|page=5|thumb|200пкс|]]
Помер Іван Франко без передсмертної сповіді, хоча бажання висповідатися мав. Однак, не вдалося знайти священника, якому поет зміг би відкрити свою душу. Спершу він відмовився від сповіді в [[Гургула Володимир отець|о. Володимира Гургули]]<ref>[[Грозикова Олена|Грозикова О.]]. Останні дні Франка // Спогади про Івана Франка. Видання 2-ге, доповнене, перероблене / Упорядник [[Гнатюк Михайло Іванович]].&nbsp;— Л.: Каменяр, 2011.&nbsp;— С. 777</ref>, мотивуючи це, за спогадами Олени Грозикової, різними політичним переконаннями і тим, що ціле життя боровся проти о. Гургули. Прогнав Франко також і молодого православного капелана, який повівся нетактовно, надмірно випитуючи у нього, чи він вірує в Бога, і чи, бува, не атеїст?<ref> name="Грозикова". С. 54.</ref> . Приходив до Франка в останні дні його життя і молодий василіянин о. [[Теодосій Тит Галущинський|Теодозій Галущинський]]. З його слів, Франко спочатку всіляко намагався оминати тему віри або намагався відбутися загальними фразами, а коли о. Галущинський запропонував йому тайну сповіді, звернувши увагу на його стан тяжкої хвороби, «Франко задумався: знов почав підносити закиди проти віри і вкінці таки не хотів сповідатися»<ref>[[Галущинський Теодозій отець|Галущинський Т.]] Як то було зі сповіддю І.Франка // Нова Зоря.&nbsp;— Л., 1932.&nbsp;— Ч.58.&nbsp;— С. 2.</ref>

Франкова смерть позначилася конфліктом з духовенством. Ольга Роздольська у спогадах писала: "громада бажала справити покійному парадний похорон з більшим числом священників. Та швидко виявилося, що про це і мови не може бути, бо ж покійний був «явним ворогом духовенства»<ref>[[Роздольська Ольга|Роздольська О.]] Спогад про поета // Спогади про Івана Франка. Видання 2-ге, доповнене, перероблене / Упорядник [[Гнатюк Михайло Іванович]].&nbsp;— Л.: Каменяр, 2011.&nbsp;— С. 789)</ref>. Як стверджував о. Т. Галущинський, о. Андрій Білецький, який заступав митрополита Андрея Шептицького, коли той перебував під арештом в Росії, не дав дозволу на церковний похорон Франка. Втім, о. Василь Давидяк побоюючись помсти з боку прихильників Франка, не виконав офіційного розпорядження церковної влади і доручив провести церковний похорон о. Володимиру Гургулі<ref>name="Галущинський". С. 2</ref>.

Похований 31 травня на [[Личаківський цвинтар|Личаківському цвинтарі]] у Львові.

== Родина ==
[[Файл:Іван та Ольга Франки.jpg|thumb|250пкс|Іван Франко з дружиною [[Франко Ольга Федорівна (Хоружинська)|Ольгою Хоружинською]] 1886&nbsp;р. сфотографувались у [[Влодзімеж Висоцький|Влодзімежа Висоцького]] одразу після одруження на пораду польської письменниці [[Еліза Ожешко|Елізи Ожешко]]]]
* дружина [[Франко Ольга Федорівна (Хоружинська)|Ольга Франко (Хоружинська)]] (10.04.1864&nbsp;— 17.07.1941), письменниця, перекладачка, громадська діячка;
* син [[Франко Андрій Іванович|Андрій]] (16.07.1887&nbsp;— 22.04.1913), український філолог, етнограф, перекладач; виконував функції секретаря і помічника, опікуна батька;
* син [[Франко Тарас Іванович|Тарас]] (9.03.1889&nbsp;— 13.11.1971), письменник, педагог, поліглот, воїн [[Українська Галицька армія|Української Галицької Армії]], співробітник [[Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України|Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР]], член Спілки письменників СРСР;
* син [[Франко Петро Іванович|Петро]] (21.06.1890&nbsp;— 1941), хімік-інженер, науковець, педагог, письменник, активний громадський діяч, перший український [[Льотчик|авіатор]] ([[льотчик]]), командир [[Літунський полк УГА|Літунського відділу]] [[Українська Галицька армія|УГА]]; співзасновник молодіжної національної скаутської організації «[[Пласт (організація)|Пласт]]», депутат [[Верховна Рада Української РСР|Верховної Ради УРСР]], розстріляний за наказом [[Народний комісар|наркома]] держбезпеки [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]] [[Меркулов Всеволод Миколайович|В. Меркулова]].
* донька [[Ключко Анна Іванівна|Анна]] (в заміжжі Ключко Ганна 9.08.1892&nbsp;— 24.04.1988), українська письменниця, публіцист, мемуарист.

== Творча спадщина ==
Усебічно обдарований, енциклопедично освічений, надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем, видавцем. Сюжети для творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, з першоджерел людської культури&nbsp;— зі [[Східна культура|Сходу]], [[Антична культура|античної доби]], [[Відродження|Ренесансу]]. Був «золотим мостом» між українською і світовими літературами.

Нерідко Івана Франка називають ''титаном праці''. [[Маланюк Євген Филимонович|Євген Маланюк]] свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

=== Поетична творчість ===

У поетичному доробку Франка близько півтисячі окремих ліричних і ліро-епічних творів, частина з яких виходили за життя поета в 11 збірках (з урахуванням перевиданих).
 
Умовно всю поетичну творчість франкознавці ([[Корнійчук Валерій|В. Корнійчук]], [[Тихолоз Богдан|Б. Тихолоз]]) розглядають у межах таких світоглядно-естетичних періодів: 1) 1873—1876 (лірика «молодечого романтизму»); 2) 1876—1889 (поезія «пророцтва і бунту»); 3) 1890—1901 (лірика «болю існування» та «щиролюдської моральности»); 1901—1906 (лірика «трансцендентного художнього слова», або «влади творчого духа»); 1907—1916 (поезія років недуги, або «катастрофи і катарсису»). У межах цих періодів виокремлюються:
* ранні «романтичні» вірші, згруповані у збірках [[Баляди і розкази]] (1876) та перевиданій наприкінці життя [[Із літ моєї молодости]](1914);
* поезія, яка відбиває Франкові зацікавлення науковим чи ідеальним реалізмом та соціалізмом ([[З вершин і низин]], два видання: 1887 і 1893),
* інтимна лірика ([[Зів'яле листя]].[[Зів'яле листя. Лірична драма|Лірична драма]] [1896, 1911]);
* зріла поезія Франка як «сором'язливого модерніста» (за означенням [[Simonek Stefan|С. Сімонека]]) ([[Мій Ізмарагд]] (1898), [[Із днів журби]] (1900), [[Semper tiro]] (1906), [[Давнє й нове]] (1911&nbsp;— як побільшене видання «Мого Ізмарагда»);
* поезія, яка не ввійшла до збірок, а також збірка [[Вірші на громадські теми]] (1913) та поезія, написана в час 1-ї світової війни (1914—1916).
 
Перший вірш Франка «На Великдень 1871 року» не зберігся. Він був присвячений батькові, як і пізніші поеми «Святий Валентій» та «Історія товпки солі». Перші друковані вірші («Моя пісня» і «Пісні народнії») з'явилися 1874 у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик».
Починаючи з другого видання «З вершин і низин», поет послідовно структурує свою поезію за циклами, іноді називаючи їх «жмутками» (як у зб. «Зів'яле листя») або «карткою» («Картка любові»). Франко-поет експериментує і з усталеними канонічними формами віршування («вольні сонети», «тюремні сонети», «тріолет», «буркутські станси») та стилями (у циклі «В плен-ері» застосовує імпресіоністичний спосіб опису), і з традиційними фольклорними жанрами веснянки, пісні, думи, які наповнює новим психологічним змістом («Веснянки», «Осінні думи», «Думи пролетарія», «Скорбні пісні», «Пісня геніїв ночі», «Нові співомовки»). Часто у віршах розгортає власні ідеї за принципом a rebours (навпаки), відштовхуючись від певних цитат зі Святого Письма&nbsp;— Псалтиря, Книги пророка Єремії; з пам'яток давньої української літератури, зокрема «Слова о полку Ігоревім» (цикли «На старі теми», «De Profundis»; «Вразуми мя, жив буду», «Анастасій Синаїт говорить», «Блюдитеся біса полуденного», «Во человіціх благословеніє!»); за допомогою латинських сентенцій з античних джерел («Semper tiro», «Sic transit», «Аnima saltans», «Semper idem»), а також наслідує принципи укладання збірників у давній українській літературі (збірка «Мій Ізмарагд», цикл «Із книги Кааф»), експериментує з формою вільного вірша (цикл «Вольні вірші»). У зрілій Франковій поезії переважають морально-етичні сюжети («Мій Ізмарагд», «Давнє й нове»), психорефлексійні настрої («Із днів журби») та філософсько-гуманістичні роздуми («Semper tiro»).

Розвиток ліричної рефлексії в поетичній творчості Франка відбувається за принципом розгортання філософської тріади «теза&nbsp;— антитеза&nbsp;— синтез» («З вершин і низин»&nbsp;— «Зів'яле листя»&nbsp;— «Semper tiro», «[[Мойсей (поема)|Мойсей]]»).

==== Поеми ====
Поемарій Франка містить більше півсотні творів, з яких 13 залишилися незавершеними. До поем Франка також увійшла серія з 31-ої притчи та легенди, частина з яких увійшла до збірок ''«Мій Ізмарагд»'' та ''«Давнє й нове»''. Ліричну та епічну основу мають оригінальні спроби Франка у жанрі «віршованого оповідання», зразки якого були представлені в циклах ''«Галицькі образки»'' (у фрагментах ''«Марійка»'', ''«Нове життя»'', ''«Голод»'') та ''«Жидівські мелодії»'' ''(«Сурка (Оповідання служниці))»'', ''«У цадика (Оповідання жидівки)»'', ''«З любови (Оповідання конокрада)»'', ''«По-людськи (Оповідання онучкаря)»''.

За життя окремою книжкою Франко видав тільки одну збірку поем з авторською передмовою ''«Поеми»'' (1899), куди ввійшло 5 текстів з авторським коментарем: два на мотиви дохристиянського народного епосу&nbsp;— ''«Істар»'', ''«Сатні і Табубу»'' та три на основі західноєвропейських середньовічних оповідань&nbsp;— ''«Бідний Генріх»'', ''«Поема про білу сорочку»'' та ''«Похорон»'' як «легенда про великого грішника».

Загалом поеми Франка можна згрупувати за такими жанрово-тематичними блоками:
* поеми-казки: ''«Замість пролога. Святовечірня казка»'' (1883), ''«Лис Микита»'' (1890), ''«Абу-Касимові капці»'' (1895), ''«Коваль Бассім. Арабська казка»'' (1900);
* поеми-легенди: ''«Святий Валентій»'' (1885), ''«Легенда про святого Маріна»'' (1897—1914), ''«Смерть Каїна»'' (1888), ''«П'яниця (Староруська легенда)»'' (1893), «Цар і аскет. Індійська легенда» (1893);
* поеми-новели: ''«Лісова ідилія»'' (1903); а також скомпонована на основі хорватського фольклору ''«Поема про білу сорочку»'' (1899);
* етологічні поеми з бурлескно-сатиричним забарвленням: епопея ''«Панські жарти (Поема з останніх часів панщини)»'' (1887), ''«Ботокуди»'' (1880, 1893), ''«Мандрівка русина з Бідою»'' (1893); у жанрі мандрівничої хроніки&nbsp;— ''«Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 року»'', ''«Сучасний літопис»'' (1884), а також у драматичній формі&nbsp;— ''«Великі роковини. Пролог, говорений перед ювілейною виставою „Наталки Полтавки“ в пам'ять столітніх відродин української народності» (1898)'';
* героїчно-історичні поеми: ''«Бідний Генріх»'' (1891), ''«Істар»'' (1899), ''«Сатні і Табубу»'' (1899);
* історичні поеми: ''«На Святоюрській горі»'' (1900), ''«Ор і Сирчан. Половецька історична сага»'' (1899; 1914) та ''«Кончакова слава. Пригоди із літ 1185–87»'' (1915);
* філософські поеми: ''«<nowiki/>[[Монолог атеїста|Ex nihilio. Монолог атеїста]]<nowiki/>»'' (1885), ''«Похорон»'' (1897), ''«Іван Вишенський»'' (1898), ''«[[Мойсей (поема)|Мойсей]]»'' (1905), ''«Страшний суд»'' (1906), ''«Терен у нозі»'' (1907; 1913—1914)
* поеми-переспіви: ''«Пригоди Дон-Кіхота»'' (1891).

Частина поем увійшли до складу поетичних збірок: другого видання ''«З вершин і низин»''&nbsp;— ''«Панські жарти»'' й у складі циклу ''«Оси»''&nbsp;— ''«Ботокуди»'' та ''«Мандрівка русина з Бідою»''; циклу ''«Легенди»''&nbsp;— ''«Смерть Каїна»'', ''«П'яниця»'', ''«Цар і аскет»''; до збірки ''«Із днів журби»''&nbsp;— ''«Іван Вишенський»'' і ''«На Святоюрській горі»''; до збірки ''«Давнє й нове»''&nbsp;— ''«Замість пролога. Святовечірня казка»''; у складі циклу ''«Із злоби дня. Із тридцятиліття 1878—1907»''&nbsp;— ''«Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 року»'', ''«Сучасний літопис»''; до збірки ''«Semper tiro»''&nbsp;— ''«Лісова ідилія»'' з прологом-посвятою М. Вороному, що є відповіддю Франка у дискусії щодо питання вартості «мистецтва для мистецтва», та поема з містерійним тлумаченням життя після смерті ''«Страшний суд»''.

У доробку Франка є декілька незавершених поем: ''«Про багача, що їздив біду купувати»'' (народна казка) (1877), ''«Сон князя»'' (1877), ''«Наймит»'' (поема з народних переказів) (1878), ''«Історія товпки солі»'' (1879), ''«Історія мідяного крейцара»'' (1879), ''«Сяся»'' як перший варіант драматичного образка ''«Чи вдуріла?»'' (1882); ''«Голод (Уривок з поеми „Різуни“)»'' (1893), ''«Марійка»'' (1882; 1893), ''«Нове життя»'' (1886; 1890; 1893)&nbsp;— три останні ввійшли до циклу «Галицькі образки» збірка «З вершин і низин»), а також уривки задуманих ширших історій&nbsp;— ''«Ольга»'' (1875), ''«Самійло Кішка»'' (1875), ''«Де є в світі правда?»'' (1878—1879), ''«Снігова казка»'' (1880—1881).

Франко&nbsp;— автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій: ''«Найдавніша історія України до 1008 року в поетичних образах»'' (інша назва&nbsp;— ''«Студії над найдавнішим Київським літописом»'', 1907—1916 роки) й ''«Ad urbe condita»'' (поетичні твори за мотивами історії стародавнього Риму, 1915—1916 роки) та упорядник ''«Антології української лірики від смерти Шевченка»'', ''«Акорди»'' (1903).

