Перегляд вихідного коду сторінки Український націоналізм

'''Украї́нський націоналі́зм'''&nbsp;— [[політична ідеологія]], а також [[Громадський рух|громадсько-політичний рух]], що ставить на меті створення і розвиток української самостійної [[національна держава|національної держави]] та/або захист національної самобутності. [[Націоналізм]] вимагає в першу чергу [[Національна свідомість|національної самосвідомості]], усвідомлення національної спільності групи людей<ref>[http://books.google.com/books?id=KfqbujXqQBkC&pg=PA27&lpg=PA27&dq=national+consciousness+yugoslavia&source=bl&ots=VYPkhddenN&sig=Nuk7GELDayjtkwDjNzuhD3cr0pE&hl=en&sa=X&ei=CLu0T4uWNsTk4QSGqY2cDg&ved=0CHAQ6AEwCA#v=onepage&q=national%20consciousness%20yugoslavia&f=false The National Question in Yugoslavia: Origins, History, Politics] Ivo Banac [[Google Books]]</ref>.

== Історія ==
Термін «'''націоналізм'''» був запропонований [[Йоганн-Готфрід Гердер|Йоганном Готфрідом Гердером]] (''nationalismus'') наприкінці 1770-х років.<ref>T. C. W. Blanning (2003). [http://books.google.com/?id=3qCIzooCRlwC&pg=PA260&dq=nationalism+pejorative#v=onepage&q=nationalism%20pejorative The Culture of Power and the Power of Culture: Old Regime Europe 1660—1789], ''Oxford University Press'', ст. 259—260, ISBN 978-0-19-926561-9.</ref> Його розвиток тісно пов'язаний із розпадом [[Суспільний стан|станового поділу суспільства]], який існував в історичну епоху між раннім [[Феодалізм]]ом та [[Індустріалізація|Індустріалізацією]].

=== Виникнення течії ===
[[Файл:Хата (Музей-садиба Івана Котляревського)2.jpg|thumb|200px|[[Котляревський Іван Петрович|Іван Котляревський]]. Портрет з [[Музей-садиба Івана Котляревського|музею-садиби]]. ([[Полтава]], [[Лтава (городище)|Іванова гора]])]]
[[Файл:Kobzar1840 (обкладинка ротапринтного перевидання 2016).jpg|thumb|200px|Репринт «[[Кобзар (збірка)|Кобзаря]]»]]
[[Файл:Dragomanov.jpg|thumb|200px|[[Драгоманов Михайло Петрович|Михайло Драгоманов]]]]
Як і для багатьох інших [[Етнос|етнічних груп]] Європи, за визначенням [[Мірослав Грох|М. Гроха]], українське націєтворення розпочалося наприкінці XVIII&nbsp;ст. проявами наукового зацікавлення мовою, [[Українська література|літературою]], фольклором та [[Краєзнавство в Україні|історією рідного краю]]. На [[Лівобережна Україна|Лівобережній Україні]] група освічених дворян, нащадків [[Козацька старшина|козацької старшини]] розпочала наукові дослідження з [[Українська мова|української мови]] та фольклору. Їх представникам належить авторство першого літературного твору, створеного народною українською мовою («[[Енеїда (Котляревський)|Енеїда]]» [[Котляревський Іван Петрович|І. Котляревського]], 1798), першої національної історії українців («[[Історія Русів]]») тощо. В 1830-х рр. цей рух розгортається вже не лише в Харкові, але й у Києві, де було засновано університет. В [[Київщина|київському регіоні]] виріс також [[Шевченко Тарас Григорович|Тарас Шевченко]], чия перша поетична збірка 1840&nbsp;р. («[[Кобзар (збірка)|Кобзар]]») справила величезний вплив на розвиток національного руху завдяки поєднанню національного та соціального елементів. Під впливом [[Наддніпрянська Україна|наддніпрянських]] українців, а також [[слов'яни|слов'янських]] народів [[Габсбурзька монархія|Габсбурзької монархії]] в 30-х рр. У Львові сформувався [[Руська трійця|патріотичний гурток]] греко-католицьких священиків і семінаристів. Найважливішим здобутком їх діяльності стали [[Правопис Русалки Дністрової|руська граматика]] і перший літературний твір розмовною українською мовою [[Галичина|Галичини]]&nbsp;— альманах «[[Русалка Дністровая]]».

1846-го в Києві було створено [[Кирило-Мефодіївське товариство|Кирило-Мефодіївське братство]] з його національно-українською програмою проте вже наступного року товариство було викрито, а його учасників і прихильників заарештовано, а потім засуджено до тривалих термінів заслання. Невдовзі [[Революція в Галичині (1848)|революція 1848&nbsp;р.]] стала нетривалим підготовчим етапом національно-культурного відродження і сприяла розгортанню динамічного політичного руху галицьких українців. Потужними рушійними силами тут були організуюча роль [[Українська греко-католицька церква|УГКЦ]] і, до певної міри, політика Відня, що використовував русинів у боротьбі з польським домінуванням в Галичині. Виникали національні організації, очолені [[Головна Руська Рада|Головною Руською Радою]] з місцевими осередками, з'явилась українська преса. Згуртуванню національних сил сприяли вибори до парламенту та діяльність у ньому українських депутатів, а також робота делегатів-українців у [[Слов'янський Конгрес у Празі 1848|Слов'янському з'їзді]]. Було розроблено національно-політичну програму, в якій проголошено єдність усіх українців і висунуто гасло поділу ''«коронного краю Галичини»'' з метою подолання переваги поляків у населеній переважно українцями [[Східна Галичина|Східній Галичині]]. Проте в умовах австрійського [[Абсолютна монархія|неоабсолютизму]] політичні національні організації зійшли зі сцени, а репрезентований клерикалами-консерваторами та [[Москвофільство|русофілами]]-старорусинами національний рух втратив свої позиції.

Тим часом українська інтелігенція [[Російська імперія|Росії]], скористалася відносно ліберальною тогочасною політикою. Літератори та історики в Петербурзі гуртувалися навколо журналу [[Основа (журнал)|«Основа»]], з'явилася мережа [[Громади (товариства)|громадських товариств]]. Опісля [[Січневе повстання (1863)|січневого повстання]] 1863&nbsp;р. (в якому взяла участь значна частина українців) почалися переслідування зародків ''«українофільського»'' руху, що розглядався як ''«польська інтрига»''. Це пояснювалося тим, що польський національний рух розвивався пліч-о-пліч з українським одночасно. [[Валуєвський циркуляр|Валуєвським указом]] українській мові було відмовлено в праві на існування, а друкування книжок цією ''«неіснуючою»'' мовою заборонено. На початку 70-х рр. були відроджені громади, а в інтелектуальних
колах Києва університетські професори [[Антонович Володимир Боніфатійович|В. Антонович]] і [[Драгоманов Михайло Петрович|М. Драгоманов]] окреслили більш диференційовані національно-політичні програми. Однак умови для розгортання національно-культурного руху незабаром погіршилися. Відбулися чергові репресивні акції, зокрема [[Емський указ]].