=== Проза ===

Проза Івана Франка&nbsp;— складний і багатий ідейно-художній комплекс із великим розмаїттям тем та ідей, жанрових, сюжетно-композиційних і наративних форм; комплекс, у якому порушено значну кількість проблем, де віднаходимо широкий спектр стилістичних вирішень: від ґотики й пізнього романтизму до модернізму. У царині прози письменник працював понад сорок років, з 1871—1872 навчального року, коли писав шкільні задачі для вчителів словесності, до 1913-го, адже саме тоді вийшла у світ друга редакція роману «Петрії й Довбущуки». За цей час з-під пера Франка з'явилося 10 романів і повістей та близько 150 творів малої прози (повісток, оповідань, новел, нарисів, образків, казок, ескізів, етюдів тощо).
 
Твори малої прози письменника об'єднано у 19 прижиттєвих збірок:
{{div col}}
* ''«Борислав. Картини з життя підгірського народу»'' (Львів, 1877);
* ''«Галицькі образки»'' (Львів, 1885);
* ''«В поті чола. Образки з життя робучого люду»'' (Львів, 1890);
* ''«Obrazki galicyjskie»'' (Lwów, 1897);
* ''«Коли ще звірі говорили. Казки для дітей»'' (Львів, 1899);
* ''«Полуйка і інші бориславські оповідання»'' (Львів, 1899);
* ''«Сім казок»'' (Львів, 1900);
* ''«Староруські оповідання»'' (Львів, 1900);
* ''«Добрий заробок і інші оповідання»'' (Львів, 1902);
* ''«Панталаха і інші оповідання»'' (Львів, 1902);
* ''«Малий Мирон і інші оповідання»'' (Львів, 1903);
* ''«З бурливих літ»'' (Львів, 1903);
* ''«Маніпулянтка і інші оповідання»'' (Львів, 1904);
* ''«На лоні природи і інші оповідання»'' (Львів, 1905);
* ''«Збірник творів»'' (Київ, 1903—1905. Т. 1–3);
* ''«Місія. Чума. Казки і сатири»'' (Львів, 1906);
* ''«Батьківщина і інші оповідання»'' (Київ, 1911);
* ''«Панщизняний хліб і інші оповідання»'' (Львів, 1913);
* ''«Рутенці. Типи галицьких русинів із 60-тих та 70-тих рр. мин[улого] в[іку]»'' (Львів, 1913).
{{div col end}}

Прозові художні твори Франко творив трьома мовами: українською, польською та німецькою. Часто перекладав українською ті, що їх написав спершу чужими мовами.

У розвитку Франкової прози виокремлюємо 3 періоди:

– 1871—1876, короткий період «молодечого романтизму», який охоплює низку творів: гімназійні шкільні завдання, роман «Петрії і Добощуки», незакінчену повість «Гутак», оповідання «Вугляр», «Лесишина челядь», «Два приятелі». У цей час у творчості письменника домінують романтичні ознаки творчості (пізньоромантичні в контексті української літератури) з суттєвими рисами ґотики, з одного боку, і натуралізму, з іншого. Основне з-поміж художньо-естетичних завдань письменника&nbsp;— «винайдення іскри божества в дійствительності» [т. 26, с. 399]. У певну цілість вказані твори об'єднуються теж псевдонімом «Джеджалик», за яким приховано особливий психотип молодого Франка.

– 1877—1899, період наукового та ідеального реалізму. Серед «знакових» творів цього часу&nbsp;— цикл "Борислав, «Boa constrictor», «[[Борислав сміється]]», «На дні», «[[Для домашнього огнища (роман)|Для домашнього огнища]]», «Вільгельм Телль», «Яць Зелепуга», «Місія», «Основи суспільності», «Не спитавши броду», «Перехресні стежки». На передній план у них виступають увага до факту й художня аналітика, глибокий зондаж у психологію персонажів, студіювання психіки особистості, свідомої й несвідомої її складових, використання психоаналітичних засобів дослідження, кристалізація жанру соціально-психологічної повісті й такого ж роману, психологічної новели.

– 1900—1913, період модерністичних тенденцій. Поруч із порушенням соціально-психологічних, етнокультурних і національних проблем у прозі Франка спостерігаються звернення до поетики [[імпресіонізм]]у, [[символізм]]у й [[сюрреалізм]]у, використання нових технік письма (одностороннього діалогу, потоку свідомості, «віднайдених», утім, в попередні періоди творчості), потяг до осягнення трансцендентного, заглиблення в сутність співіснування глобальних морально-етичних категорій, порушення проблем тео- й антроподицеї, притчевість і параболізація художньої структури. У цей час написано новели «Хмельницький і ворожбит», «Різуни», «Неначе сон», «Син Остапа», оповідання «Батьківщина», «Під оборогом», оповідання-притчі «Терен у нозі», «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Будяки», мемуарні твори «У кузні», «У столярні», повість-новелу «Сойчине крило», повість «Великий шум» та інші твори, а завершує усю прозову творчість письменника друга редакція роману «Петрії й Довбущуки»&nbsp;— творче відлуння одного з перших творів.

«Молодечий романтизм». Першим друкованим прозовим твором І. Франка (студента Львівського університету) став роман «Петрії і Добощуки», що виходив на сторінках журналу «Друг» упродовж 1875—1876&nbsp;рр. В основу сюжету покладено колізію ворогування двох родів за скарби Олекси Довбуша. Водночас із публікуванням роману з-під пера Франка з'явилися образок «Лесишина челядь», оповідання «Два приятелі» (обидва 1876) та белетризований нарис «Вугляр» (напис. 1876, надр. 1909).

Науковий та ідеальний реалізм. Зацікавлення сільським життям та його проблемами неминуче привернуло увагу письменника до поблизького Борислава, де в середині ХІХ ст. інтенсифікувалася розробка нафтових і озокеритових природних покладів. Закономірною у творчості Франка, отже, стала поява збірки (циклу) «Борислав. Картини з життя підгірського народу» (1877). До збірки увійшли оповідання «Ріпник» та «На роботі» (в останньому Франко один із перших у світовому письменстві застосував модерну техніку «потоку свідомості»), а також повістка «Навернений грішник». Логічним продовженням циклу стала натуралістична соціально-психологічна повість «Boa constrictor» (1878, 1884, 1907). Ці твори засвідчують поворот від пізнього романтизму до позитивізму у світогляді та натуралізму в художній творчості Франка; поворот, який закономірно випливав із концепції «наукового реалізму», що його письменник сформулював у статті «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878). Поява наступних творів інспіровано задумом автора зобразити персонажів різних професій та занять з драматичними чи й трагічними перипетіями їхнього життя («Моя стріча з Олексою», «Муляр», «Слимак», «Сам собі винен», «Хлопська комісія», «Домашній промисл», «Маніпулянтка», «Поки рушить поїзд» та ін.). Задум подати «цілу громаду характерів з тюремного життя» Франко реалізував і поглибив у повістці «На дні» (1880)&nbsp;— одному із його знакових натуралістичних творів. Міметичний підхід до моделювання художнього світу, топос в'язниці, поетика характеротворення, намагання епатувати читача, ідейний зміст твору&nbsp;— усе це свідчить про успішне втілення концепції «наукового реалізму».

Природа Франкового творчого обдарування, очевидно, не могла зациклитися виключно на ретельному дослідженні тих «тисяч дрібниць», що того вимагав «науковий реалізм». У творчому єстві письменника поступово визрівала нова естетична концепція&nbsp;— «ідеального реалізму» з її тяжінням до психологічного аналізу соціального явища, до створення незвичайних щодо загалу типів, котрі, однак, є носіями й промоторами нових суспільно-політичних ідей, до верифікації цих ідей в історичному минулому, до витворення соціальних утопій. Її Франко сформулював у листі до М. Павлика від 12 листопада 1882&nbsp;р. «Захар Беркут», «Борислав сміється», «Мавка», «Вільгельм Телль», «Панталаха» й «Під оборогом», «[[Для домашнього огнища (роман)|Для домашнього огнища]]», «Основи суспільності»&nbsp;— ці та інші твори засвідчують відхід Франка від натуралізму й пошук нових форм ословлення складних стосунків між психікою індивіда та світобудовою. Своєрідним підсумком прозового доробку Франка 1870–1880-х років стала збірка «В поті чола. Образки з життя робучого люду» (1890) з передмовою М. Драгоманова. Поліжанрова й багатотематична, вона стала етапом реалізації Франкової програми створення збірного образу галицького суспільства.

Впродовж 1885—1886&nbsp;рр. Франко працював над романом «Не спитавши броду», який через цілу низку проблем залишився незавершеним і за життя письменника в повному обсязі надрукований не був. У наступному романі «Lelum і Polelum» (напис. 1887) Франко експлуатує близнюковий міф, який експлікується насамперед через образи братів-близнят Владка (Владислава) і Начка (Гната) Калиновичів, інтелігентів-«хлопоманів»&nbsp;— адвоката та редактора суспільно-політичної щоденної газети «Гонець», котра захищає права сільського люду. В основу сюжетів соціально-психологічної повісті «[[Для домашнього огнища (роман)|Для домашнього огнища]]» (1892) та такого ж роману «Основи суспільности» (1894—1895) покладено скандально відомі львівські судові процеси.

У 1890-х рр. з-під пера Франка вийшла ціла низка різножанрових творів малого формату, а також збірка «Obrazki galicyjskie» (1897) з драстичною передмовою «Nieco o sobie samym» («Дещо про себе самого»). 1900 року з'явився друком соціально-психологічний роман «Перехресні стежки», одне з вагомих художніх досягнень письменника в царині великої прози і водночас вузловий пункт у його творчості між поетиками двох генерацій.

Назустріч модернізмові. Проза Франка початку ХХ ст. виявляє потужну тенденцію до пошуку новітніх художньо-естетичних засобів та форм моделювання художньої дійсності; тенденцію, що бере свій початок наприкінці попереднього століття, все більше вияскравлюючись та міцніючи. Слухаючи доповіді Міріама (З. Пшесмицького), полемізуючи з [[Молода муза|«Молодою Музою»]], читаючи твори молодших письменників ([[Винниченко Володимир Кирилович|В. Винниченка]], [[Стефаник Василь Семенович|В. Стефаника]], [[Марко Черемшина|Марка Черемшини]], [[Мартович Лесь|Л. Мартовича]] та ін.) і захоплюючись ними, Франко у своєму творчому єстві відчуває напругу між старим і новим у літературі (його «Хлопська комісія» стара у порівнянні зі «Злодієм» В. Стефаника!), прагне «йти за віком», встигати за молодшими, «модернішими» письменниками, тому шукає нових способів «оброблювання» тем і сюжетів, прагне заглянути в «сутінки» людської душі, в оту «нижню свідомість», яка, виявляється, є значно глибшою, багатшою на збережені враження, ніж свідомість «верхня» (власне свідомість). 

Можемо тепер сміливо говорити про виразні риси модернізму у прозі Франка, зокрема про такі його стильові різновиди, як декаданс (його елементи виразні в оповіданні «Odi profanum vulgus», романах «Лель і Полель» та «Перехресні стежки», деяких інших творах), символізм («Терен у нозі», «Як Юра Шикманюк брів Черемош»), сюрреалізм («Неначе сон», «Син Остапа»). Є й декілька суто імпресіоністичних оповідань і новел (їх цикл започаткований ще «давньою» «Лесишиною челяддю», доповнений «Полуйкою», «Під оборогом», «Дріадою»). У праці «Старе й нове в сучасній українській літературі» (1904) Франко веде мову про синтез як основну методологічну засаду при моделюванні художнього світу. Видимими ознаками синтезу у Франковій прозі стали потужний філософський струмінь, схильність до оперування глобальними абстрактними категоріями (добро&nbsp;— зло), до параболізації художньої структури, до сміливого застосування засобів художньої умовності, фантастики, ірреального, до ліризації й драматизації епічного тексту, що характерне для таких творів, як «Хмельницький і ворожбит» (1901), «Терен у нозі» (1904), «Батьківщина» (1904), «Хома з серцем і Хома без серця» (1904), «Під оборогом» (1905), «Будяки» (1905), «[[Сойчине крило]]» (1905), «Як Юра Шикманюк брів Черемош» (1906), «Великий шум» (1907), «Син Остапа» (1908), «Неначе сон» (1908), «Гуцульський король» та ін.

=== Драматургія ===

Драматургія Франка, започаткована ще в дрогобицький період, збагатила українську літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і Хрудош», 1875) і психологічної драми («[[Украдене щастя]]», 1891—1893), соціальної комедії («Рябина», 1886, 2-а ред.&nbsp;— 1893—1894; «Учитель», 1893—1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» філософського діалогу («На склоні віку», 1900), одноактної п'єси на різноманітну тематику («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893—1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам'яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904).

У листі до А. Кримського від 26 серпня 1898 року Франко зізнавався: «…скажу Вам, що драма&nbsp;— моя стародавня страсть. Ще в гімназії я писав історичні драми, а бувши студентом університету, виставив був навіть одну драму на аматорськім спектаклі» [Т. 50, с. 113]. З листів Франка-гімназиста довідуємося, що яко драматург він розпочав свою діяльність ще 1873 року у шостому класі Дрогобицької гімназії, написавши польською мовою п'єсу «Юґурта» і фрагмент драми (німецькою мовою) «Ромул і Рем», в основі яких ‒ епізоди римської історії. Через рік скомпонував драму «грецької трагедії з хорами» «Ахілл» та трагедію «Месть яничара», яку пропонував редакції журналу «Друг» (на жаль, не збереглася). У цей час перекладав для українського театру О. Бачинського (першого режисера в Галичині) «Марнотратника» Ф. Раймунда, драму К. Гуцкова «Урієль Акоста», лібрето Г. Мельяка і Л. Галеві до опери Ж. Офенбаха «Прекрасна Єлена» тощо. Яків Білоштан вважає, що внаслідок творчої роботи над збагаченням репертуару цього театру, поглибився інтерес Франка до драматургії і розпочалась його оригінальна драматична творчість, що тривала з перервами протягом усього життя (Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. К., 1956. с. 71). Тож після закінчення Дрогобицької гімназії, вирушаючи на навчання до Львова, письменник вже віз із собою власні історичні драми періоду княжої доби&nbsp;— незакінчену «Славой і Хрудош» (1875) та драму на три дії «Три князі на один престол» (1874), де порушено тему міжусобних воєн, через які українці не могли дати гідної відсічі зовнішнім ворогам. Останню драму, до речі, поставив аматорський гурток студентського товариства «Академический кружок» 1876 року у Львові. Проте вистава не мала успіху. У листі до М. Драгоманова від 26 серпня 1898 року Франко зізнавався, що після цього «зневірився в своїй драматичній здібності і надовго покинув писати драму» [Т. 50, с. 113].
У другій половині 1870-х років Франко написав сатиричні комедії, уривки з яких опубліковано посмертно. Мова про незакінчену комедію на три дії «Східне питання» (опублікована у книзі Я. Білоштана «Драматургія Івана Франка», с. 79), «сучасну комедію» на галицьке попівство «Konkury pana Chwyndiuka» («Женихання пана Хвиндюка»), написану польською мовою (точна дата написання невідома, кінець 1870-х ‒ початок 1880-х рр.). Уривки з обидвох варіантів опубліковані у 24-му томі «Зібрання творів Івана Франка у 50 томах». На початку 1879 року Франко закінчив роботу над триактною комедією «Жаби», у якій автор їдко висміював галицьких «рутенців і ботокудів». Про неї він згадував у листі до Ольги Рошкевич від 2 січня 1879 року. Писав, що готує до друку комедію, в якій будуть висміяні «до крайніх преділ наші літературні і професорські поваги: Ільницький, Шараневич, Огоновський, Барвінський, Партицький і Площанський» [Т. 48, с. 138]. Доля твору, на жаль, невідома.
 