Від середини 60-х рр., пожвавлюється національний рух у Галичині. Передумовою цього стало утвердження [[Конституції Австрійської імперії|австрійського конституціоналізму]], що гарантував основні громадські права та уможливлював політичну активність. Консервативне ''«москвофільське»'' угруповування почало втрачати популярність, поступаючись молодшому поколінню [[народовці]]в. Засновувалися національні організації, як-то, «[[Товариство «Просвіта» (1868—1939)|Просвіта]]» 1868&nbsp;р., що з допомогою численних читалень поширювала народну освіту та виховувала національну свідомість. В 1873&nbsp;р. засновується культурно-наукове [[Наукове товариство імені Шевченка|Товариство ім. Шевченка]], і у 80-х рр. виникають перші [[Кредитна кооперація в Україні|українські кооперативи]]. Агітацію в середовищі селянства провадились разом з греко-католицьким кліром. Це сприяло успіхові, але в той же час змушувало ставити значно поміркованіші цілі. Тому такі інтелектуали, як [[Франко Іван Якович|І. Франко]] і [[Павлик Михайло Іванович|М. Павлик]], стали ініціаторами радикальної та соціалістичної течії, що розвивалася під впливом ідей Драгоманова, який з політичних мотивів 1876&nbsp;р. емігрував з Росії. Вони заснували 1890&nbsp;р. першу сформовану українську політичну партію&nbsp;— [[Українська радикальна партія (1890)|Русько-українську радикальну партію]]. Було створено патріотичні спортивні товариства: «[[Товариство «Сокіл» (Україна)|Сокіл]]», на кшталт [[Сокіл (товариство)|чеського]], і [[Січ (товариство)|«Січ»]], швидко розвивалася україномовна періодика<ref>Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність.&nbsp;— Київ: Наук, думка, 1992&nbsp;— С.105-108</ref>.

На загал зародження українського націоналізму відбулось на зламі XVIII—XIX&nbsp;ст. як визнання власних культурних особливостей козацько-шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової інтелігенції. Саме поняття «націоналізм» було введене в 1880&nbsp;— 1890-х роках. На той час воно ототожнювалося, головне, з культурним самовизначенням представників української інтелігенції або як альтернатива «[[шовінізм]]у»<ref>[http://litopys.org.ua/kasian/kas14.htm Український націоналізм]</ref>.

=== Початок XX-го століття ===
[[Файл:Mihnovsky.jpg|thumb|200px|[[Микола Міхновський]]&nbsp;— перший [[Політична ідеологія|ідеолог]] українського націоналізму та організатор [[Українська армія|війська]]]]
Термін «[[націоналізм]]» з'являється в українській публіцистиці приблизно у 80&nbsp;— 90-ті роки XIX&nbsp;ст. Спершу цей термін використовувався не на позначення конкретної [[Політична доктрина|політичної доктрини]], а передбачав досить широке коло суспільно-політичних уявлень та вподобань українців. Наприклад, [[Грінченко Борис Дмитрович|Борис Грінченко]] в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі,— але й тільки…», та «свідомих українських націоналів-народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців.<ref>''Грінченко Б.'' [http://litopys.org.ua/drag/drag204.htm Листи з України Наддніпрянської] // Грінченко Б.&nbsp;— Драгоманов М. Діалог про українську національну справу.&nbsp;— К. : Ін-т укр. арехографії НАНУ, 1994.&nbsp;— С. .</ref> На рубежі XIX—XX&nbsp;ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «[[націоналізм]]».

Спочатку українські [[Соціал-демократія|соціал-демократи]] цілком у дусі ортодоксального [[марксизм]]у почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». [[Лев Юркевич]] писав у [[1910]]&nbsp;р. про те, що «з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них класів&nbsp;— національна буржуазія, яка називає себе „інтелігенцією“, намагається стати на чолі народу, прикривається патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює „інтелігенція“ народ на сліпу їй службу».<ref>''Рибалка Л.'' Про патріотизм // Наш голос.&nbsp;— 1910.&nbsp;— Ч. 1.&nbsp;— С. 115.</ref> Одним із найактивніших опонентів «[[Український буржуазний націоналізм|буржуазного націоналізму»]] був публіцист, який друкувався під псевдонімом «Дм. Закопанець»&nbsp;— у майбутньому автор відомого маніфесту [[Інтегральний націоналізм|радикального українського націоналізму]] [[Дмитро Донцов|Д. Донцов]]. Цікавим є той факт, що українських соціал-демократів, зокрема [[Дмитро Донцов|Д. Донцова]] та [[Лев Юркевич|Л. Юркевича]], вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал-демократ, лідер більшовиків [[Володимир Ленін|В. Ульянов (Ленін)]].

=== Доба Визвольної війни 1917—1921 років ===
Тогочасна українська ліберально-демократична інтелігенція (або, за термінологією того часу, поступовська), яку [[Соціал-демократія|соціал-демократи]] охрестили «буржуазно-націоналістичною», у свою чергу також відмежовувалася від «[[націоналізм]]у», ідентифікуючи його з радикально-націоналістичною ідеологією, [[шовінізм]]ом, або ж згадуючи як націоналістів російські шовіністичні кола в Україні.<ref>Украинский вопрос. СПб., 1914 (сучасний український переклад: Українське питання. Київ, 1997)</ref> В дусі цієї традиції вживав термін «[[націоналізм]]» [[Грушевський Михайло Сергійович|Грушевський]] у своїх публіцистичних працях. Навесні [[1917]]&nbsp;р. він згадував про те, що він та його однодумці завжди виступали проти «національного еросу», проти «національного шовінізму», наголошував на тому, що «оборонці української національності не будуть націоналістами».<ref>''Грушевський М.'' Народностям України // Великий українець.&nbsp;— Київ, 1992.&nbsp;— С. 106—107.</ref>

Водночас з [[Михайло Грушевський|Грушевським]], [[Юркевич Лев Йосипович|Юркевичем]] та [[Дмитро Донцов|Донцовим]] активно використовував термін «[[націоналізм]]» політичний теоретик [[Міхновський Микола Іванович|Микола Міхновський]]. «Головна причина нещастя нашої нації,&nbsp;— писав [[1905]]&nbsp;р. М. Міхновський,&nbsp;— брак націоналізму серед широкого загалу її […]. У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції,&nbsp;— не націоналістична…».<ref>''Кравченко Б.'' Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття.&nbsp;— Київ, 1997.&nbsp;— С. 253—254.</ref> Міхновський використовував термін «націоналізм» на позначення політичної свідомості українців.

=== Міжвоєнна доба ===
[[Файл:Nacionalna-Dumka Praha HUNM.jpg|thumb|200px|Титульний аркуш друкованого видання [[Група Української Національної Молоді|ГУНМ]] в Празі «Національна Думка». 1926&nbsp;р.]]Практично всі дослідники вважають виникнення радикально-націоналістичного руху реакцією частини українського суспільства на поразку [[Українська революція|Української революції 1917—1921 років]] та ліквідацію реальної української державності і поділ етнічних українських земель між іншими державами. До чинників поширення українського націоналізму слід віднести: моральний і політичний занепад українських політичних партій в еміграції, наявність суспільних груп, здатних на самоорганізацію під націоналістичними гаслами ([[студентство]] і українські старшини), зростання впливів тоталітарних, право-радикальних рухів у [[Європа|Європі]] на фоні незадоволення політикою західних демократій, для яких українське питання було маргінальним, зрештою&nbsp;— ідеологічна еволюція окремих особистостей, що мали вплив на суспільну свідомість і наявність нехай слабкої, але власної традиції націоналістичного мислення.