Гострі соціальні проблеми сучасності&nbsp;— обов'язку і права, взаємозв'язку совісті людини і способу її життя, влади грошей, які розглядаються через призму душевного стану героя, письменник порушував у «драматичному образку» на одну дію «Послідній крейцар» (1879) (спільні мотиви також звучать у незакінченій поемі «Історія мідяного крейцара» та оповіданні «На вершку»).

Розквіт драматургічної творчості Франка припадає на 90-і роки ХІХ ст.&nbsp;— саме тоді письменник повертається до історичної тематики та завершує драматичну поему, властиво, «драму-казку» «Сон князя Святослава» (В. Працьовитий [http://institutes.lnu.edu.ua/franko/wp-content/uploads/sites/7/ivan-franko-zbirnyk-2010-t01/64Volodymyr_Pratsiovytyi.pdf зараховує] її до жанру національно-патріотичної драми. див.: Працьовитий В. Національна основа драматургії Івана Франка). Джерелом сюжету про київського князя слугує народна казка «Про царя, що ходив красти», яку письменник опублікував у журналі «Житє і слово» 1895 року. У центрі п'єси, просякнутої драматизмом боротьби за владу ‒ проблема згуртування суспільних сил України-Руси, порушено питання вірності, патріотизму та зрадництва, дрібних міжусобиць та розбрату між князівськими родинами, що завдають шкоди державним інтересам (див. статті: Нечиталюк М. Джерела історичної драми Івана Франка «Сон князя Святослава» // Дослідження мови та літератури. К.,1954; Гончар О. Актуальність історичної драми І.Франка «Сон князя Святослава» // Слово і час. 2006. №&nbsp;8).

Ще восени 1886 року Франко написав трагікомедію «з життя підгірського народу» в трьох діях «Рябина», але за життя письменника її так і не надрукувано. Через сім років (1893) він зробив другу її редакцію, сподіваючись поставити на сцені: розширив п'єсу до 4-х дій (доти було три), змінив прізвища окремих персонажів, пом'якшив надто «крамольні» з погляду цензури місця. Проте в театральному сезоні «Руської бесіди» вона з'явилася тільки після втручання у текст цензорів. Очевидно, Франко занадто прозоро натякав на недоліки тогочасної системи влади у сюжетному конфлікті між урядниками та сільською громадою (війт Рябина, якого обрала громада, прагне нажитися за її кошт, проте люди змушують його зректися посади і віддати незаконно забрану землю). На полі автографа тексту проти того місця, де селянин Казидорога розповідає про знущання з нього війта Рябини та його поплічників, тодішній театральний референт театру «Руська бесіда» Євген Олесницький [http://www.i-franko.name/uk/Dramas/Rjabyna1886.html написав]: «Заостро на сцену, хотя щира правда».

Проблему інтелігенції письменник втілює здебільшого в сатиричній драмі ‒ «комедії» на чотири дії «з життя сільського вчителя» «Учитель». Викривальний пафос в ній спрямовано на «„начальство“ різного калібру ‒ від війта-самодура та його поплічників-шахраїв до тих „темних духів“ на вищих бюрократичних щаблях, для яких чесність і принциповість є політичним злочинством» (Мороз Л. Драматургія Івана Франка // Дивослово. 1996. №&nbsp;5‒6). Прообразом головного героя ‒ шляхетного сільського інтелігента Омеляна Ткача, що присвятив життя просвітницькій справі, є народний вчитель Михайло Воробець.<ref>{{Cite web|url=https://hal-zoria.io.ua/s289912/uchitel_proobraz_frankovogo_uchitelya|title=Учитель, прообраз Франкового «Учителя»|website=hal_zoria.io.ua|accessdate=2017-01-07}}</ref>

Самобутніми, новаторськими за змістом та формою були й одноактні п'єси Франка періоду 90-х років: трагічна психологічна драма «Будка ч.27» (1893—1896), у якій знедолена покритка Ксеня через 20 років звершує помсту над зрадником Прокопом Завадою, політична комедія-памфлет «Майстер Чирняк» (1895)&nbsp;— перший в українській драматургії твір, що порушує тему соціально-економічного життя галицького міста, та драматична поема «Кам'яна душа», написана на основі сюжету народної пісні на опришківську тематику «Павло Марусяк і попадя» 1895 року. У цей час також вийшла друком п'єса «Війт заламейський» ‒ вільна прозова переробка віршованої драми іспанського драматурга Педро Кальдерона (1600‒1681) «Саламейський алькальд». 1896-го року Франко передав рукопис драми театрові «Руської бесіди», і протягом тривалого часу вона була представлена в його репертуарі, бо мала значний успіх у глядачів (детальніше див.: Зібрання творів Івана Франка у 50 т. ‒ Т. 23, с. 431‒432).

Спробою відродити шкільний або вертепний театр із його наївною символікою та традиційними постатями святих є драматичний образок Івана Франка «Суд Святого Николая» (1895). Наскрізь перейнята дидактичним духом, драма покликана утвердити християнські цінності та показати через судження отця Миколая справжню вартість добрих учинків.

Безперечно, однією з найкращих п'єс Івана Франка є соціально-психологічна драма з елементами трагедії «Украдене щастя», в якій Франко порушив моральні, духовні та соціальні проблеми свого часу. П'єса написана на конкурс, що його оголосив Львівський крайовий виділ 1891 року, і відзначена 2-ю премією в розмірі 200 гульденів. Спочатку мала назву «Жандарм», проте через цензуру письменник мусив «підкоригувати» її і замінити у тексті «жандарма» на «поштаря». В основу сюжету драми Франко поклав «Пісню про шандаря», яку досліджував у розвідці «Жіноча неволя в руських піснях народних» [Т. 26, с. 248‒253]. Основний драматичний конфлікт розкривається у любовному трикутнику: Михайло Гурман&nbsp;— Микола Задорожний&nbsp;— Анна, зокрема в колізіях стосунків жандарма Михайла Гурмана із дружиною Миколи Анною. Свого часу рідні брати, щоб не ділитися з Анною часткою спадщини, розлучили її з коханим Михайлом, сфальшували листа про його загибель на війні і насильно видали заміж за нелюба Миколу. Та коли вона дізналася всю правду, попри складну внутрішню боротьбу свободи почуттів і подружньої обітниці, попри страх перед Богом і сором перед людьми, вирішила повернути собі хоч дрібку втраченого щастя. Врешті, одурений і понижений перед громадою та самим собою Микола під час сварки з жандармом вбиває його сокирою. На думку С. Хороба, однією із характерних прикмет «Украденого щастя» є переакцентування драматизму зі зовнішнього на внутрішнє, зміщення драматичної дії у бік психологізму, що свідчить про новаторство поетики драми ХХ століття (Хороб С. Франкові концепції драматизму і конфлікту крізь призму європейської теорії // Іван Франко&nbsp;— письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнародної наук. конференції. Львів, 1998. С. 274).

Сценічна історія драми почалася 1893, коли її вперше поставили у львівському театрі «Руська бесіда». На прем'єрі був присутній письменник. «П'єса Франка, хоч і її скасував комітет і потім поліційна цензура, зробила могутнє враження. І ми сміливо можемо твердити, що в українській драматичній літературі вона займе видатне місце. Про це можна судити з того сприйняття, яке вона мала серед громадськості…», ‒ писав «Kurier Lwowski» у своїй першій рецензії на прем'єру. Того ж року її поставили у 12 містах Галичини. У Києві «Украдене щастя» вперше інсценізувала трупа П. Саксаганського в лютому 1904 року. Роль Миколи Задорожного виконав І. Карпенко-Карий, жандарма Михайла&nbsp;— М. Садовський, Анни&nbsp;— Л. Ліницька (детальніше про сценічне життя героїв Франкових п'єс див. монографію: Білоштан Я. Іван Франко і театр. К.,1967. С. 105‒159).

Свою драматичну творчість Франко завершив на початку ХХ століття, коли 1904 року опублікував у книзі «Маніпулянтка та інші оповідання» драматичну сцену (образок) «Чи вдуріла?». У творі виразно відчутний модерністичний тип мислення, адже у центрі його зображення ‒ не зовнішня подієвість, а згущений емоційно-психологічний конфлікт головної героїні ‒ повії Каміли, яку не зумів і не схотів врятувати байдужий до її внутрішнього світу «добропорядний» Юліан. Драма має трагічну розв'язку.

Іван Франко також є основоположником українського наукового театрознавства, теоретиком та істориком драми. Як театральний критик з кінця 80-х ‒ на початку 90-х років він рецензував вистави за творами І. Котляревського, М. Старицького, С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, Панаса Мирного, Н. Кибальчич, О. Огоновського та ін. Написав цілий ряд статей та досліджень, серед яких «Руський театр у Галичині» (1885), «Наш театр» (1892), «Руський театр» (1893), «Русько-український театр (Історичні обриси)» (1894). У своїх критико-театрознавчих працях осмислював, за словами Л. Мороз, непрості історичні шляхи розвитку театру в Галичині у широкому зіставленні з західноєвропейським театром і драматургією (Мороз Л. Драматургія Івана Франка // Дивослово. 1996. №&nbsp;5‒6. С. 4).

== Перекладацька діяльність ==
У літературній спадщині Івана Франка значне місце посідає перекладацький доробок. Він стверджував, що «переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу є важним культурним чинником»<ref> name="Франко" [39: 7]</ref>, а «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою, збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст розуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями»<ref> name="Франко"[5: 7]</ref>
Працю над перекладами з різних мов Франко почав, будучи гімназистом старших класів. Про свої ранні спроби у цій галузі письменник згадував: «В тім же часі, а особливо в вищій гімназії, я напсував багато паперу, пишучи драми, поезії, перекладаючи всяку всячину (Письмо Святе, Гомера, Софокла, Нібелунгів, Рукопис Короледворську і т. и.)»<ref> name="Франко"[53: 228]</ref>. Дебютні його переклади&nbsp;— перша пісня [[Одіссея|«Одіссеї» Гомера]], гімн «Прометей» Ґете, драми [[Електра (Софокл)|«Електра» Софокла]]&nbsp;— датуються, відповідно, веснами 1873 та 1874 і осінню 1874. 1879 року побачила світ перша збірка його перекладів «Думи й пісні найзнатніших європейських поетів».

Перекладав Франко до останніх днів свого життя. Останній його переклад&nbsp;— стародавньої легенди з історії Риму&nbsp;— датовано 13 березня 1916. Загалом знав 14 мов (польську, німецьку, грецьку, латинську, старослов'янську, чеську, російську, французьку, англійську, болгарську, угорську, італійську, ідиш). Франкові переклади не обмежені конкретним часом написання оригіналів&nbsp;— це період від ІІІ–ІІ тис. до н.&nbsp;е.&nbsp;— аж до початку ХХ ст. Перекладів авторів античної літератури у його доробку найбільше&nbsp;— 75 ([[Квінт Курцій Руф]], [[Платон]], [[Сапфо]],[[Арістофан]], [[Менандр]]та ін.).

Перекладацька діяльність Франка охоплює творчість різних народів та епох: староруські, староанглійські, старогрецькі, староіндійські, староісландські, старонімецькі, староугорські, старошотландські, старонорвезькі словесні пам'ятки; албанські, болгарські, єврейські, італійські, іспанські, чеські, сербо-хорватські, боснійсько-герцеговинські, польські, португальські, румунські, китайські, німецькі народні пісні, санскритський епос, вавилонські гімни, біблійні легенди, єгипетські казки, твори античних письменників і співців епохи Відродження, зразки польської, російської, чеської, словацької, сербської, австрійської, австралійської, англійської, американської, французької, угорської, німецької, швейцарської, італійської, шведської, норвезької літератур. Здебільшого Франко супроводжував свої та чужі переклади власними історичними та бібліографічними коментарями, подекуди й цілими розвідками про конкретну епоху, коли творив той чи інший автор, про значення твору для світової літератури, про труднощі перекладу тощо Інколи разом із художніми творами перекладав і вступні статті та коментарі до них (передмова Г.-К.-Ш. Масперо, коментар Е. Коскена до єгипетських казок).

Ось перелік деяких письменників, що їх перекладав Франко: з німецької та австрійської літератур ([[Йоганн Вольфганг фон Ґете|Й.-В. Ґете]], П. Шербарт, Марія Янічек, Лінкей (Йозеф Попер), [[Генріх Гейне|Г. Гайне]], Б. Боян, К. Лясвіц, [[Готгольд Ефраїм Лессінг|Г.-Е. Лессінг]], Н. Ленау, К.-Ф. Мейєр); з англійської ([[Вільям Шекспір|В. Шекспір]], [[Роберт Бернз|Р. Бернс]], [[Джордж Гордон Байрон|Дж. Байрон]], [[Чарлз Діккенс|Ч. Діккенс]],[[Джон Мілтон|Дж. Мільтон]],[[Персі Біші Шеллі|П.-Б. Шеллі]], А. Ремсей); з французької літератури ([[Віктор Гюго|В. Гюго]], [[Поль Верлен|П. Верлен]], Ж. Мореас, Ж. Рішпен,[[Гюстав Флобер|Г. Флобер]],[[Еміль Золя|Е. Золя]],[[Альфонс Доде|А. Доде]], П. Люїс, Ш. Фолей,[[ Анатоль Франс|А. Франс]], Семен Земляк, де Ке де Сент Амур (історична розвідка про Анну, королеву Франції), 2 вірші франкомовного бельгійського поета Ж. Роденбаха); з іспанської літератури ([[Мігель де Сервантес|М. де Сервантес]],[[Лопе де Вега]],[[Педро Кальдерон де ла Барка|Педро де Кальдерон]]); з американської літератури ([[Марк Твен]]); з італійської ([[Данте Аліг'єрі|Д. Алігієрі]], Дж. Бруно, Г. Д'Аннунціо); з нідерландської (Мультатулі); із шведської (В. фон Гейденстам,[[Август Стріндберг|А. Стріндберґ]]); з угорської (Калман Міксат); з чеської (К. Гавлічек-Боровський, Ю. Зеєр, В. Веверка, Я. Врхліцький); з чорногорської (Л. Йовович); з польської ([[Адам Міцкевич|А. Міцкевич]], С. Старжинський, А. Асник, А. Немоєвський); з єврейської (В. Еренкранц-Збаразький, М. Розенфельд); з давньої української літератури ([[Іван Вишенський|І. Вишенський]]); з російської ([[Шевченко Тарас Григорович|Т. Шевченко]], уривки з поеми «Слепая», [[Афанасьєв-Чужбинський Олександр Степанович|О. Афанасьєв-Чужбинський]],[[ Лермонтов Михайло Юрійович|М. Лермонтов]],[[Некрасов Микола Олексійович|М. Некрасов]], [[Пушкін Олександр Сергійович|О. Пушкін]], [[Гоголь Микола Васильович|М. Гоголь]],[[Герцен Олександр Іванович|О. Герцен]], [[Салтиков-Щедрін Михайло Євграфович|М. Салтиков-Щедрін]], М. Вагнер,[[Чернишевський Микола Гаврилович|М. Чернишевський]]). Робив переспіви з Біблії.

Інколи Франко декілька разів перевидавав свої переклади, доповнюючи тексти та коментарі. До прикладу, «Пригоди Дон-Кіхота» вперше було надруковано у журналі «Дзвінок» (1891, №&nbsp;2–7; 9; 11–23). Цей же текст без змін видано окремою книжкою з передмовою «Мігуель Сервантес і його „Дон-Кіхот“» 1892&nbsp;р. Друге виправлене і доповнене видання поеми («Пригоди Дон-Кіхота» з іспанської переробив І. Франко) побачило світло денне 1899&nbsp;р. у Львові, а третє, також поправлене,&nbsp;— 1913&nbsp;р.