Не можна не згадати й того, що політичний клімат деяких держав, де виникали осередки українського націоналістичного руху, давав можливості для його більш-менш сталого розвитку. Варто пригадати, що провідні еміграційні осередки націоналістичних організацій на еміграції утворилися і діяли в демократичних країнах ([[Європа]] і [[Сполучені Штати Америки|США]]). На [[Західна Україна|західноукраїнських землях]] за всіх відомих нам історичних умов навіть найбільш жорсткі політичні режими не досягали такого рівня репресивності, як в [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|СРСР]], отже, і там був, нехай обмежений, простір для діяльності згаданих радикальних груп. Незважаючи на цілком зрозумілі спроби партійних істориків [[ОУН]] довести, що в [[СРСР]] у 1920-ті&nbsp;— 1930-ті роки існувало організоване націоналістичне підпілля, очевидно, що така можливість була мінімальною, такою, що її ніяк не можна порівняти зі згаданими країнами<ref>''Баган О.'' Націоналізм і націоналістичний рух історія та ідеї.&nbsp;— Дрогобич&nbsp;: Видавнича фірма «Відродження», 1994.&nbsp;— С.&nbsp;145.</ref>.

=== ОУН ===
{{main|Організація Українських Націоналістів}}
[[Файл:Yevgen Konovalec (colorized).png|thumb|200px|[[Євген Коновалець]]]]Однією з найвпливовіших та найвідоміших українських націоналістичних організацій була [[Організація Українських Націоналістів]]. ОУН виникла у [[1929]] році шляхом об'єднання [[Українська військова організація|Української Військової Організації]] та декількох студентських націоналістичних спілок&nbsp;— [[Група української національної молоді|Групи Української Національної Молоді]], [[Легія українських націоналістів|Легії Українських Націоналістів]], [[Союз української націоналістичної молоді|Союзу Української Націоналістичної Молоді]]. Після вбивства [[Євген Коновалець|Є. Коновальця]] у [[1938]]&nbsp;р. в [[ОУН]] відбувся розкол, і з того часу [[ОУНР|ОУН ((б)&nbsp;— бандерівці)]] (вживалося також (р)&nbsp;— революційна та СД&nbsp;— самостійники-державники) і [[ОУН|ОУН ((м)&nbsp;— мельниківці)]] діють як окремі політичні сили, що переслідують спільну політичну мету. Окрім того, у повоєнний час у середовищі ОУН(б) стався конфлікт між групою представників ОУН(б) з України ([[Лебідь Микола|М. Лебедь]] та ін.) та закордонною організацією [[Степан Бандера|С.Бандери]]. У результаті [[1956]]&nbsp;р. в еміграції з'являється ще одна [[Організація українських націоналістів за кордоном|ОУН ((з)&nbsp;— закордонна)]], вони ж «меншовики», або «двійкарі» (за іменем лідерів-засновників [[Матла Зиновій Антонович|З. Матли]] та [[Лев Ребет|Л. Ребета]]).

На початковому етапі існування [[ОУН]] склався певний набір центральних світоглядних принципів, які впродовж десятиліть залишалися незмінними, але при цьому вони ніяк не могли розглядатися як монопольний ідеологічний продукт лише самої ОУН&nbsp;— загалом вони збігалися з базовими світоглядними засадами будь-якого націоналізму (державність нації, її суверенітет, культурна гомогенність). Однак трактування цих принципів, способи їхньої реалізації та взаємодії з іншими ідеологіями мали «місцеву специфіку» і змінювалися, щоправда, різними темпами і в різних спрямуваннях в окремих відгалуженнях руху.

[[Файл:Dmytro Doncow.jpg|thumb|200px|[[Дмитро Донцов]]]]Зауважимо, що поруч з «[[Інтегральний націоналізм|інтегральним націоналізмом]]», українським уособленням якого діаспорські дослідники передусім вважають [[ОУН|Організацію Українських Націоналістів]] та її попередників ([[Легія українських націоналістів|Легію Українських Націоналістів]], [[Союз української націоналістичної молоді|Союз Української Націоналістичної Молоді]] та ін.) можна поставити споріднений з ним, але дещо відмінний варіант радикального, тоталітарного націоналізму, так званий «донцовський» («чинний») націоналізм. Між донцовським «чинним націоналізмом» і так званим «організованим націоналізмом», хоча вони й були спорідненими явищами принаймні у 1930-ті роки, існували досить серйозні розбіжності, передусім, у тому, що «організований націоналізм» з усіма його крайнощами пропонував певну конструктивну політичну програму, мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як «чинний націоналізм» [[Дмитро Донцов|Д. Донцова]] був зразком тотальної критики, [[нігілізм]]у, йому бракувало елементів конструктивної програми, і він не являв собою виробленої світоглядної системи, будувався на публіцистичних посилках.

Оцінку «Націоналізму» та його автора дав [[Мартинець Володимир|В. Мартинець]], член Проводу Українських Націоналістів. "Саме найновіший твір Донцова «Націоналізм»,&nbsp;— писав він,&nbsp;— це на ділі кільканадцять ідеологічних фраз, але це не ідеологія в розумінні оцієї ідеологічної системи. Тому й назва його дещо претензійна, бо, показуючи на «Націоналізм» Донцова, ніхто не сказав би: ось це й є альфа та омега ідеології українського націоналізму. «Націоналізм» навіть не був закінченою світоглядною системою; програмової проблематики він зовсім не торкав, а проблема здійснення націоналістичних ідей (хто?, як?, коли?), по невдачі його ([[Дмитро Донцов|Донцова]]) почину з «Партією Національної Роботи», не тільки не цікавила його, але й наче взагалі не існувала для нього.<ref>''Мартинець В.'' Українське підпілля від УВО до ОУН.&nbsp;— Мюнхен, 1949.&nbsp;— С. 157—158.</ref>

Донцовські гасла, оформлені у привабливу, яскраву публіцистичну фразу, сприймалися набагато легше, аніж переважно громіздкі теоретичні конструкції
ідеологів [[ОУН]] 1920-х&nbsp;— 30-х років, жодний з яких не міг похвалитися літературно-публіцистичним даром рівня Донцова. Його книга «Націоналізм» правила колосальне враження саме на ту частину молоді в Західній Україні, яка згодом стала основою «крайової ОУН». Для діячів ОУН з мігрантського середовища 1920-х&nbsp;— 30-х років Д. Донцов з його ідеями не мав статусу націоналістичного гуру, навіть більше, войовнича диструктивність його настанов стала об'єктом їхньої критики. Щоправда, керівництво ОУН утримувалося від оприлюднення цієї критики в пресі у 1930-ті роки, вважаючи це тактично недоцільним кроком.

[[Файл:Бійці УПА на Бойківщині.jpg|thumb|left|200px|Воїни [[УПА]]. 1946&nbsp;р.]]Важко виокремити якусь конкретну ідеологічну концепцію [[ОУНР|бандерівської фракції ОУН]]. Тривалий час ідеологією ОУН (б) був [[інтегральний націоналізм]] [[Дмитро Донцов|Дмитра Донцова]]. Багато чого з націоналістичної ідеології, включно з концепцією диктатури, не могло привабити колишніх радянських громадян, які пережили тяжкий досвід партійної тиранії. Отже, настійно необхідним був перегляд ідеології та політичної програми ОУН (б). Основні політичні компоненти ідеології ОУН було піддано ревізії (на Третьому Великому Зборі ОУН). Трапився розкол на «ортодоксів» і «ревізіоністів» ([[1943]]–[[1954]]&nbsp;рр.), крім того, розпочалася повільна еволюція «мельниківської» ОУН.