У журналі «Літературно-науковий вістник» (1898—1906) у рубриці «Із чужих літератур» Франко вмістив серію своїх статей, супроводжуючи їх перекладами вибраних ним письменників.

1896&nbsp;р.&nbsp;— з нагоди сотих роковин смерті шотландського поета Р. Бернса у журналі «Житє і слово» переклав і опублікував статтю австрійського літературознавця Карла Федерна.
  
У 1912—1913 роках переклав більше ніж 100 віршованих уривків для другого українського видання збірки арабських казок «Тисяча і одна ніч». Працював над уривками з «Махабхарати» та індійськими казками з «Панчатантри».

Перекладав з української на польську (народні пісні, поезії Т. Шевченка, [[Руданський Степан Васильович|С. Руданського]]), на німецьку (народні пісні, твори Т.Шевченка, [[Куліш Пантелеймон Олександрович|П. Куліша]]).

Франко&nbsp;— автор численних переспівів, написаних в останні роки життя&nbsp;— «Студії над найдавнішим київським літописом» (1907—1916) та циклу поетичних творів за мотивами історії Стародавнього Риму (1915). Перша праця&nbsp;— це переспіви, реконструкції та тлумачення оповідань [[Іпатіївський літопис|Іпатіївського літопису]], що за своїм характером наближається до наукової розвідки. Протягом 1874—1915&nbsp;рр. здійснив переклади та переспіви з ассіро-вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньоримської та давньогрецької поезії.

Питання теорії та практики перекладу Франко порушував у багатьох передмовах до власних перекладів, до перекладів М. Куліша із В. Шекспіра, а також у таких працях, як «Шевченко по-німецьки», «Шевченко в німецькім одязі», «Шекспір в українців», «Переклади українських творів», «Переклади Шевченка на сербську мову», «Передмова (до збірки „В наймах у сусідів“)», «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах». Вагоме місце у його науково-теоретичному доробку посідає його праця «Дещо про штуку перекладання».

«Усвідомлюючи суспільну роль перекладу як одного з найважливіших факторів міжнаціональної взаємодії літератур, Іван Франко вперше у вітчизняному літературознавстві науково розробив, творчо обґрунтував і засвоїв теоретичні принципи мистецтва художнього перекладу, критерії оцінки якості інтерпретації першотвору, відбору оригіналу, питання адекватного відтворення тексту з врахуванням органічної єдності змісту й форми, а також концептуальні завдання перекладача»<ref> Зимомря М.&nbsp;І.&nbsp;Німецька література в оцінках та інтерпретаціях Івана Франка: дискурс рецепції // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка.&nbsp;— Іноземна філологія. Вип. 42, 2009.&nbsp;— С. 17</ref>. Він започаткував методику перекладознавчого аналізу, обґрунтувавши концепцію перекладу як єдності літературознавчих, лінгвістичних, лінгвостилістичних, етномовних, психологічних, психолінгвістичних та естетичних чинників.

== Наукова спадщина ==
Франко-науковець&nbsp;— автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, релігієзнавства, історії, економіки, соціології, філософії, ба навіть описового природознавства. Видатний філолог, Франко здобув визнання міжнародної наукової спільноти свого часу насамперед як упорядник і науковий редактор фундаментальних корпусів «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (у 5 т., 1896—1910) та «Галицько-руські народні приповідки» (у 3 т., 6 кн., 1901—1910), автор ґрунтовних досліджень з історії української літератури («З остатніх десятиліть ХІХ віку», 1901; «Южнорусская литература», 1904; «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890&nbsp;р.», 1910 та багато ін.)., у тому числі літературної медієвістики («Іван Вишенський і його твори», 1895; «Карпаторуське письменство ХVІІ–ХVІІІ вв.», 1900; «Святий Климент у Корсуні», 1902—1905, окреме вид. 1906; «До історії українського вертепу ХVІІІ в.», 1906 тощо) та шевченкознавства («Темне царство», 1881—1882, окреме вид. 1914; «„Тополя“ Т. Шевченка», 1890; «„Наймичка“ Т. Шевченка», 1895; «Шевченкова „Марія“», 1913 та багато ін.), естетико-психологічного трактату «Із секретів поетичної творчости» (1898), мовознавчих праць («Етимологія і фонетика в южноруській літературі», 1894; «Двоязичність і дволичність», 1905; «Причинки до української ономастики», 1906; «Літературна мова і діялекти», 1907 й ін.), циклу фольклористичних моноінтерпретацій «Студії над українськими народними піснями» (1907—1912, окреме вид. 1913). Класикою українського перекладознавства стала праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912, окреме вид. 1913).

Франко&nbsp;— автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру («Руський театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр (Історичні обриси)», 1894, та ін.), рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження «Потопа світа» (1883), «Поема про сотворення світу» (1904, окреме вид. 1905), «Сучасні досліди над Святим Письмом» (1908) тощо. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць, зокрема, перший зразок жанру історичної біографії в українській історіографії&nbsp;— «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883).

Як оригінальний мислитель з проникливою історіософською інтуїцією, Франко розробив власний варіант позитивістської концепції соціального проґресу (див. філософські праці «Наука і її взаємини з працюючими класами», 1878; «Мислі о еволюції в історії людськости», 1881; «Що таке поступ?», 1903), а також одним із перших в українській інтелектуальній історії діагностував антигуманну сутність та передбачив згубні політичні наслідки марксизму та соціал-демократизму (див. гострокритичні статті «Соціалізм і соціал-демократизм», 1897; «А.Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899», 1899; «До історії соціалістичного руху», 1904; передмову до збірки «Мій Ізмарагд», 1898, та ін.) і чітко сформулював ідеал національної самостійності (пор. «Поза межами можливого», 1900; «Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі», 1905).

=== Філософія ===
Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції Франко трактував у студіях «''Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących''» (1878), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881—1882), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895); студію «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897) Франко присвятив критиці «наукового соціалізму», матеріалістичної концепції історії; «[[:s:Що таке поступ?|Що таке поступ?]]» (1903)&nbsp;— оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. 1904 року Франко написав наукову працю, відому під назвою «[[:s:Сотворення світу (Іван Франко)|Сотворення світу]]».

На світогляд Франка вплинули [[позитивізм]] філософії [[Оґюст Конт|Оґюста Конта]], [[Герберт Спенсер|Герберта Спенсера]], [[еволюціонізм]] у природознавчих дослідах [[Чарлз Дарвін|Чарльза Дарвіна]], [[Ернст Геккель|Ернста Геккеля]] ([[соціальний дарвінізм]] якого він, тим не менш, нещадно критикував у своїх праці «Що таке поступ?»<ref>[[:s:Що таке поступ?/VIII]]</ref>), теорії французьких, німецьких, російських соціологів, літературні критики від [[Нікола Буало]], [[Готгольд Ефраїм Лессінг|Готгольда Лессінґа]] до Тена, [[Жорж Леметр|Леметра]], Ґійо, Брюнетьера, [[Георг Брандес|Брандеса]], та ін. Проте Франко залишився собою, мав власний світогляд, увійшов у свідомість наступних поколінь як невтомний будівничий людських душ українського народу.

=== Теорія та історія літератури ===
Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895) та [[Габілітація|габілітаційної]]&nbsp;— «Розбір Наймички Шевченка» (1895), є цінним внеском в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифи і леґенди з українських рукописів» (1896—1910)&nbsp;— монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902—1904), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII&nbsp;вв.» (1900), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII&nbsp;в.», 1906). З нової літератури Франко приділив увагу творчості [[Котляревський Іван Петрович|Івана Котляревського]], [[Шашкевич Маркіян Семенович|Маркіяна Шашкевича]], [[Шевченко Тарас Григорович|Тараса Шевченка]], [[Федькович Осип-Юрій Адальбертович|Осипа Федьковича]], [[Кониський Олександр Якович|Олександра Кониського]], [[Леся Українка|Лесі Українки]], [[Самійленко Степан Сергійович|Степана Самійленка]], [[Винниченко Володимир Кирилович|Володимира Винниченка]] та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янським літературам, особливо російській і польській, як також західноєвропейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904) у словнику [[Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона|Брокгауза і Ефрона]] та загальний курс «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» (1910). Теоретичні погляди на завдання літератури Франко сформулював у студіях «[[З секретів поетичної творчости]]» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак вихідною точкою його оцінки Франко вважав артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору.

=== Мовознавство ===
Франко приділяв увагу питанню літературної мови, написавши такі праці: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літературна мова і діалекти» (1907), «Причинки до української ономастики» (1906) та ін. Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками. За праці на відтинку філології [[Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна|Харківський університет]] 1906 року нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов'янських наукових товариств. Пропозиція [[Шахматов Олексій Олександрович|Олексія Шахматова]] і [[Корш Федір Євгенович|Федора Корша]] про обрання Франка членом [[Російська академія наук|Російської АН]] не була здійснена через заборону царського уряду.

=== Етнографія ===
У ділянці фолкльору й етнографії Франко зібрав багато джерельного матеріалу, написав низку студій і статей про одяг, харчування, народне мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у журналах «Світ», «Друг», «Житє і Слово», «Зоря», «[[Кіевская старина]]», «ЗНТШ» та ін. З 1898 року Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913 року) і разом з [[Гнатюк Володимир Михайлович|Володимиром Гнатюком]] редагував «Етнографічний збірник». До найважливіших студій Франка з ділянки фольклору належать: «Дещо про Борислав» (1882), «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «''Jak powstają pieśni ludowe?''» (1887), «Вояцька пісня» (1888), «Наші коляди» (1889), «Із уст народу» (1894—1895), «''Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland''» (1905), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX&nbsp;ст.» (1928). Капітальною фольклористичною працею є «Студії над українськими народними піснями» (три томи у «ЗНТШ»; окреме видання 1913 року), в яких Франко застосував історично-порівняльний метод.

=== Економіка ===
Економічні праці Франка, трактовані в історичному плані, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в Східній Галичині й їх плата 1870&nbsp;р.» (1881), «Про працю» (1881), а також селянства в Галичині: «Земельна власність у Галичині» (1887, 1914), «Еміґрація галицьких селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800&nbsp;р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784—1840&nbsp;рр.» (1907).

=== Історія ===
Тісно пов'язані з соціологічними, суспільно-політичними й економічними історичні розвідки Франка, близько 100 друкованих праць, більшість з них присвячені селянському рухові й революції 1848 року в Галичині та польсько-українським взаєминам. До першої групи належать: «Польське повстання в Галичині 1846&nbsp;р.» (1884), «[[Панщина]] та її скасування в 1848&nbsp;р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX&nbsp;ст.», «Причинки до історії 1848&nbsp;р.». До другої&nbsp;— «Дещо про стосунки польсько-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, німецькою й українською мовами), «Нові причинки до історії польського суспільності на Україні в XIX&nbsp;ст.» (1902), «Русько-польська згода й українсько-польське братання» (1906). Інститут історичної праці Франка: причинки до історії Церкви (2 розвідки про єпископа [[Йосиф (Шумлянський)|Йосифа Шумлянського]], 1891 і 1898&nbsp;рр.), «Хмельнищина 1648—1649&nbsp;рр. У сучасних віршах» (1898), «Тен як історик французьської революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» ([[1912]]), статті зі старої історії України та багато ін.

Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості розмиваються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. У своїй статті «Що таке поступ?» Франко одним із перших спрогнозував появу [[тоталітаризм]]у і тоталітарної держави.

=== Сходознавство ===
Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти [[Веди|Вед]] на [[санскрит]]і. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст»<ref>[http://papusha.at.ua/publ/2-1-0-22 І. ФРАНКО-ІНДОЛОГ]</ref>.

=== Психологія ===
Першу свою працю зі сфери психології Іван Франко опублікував 1881 року, через два роки після того, як Вільгельм Вундт 1879 року відкрив у [[Лейпциг]]у психологічну лабораторію. Стаття називалася «Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта»<ref>{{Cite web |url=http://www.anthropos.org.ua/jspui/handle/123456789/2139 |title=Франко Іван. Чутливість на барви, її розвиток і значення в органічній природі: Реферат на працю американського природознавця Аллена Ґранта |accessdate=12 лютий 2012 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20120220132255/http://www.anthropos.org.ua/jspui/handle/123456789/2139 |archivedate=20 лютий 2012 |deadurl=yes }}</ref>.

Надалі в багатьох своїх публіцистичних та наукових працях Іван Франко користувався відомими на той час психологічними методами. Найкраще це виявляється в статті «[[З секретів поетичної творчости]]» (1898) (II розділ має назву&nbsp;— «Психологічні основи»), психологічних аналізах діяльності тогочасних суспільних діячів і психологічному аналізі персонажів із творчості відомих тоді класиків літератури.

«Літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетичною, значить, входить в обсяг психології, і мусить послуговуватися тими методами наукового дослідження, якими послуговується сучасна психологія» (з 1-го розділу статті «[[З секретів поетичної творчости]]», 1898).

== Видавнича діяльність ==
В історії української видавничої справи І. Франко відомий як професійний видавець і редактор. За сорок років видавничої діяльності він зумів організувати і видати чимало періодичних та неперіодичних видань.

1876 І. Франко, [[Павлик Михайло Іванович|М. Павлик]], [[Белей Іван Михайлович|І. Белей]], [[Терлецький Остап Степанович|О. Терлецький]] увійшли до складу редколегії журналу «Друг» та змінили ідеологічний вектор журналу з [[Москвофільство|москвофільських]] позицій на радикальні. 1877 влада заборонила видавництво журналу.

1876 І. Франко разом із І. Белеєм, [[Дольницький Антін Августинович|А. Дольницьким]], [[Левицький Володимир Лукич|В. Левицьким (Лукичем)]] видали літературно-художній альманах «Дністрянка».
 
1878 І. Франко із М. Павликом започаткували нове видання&nbsp;— літературно-політичний журнал «Громадський друг», який продовжував традиції «Друга». Однак у світ вийшло лише два випуски журналу, й обидва були конфісковані за антиурядову спрямованість. Видавничі невдачі підштовхнули І. Франка і М. Павлика до створення неперіодичних збірок, які не підлягали цензурі. Так з'явилися альманахи «Дзвін» (1878) та «Молот» (1878), котрі влада також заборонила і конфіскувала.
1881 І. Франко та І. Белей заснували літературно-науковий журнал «Світ» (1881—1882). Часопис став зразком символічного єднання представників Галичини і Наддніпрянщини: «В ньому перший раз на ґрунті проґресивних ідей зустрічалися галичани, російські українці й українські еміґранти: Драгоманов, Вовк із одного, Кониський, Нечуй-Левицький, Лиманський, Грінченко&nbsp;— з другого боку. Се була перша спроба компромісу поступових і радикальних елементів усієї України-Руси»<ref> Франко І. Молода Україна.&nbsp;— Львів, 1910.&nbsp;— Ч. 1: Провідні ідеї й епізоди.&nbsp;— С. 26 </ref>.

Після занепаду «Світу» І. Франко продовжував шукати способи та фінанси для заснування власного видання. 1886 він підготував план журналу «Поступ», але далі проспекту проєкт не просунувся через брак коштів.

1887 І. Франко взяв участь у виданні українських альманахів [http://elib.nplu.org/object.html?id=10001 «Веселка» (А. Молодченко),] «[[Перший вінок]]» ([[Кобринська Наталія Іванівна|Н. Кобринська]]), «Ватра» (Василь Лукич).
1888 І. Франка запросили до редколегії журналу «Товариш». Ініціаторами видання стали студенти В. Будзиновський, [[Трильовський Кирило Йосифович|К. Трильовський]], М. Ганкевич, [[Маковей Осип Степанович|О. Маковей]], Є. Козакевич. Перший випуск був конфіскований, другий&nbsp;— не вийшов через внутрішні чвари між засновниками і видавцем.

І. Франко разом з М. Павликом, як учасники першої політичної партії галичан, почали видавати кілька періодичних видань: «Народ»(1890—1895), «Хлібороб»(1891—1895), «Громадський голос» (1892—1939), «Радикал» (1895—1896), що порушували громадсько-політичні й економічні проблеми села.
Впродовж 1894—1897&nbsp;рр. І. Франко видавав і редагував часопис «[[Житє і слово]]». Журнал виходив спочатку з підзаголовком «Вісник літератури, історії і фольклору» (1894—1895), згодом&nbsp;— «Вісник літератури, політики і науки» (1896—1897). Перший підзаголовок підкреслював етнографічно-фольклористичне наповнення видання, другий&nbsp;— виражав його громадсько-політичне спрямування .

1895 І. Франко увійшов до складу Наукового товариства ім. Т. Шевченка й долучився до видання «Записок НТШ». За його участю започатковано серії «Джерела до історії України-Руси» (1895—1913), «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури» (1896—1912); видано «Збірник Математично-природописно-лікарської секції» (1897—1938), «Збірник Історично-філософської секції» (1898—1934), «Збірник Філологічної секції» (1898—1937).

І. Франко став одним із засновників та редакторів ще одного періодичного видання НТШ&nbsp;— «Етнографічного збірника»(1895—1929). Протягом 1898—1907&nbsp;рр. був співредактором журналу «Літературно-науковий вісник» спільно з [[Грушевський Михайло Сергійович|М. Грушевським]] та [[Гнатюк Володимир Михайлович|В. Гнатюком]].

1899 за активної участі І. Франка було створено «Українсько-Руську Видавничу Спілку у Львові». У «малій» серії спілки вийшло 117 книжок, а в «великій»&nbsp;— понад 150 книжок української та закордонної літератури. Завдяки Франкові тогочасному читачеві стали відомі імена О. Маковея, О. Кобилянської, [[Уляна Кравченко|Уляни Кравченко]], Н. Кобринської, [[Леся Українка|Лесі Українки]], [[Стефаник Василь Семенович|В. Стефаника]], [[Коцюбинський Михайло Михайлович|М. Коцюбинського]]. Протягом 1895—1903&nbsp;рр. видано твори С. Руданського в 7 томах. Це видання готували до друку М. Комар, [[Кримський Агатангел Юхимович|А. Кримський]] та І. Франко. 1902—1918&nbsp;рр. виходили «Писаня Осипа-Юрія Федьковича» у 4-х томах, 7-ми книгах (1902—1918), над якими працювали І. Франко, [[Колесса Олександр Михайлович|О. Колесса]] та О. Маковей, а також 10-томник драм [[Вільям Шекспір|В. Шекспіра]] в перекладі П. Куліша (1899—1902). У 1908&nbsp;р. за редакцією І. Франка вийшло двотомне видання «Кобзаря» Т. Шевченка.

Франко-видавець був ініціатором, координатором та редактором видавничих серій «Дрібна бібліотека» (1878—1880), «Наукова бібліотека» (1887), «Літературно-наукова бібліотека» (1889—1897), «Хлопська бібліотека» (1896—1899), «Універсальна бібліотека» (1909—1912), «Міжнародна бібліотека» (1912—1914) та «Всесвітня бібліотека» (1914—1917), багатьох інших видань Наукового товариства ім. Шевченка та [[Українсько-руська видавнича спілка|«Українсько-руської Видавничої Спілки»]].

== Громадсько-політична діяльність ==
1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890 року за підтримки [[Драгоманов Михайло Петрович|Михайла Драгоманова]] Франко став співзасновником [[Українська радикальна партія (1890)|Русько-Української Радикальної Партії]] (РУРП, її перший голова до 1898<ref name="ЛЩ8" />), підготував для неї програму, разом з [[Павлик Михайло Іванович|Михайлом Павликом]] видавав півмісячник «[[Народ (часопис)|Народ]]» (1890—1895). У 1895, 1897 і 1898 роках Радикальна Партія висувала Франка на посла до [[Райхсрат]]у (Віденського парламенту) й [[Галицький сейм|Галицького краєвого сейму]] (від Тернопільщини<ref>''Мельничук Б., Уніят В.'' Іван Франко і Тернопільщина.&nbsp;— Тернопіль&nbsp;: Тернограф, 2012.&nbsp;— С. .&nbsp;— ISBN 978-966-457-087-6.</ref>), але&nbsp;— через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників&nbsp;— без успіху.

На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з [[Михайло Драгоманов|Михайлом Драгомановим]], цінуючи в ньому «європейського політика», зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП. Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним у поглядах на [[соціалізм]] та питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди [[Драгоманов Михайло Петрович|Михайла Драгоманова]]», 1906).

1899 року Франко разом із частиною радикалів та більшістю [[народовці]]в узяв участь у заснуванні [[Українська національно-демократична партія|Національно-демократичної партії]], з якою співпрацював до 1904 року, після чого полишив активну участь у політичному житті.

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини»&nbsp;— так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями&nbsp;— не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

== Іван Франко й український жіночий рух ==

У середині 70-х років ХІХ ст. [[фемінізм]] як «модерний і конечний клич емансипації жінки», а разом з тим як іманентний вислід загальнонаціональних процесів дійшов й до Галичини. На той час він мав уже своїх апологетів й теоретиків, і що цікаво!&nbsp;— у чоловічому середовищі&nbsp;— [[Павлик Михайло Іванович|Михайло Павлик]], [[Грушевський Михайло Сергійович|Михайло Грушевський]], [[Ганкевич Микола|Микола Ганкевич]], Василь Полянський. Проте одним з найдіяльніших оборонців й інспіраторів «жіночої квестії» був таки Іван Франко. Головні вияви Франкової причетності до формування й концептуалізації засад жіночого руху вдало окреслив його сучасник [[Лукіянович Денис Якович|Денис Лукіянович]]: «В українському жіночому русі заважив Франко як ментор, учитель і організатор перших жінок-письменниць, робітниць і піонерок у цій ділянці; як теоретик, публіцист і організатор самого питання; як творець жіночих постатей у поезії і белєтристичній прозі»<ref> Лукіянович Д. Іван Франко і жіноче питання // Жінка.&nbsp;— 1936.&nbsp;— Ч. 11/12.&nbsp;— С. 2 </ref>.

Ще задовго до офіційного заснування першої жіночої інституції в Станіславові 1884 року, Франко зглиблював жіноче питання у своїх ґрунтовних літературознавчих та публіцистичних студіях («Женщина-мати», 1875–76), «Жіноча неволя в руських піснях народних», 1883), готуючи таким чином теоретичне підґрунтя галицького фемінізму та по праву ставши, за словами [[Огоновський Омелян Михайлович|Омеляна Огоновського]], «речником емансипації жіноцтва». Франків невпинний інтерес до жіночого питання засвідчує й пізніший його переклад праці Кеті Шірмахер «Феміністичний рух у Франції і в Німеччині», який він опублікував в «Літературно-науковому вістнику»<ref> Літературно-науковий вісник, 1898.&nbsp;— Т. ІІІ.&nbsp;— С. 136—144 </ref>.

Якщо партійний поплічник Франка Михайло Павлик ототожнював жіночий рух з соціалістичною партійною доктриною, то Франко розглядав його в контексті значно ширших ідеологем і суспільних тенденцій, акцентуючи значну увагу на інтелектуалізації українського жіноцтва, й сам невдовзі став духовним ментором, який мобілізував галицьких письменниць до культурно-просвітницької, громадянської й літературної роботи. Серед усіх взаємин Франка з літературним жіноцтвом Галичини найпліднішими та історично значущими були його творчі контакти з [[Кобринська Наталія Іванівна|Наталею Кобринською]], з іменем якої пов'язували новочасні проєвропейські ідеї фемінізму. Разом з тим, Франкові духовні й світоглядні настанови визначили й питомо націоцентристський та інтелектуальний вектор галицького фемінізму&nbsp;— «впливати на розвій жіночого духа через літературу» (Н. Кобринська).

Від часу заснування в Станіславові 8 грудня 1884 року першої жіночої інституції в Галичині ‒ «Товариства руських женщин» ‒ за активної підтримки й особистої присутності на цьому заході Франка, біографи ведуть початок ще однієї культурно-громадської віхи його життєпису&nbsp;— участі в зародженні жіночого емансипаційного процесу. «З мужчин інтересувався ним найбільше Франко»,&nbsp;— згадувала Кобринська в «Автобіографії».

Франко був не лише промотором жіночого руху, а й активним його популяризатором. Як кореспондент «Діла», анонсував та звітував про перші жіночі акції, опублікував статут станіславівського товариства, зумисне дбаючи про публічність й масштабність цього заходу<ref>Франко І. Перед збором руського жіночого товариства в Станіславові // Діло.&nbsp;— 1884.&nbsp;— №&nbsp;134.&nbsp;— 20 лист./2 груд. </ref>;<ref> Франко І. Перші загальні збори руського жіночого товариства в Станіславові // Діло.&nbsp;— 1884.&nbsp;— №&nbsp;138.&nbsp;— 29 лист. /11 груд.</ref>. Також в «Ділі» Франко надрукував й особисто зредаговану промову Кобринської на Станіславівському вічі<ref> Відчит Наталії Кобринської, виголошений на першім загальнім зборі товариства руських жінок в Станиславові д[ня] 8 грудня 1884 // Діло.&nbsp;— 1884.&nbsp;— №&nbsp;148. 29 груд. С. 1–2; 1885.&nbsp;— №&nbsp;4.&nbsp;— 10 січ.</ref>, і як поет привітав новозасновану жіночу інституцію патетичною віршовою алегорією «Женщина (алегорія на привітання товариства „Руських женщин“ у Станіславові»<ref> Нове зеркало.&nbsp;— 1884.&nbsp;— №&nbsp;23.&nbsp;— С. 1, підпис: Мирон </ref>).

Оцінюючи заснування станіславівського жіночого товариства як «характерну рису культурних течій, що киплять в українському суспільстві»<ref> name="Франко"[27: 106]</ref>, Франко водночас пов'язував з ним й власні видавничі й літературні плани. Після складних колізій у самому товаристві та кількох нереалізованих видавничих проєктів було ухвалено видавати жіночий альманах «[[Перший вінок]]», що побачив світ 1887 у Львові за фінансової підтримки Олени Пчілки та Наталії Кобринської<ref> Возняк М. Як дійшло до першогожіночого альманаха. Л., 1937 Возняк М. Як дійшло до першогожіночого альманаха. Л., 1937 </ref>. Редакторська роль Франка в цьому альманасі була неоціненною. Його наставницьку опіку цим «первоцвітом жіночого виробу» відчутно на всіх етапах видавничої історії збірника&nbsp;— від укладання плану та структури, посередництва в підборі автури, контактування з дописувачками з Галичини та Наддніпрянщини, безпосередньої редакторської діяльності, згодом коректування й аж до важливої участі в популяризації видання&nbsp;— анонсування й рецензування альманаху в численних публікаціях, зокрема й польській періодиці («Perszyjwinok»<ref>Kurjer Lwowsky.&nbsp;— №&nbsp;172.&nbsp;— 23.VI.&nbsp;— S. 5 Без підп.</ref>, «Perszyj winok… Lwów, 1887»<ref>Kraj.&nbsp;— N 25.&nbsp;— 19.VI/1.VII.&nbsp;— S. 7. (Prz. lit.)</ref>; [Franko I.] Ruskie album kobiece<ref>Ruch.&nbsp;— 1887.&nbsp;— Zesz. 6.&nbsp;— S. 187—188; підп.: Paula Z</ref>; «Rusińska literatura albumowa» («Українська альманахова література»)<ref>Prawda.&nbsp;— 1887.&nbsp;— №&nbsp;22, 24, 27</ref>), а також у розповсюдженні збірника. Згодом й сам Франко назвав «Перший вінок» «дорогоцінною пам'яткою» та одним з «найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття»<ref> name="Франко"[41: 502]</ref>.

1 вересня 1891 року під час Стрийського жіночого віча розгорілася дискусія з приводу подальшого видавничого формату жіночого видання, на яку Франко, як досвідчений редактор та видавець, зреагував мотиваційною статтею «Альманах чи газета?»<ref> Народ.&nbsp;— 1891.&nbsp;— №&nbsp;22 </ref>, висловившись на користь альтернативного видавничого варіанту&nbsp;— газети, більш періодичної та ощадливої. Ця стаття є важливим аналітичним документом в історії становлення жіночої преси, хоча й викликала свого часу певні неузгіднення Франка та Кобринської, яка обстоювала альманаховий формат<ref> Швець А. До історії одного видавничого проекту (Іван Франко та Олександра Озаркевич) // Українське літературознавство, 2010.&nbsp;— Вип. 72.&nbsp;— С. 119—128 </ref> .
Концепція жіночого руху була складовою програми русько-української радикальної партії, одним із редакторів якої був і Франко. У друкованому партійному органі «Народ» у зв'язку з цим за ініціативи Кобринської та сприяння Павлика й Франка засновано спеціальну рубрику «Справи жіночі». Щоправда позиції радикалів щодо багатьох питань жіночої емансипації не завжди збігалися з поглядами Кобринської як ідеологічного лідера галицького жіночого руху. Так у середині 90-х років між Кобринською та радикалами, зокрема й Франком визрів світоглядний конфлікт, який, проте цілковито можна помістити в контекст гендерно-ідеологічної контроверзи, що його несподівано зініціювала сама Кобринська, гостро «різонувши» колишніх соратників за апологетизацію «вільної любові» як головну ціль жіночої емансипації, у той час, коли сама Кобринська обстоювала передусім ідею економічної незалежності жінки.

Ідея жіночої емансипації стала для Франка важливою світоглядною інтенцією надати жіночому питанню соціальної значущості у контексті інтеграційних загальнонаціональних заходів: «жіноцтво наше без перепони буде поступати дорогою духовного розвою в міру поступу цілого руського народу» («Жіноча неволя в руських піснях народних»). Як письменник-мисленник Франко завжди був уважний до долі жінки, складної психомотивації її вчинків і характерів, витворивши цікавий і різнобічний художній типаж жіночих образів у своїй прозі, про що Кобринська згадала в своїй ювілейній промові з нагоди 25-ліття його літературної діяльності 1898&nbsp;р.<ref> name= «Вісник, 1898» [ 4, 11: 122—123] </ref>, відзначивши Франкові неперевершені заслуги в царині жіночого руху: «Тому автор, що впровадив у нашу літературу такі жіночі типи, автор розвідки про жіночу неволю, писатель, що не раз подав руку жіночим змаганням до самостійности, заслугує вповні на признання і вдячність того жіноцтва». Отже, «феміністика&nbsp;— це теж ясна сторінка в огляді Франкової праці, вона доповняє постать його величі»<ref> name= «Лукіянович, 1936» [11/12: 4] </ref>.