Упродовж 1940-х&nbsp;— 1980-х pp. усі три течії ОУН, які мали організаційне оформлення, розвивалися кожна своїм шляхом. Після тривалої ідеологічної
стагнації [[ОУН|«мельниківці»]] досить рішуче змінили ідеологічне обличчя. [[Організація українських націоналістів за кордоном|«Двійкарі»]] практично перейшли на позиції демократичного націоналізму, поза тим якихось визначних ідеологічних декларацій вони не залишили. «Бандерівці» після вигнання «ревізіоністів» та повернення на довоєнні позиції найдовше перебували в стані ідеологічного догматизму, і їхні спроби еволюціонувати в бік плюралізму та відходу від деяких принципів ортодоксального націоналізму зразка 1930-х років були досить суперечливими і не завжди послідовними.<ref>''Касьянов Г. В.'' Ідеологія ОУН: історико-ретроспективний аналіз // Український історичний журнал.&nbsp;— Київ, 2004.&nbsp;— № .&nbsp;— С. 30.</ref>

Процес формування базових ідеологічних засад націоналістичного руху розпочався певною мірою спонтанно, вже на початку 1920-х років, але з середини 1920-х у ньому відчувається дедалі більша впорядкованість, пов'язана з його організаційною еволюцією. Значним кроком уперед стало створення націоналістичних часописів («Національна думка», «Державна нація», [[Розбудова нації (журнал)|«Розбудова нації»]]), на сторінках яких, власне, й усталювалися основні ідеологічні постулати руху. Формування націоналістичних організацій ([[Леґія українських націоналістів|Легія Українських Націоналістів]], [[Союз української націоналістичної молоді|Союз Української Націоналістичної Молоді]], [[Група української національної молоді|Група Української Національної Молоді]]) супроводжувалося досить гострими ідеологічними дискусіями і відходом тих, хто не погоджувався з його явними антидемократичними тенденціями.

Постанови Конгресу Організації українських націоналістів ([[Відень]], [[28 січня]]&nbsp;— [[3 лютого]] [[1929]]&nbsp;р.) стали першим систематизованим варіантом викладу світоглядно-ідеологічних основ [[ОУН]]. Ідеологічну комісію Конгресу очолював [[Андрієвський Дмитро Юрійович|Андрієвський]], і, як свідчить [[Книш Зиновій Михайлович|Книш]], найбільше тривалих дискусій відбувалося саме тут, і дискусії ці точилися саме між «крайовиками» ([[Ленкавський Степан|Ленкавський]] та [[Охримович Степан Богданович|Охримович]]) і представниками еміграції&nbsp;— [[Андрієвський Дмитро Юрійович|Андрієвським]] та С. Демчиком. На думку [[Мірчук Петро|Мірчука]], суть полеміки полягала в тому, що «Юліян Вассіян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно-ідеалістичні основи українського націоналізму, теоретично сформульовані в писаннях Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дмитром Андрієвський і Дмитром Демчук, які намагалися включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріалістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Перемогла перша концепція».

Найвищим типом людської організації проголошувалась нація як внутрішньо органічна, цілісна спільнота. Український націоналізм визначався як «духовий і політичний рух», який виник природнім шляхом «з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі
творчого буття». Абсолютизація органічності нації та українського націоналізму, їхньої природності стала одним з базових і незмінних постулатів, яких ОУН у всіх її іпостасях неухильно дотримувалася впродовж усієї своєї історії.

Природною формою самоствердження нації та найвищим щаблем її розвитку проголошувалася держава, у цьому ОУН слідувала принципам класичного націоналізму, і цей елемент залишався незмінним у її програмах до початку 1990-х років. Майбутня форма державного устрою визначалася досить туманно і мала змінюватися відповідно до трьох етапів «державного будівництва України». На першому етапі&nbsp;— «національного визволення» чи «визвольної боротьби»&nbsp;— йшлося про встановлення національної диктатури (в яких формах буде реалізовано цю диктатуру, не згадувалося). В перехідний період побудови основ державності, після перемоги національної революції, «голова держави» мав «підготувати створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств». Зрештою, із закінченням «перехідного періоду», із стабілізацією держави мав утворитися «представницький орган», який призначав би голову держави. Останній мав формувати найвищий орган виконавчої влади, відповідальний перед ним та «найвищим законодавчим тілом».

[[Файл:Макар Кушнір.jpg|thumb|200px|[[Кушнір Макар Олександрович|Макар Кушнір]]]]Надто загальний характер формулювань щодо такого важливого компоненту політичної програми, як майбутній державний устрій, можна пояснити або тим, що автори програмних настанов навмисно вживали загальники, які можна було б трактувати в різний спосіб, або тим, що вони самі остаточно не визначилися з цим. Цікаво, що і в програмі [[ОУН]] [[1939]] p., і в програмних документах [[ОУН|«мельниківців»]] другої половини 1940-х років майже без змін повторювалась теза про згадані три етапи державного будівництва.

Зрештою, не варто забувати й того, що до руху на всіх його етапах приєднувались люди, світогляд яких не вповні підпадав під гасло «інтегрального націоналізму». На першому конгресі висловлювалося чимало ідей і пропозицій, які часом мали взаємно суперечливий характер&nbsp;— ігнорувати їх було неможливо, але й взяти їх усі до уваги означало б перетворення програмних документів на еклектичний набір гасел. Потрібний був або компроміс, або відповідна тактика. У листі ([[16 липня]] [[1929]]) до [[Кушнір Макар Олександрович|Макара Кушніра (Богуша)]] член Проводу ОУН і редактор журналу «Розбудова нації» Володимир Марганець писав: «Біда в тому, що Конгрес не висловився ясніше про майбутній державний устрій України. Під тим оглядом ми на Конгресі вели досить макіявелістську лінію: якби всі устрої взяли до нашої програми, то з ніяким не зв'язалися на життя і смерть».<ref>Г.&nbsp;В.&nbsp;Касьянов, Ідеологія ОУН: історико-ретроспективний аналіз, Київ, Український історичний журнал, 2004&nbsp;р. С. 35</ref>

Отже, формування ідеологічної платформи [[ОУН]] (всіх трьох течій) відбувалося під впливом різних мислителів та теоретиків, в процесі тривалих дискусій, конфліктів та розколів. Цей процес розтягнувся на декілька десятиліть. Одне лиш можна стверджувати з впевненістю: ідеологія [[ОУН]] пішла далеко від вузькопартійної ідеології українських партій першої половини XIX&nbsp;ст., надовго визначивши розвиток право-радикальної думки не лише в [[Україна|Україні]] а й далеко за її межами.

=== Під час II СВ ===
Перед [[Друга світова війна|II СВ]] деякі українці вважали, що німці симпатизують їхнім націоналістичним сподіванням, оскільки Німеччина однією з перших країн, які визнали незалежність України 1918 року, та була найбільш вірогідним супротивником [[Польська Республіка (1918—1939)|Польщі]] та [[Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка|Радянської Росії]]. У вересні 1939 року за сприяння [[абвер]]у було сформовано [[Військові відділи націоналістів|легіон ОУН]] в складі 600-т колишніх членів «[[Карпатська Січ|Карпатської Січі]]». Цей легіон [[Сушко Роман Кирилович|Сушка]] супроводжував німецькі війська під час їх [[Польська кампанія Вермахту (1939)|вторгнення в Польщу]], але внаслідок [[Пакт Молотова — Ріббентропа|російсько-німецького пакту]] був розформований.

У червні 1941 року, перед початком операції [[Операція «Барбаросса»|«Барбаросса»]], було створено український батальйон добровольців [[Нахтігаль (легіон)|«Нахтігаль»]] у складі [[Бранденбург-800|«Бранденбургу»]]. Інший батальйон, [[Роланд (легіон)|«Роланд»]], був сформований в Австрії. Ці дві [[Дружини українських націоналістів|ДУН]] супроводжували німецькі війська в Галичині («Нахтігаль»), чи були передислоковані до південної України («Роланд»). Однак, опісля передчасного проголошення ОУН (б) [[Акт відновлення Української Держави|Акту незалежності]], обидва підрозділи було відправлено до Німеччини<ref>{{cite book
 | title = Українські армії 1914-55
 | author = Пітер Аббот, Євген Пінак
 | others = ілюстровано Олексій Руденко, Адаменко Д.
 | editor = Мартін Вінроу
 | series = Men-at-Arms
 | volume = 412
 | publisher = Osprey Publishing
 | year = 2004
 | isbn = 1-84176-668-2 }}</ref>.