== Участь у [[Наукове товариство імені Шевченка|Науковому товаристві імені Шевченка (НТШ)]] ==
{{докладніше|Іван Франко та Наукове товариство імені Шевченка}}
* Франко був дійсним (з 1899&nbsp;р.) і почесним членом наукового Товариства імені Шевченка (з 1904&nbsp;р.). Систематично працював в історико-філософській («історично-філософічній») секції НТШ, яку заснували члени Товариства 11 травня 1893&nbsp;р. Однак не обходив увагою також і математично-природописно-лікарську секцію НТШ, утворену у тому ж році.

* І. Франко був причетним до створення допоміжних наукових установ Наукового Товариства імені Шевченка: музею, бібліотеки, Бібліографічного бюро, а також «Академічного дому», формування доброчинних фондів НТШ, яке запровадило і стипендіальний фонд ім. І. Франка в сумі 2000 австр. корон.

* Підтримував стратегічну ідею створення резервного академічного фонду з метою в майбутньому забезпечити наукові видавництва Товариства і «утворити дотацію для переміни його в українсько-руську Академію наук».

== Релігійні погляди ==
Питання Франкової віри у Бога є однією з найбільш дискусійних тем у франкознавстві. Письменник пережив складну трансформацію релігійних поглядів. У своїй автобіографії Франко зазначав, що в шкільні роки Біблія справила на нього сильне враження<ref> name= «Франко» [49:243] </ref>. Ранні його твори, зокрема, перша збірка «Баляди і розкази» (1876), написані в дусі християнського ідеалізму.

Але вже з кінця 1870-их років він перейшов на засади [[позитивізм]]у, [[раціоналізм]]у та [[соціалізм]]у. У творчості Франка почав домінувати підхід до розглядання релігійних вчень як однобічних доктрин, що стоять на заваді прогресу людської думки й свободи, а Бог у нього став синонімом світської влади, а то й політичного насилля<ref>Белоброва Т. Еволюція естетичних домінант в автопсихологічному дискурсі Івана Франка / Наукові Записки НТПУ. Серія: Літературознавство, 2010.&nbsp;— Вип. 29.&nbsp;— С. 54 </ref> . Щодо творів, завдяки яким Франко зажив собі слави атеїста, варто відзначити вірші «Товаришам із тюрми» (1878), «Рубач» (1882) та поему «Ex nihilo (Монолог атеїста)» (1885). У низці публікацій («Чого хоче галицька робітнича громада?», «Програма галицьких соціалістів», «Мислі о еволюції в історії людськості») Франко піддавав сумніву певні засади християнства: Боголюдську природу Ісуса Христа та існування загробного життя. Втім, критичність Франка щодо релігії ніколи не набувала агресивних форм. Він не закликав до необхідності ліквідації релігії, знищення церков чи утисків вірян. Франко розглядав релігію з типовим для позитивістів підходом: як певний етап в історій людства, який поступово вичерпує себе, і його надалі замінить наука<ref> name= «Франко» [45:125] </ref>. Разом із [[Драгоманов Михайло Петрович|М. Драгомановим]] та [[Михайло Іванович Павлик|М. Павликом]] Франко поширював на Галичині критичні праці, що стосувалися Біблії та релігії: Вільгельма Рейса, Моріса Верна, Давида Штрауса, Джона Леббока, [[Генрі Томас Бокль|Генрі Бокля]], [[Джон Вільям Дрейпер|Джона Дрейпера]].

Від 1890-их років починається ще одна, цього разу поступова трансформація релігійних поглядів Франка. Чимало сучасників письменника у спогадах відзначали те, що він брав участь у Літургіях чи демонстрував своє виважене ставлення до релігії та віри в Бога. У листуванні Франка слово «Бог» часто вживається усвідомлено і позначає Суб'єкта, який діє і впливає на щоденне життя людей. У статті «Радикали і релігія» (1897) Франко писав: «Релігією називається не тільки віра… До релігії належать також чуття, любов до тої Вищої Істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанова й самому жити так, щоб наближувати себе й інших до тої Вищої Істоти»<ref> name= «Франко» [45:268] </ref>. Християнська тематика у творчості цього періоду виражена, зокрема, в поемах «Іван Вишенський» (1900) та «Мойсей» (1905).

В 1905 в «Новому громадському голосі» вийшов твір Івана Франка «[[Біблійне оповідання про сотворення світу]]». Тоді вона також вийшла у Львові окремою брошурою. Але згуртоване львівське попівство, дізнавшись про зміст твору, викупило весь наклад і безжально спалило. Іван Якович тяжко переживав цей злочин невігласів.

Можна говорити про те, що Франко в останні два десятиліття свого життя переживав переосмислення свого ставлення до віри в Бога і навернення до християнства. Втім, до кінця життя Франко залишався вірянином не в традиційному розумінні. Його позицію важко окреслити за звичною [[Дихотомія|дихотомією]] «вірянин&nbsp;— атеїст». Натомість більш вдалим є його власне визнання «Я вірив, і вірую в Бога не так як всі…», яке знаходимо у спогадах З. Монджеєвської-Гончарової.<ref> Моджейовська-Гончарова З. Спогад про Івана Франка / Спогади про Івана Франка.&nbsp;— Л.: Каменяр, 2011.&nbsp;— С. 780 </ref>.

=== Взаємини Франка зі священниками ===
Союз Церкви і влади турбував Франка, тому він виступав проти державної релігії. Вирішення проблеми, що його запропонував Франко у статті «Мислі о еволюції в історії людськості», полягало у секуляризації: релігійні організації не повинні фінансуватися з державної казни, а тільки з добровільних пожертв самих вірних; релігійна наука не має викладатися в школі, а в крайньому разі може бути факультативним предметом<ref> name="Франко"[45: 114]</ref> . Франко гостро критикував Греко-Католицьку Церкву та її духовенство за визискування селян та зловживання своїм становищем<ref>Мирон [Франко І.] Попи і економічне положінье украjінського народа в Галичині / За сто літ: матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ&nbsp;— початку ХХ століття. Книга Четверта.&nbsp;— К.: Державне Видавництво України.&nbsp;— С. 251—256; [Франко І.] Шчо се за інтелігенціjа&nbsp;— галицькі попи? / За сто літ: матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ&nbsp;— початку ХХ століття. Книга Четверта.&nbsp;— Київ: Державне Видавництво України.&nbsp;— С. 228—251; М---рон [Франко І.] Шчо думаjе народ про уступившого митрополита Осипа Сембратовича? / За сто літ: матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ&nbsp;— початку ХХ століття. Книга Четверта.&nbsp;— К.: Державне Видавництво України.&nbsp;— С. 256—258; Франко І. Радикали і попи // Громадський голос.&nbsp;— Л., 1 листопада 1898.&nbsp;— Ч. 22.&nbsp;— С. 165—167; Громадський голос.&nbsp;— Л., 15 листопада 1898.&nbsp;— Ч. 23.&nbsp;— С. 175—177; Громадський голос.&nbsp;— Л., 1 грудня 1898.&nbsp;— Ч. 24.&nbsp;— С. 182—184.</ref>. Втім, подекуди, позиція Франка у ставленні до духовенства була все-таки більш поміркованою, якщо порівнювати з позицією деяких його соратників по Радикальній партії. Вона проявлялася у несхваленні можливості введення обов'язкового целібату в ГКЦ та в пошуку компромісів з певною частиною духовенства. Необхідність цих компромісів була зумовлена тим, що Радикальна партія зіткнулася з тим, що робітників серед українців є вкрай мало, відтак потрібно переорієнтовуватися на селянство, яке сповідувало переважно консервативні цінності й було погано освічене. Для радикалів саме священники були тим мостом, що з'єднуєвав їх із селянами<ref>Himka J.-P. Priests and Peasants: The Greek Catholic Pastor and the Ukrainian National Movement in Austria, 1867—1900 / Canadian Slavonic Papers / Revue Canadienne des Slavistes, Vol. 21, No. 1 (March 1979), P. 13.</ref> Однак така компромісна позиція не подобалася деяким однопартійцям, зокрема, Михайлу Павлику та ідейному натхненнику партії&nbsp;— Михайлу Драгоманову.

Попри критику духовенства як стану, Франко мав чимало приятелів серед священників. Із частиною з них дружба склалася ще в юні роки, коли ті ще не були священниками (о. Іван Чапельський, о. [[Зубрицький Михайло Іванович|Михайло Зубрицький]], о. Петро Шанковський, о. Богдар Кирчів). З іншими ж Франко потоваришував у вже більш зрілий період і їхні взаємини ґрунтувалися на спільних інтересах, і частково, цінностях (о. Олексій Волянський, о. Остап Нижанківський, о. Омелян Глібовицький). Франко цінував тих священників, які займали чітку проукраїнську національну позицію, а також відзначалися соціальною активністю. Саме священник&nbsp;— о. д-р [[Застирець Йосип Якович|Йосип Застирець]] написав подання до Королівської Академії в Стокгольмі у справі номінації Івана Франка на Нобелівську премію в галузі літератури. Дружба з Франком, щоправда, інколи могла мати неприємні наслідки для цих священників: догани від єпископів, переслідування з боку влади, тиск з боку тих, що не сприймали радикалів<ref>''Медвідь І.'' [http://zbruc.eu/node/44407 Рука допомоги претенденту на Нобеля: кілька історій про Франка та священиків] // Zbruč.</ref>. Франко часто співпрацював зі священниками у справах збирання етнографічного та церковно-історичного матеріалу, публікації поезій, прозових творів, перекладів. Окрім того, Франко полюбляв влітку їздити відпочивати до своїх друзів-священників, зокрема, о. Олексія Волянського (с. Криворівня), о. Івана Кузіва (с. Дидьова), о. Омеляна Глібовицького (с. Цигани), о. Михайла Зубрицького (с. Мшанець), о. Івана Попеля (с. Довгополе), о. Івана Озаркевича.

=== Іван Франко та митрополит [[Андрей (Шептицький)|Андрей Шептицький]] ===

Приязне ставлення було в Івана Франка і до митрополита Андрея Шептицького. Попри певну критику його пастирського послання «О квестії соціальній», Франко відзначив чимало позитивних рис митрополита Андрея<ref>Франко І. Соціяльна акція, соціальне питанє і соціалізм. Уваги над пастирським посланієм митроп. А. Шептицького «О квестії соціальній» // Літературно-науковий вісник.&nbsp;— Л., 1904.&nbsp;— Т. 28., Кн. 10.&nbsp;— С. 1&nbsp;— 23.</ref>. Письменник також подарував митрополиту Андрею книгу «Адам Міцкевич. Wielka utrata» з дарчим написом «Його Преосвященству Митрополітови гр. Андрієви Шептицькому con amplissimi profundissimi gratulacioni [лат. з найщирішими і найглибшими побажаннями] в день іменин 13 грудня 1913&nbsp;р. Іван Франко»<ref>[[Гнатів Микола-Ярослав Миколайович|Гнатів Я.]], [[Горак Роман Дмитрович|Горак Р.]] Іван Франко. Книга VII. Роки страждань.&nbsp;— Л.: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007.&nbsp;— С. 26.</ref>. Митрополит Андрей відповідав Франкові взаємною симпатією та відвідав його дім, що описано в спогадах його доньки Анни.<ref>[[Ключко Анна Іванівна|Франко-Ключко А.]] Іван Франко та його родина. Спомини.&nbsp;— Торонто: видавнича спілка «Гомін України», 1956.&nbsp;— С. 35.</ref>. В 1911&nbsp;р. митрополит Шептицький спробував купити архів і бібліотеку Івана Франка, щоб передати її у недавно створений Національний музей<ref>[[Денисюк Іван Овксентійович|Денисюк І.]] Листи Михайла Павлика до родини Драгоманових / Записки Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка.&nbsp;— Т. 234.&nbsp;— Л., 1997.&nbsp;— С. 532</ref>. Виручені кошти могли б згодитися Франкові, який на той час лікувався від стрімко прогресуючої хвороби. Однак на відміну від свого колеги Михайла Павлика, Франко не погодився на пропозицію, заповівши архів і бібліотеку [[Наукове товариство імені Шевченка|Науковому Товариству ім. Т. Шевченка]]<ref>name="Денисюк". С.542.</ref>. Митрополит Андрей охоче відгукнувся на прохання Анни Франко відправити панахиду, хоч о. Михайло Цегельський переконував її, що це неможливо, бо Франко помер без Бога і митрополит не погодиться<ref>[[Ключко Анна Іванівна|Франко-Ключко А.]]. Іван Франко та його родина. Спомини.&nbsp;— Торонто: видавнича спілка «Гомін України», 1956.&nbsp;— С. 37</ref>. Панахида відбулася 24 квітня 1917 року в Києві<ref>Нагаєвський І. Повернення митрополита Шептицького з московської неволі // http://metropolitaszeptycki.pl/pl/artykuy/artykuy-w-jezyku-ukrainskim/c/t.html {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20161030074919/http://metropolitaszeptycki.pl/pl/artykuy/artykuy-w-jezyku-ukrainskim/c/t.html |date=30 жовтень 2016 }}</ref> в католицькім костелі, вщерть заповненім народом, по якій митрополит, за спогадами Анни Франко, «промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих»<ref>[[Ключко Анна Іванівна|Франко-Ключко А.]] Іван Франко та його родина. Спомин.&nbsp;— Торонто: видавнича спілка «Гомін України», 1956.&nbsp;— С. 37</ref>.

== Переклади творів Франка іншими мовами ==
{{Докладніше|Переклади творів Івана Франка іншими мовами}}

Твори Франка мали багато перекладів ще за життя автора.

На сьогодні Франко є одним із найбільш перекладених іншими мовами українських авторів.

== Автопереклади ==

Одним із перших перекладачів Франкових творів був сам автор. З огляду на можливість публікацій у польськомовних або німецькомовних виданнях частина його художніх і публіцистичних творів мають по два авторські тексти&nbsp;— українською і польською або німецькою мовами, а деякі твори були спершу надруковані чи написані польською або німецькою мовами, а тоді перекладені українською. Наприклад, оповідання «Патріотичні пориви», «Schönschreiben», «На дні», «Сам собі винен», «Слимак», «Добрий заробок», «Хлопська комісія», «Історія моєї січкарні», вперше надруковані українською мовою, пізніше друкувалися в автоперекладах польською, а нариси «Молода Русь», «Звичайний чоловік», «Знеохочений», оповідання «Муляр», «Рубач», «Як пан собі біди шукав», «Як Русин товкся по тім світі», «Домашній промисл», «Чума», «Яць Зелепуга», «Панталаха», «Гава», «Маніпулянтка», «Казка про Добробит», «Задля празника», «Історія кожуха» спочатку були надруковані польською мовою, згодом&nbsp;— у перекладі автора українською. Твори «Історія одної конфіскати», "Із галицької «Книги битія», «Терен у нозі», «Хома з серцем і Хома без серця» вперше опубліковані німецькою мовою, невдовзі видані у Франковому автоперекладі українською, а часто й доопрацьовані. Оповідання «Свинська конституція», «Острий-преострий староста», «Мій злочин» також мають по два авторські тексти&nbsp;— німецькою та українською мовами. Повість «[[Для домашнього огнища (роман)|Для домашнього огнища]]» спершу була написана польською мовою, а згодом опублікована українською.