=== Післявоєнний період&nbsp;— до 1991 року ===

== Націоналізм у незалежній Україні ==
[[Файл:Lupynis.jpg|thumb|200px|Один з лідерів [[УНА-УНСО]] [[Анатолій Лупиніс]]]]

=== 1991—1994 роки ===
Процес національного відродження [[1989]]–[[1991]]&nbsp;рр. в [[УРСР]] ознаменувався появою нових, альтернативних до [[КПУ]] політичних партій та рухів, переважно націонал-демократичного спрямування: [[Народний Рух України|«Народний Рух за перебудову»]], [[Українська республіканська партія|Українська Республіканська Партія]] та інші. Однак за короткий час значна частина найбільш політично активних громадян, переважно молодь, розчарувалась у новітніх націонал-демократичних течіях, закидаючи їм політичну нерішучість та надмірну поміркованість у поглядах. Так [[19 серпня]] [[1989]] року члени молодіжного крила [[УГС|Української Гельсінської Групи]] на горі [[Маківка (гора)|Маківка]] проголосили створення [[Спілка української молоді|Спілки Незалежної Української Молоді]]. Снумівці відкрито маніфестували вихід [[Україна|України]] зі складу [[СРСР]] як мету своєї діяльності; виховання молоді в дусі патріотизму на прикладах національно-визвольних змагань [[ОУН]] та [[УПА]] тощо. Хоча [[Спілка української молоді|СНУМ]] й була організацією нелегальною і діяла в умовах ідеологічних табу та заборон, проте, вона швидко знайшла прихильників по всій [[Україна|Україні]]. Менш ніж за рік з дня свого утворення СНУМ у своїх лавах об'єднала близько тисячі націоналістично налаштованих молодих людей з усіх регіонів України. У травні [[1990]] року загальна кількість обласних організацій СНУМ збільшується до 18. Існував осередок СНУМ у [[Перемишль|Перемишлі]], [[Польща]].

Головним засобом діяльності Спілки була агітаційна та просвітницька робота, організація мітингів, страйків, голодувань та пікетів. На своїх перших нелегальних мітингах у [[Київ|Києві]] та [[Львів|Львові]] снумівці збирали гроші для друку своїх маніфестів та періодичних видань (свої газети та листівки СНУМ друкувала в [[Литва|Литві]] та нелегально завозила до [[УРСР]]), що дало можливість поширювати свої ідеї в масах. Члени спілки влаштовували театралізовані дійства зі спаленням комсомольських квитків у [[Київ|Києві]], [[Львів|Львові]], [[Тернопіль|Тернополі]], [[Рівне|Рівному]], [[Дубно]]. Снумівці зорганізували бойкот весняного призову до [[РСЧА|Радянської Армії]].З цією місією влаштовувались пікетування та голодування біля військкоматів. Жоден антирадянський мітинг в [[УРСР]] в період [[1989]]–[[1990]]&nbsp;рр. не відбувався без участі СНУМу. На весні [[1990]]&nbsp;р. [[Спілка Незалежної Української Молоді|СНУМ]] бере активну участь у парламентських виборах. Депутатом від [[Спілка Незалежної Української Молоді|СНУМ]] стає [[Деркач Ігор Степанович|Ігор Деркач]]. У [[1990]]&nbsp;р. організація все виразніше поляризується на два табори: радикальний (формується навколо [[Вітович Олег Васильович|О. Вітовича]] та [[Дмитро Корчинський|Д. Корчинського]]) та демократичний. Демократичне крило СНУМу реформувалось у [[Спілка Української Молоді|Спілку Української Молоді]], яка взяла за зразок діаспорну організацію СУМ, що відродилась у [[Німеччина|Німеччині]] у 40-х роках ХХ ст. СУМ не була радикальною організацією і ставила на меті виховання молоді на ідеалістичних засадах в дусі християнства та патріотизму.

[[Файл:УНСО в Грузії.jpg|thumb|250px|left|Бійці УНА-УНСО 1997&nbsp;р.]]Іншою була доля радикальної фракції [[Спілка Незалежної Української Молоді|СНУМу]]. Вона оформлюється ([[3 листопада|3]]-[[4 листопада]] [[1990]] року) в нове організаційне тіло: [[Українська Націоналістична Спілка|Українську Націоналістичну Спілку]]. Того ж [[1990]]-го року [[Українська Націоналістична Спілка|УНС]] згуртувавши довкола себе найрадикальніших членів націонал-демократичних партій та організацій утворює [[Українська міжпартійна асамблея|Українську Міжпартійну Асамблею]], яка згодом реформується в [[УНА-УНСО|Українську Національну Асамблею]] і являла собою типову ультраправу партію. У [[1991]] році як реакція на путч в [[СРСР]] на заклик УНА формуються перші підрозділи [[УНА-УНСО|Української Народної Самооборони]], що ставлять собі на меті збір зброї та формування воєнізованих підрозділів з метою збройної протидії [[ГКЧП]]. Хоча УНСО формально й не було структурною частиною УНА, проте діяло як воєнізоване крило партії. З поширенням право-радикальних ідей на [[Західна Україна|Заході України]] та в [[Київ|Києві]] лави УНСО швидко поповнюються. [[УНА-УНСО|УНСО]] бере участь у збройних конфліктах: у [[Придністровський конфлікт|Придністров'ї (1992&nbsp;р.)]] на боці придністровських сепаратистів, у [[Грузино-абхазький конфлікт|грузино-абхазькому конфлікті (1993&nbsp;р.)]] на боці [[Грузія|Грузії]], у [[Нагірно-Карабаська Республіка|Нагірному Карабасі]], у [[Косово]] на стороні [[Сербія|Сербії]], у [[Чечня|Чечні]] на боці [[Чеченська Республіка Ічкерія|Ічкерії]].

[[Файл:Stetsko slava.jpg|thumb|200px|[[Ярослава Стецько]]]][[1990]] року до [[Україна|України]] переїхав один із лідерів [[ОУН|ОУН (мельниківців)]] [[Дорожинський Павло Миколайович|Павло Дорожинський]]. Того ж року в Україні з'явилася лідер [[ОУНР|ОУН (бандерівців)]] [[Слава Стецько]]. В українських вищих школах з циклом лекцій виступали лідери «двійкарів» Анатоль Камінський і [[Гунчак Тарас Григорович|Тарас Гунчак]]. Стратегічна мета у всіх була спільна&nbsp;— Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, на [[1991]] рік в Україні було три націоналістичні організації з одним брендом&nbsp;— ОУН. Варто зазначити, що згодом «двійкарі» вирішили відмовитися від діяльності в [[Україна|Україні]], зосередившись на культурно-просвітницькій праці в країнах перебування української діаспори. Ідеологія [[Організація українських націоналістів за кордоном|«двійкарів»]] трансформувалася в ідеологію так званого ліберального націоналізму, який є дуже близьким до ідеології мельниківців. Часто ці організації виступають як союзники. Одним з небагатьох проявів діяльності ОУН (з) в Україні було продовження видання часопису «Сучасність» в Києві (з 1991&nbsp;р.), співредакторами якого виступили [[Гунчак Тарас Григорович|Тарас Гунчак]] та [[Іван Дзюба]].<ref>[http://www.istpravda.com.ua/research/2011/10/21/59950/ Володимир Панченко. Бандерівці, мельниківці і «двійкарі». ОУН в Україні протягом 1990-х рр. Історична правда.]</ref>

Однак тактичні й особистісні розбіжності призвели до протистояння між мельниківцями та бандерівцями. [[ОУНР|ОУН (революційна)]], залишивши незареєстровану й нелегалізовану структуру ОУН, заснувала легальну партійну надбудову, яка діяла згідно з чинним законодавством України,&nbsp;— [[Конгрес Українських Націоналістів|Конґрес Українських Націоналістів]]. Він був зареєстрований [[Міністерство юстиції України|Міністерством юстиції України]] [[26 січня]] [[1993]] року. КУН в цілому стоїть на право-консервативних позиціях та орієнтується на тих, хто визнає ідеологію українського націоналізму. Крім того, з ініціативи ОУН (р) було створено ряд громадських організацій, таких як: [[Тризуб (організація)|«Тризуб» ім. С.Бандери]], [[«Меморіал» імені Василя Стуса|«Меморіал» ім. В. Стуса]] тощо.