Іноді існувала не одна редакція автоперекладу. Наприклад, оповідання «Schönschreiben» 1884 в автоперекладі польською мовою під назвою «Lekcja kaligrafji» надруковано у варшавському тижневику «Prawda», і цей польський переклад адекватний українському першодрукові. 1887 оповідання було ще раз надруковано в польському перекладі під заголовком «Schönschreiben» у виданні «Kalendarz „Kurjera Lwowskiego“ na r. 1888», і цей переклад дуже відрізняється від тексту, надрукованого в «Prawd-i». Це різні мовностилістичні редакції того самого твору. Тож іноді автопереклад, зважаючи на властиве авторові право змінювати власні твори, містить певні авторські зміни.
Детальну інформацію про різномовні варіанти творів та про почерговість їх написання можна знайти у «Коментарях» до кожного тому 50-томного видання Франкових творів.

== Рецепція постаті. Культ Франка ==
[[Файл:Франко Іван Якович.jpg|міні|250пкс|Іван Франко. Світлина [[Едвард Іґнацій Тжемеський|Е. Тжемеського]], Львів.]]
Франко став відомим в Галичині у доволі молодому віці, завдяки сміливому виступу на судовому процесі 1878–79 рр. Однак арешт також поставив хрест на перспективах зробити успішну кар'єру і спричинився як до подальших підозр з боку влади, так і до морального тиску та упереджень з боку значної частини суспільства. Франко у листі до Драгоманова згадував: «Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: засуд кримінального суду, а особливо те, що я опісля застав на світі, сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усеї суспільності, кинений на нас, страшенно болів мене»<ref> name = «Франко» [49: 245—246]</ref>. Психологічного тиску та переслідувань зазнавав не лише Франко, але й ті, кого підозрювали у дружбі та співпраці з ним. Смілива критика духовенства та поширення біблійної критичної літератури спричинило, що частина духовенства пропагувала образ Франка-атеїста.

Своїми словами та вчинками Франко прагнув побудувати собі образ «селянського сина, вигодуваного твердим мужицьким хлібом»&nbsp;— звичної до життєвих злигоднів та важкої праці, простої, але талановитої від природи людини<ref> Голик Р. «Геніальний дух»: Образ Івана Франка в літературі та культурі Галичини ХІХ&nbsp;— початку ХХІ століття // Вісник Львівського університету. Серія філологічна, 2011. Випуск 55.&nbsp;— С. 195. </ref>. Втім, у свідомості односельців та мешканців довколишніх сіл відклалося неоднозначне враження про великого земляка. До прикладу, Іван Кобилецький наголошував: упродовж цілого Франкового життя і селяни, і дрібна шляхта з його рідних Нагуєвич з різних причин, фактично, дистанціювалися від письменника, хоч і захоплювалися його творами. Представники ходачкової шляхти не довіряли йому, бо він, мовляв, цурався свого шляхетського походження і «братався» з «хлопами», натомість селяни довгий час дивилися на письменника як на людину, котру «згубила наука». У підсумку земляки й навіть родина сприймали його за незвичну людину з міста, з чужого світу, наділену куди вищим соціальним статусом, аніж вони<ref> name= «Голик» [196] </ref>.

В останні роки у свідомості сучасників сформувався не лише образ Франка як духовного провідника народу, а й постаті фізично та психічно недужої людини. Характерним для багатьох галицьких інтелектуалів початку ХХ ст. був доволі строкатий образ поета, що складався з дуже різних компонентів. Наприклад: І. Франко&nbsp;— видатна людина, яка дуже любить молодь. Він виділяється на тлі інших зовнішнім виглядом та безкомпромісністю і безоглядним критицизмом щодо думки інших<ref> name= «Голик» [197] </ref>.

Початки культу особи Івана Франка сягають ще періоду його життя, про що свідчать святкування його творчих ювілеїв: 25-ліття (1898) та 40-ліття (1913) його творчої діяльності. Перший з них показав, що в суспільстві функціонував образ письменника як «могутньої постаті», «славного діяча Галицької Русі», який «силою таланту підняв просту руську мову в ряд цивілізованих мов», діяча, який вивів українську культуру на європейські обшири, борця за волю думки та свободу слова, людини, яка від дитинства робить усе, щоби служити народові<ref> name= «Голик» [199] </ref>.

Уже напередодні 40-ліття творчої діяльності І. Франка окреслювали як найбільшого письменника Галицької України&nbsp;— поета й громадянина, який сформував велику частину «національного світогляду, національної культури та сили галицьких українців». Звідси й інші епітети, якими наділяли І. Франка: «учитель народу-школяра», «моральний батько», «творець нової культури українців», «сівач нових поступових ідей», «борець за правду і несфальшовану науку», «душевний кормитель українського народу», «найбільший в Cлов'янщині поет і вчений»<ref> name= «Голик» [200] </ref>.

У міжвоєнний період символічний капітал постаті Івана Франка тільки зростав і спричинив цілу боротьбу за те, хто достовірніше інтерпретує його погляди та має право називатися його ідейними спадкоємцями. Прихильники лівих ідеологічних поглядів (соціалісти-радикали, соціал-демократи та комуністи) використовували образ Франка як поета, що був провідником та захисником працюючих мас: селян та робітників, всіх гноблених та визискуваних. Всередині лівого табору теж були відмінності та взаємна критика. Соціалісти-радикали поєднували образ борця проти соціального гніту з образом борця проти гніту національного. А комуністи трактували Франка як соціаліста, який не дозрів до «справді наукового соціалізму Маркса». Ліві наголошували на тому, що Франко був матеріалістом, атеїстом та борцем проти релігії та духовенства. Натомість праві (націоналісти з ОУН та ФНЄ, а також націонал-демократи з УНДО) намагалися представити образ Франка як національного пророка, який, можливо, в молодості і грішив трохи соціалізмом, але згодом пережив світоглядну трансформацію і став ідейним натхненником українського націоналізму. Для правих релігійні погляди Франка були не такі важливі, але в боротьбі з лівими наголошувалося, що Франко був віруючою людиною.
У боротьбі за Франка опоненти вдавалися не лише до словесних баталій, але й доходило до фізичних сутичок. Один із таких конфліктів трапився у 1933&nbsp;р. під час відкриття надгробного пам'ятника Іванові Франку. Тоді молодь з ОУН намагалася не дозволити молоді зі спортивно-пожежного товариства «Луг» покласти вінок до пам'ятника Франку, і закидала луговиків камінням. Жертвами інциденту випадково стали сторонні люди.

Інша сутичка відбулася 31 травня 1936&nbsp;р. в рідному селі Франка Нагуєвичах під час урочистої академії з нагоди 20-ої річниці його смерті. На святкуванні сталася бійка між людьми лівих та правих поглядів. Ця сутичка спровокувала деякі подальші заворушення: «Після кривавої академії в честь І. Франка в Нагуєвичах дійшло до заворушень у Скольому. Робітники вибили вікна в українській захоронці, а селянська молодь зачала бити шиби жидам. Ув'язнено 14 осіб»<ref>В Нагуєвичах // Мета.&nbsp;— Л., 1936.&nbsp;— Ч. 24.&nbsp;— С. 7 </ref>.

Рішучими противниками поширення культу Франка в міжвоєнній Галичині була група духовенства та мирян, що належали до течії латинників (прихильників прозахідного напрямку в ГКЦ, яка виступала проти зближення ГКЦ з православ'ям та за глибшу інтеграцію ГКЦ в Католицьку Церкву). Очільником цієї течії був Григорій Хомишин&nbsp;— єпископ Станіславівський. На сторінках часопису «Нова Зоря», що його редагував Осип Назарук, розгорнулася ціла серія статей проти культу Франка. Головною причиною недоцільності культу Франка дописувачі «Нової Зорі» вважали матеріалістичні, соціалістичні та атеїстичні тенденції у його світогляді. З церковного середовища поглядам «Нової Зорі» опонував часопис «Мета»&nbsp;— орган Українського Католицького Союзу. УКС і «Мета» відображали орієнталістський напрямок (його прихильники виступали за очищення обряду від латинських впливів, повернення до джерел східної духовності та акцентували на потребі активної місійної діяльності серед православних) в ГКЦ, на чолі якого стояв митрополит Андрей Шептицький. У статтях «Мети» головний акцент ставився на еволюції та світоглядній трансформації поглядів Франка від атеїзму до релігійності.
 
Водночас, на Радянській Україні розповсюджували й певні форми Франкового культу: святкові збори трудових колективів, масові видання вибраних Франкових творів, зрештою, ім'ям письменника уже з початку 20-х років стали називати державні освітні установи<ref> name= «Голик» [202] </ref>. Зі вступом Червоної Армії на галицьку землю у 1939 році постать І. Франка почали активно експлуатувати в радянській ідеологічній агітації на Західній Україні<ref> name= «Голик» [202] </ref> .

За радянських часів в Україні культ Франка використовувався для політичних цілей, радянське франкознавство однобічно, тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.
В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ?», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.) Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах» і додаткових томах 50-томовика.

З іншого боку, наголошувалося на впливі російських революційних демократів на Франка, одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

Доба після здобуття української незалежності принесла кілька варіантів Франкового образу. З одного боку, на зміну радянському стереотипу «революціонера-демократа»/«Каменяра комуністичного майбутнього» прийшов реактивований образ Франка-Мойсея, провидця визвольних змагань ХХ ст. Погляд на І. Франка як атеїста і соціаліста був витіснений уявленнями про Франкову релігійність та націоналістичний світогляд. З іншого боку, з'явилися спроби потрактувати особистість письменника у руслі постмодерністичного сумніву<ref> name= «Голик» [206] </ref>.

== Франко у кіноматографі ==
{{Докладніше|Екранізації творів Івана Франка}}
[[Файл:МД Франко.JPG|міні|200пкс|[[Меморіальна дошка]] на будинку по вул. Б. Хмельницького, 11 в Києві. Тут у травні 1886&nbsp;року в Павлівській церкві Колегії Павла Галагана Іван Франко взяв шлюб з [[Франко Ольга Федорівна|Ольгою Хоружинською]]]]

За творами І. Франка знято такі фільми:

* «[[Борислав]] сміється» (1926)
* «Якби каміння говорило» (1957)
* «Украдене щастя» (фільм-спектакль, 1952), [[Украдене щастя (фільм, 1984)|телефільм]] (1984) і [[Украдене щастя (фільм, 2004)|чотирисерійний стилізований фільм]] (2003)
* Альманах «До світла» (1967. «До світла», «Каменяр», «Панталаха»)
* Анімаційна стрічка «Заєць та їжак» (1963)
* Художня кінокартина «[[Захар Беркут (фільм)|Захар Беркут]]» (1971)
* Два фільми «Для домашнього огнища» (один&nbsp;— 1970, [[Для домашнього огнища|другий]]&nbsp;— 1992)
* Телесеріали [[Бійма Олег Іванович|Олега Бійми]] «Пастка» та «[[Злочин з багатьма невідомими]]» (обидва&nbsp;— 1993)
* «Киценька» (1995)&nbsp;— 5-тий фільм серіалу [[Бійма Олег Іванович|Олега Бійми]] [[Острів любові (фільм)|«Острів любові»]] (вказано: за сюжетами Івана Франка)
* П'ятисерійний мультфільм «[[Лис Микита (мультсеріал)|Лис Микита]]» (2005)

Біографії Івана Франка присвячено кінокартину Тимофія Левчука «Іван Франко» (1956, актор [[Бондарчук Сергій Федорович|Сергій Бондарчук]]), його образ створив [[Геляс Ярослав Томович|Ярослав Геляс]] у фільмі «Родина Коцюбинських» (1970).

Про письменника знято науково-популярну стрічку «Іван Франко» (1956) та телефільм Е. Дмитрієва «Іван Франко» (1981), документальний телефільм «[[Іван Франко (телефільм)|Іван Франко]]» в рамках проєкту «[[Великі українці]]» телеканалу «[[Інтер (телеканал)|Інтер]]» (2008)<ref>{{Cite web |url=http://vakarchuk.com/movies/ivan-franko/ |title=Фільмографія > Великі Українці — Іван Франко |accessdate=4 листопад 2010 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20100310201152/http://www.vakarchuk.com/movies/ivan-franko |archivedate=10 березень 2010 |deadurl=yes }}</ref>.

== Вшанування пам'яті ==
[[Файл:Ivan Franko house, Vienna 02.jpg|міні|200пкс|Меморіальна табличка на будинку у Відні, де у 1894 році жив Іван Франко]]
У червні 2015 року [[Франко Роланд Тарасович|Роланд Франко]] заснував [[Міжнародний фонд Івана Франка]], основна діяльність якого спрямована на поширення позитивної інформації про Україну у світі та створення позитивного іміджу України за її кордонами, а також просування та популяризацію наукового і творчого доробку Івана Франка<ref>[https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2499924-roland-franko-golova-pravlinna-miznarodnogo-fondu-ivana-franka.html/ Роланд Франко, голова правління Міжнародного фонду Івана Франка]] // «[[Укрінформ]]», 16 липня, 2018</ref>

=== Нобелівська премія ===
Франко на сьогодні єдиний український поет, щодо номінування якого на здобуття [[Нобелівська премія|Нобелівської премії]] [[Нобелівська премія з літератури|з літератури]]<ref name="nblprz">{{cite web
|title=Nomination Database&nbsp;— Literature |website=Nobelprize.org. Nobel Media AB |year=2014. 
|url=http://www.nobelprize.org/nomination/archive/show.php?id=1392 |accessdate=10.09.2016}}
</ref> доступні відомості (інформація про номінантів є закритою впродовж 50 років)<ref>[http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248862645][[Кабінет Міністрів України]]<span>. Розпорядження від 18 лютого 2016</span>&nbsp;<span>р. №</span>&nbsp;<span>120-р «Про затвердження плану з підготовки та проведення заходів, присвячених ушануванню пам'яті Івана Франка»</span></ref>.

В архіві Шведської академії зберігається документ №&nbsp;19 за 1915 рік, де Франко вказаний за №&nbsp;4, однак лауреатом того року став [[Ромен Роллан]]<ref name="bbc.com1">[http://www.bbc.com/ukrainian/blogs/2016/08/160827_history_blog_franko_it Блог історика: Івану Франку сьогодні 160.] ''BBC Україна. 27 серпня, 2016 рік''.</ref>. Із номінацією виступив 25 листопада 1915 року священник УГКЦ доктор [[Застирець Йосип Якович|Йосип Застирець]] із Відня. Кандидатура Франка була підтримана доктором [[Гаральд Г'єрне|Гаральдом Г'єрне]] із [[Упсала|Упсали]].<br/>Івана Франка 28 травня 1916 року не стало, тому його виключили зі списку претендентів. А нагорода у тому році дісталася шведському поетові [[Вернер фон Гейденстам|Вернеру фон Гейденстаму]]<ref>Українська літературна енциклопедія. Київ: Головна редакція Української радянської енциклопедії ім. М.&nbsp;П.&nbsp;Бажана, 1988, т. 1, с. 404.</ref>.

=== Пам'ятники ===
[[Файл:Нагуєвичі Франко.jpg|thumb|200пкс|Пам'ятник Івану Франку в селі Нагуєвичі]]
{{Докладніше|Пам'ятники Іванові Франку}}
[[Пам'ятник]]и Іванові Франку є в різних містах України та за кордоном. Монументи Франкові&nbsp;— поету, письменнику, вченому-енциклопедистові, громадському діячеві встановлені переважно на заході України, де він жив і працював, однак є і в інших містах по всій країні й навіть за кордоном (Відень, [[Ліпік]]). А серед областей України чи не найбільше на Івано-Франківщині&nbsp;— названій на його честь.