ОУН (мельниківців) оголосила себе «громадсько-політичною організацією»&nbsp;— такою собі сумішшю політичної партії і громадської організації. Дарма що в українському законодавстві не були передбачені такі форми об'єднань громадян, однак їй [[Міністерство юстиції України|Мін'юст]] вручило свідоцтво про реєстрацію як громадської організації. А отже&nbsp;— висування депутатів і активної участі у виборчих компаніях ОУН не могла собі дозволити.

Восени [[1993]] року [[Міністерство юстиції України|Міністерство юстиції]] зареєструвало ще одну партію&nbsp;— Організацію українських націоналістів в Україні (ОУНвУ), головою якої був Микола Сливка. Партія складалася переважно зі старих членів ОУН, які діяли лише в [[Україна|Україні]]. Протестуючи проти засилля представників діаспори, вони створили партію «ОУН в Україні». Нова партія ставила за мету об'єднати націоналістичні сили (хоча її виникнення часом пов'язують із непризнанням [[Ярослава Стецько|Слави Стецько]] як лідера бандерівського націоналізму) з метою опору комуністичній ідеології, розвитку української економіки, поліпшення правового становища українців. Але невдовзі ОУНвУ почала ділитися на безліч дрібних угруповань.

[[Файл:Levko Lukyanenko.JPG|thumb|200px|[[Левко Лук'яненко]]]]Також до правих партій, які виникли на початку 90-х років і заявляли, що їх ідеологією є український націоналізм, можна зарахувати [[Українська республіканська партія|Українську республіканську партію]] [[Левко Лук'яненко|Левка Лук'яненка]]; [[УКРП|Українську консервативну-республіканську партію]] [[Степан Хмара|Степана Хмари]], партію [[Державна самостійність України|«Державна Самостійність України»]] [[Роман Коваль|Романа Коваля]].

УРП утворилася з кількох політичних сил і була однією з перших політичних партій [[Україна|України]]. Почалося все з [[УГС|Української Гельсинської спілки]]. [[29 квітня|29]]-[[30 квітня]] [[1990]] року на базі УГС було створено [[Українська республіканська партія|Українську республіканську партію]]. УРП була зареєстрована [[5 листопада]] [[1990]] року. Її головою було обрано [[Левко Лук'яненко|Л.Лук'яненка]].

[[УКРП|Українська консервативно-республіканська партія]] виникла після розколу [[Українська республіканська партія|УРП]]. Частина делегатів третього з'їзду УРП, що відбувався [[1 травня|1]]-[[2 травня]] [[1992]] року, на чолі з колишнім заступником партії [[Степан Хмара|Степаном Хмарою]] заявила про свій вихід. Пізніше більш радикально налаштовані республіканці створили [[УКРП]].

Всеукраїнське політичне об'єднання [[Державна самостійність України|«Державна Самостійність України»]] було створено у [[Львів|Львові]] [[1990]] року. Об'єднання прагнуло до побудови націократичної держави «в етнографічних кордонах демократичними засобами, до її інтеграції в європейські економічні структури». На думку ідеологічної референтури ДСУ, націократичний державний устрій означає: а) владу Проводу нації, владу політичної аристократі (так званні еліти), яка дієво прагне добра нації; б) стрижень проводу повинні становити українські військовики та діячі національно-визвольного руху різних років; в) добро нації здобувається у жорстокій боротьбі з ворогом; г) благо нації досяжне лише у своїй державі, де панує національний закон, а не закон інших країн, у державі, в якій неможливе панування національних меншин. [[Державна самостійність України|ДСУ]] виступало за входження її членів у владні структури держави.

Окремою силою [[1991]] року постала Соціал-національна партія України, яка зайняла крайню праву позицію і була зареєстрована як політична партія [[1995]] року. Головою партії був обраний Ярослав Андрушків. [[Всеукраїнське об'єднання «Свобода»|СНПУ]]&nbsp;— радикальна партія крайнього правого напрямку, яка керується ідеологією соціал-націоналізму, ставить за мету взяти політичну владу в [[Україна|Україні]] для побудови нового суспільства; виступає за створення «Великої України» як унітарної держави української нації з президентською формою правління, з багатопартійністю; непримиримий противник комуністичної ідеології; вважає [[Росія|Росію]] причиною всіх бід в [[Україна|Україні]]; підтримує існування різноманітних форм власності; прихильник гармонійного поєднання інтересів суспільства і держави.

=== 1994—1998 роки ===
[[1994]] рік став випробувальним для націоналістів, які взяли участь парламентських виборах. Але часті розколи націоналістичного табору не додавали позитивних емоцій потенційним виборцям. У підсумку все це обернулося незначною кількістю завойованих мандатів для націоналістичного табору. У [[Народні депутати України 2-го скликання|Верховній Раді України II]] скликання націоналістів представляли: семеро депутатів від [[Конгрес Українських Націоналістів|КУНу]], двоє [[УКРП]]істів та троє від [[УНА-УНСО]].

На виборах [[1998]] року ([[Верховна Рада України 3-го скликання|Верховна Рада України III скликання]]) націоналістичний табір був представлений трьома конкуруючими виборчими суб'єктами: [[Конгрес Українських Націоналістів|КУН]] спільно з [[Українська республіканська партія|УРП]] і [[УКРП]] створили блок «Національний Фронт», [[Всеукраїнське об'єднання «Свобода»|СНПУ]] та [[Всеукраїнське об'єднання «Державна самостійність України»|ДСУ]] створили блок [[Виборчий блок партій «Менше слів» (1998)|«Менше слів»]] і окремо йшла партія [[УНА-УНСО]]. Найбільш потужним і реальним для об'єднання націоналістичного табору в Україні з метою участі у парламентських виборах вбачався Український національний фронт у складі [[Конгрес Українських Націоналістів|КУН]], [[УКРП]], [[Українська республіканська партія|УРП]], який підтримали [[ОУН|ОУН (мельниківці)]] та ОУНвУ. Хоча націоналістична карта й розігрувалася на виборах [[1998]] року, але результати були не втішні. [[Народний Рух України]] проводячи кампанію не стільки проти ідеологічних опонентів, скільки проти «Національного фронту», переміг, отримавши 51 депутатський мандат. Все це поховало надію націоналістів на повернення у велику політику. Таким чином, у Верховній Раді України III скликання націоналісти були представлені чотирма КУНівцями та одним членом [[Всеукраїнське об'єднання «Свобода»|СНПУ]] [[Тягнибок Олег Ярославович|Олегом Тягнибоком]]. Та трьома депутатами від УНА: Олегом Вітовичем, Юрієм Тимою та В. Ілясевичем.