В інституті германістики Віденського університету, в якому Іван Франко успішно захистив докторську дисертацію, 29 жовтня 1993 року встановлена меморіальна дошка. На Постґассе, 8 28 травня 1999 року встановлене погруддя письменникові. Пам'ятна дошка також встановлена на будинку, в якому жив письменник за адресою: Відень, Віпплінґерштрассе, 26.<ref>http://www.ar25.org/article/pamyatnyky-ta-memorialni-doshky-vydatnym-ukrayincyam-v-avstriyi.html</ref>

23 серпня 2011 встановлений пам'ятник Іванові Франку в м. Немирові Вінницької області.<ref>http://nemirovlib.blogspot.com/2011/08/blog-post.html</ref>

=== Фестивалі ===
27—29 липня 2012 року в [[Нагуєвичі|Нагуєвичах]] відбувся «[[Франко Фест]]»&nbsp;— музично-мистецький фестиваль, присвячений Іванові Франку<ref>[http://www.day.kiev.ua/3057059 На Львівщині «Франко фест» у перший день зібрав до 20 тис. учасників]</ref>.

=== Музеї ===
* Побачити та торкнутись автентичних речей Івана Франка можна у [[Літературно-меморіальний музей Івана Франка (Криворівня)|будинку-музеї Франка]] у [[Криворівня|селищі Криворівня]], [[Верховинський район|Верховинського району]]. У цьому будинку окрім Франка надовго зупинялись [[Леся Українка]] і [[Грушевський Михайло Сергійович|Михайло Грушевський]].

* [[Музей Івана Франка в селі Лолин|Музей Франка]] розташований у [[Лолин|селі Лолин]].

* У [[Калуш]]і відкритий [[Музей–оселя родини Івана Франка]].

* У Львові діє [[Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка|Національний літературно-меморіальний музей Івана Франка]] (в будинку письменника).
[[Файл:152_Franka_Street,_Lviv_(02).jpg|міні|Будинок №&nbsp;152 на вулиці Франка у Львові. Архітектор Мартин Заходний (1869—1910). Нині Літературно-меморіальний музей Івана Франка.]]
* Експозиція Музею «Іван Франко і Київ» розташована при Музеї видатних діячів української культури, у Києві, де планується у відремонтованому будинку за адресою вул. Саксаганського, 93-б, відкрити повноцінний Музей І. Франка. І Франко неодноразово бував у Києві&nbsp;— у помешканнях, які винаймали [[Лисенко Микола Віталійович|М. Лисенко]] та [[Саксаганський Панас|П.Саксаганський]], що були розташовані впритул, перші поверхи були з'єднані дверима, фактично з 1894&nbsp;р. аж до 20-х рр. ХХ ст. будівлі утворювали єдину садибу. Спілкування, щира дружба та творче співробітництво Івана Франка з такими діячами культури Наддніпрянської України, як Микола Лисенко, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Михайло Старицький, Панас Саксаганський яскраво і вповні ілюструють тогочасні історико-культурні процеси<ref> http://mvduk.kiev.ua/?page_id=76</ref>.
* 25 листопада 2016 року урочисто відкрито квартиру-музей родини Івана Франка в будинку, куди в [[1949]] році радянська влада насильно переселила родину [[Тарас Франко|Тараса Франка]]<ref>[http://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2128077-muzejkvartiru-rodini-frankiv-vidkrili-v-kievi.html Квартиру-музей родини Івана Франко відкрито у Києві]</ref>. Музей створено за ініціативи [[Франко Роланд Тарасович|Роланда Франка]], онука великого письменника, голови правління Міжнародного фонду Івана Франка та ініціатора Міжнародної премії імені І. Франка<ref>{{Cite web |url=http://www.newsru.ua/rest/25nov2016/muzei.html |title=У Києві відкрили музей-квартиру сім'ї Франка |accessdate=26 листопад 2016 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20161126164340/http://newsru.ua/rest/25nov2016/muzei.html |archivedate=26 листопад 2016 |deadurl=yes }}</ref>. Музей знаходиться за адресою: вул. Володимирська 48а, кв. 15<ref>{{Cite web |url=http://ua.racurs.ua/news/79486-v-kyievi-z-yavytsya-kvartyra-muzey-franka |title=В Києві з'явиться квартира-музей Франка |accessdate=26 листопад 2016 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20161126151606/http://ua.racurs.ua/news/79486-v-kyievi-z-yavytsya-kvartyra-muzey-franka |archivedate=26 листопад 2016 |deadurl=yes }}</ref>

=== Премії ===
{{main|Премія Франка}}
* [[Міжнародна премія імені Івана Франка]]&nbsp;— заснована 2015 року [[Міжнародний фонд Івана Франка|Міжнародним фондом Івана Франка]], надається за наукові відкриття, здобутки та заслуги науковців світу у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук.
* [[Міська премія імені Івана Франка в галузі літератури та журналістики (Івано-Франківськ)|Міська премія імені Івана Франка в галузі літератури та журналістики]] заснована 2000 року Івано-Франківською міською радою, є найвищою в місті відзнакою в галузі літератури і журналістики.

=== Пам'ятні об'єкти імені Івана Франка ===
[[Файл:Stamps of Germany (DDR) 1971, MiNr 1693.jpg|thumb|250px|Пасажирський лайнер «Іван Франко»]]
* На честь Івана Франка 1962 року місто Станіслав було перейменовано в [[Івано-Франківськ]], а також селище міського типу Янів було перейменовано в [[Івано-Франкове]].
* Також на вшанування Івана Франка названо вулиці та площі у багатьох містах України (зокрема, вулиці в [[Вулиця Івана Франка (Івано-Франківськ)|Івано-Франківську]], [[Вулиця Івана Франка (Київ, Шевченківський район)|Києві]], [[Вулиця Івана Франка (Львів)|Львові]], [[Вулиця Івана Франка (Тернопіль)|Тернополі]], [[Вулиця Івана Франка (Черкаси)|Черкасах]], [[Вулиця Івана Франка (Хмельницький)|Хмельницькому]], площа у [[площа Івана Франка (Львів)|Львові]]) та кількох населених пунктах Росії ([[Вулиця Івана Франка (Москва)|Москва]], [[Вулиця Івана Франка (Липецьк)|Липецьк]], [[Вулиця Івана Франка (Перм)|Перм]], [[Вулиця Івана Франка (Тула)|Тула]], [[Вулиця Івана Франка (Чебоксари)|Чебоксари]]), Казахстану й Канади.
* На його честь названо астероїд [[2428 Каменяр]].
* 1964 року в [[Німецька Демократична Республіка|Німецькій Демократичній Республіці]] для [[Чорноморське морське пароплавство|Чорноморського морського пароплавства]] побудували океанський лайнер «[[Іван Франко (лайнер)|Іван Франко]]» (заводський номер 125, номер IMO 5415901). Порт приписки&nbsp;— [[Одеса]].

Восьмипалубне судно будувалося на верфі VEB Mathias Thesen Werft Wismar у Вісмарі, проєкт 301, німецьке позначення&nbsp;— Seefa 750 (нім. Seefahrgastschiff für 750 Passagiere&nbsp;— морське пасажирське судно на 750 пасажирів)<ref>{{Cite web |url=http://sea.infoflot.ru/en/fleet/ship.php?id=20 |title=Архівована копія |accessdate=17 жовтень 2015 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20120730182653/http://sea.infoflot.ru/en/fleet/ship.php?id=20 |archivedate=30 липень 2012 |deadurl=yes }}</ref>. Всього було побудовано п'ять лайнерів цього проєкту: «Іван Франко», «Олександр Пушкін», «Тарас Шевченко», «Шота Руставелі», «Михайло Лермонтов». Судно «Іван Франко» було головним, тому весь клас суден носить ім'я «Іван Франко».

<gallery widths="180" heights="120">
Файл:S747.jpg|Марка України номіналом 70 копійок
Файл:S76.jpg|Марка України номіналом 3000 [[Купонокарбованець|купонокарбованців]]. 1994
Файл:Franko Ivan Yak.jpg|Поштова марка Румунії 1956 року
Файл:20-Hryvnia-2000-front.jpg|Лицьова сторона банкноти номіналом [[20 гривень]]. 2000
Файл:20-Hryvnia-2003-front.jpg|Лицьова сторона банкноти номіналом 20 гривень. 2003
Файл:20 гривень 2016 реверс памятна.jpg|20 гривень, присвячених 160-річчю від дня народження Івана Франка, 2016
Файл:Franko R.jpg|Монета номіналом п'ять гривень випущена до 150-річчя Івана Франка ([[реверс]]).2006
</gallery>
== Див. також ==
* [[Бібліографія Івана Франка]]
* [[Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка]]
* [[Міжнародний фонд Івана Франка]]
* [[Премія Франка]]
== Примітки ==
{{reflist|3}}
<references group="прим."/>
== Посилання ==
{{Rodovid|306570}}
* {{УМЕ16|частина= Франко Іван|сторінки=1989-1993}}
* [http://greatest.com.ua/f/franko_ivan Біографія Івана Франка на сайті «Гордість України»].
* [https://scholar.google.com.ua/citations?user=lpZlqkwAAAAJ&hl=uk Бібліометричний профіль І.&nbsp;Я.&nbsp;Франка в Google Академія]
* ''Міняйло Н.'' [http://gazeta.ua/articles/history/_ivan-franko-buv-ateyistom-i-perekladav-bibliyu-15-faktiv-pro-kamenyara/644482 Іван Франко був атеїстом і перекладав Біблію&nbsp;— 15 фактів про Каменяра].
* [https://web.archive.org/web/20180309102204/http://www.library.vn.ua/publications/2006/Franko.html Мойсей української літератури]: Матеріали присв. 150-річчю від дня народж. видат. укр. письменника І.&nbsp;Я.&nbsp;Франка / Уклад. та вступ. ст. В.&nbsp;Ф.&nbsp;Циганюка; Ред.: О.&nbsp;І.&nbsp;Кізян, М.&nbsp;Г.&nbsp;Спиця; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадміністрації, [[Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека імені Тимірязєва|Вінниц. ОУНБ ім. К.&nbsp;А.&nbsp;Тімірязєва]].&nbsp;— [[Вінниця]], 2006.&nbsp;— 56 с.
* [https://frankolive.wordpress.com ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO: LIVE ©&nbsp;— авторський науково-просвітницький проєкт Наталі та Богдана Тихолозів про живого Франка]
* [https://web.archive.org/web/20100908211019/http://www.ktf.franko.lviv.ua/~andrij/science/Franko/concordance.html Он-лайн конкорданс роману Івана Франка «Перехресні стежки»]
* [http://www.kamenyar.com.ua/prijmaemo-zamovlennya/56-spogadi-pro-ivana-franka-prijmayutsya-zamovlennya.html?showall=&start=1 Спогади про Івана Франка].
* [http://ukrayintsi.wordpress.com/ Сторінка про Івана Франка на сайті проєкту «Видатні українці»]
* [https://web.archive.org/web/20120306064357/http://www.litplayer.com.ua/authors/franko Твори Франка на аудіобібліотеці litplayer].
* {{Стаття|посилання = http://eprints.zu.edu.ua/11783/1/етикa-1.pdf | назва = Франко І. Я. | автор = Тофтул М. Г. | видання = Сучасний  словник з етики. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім.І. Франка, 2014. – 416 с. — ISBN 978-966-485-156-2 | сторінки = 372–373}}
* [http://www.orpheusandlyra.com/workshop.html Українські романси на твори Івана Франка].
* [https://web.archive.org/web/20081230120336/http://www.vakarchuk.com/movies/ Фільм про Івана Франка з ведучим Святославом Вакарчуком].
* [http://spadok.org.ua/ivan-franko/blog Блог про Івана Франка на сайті «Спадщина Предків»]
* [http://elib.nplu.org/collection.html?id=239 Франко Іван в Електронній бібліотеці «Культура України»]
* [http://elib.nlu.org.ua/object.html?id=7744 Козловський О. Мірти й кипариси: посмертна зб. поезій: з порт. авт. / Олександер Козловський ; під ред. і з передм. І. Франка.&nbsp;— Львів: Накладом Укр.-рус. вид. спілки, 1905.&nbsp;— 110 с.]
* Міхай Тимошенко, Кирило Горішний // Графічний роман за повістю Івана франка «Герой поневолі» ([http://leopol.net/knyga-geroj-ponevoli/ Том 1])&nbsp;— Львів, Вид-во Леополь, 2014.&nbsp;— 64 с.&nbsp;— ISBN 978-966-97431-0-7
* Міхай Тимошенко, Кирило Горішний // Графічний роман за повістю Івана франка «Герой поневолі» ([http://leopol.net/heroj-ponevoli-tom2/ Том 2])&nbsp;— Львів, Вид-во Леополь, 2017.&nbsp;— 64 с.&nbsp;— ISBN 978-966-97431-1-4
* [http://slovoprosvity.org/2020/01/29/naykrashcha-knyzhka-pro-ivana-franka/ Дмитро ПАВЛИЧКО. Найкраща книжка про Івана Франка // Слово Просвіти, 30 січня 2020, № 5.] 
{{Поетичні збірки Івана Франка}}
{{Бібліоінформація}}
{{ВП-портали|Біографії|Література|Україна}}
{{PD-письменник}}

[[Категорія:Уродженці Нагуєвичів]]
[[Категорія:Померли у Львові]]
[[Категорія:Перепоховані на Личаківському цвинтарі]]
[[Категорія:Бойки]]
[[Категорія:Випускники Дрогобицької гімназії імені Франца Йозефа]]
[[Категорія:Випускники філософського факультету Львівського університету]]
[[Категорія:Дійсні члени НТШ]]
[[Категорія:Діячі РУРП]]
[[Категорія:Почесні доктори]]
[[Категорія:Доктори філософії]]
[[Категорія:Історія Дрогобича]]
[[Категорія:Люди на банкнотах України]]
[[Категорія:Люди на марках]]
[[Категорія:Люди на монетах України]]
[[Категорія:Люди, на честь яких названі вулиці]]
[[Категорія:Люди, на честь яких названі географічні об'єкти]]
[[Категорія:Люди, на честь яких названо астероїд]]
[[Категорія:Надпопулярні статті]]
[[Категорія:Науковці Віденського університету]]
[[Категорія:Номінанти Нобелівської премії]]
[[Категорія:Перекладачі творів Тараса Шевченка]]
[[Категорія:Персоналії:Івано-Франківськ]]
[[Категорія:Персоналії:Тернопільська область]]
[[Категорія:Почесні громадяни Збаража]]
[[Категорія:Українські видавці]]
[[Категорія:Українські громадські діячі]]
[[Категорія:Українські драматурги]]
[[Категорія:Українські економісти]]
[[Категорія:Українські етнографи]]
[[Категорія:Українські історики]]
[[Категорія:Українські літературознавці]]
[[Категорія:Українські мовознавці]]
[[Категорія:Українські перекладачі]]
[[Категорія:Українські поети]]
[[Категорія:Українські прозаїки]]
[[Категорія:Українські публіцисти]]
[[Категорія:Українські редактори]]
[[Категорія:Українські філософи]]
[[Категорія:Франко Іван Якович| ]]
[[Категорія:Перекладачі Гомера]]
[[Категорія:Перекладачі Мігеля де Сервантеса]]
[[Категорія:Українські перекладачі поезії]]
[[Категорія:Перекладачі Йоганна Вольфганга фон Гете]]