=== 1999—2004 роки ===

=== 2004—2012 роки ===
Після [[Помаранчева революція|революції 2004 року]] західна й центральна частини [[Україна|України]] здобули політичну національну ідентичність, яка сьогодні в цих регіонах послужила опорою для її наповнення громадянської суттю. Водночас, південь і схід країни відчули себе зайвими, не розгледівши власних перспектив у «помаранчевому проєкті». Не дивлячись на загальну думку, на півдні і сході починається розвиток націоналізму і прояв національної ідентичності.

[[2005]] року починається відродження [[Патріот України|ГО «Патріот України»]] у [[Харків|Харкові]]. [[17 січня]] [[2006]] року «Патріот» офіційно зареєстровано в Харківському обласному управлінні юстиції як [[Громадська організація|громадську організацію]]. Керівництво нового й єдиного «[[Патріот України|Патріоту України]]» позиціонує себе як Головний Провід незалежної організації, без прив'язку до будь-якої партії.

[[2006]] року виникає [[ОУНД]] (Об'єднання українських націоналістів (державників)). [[ОУНД]] виникла внаслідок певних розходжень та суперечностей у поглядах і тактиці усередині Організації українських націоналістів. Це призвело до відходу від [[ОУН]] у [[2005]] році [[Павло Дорожинський|Павла Дорожинського]] і його середовища та виникнення нової націоналістичної організації. [[ОУНД]] перейняла від [[ОУН]] свою символіку, гімн та основоположні ідейні засади.

Проводяться марші пам'яті та з'їзди. Ситуація [[2010]] року загострюється через [[Вибори Президента України 2010]]. Інтереси націоналістів на цих виборах представляла партія [[Свобода]] та кандидат від неї&nbsp;— [[Тягнибок Олег Ярославович]]. Виникали протиріччя між представниками [[ВО Свобода]] та [[КПУ]], а також [[ВО Батьківщина]] і [[Партія регіонів|Партії Регіонів]]. Внаслідок перемоги [[Янукович Віктор Федорович|Януковича]] на президентських виборах положення націоналістів значно погіршилось.

[[5 червня]] [[2012]] року у першому читанні 234 голосами «за» було прийнято [[закон Колесніченка-Ківалова]]. Він безпосередньо утискав [[Українська мова|українську мову]], надаючи привілеї російській. Внаслідок цього відбулись акції протесту проти цього закону.

2012 року в Києві почала діяльність спільнота «<nowiki/>[[Білий молот]]<nowiki/>»&nbsp;— з погромів незаконних ігрових закладів та наркотичних салонів. Перед рейдами члени органiзацiї одягали балаклави та брали в руки відеокамери i молоти.<ref>{{Citation|last=Белый Молот|title=Белый Молот(Білий Молот) на ICTV|date=2013-11-19|url=https://www.youtube.com/watch?v=RMYWn2AGZBE|accessdate=2018-03-22}}</ref> Свою діяльність пояснювали тим, що закон 2009 року «Про заборону грального бізнесу в Україні» не виконувався.<ref>{{Cite web|url=http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1334-17|title=Про заборону грального бізнесу в Україні {{!}} від 15.05.2009 №&nbsp;1334-VI|website=zakon4.rada.gov.ua|accessdate=2018-03-22}}</ref> Заявлений керівник організації&nbsp;— [[Горанін Владислав Юрійович|Владислав Горанін]], який згодом зняв балаклаву, пояснивши це тим, що він втомився боятись.<ref>{{Cite news|url=http://gazeta.ua/articles/np/_bilij-molot-i-chorni-maski-kiyivski-robingudi-peretvoryuyut-nadpributkovi-kazino-na-zvalischa/518077?mobile=true|title=Білий молот і чорні маски: київські "робінгуди" перетворюють надприбуткові казино на звалища|last=Gazeta.ua|date=2013-09-25|language=uk-UA|work=Gazeta.ua|accessdate=2018-03-22}}</ref>

=== 2014&nbsp;— сьогодення ===
Після [[Революція гідності|революції 2013—2014]] року відбувся підйом ідей націоналізму в суспільстві. Цьому сприяли постреволюційний хаос у політиці, [[Анексія Криму Росією (2014)|анексія Криму]], [[Російська збройна агресія проти України (2014—2017)|окупація Донбасу]], повернення до влади олігархів, зростання криміногенної ситуації.

Націоналістичні сили здійснили кілька спроб взяти місця в офіційній політиці:
* провідник партії [[Правий сектор|«Правий Сектор»]] [[Ярош Дмитро Анатолійович|Дмитро Ярош]] узяв участь у позачергових виборах президента України та отримав 0,7&nbsp;% голосів виборців<ref>{{Cite web|url=http://www.cvk.gov.ua/vp2014/wp300pt001f01=702.html|title=Результати голосування по Україні|last=|first=|website=www.cvk.gov.ua|accessdate=2017-04-01|archiveurl=https://web.archive.org/web/20140528102210/http://www.cvk.gov.ua/vp2014/wp300pt001f01=702.html|archivedate=2014-05-28|deadurl=yes}}</ref>;
* партія «[[Правий сектор|Правий Сектор]]» взяла участь у [[Парламентські вибори в Україні 2014|позачергових виборах до Верховної Ради]] у жовтні [[2014]], взявши 1,80&nbsp;% голосів<ref>{{Cite web|url=https://www.pravda.com.ua/news/2014/11/7/7043599/|title=ЦВК обробила 100% протоколів. "Свобода" не пройшла|website=Українська правда|accessdate=2017-04-01}}</ref>, в результаті місце у парламенті отримав лише [[Ярош Дмитро Анатолійович|Дмитро Ярош]]<ref>{{Cite news|url=https://tsn.ua/vybory-v-rady2014/cvk-oficiyno-viznala-obrannya-yarosha-narodnim-deputatom-390508.html|title=ЦВК офіційно визнала обрання Яроша народним депутатом|language=uk|work=ТСН.ua|accessdate=2017-04-01}}</ref>, тодішній провідник ПС;
* партія [[Всеукраїнське об'єднання «Свобода»|ВО «Свобода»]] у [[Парламентські вибори в Україні 2014|виборах 2014]] року взяла 6 депутатських мандатів<ref>{{Cite news|url=https://tsn.ua/vybory-v-rady2014/povniy-spisok-novoobranih-narodnih-deputativ-391270.html|title=Повний список новообраних народних депутатів|language=uk|work=ТСН.ua|accessdate=2017-04-01}}</ref>, депутатами [[Верховна Рада України|ВРУ]] [[Верховна Рада України VIII скликання|VIII скликання]] стали: Юрій Бублик, Михайло Головко, [[Іллєнко Андрій Юрійович|Андрій Іллєнко]], [[Левченко Юрій Володимирович|Юрій Левченко]], Олександр Марченко, Олег Осуховський;
* командир [[Полк «Азов»|батальйону «Азов»]] [[Андрій Білецький]] узяв участь у [[Парламентські вибори в Україні 2014|парламентських виборах]] на мажоритарному окрузі №&nbsp;217 та з результатами підтримки в 33,75&nbsp;%<ref>{{Cite news|url=http://dreamkyiv.com/rezultaty-vyboriv-hto-projshov-po-mazhorytartsi/|title=Результати виборів. Гід по новим нардепам-мажоритарникам - DreamKyiv|date=2014-10-27|language=uk-UA|work=DreamKyiv|accessdate=2017-04-01}}</ref> отримав мандат депутата<ref>{{Cite news|url=http://dt.ua/VYBORY2014/u-radu-proyshov-sche-odin-predstavnik-pravogo-sektora-155082_.html|title=У Раду проходять Береза, Білецький, Парасюк і "козак" Гаврилюк|work=Зеркало недели {{!}} Дзеркало тижня {{!}} Mirror Weekly|accessdate=2017-04-01}}</ref>;
[[14 жовтня]] [[2016]] року була утворена партія «[[Національний корпус (партія)|Національний Корпус]]»<ref>{{Cite news|url=http://www.radiosvoboda.org/a/28053868.html|title=«Азов» пішов у політику як «Національний корпус»|last=Солонина|first=Євген|language=uk|work=Радіо Свобода|accessdate=2017-04-01}}</ref>, лідером якої став колишній командир [[Полк «Азов»|батальйону «Азов»]], [[народний депутат України]] [[Андрій Білецький]]. Партія складається з ветеранів російсько-української війни, громадських активістів, волонтерів тощо. Офіційна ідеологія партії&nbsp;— [[націократія]].

[[16 березня]] 2017 року українські націоналістичні сили підписали «[[Національний Маніфест]]»<ref>{{Cite web|url=http://nationalcorps.org/blog/nacionalnyj-manifest|title=Національний Маніфест|website=nationalcorps.org|accessdate=2017-04-01}}</ref><ref>{{Cite web|url=http://censor.net.ua/resonance/432348/natsonalniyi_manfest_pro_scho_domovilisya_svoboda_ps_ta_natsonalniyi_korpus|title=Національний Маніфест:про що домовилися «Свобода», «Правий сектор» та «Національний корпус»?|website=censor.net.ua|accessdate=2017-03-17}}</ref>, консолідувавши свої сили у боротьбі за владу<ref>{{Cite web|url=http://nationalcorps.org/blog/naconalnij-korpus-pravij-sektor-svoboda-pdpisali-naconalnij-manfest|title=Національний Корпус, Правий Сектор і Свобода підписали Національний Маніфест|website=nationalcorps.org|accessdate=2017-04-01}}</ref>. До підписання долучилися партії «[[Національний корпус (партія)|Національний Корпус]]», [[Всеукраїнське об'єднання «Свобода»|ВО «Свобода»]], [[Правий сектор|«Правий Сектор»]], ОУН, КУН, [[С14]]. Серед пунктів «Національного Маніфесту» традиційно націоналістичні політичні вимоги: повернення ядерного статусу, закріплення права на вільне володіння зброєю, визнання РФ&nbsp;— країною-агресором і розірвання дипломатичних зв'язків, ліквідувати олігархію, запровадити українську мову як єдину державну, сприяти утворенню єдиної помісної церкви з центром у Києві, заборонити торгівлю землею сільськогосподарського призначення тощо.

22 січня націоналісти із партій [[Всеукраїнське об'єднання «Свобода»|ВО «Свобода»]], [[Правий сектор|«Правий сектор»]], ОУН, [[Конгрес українських націоналістів|КУН]] та організації [[С14]] заявили про підтримку єдиного кандидата на [[Вибори Президента України 2019|президентських виборах 2019]] року [[Кошулинський Руслан Володимирович|Руслана Кошулинського]]. При цьому, незважаючи на підписаний «Національний маніфест» разом із іншими націоналістичними партіями, [[Національний корпус (партія)|«Національний корпус»]] про підтримку єдиного кандидата так і не заявляв<ref>{{Cite news|title=Кошулинського висунули в президенти від націоналістів. Що він обіцяє?|url=https://www.bbc.com/ukrainian/news-46962882|date=2019-01-22|accessdate=2019-04-12|language=en-GB}}</ref>.

== Націоналістичні організації та рухи ==
В історії України була ціла низка організацій, які сповідували націоналістичну ідеологію. До таких можна віднести: [[Українська радикальна партія|Українська радикальна партія (1890)]], [[Братство тарасівців]], [[Українська народна партія (1902)|УНП&nbsp;(1902)]], [[Українська Військова Організація]], [[Група Української Національної Молоді]], [[Легія Українських Націоналістів]], [[Союз Української Націоналістичної Молоді]], [[Організація Українських Націоналістів]], [[Організація українських націоналістів революційна]], [[Спілка Незалежної Української Молоді]], [[Українська Націоналістична Спілка]], [[Українська міжпартійна асамблея]], [[УНА-УНСО|Українська Національна Асамблея&nbsp;— Українська Народна Самооборона]], [[Всеукраїнське об'єднання «Державна самостійність України»|Державна самостійність України]], [[Українська консервативна республіканська партія]], [[Українська національна консервативна партія]], [[Білий молот|Білий Молот]] та націоналістичні партії з ідеологічним спрямуванням на поєднання соціальної (не соціалістичної) держави і [[Державний капіталізм|державного капіталізму]]: [[Соціал-національна партія України]] ([[Всеукраїнське об'єднання «Свобода»|«СВОБОДА»]]), [[Соціал-Національна Асамблея]].

== Символи ==
Символи українських національних держав і українських націоналістичних партій.
<center><gallery>
Файл:Herb Viyska Zaporozkoho.svg|[[Військо Запорозьке]]
Файл:Alex K Ukrainska Derzhava.svg|[[Українська держава]]
Файл:Coat of Arms of UNR.svg|[[УНР]]
Файл:ZUNR coa.svg|[[ЗУНР]]
Файл:Organization of Ukrainian Nationalists-M.svg|[[ОУН-М]]
Файл:OUN-B-01.svg|[[ОУН-Б]]
Файл:Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg|[[Україна]]
Файл:UNSO-emblem.svg|[[УНА-УНСО]]
File:Емблема ОУНвУ.jpg|Емблема ОУНвУ
File:Прапор ОУНвУ.jpg|Прапор ОУНвУ
File:Social national assembly logo.jpg|[[Соціал-Національна Асамблея]]
File:Tryz.png|[[Тризуб (організація)|ВО «Тризуб» ім.&nbsp;С.&nbsp;Бандери]]
File:Svoboda_logo-2.svg|[[Всеукраїнське об'єднання «Свобода»|ВО «Свобода»]]
</gallery></center>

== Див. також ==
* [[Великодержавний шовінізм]]
* [[Інтегральний націоналізм]]
* [[Націоналізм]]
* [[Український буржуазний націоналізм]]
* [[Соціал-націоналізм]]

== Примітки ==
{{reflist|3}}

== Джерела ==
* ''[[Степан Бандера]]''. [https://m.youtube.com/watch?v=dxG7_qzlPbg&index=1&list=PL69LZ_bOUE4CWx-mYNCZdIBhLxe5ndO5w «Перспективи Української Революції» (аудіокнига)]&nbsp;— Мюнхен, 1978. 658 c.
* [[Дмитро Донцов]]. [[iarchive:UkrainianNationalism|Націоналізм (авдіокнига)]]. The Ukrainian Publishers L.T.D. 1966; London. 363 с.
* ''[[Гай-Нижник Павло|Гай-Нижник П. П.]]'' Торговельно-промислова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського 1918&nbsp;р. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів.&nbsp;— Т. 2.&nbsp;— К. : Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.&nbsp;С.&nbsp;Грушевського НАН України, 1997.&nbsp;— С. 353—396.
* ''Гай-Нижник П. П.'' Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана П. Скоропадського (29 квітня&nbsp;— 14 грудня 1918&nbsp;р.).&nbsp;— К., 2004.&nbsp;— 430 с.
* ''Кошелівець І.'' Шестидесятники // {{ЕУ}}
* Статут ТУМ ім. Т. Шевченка // Літературна Україна.&nbsp;— 1989.&nbsp;— 2 березня.

== Література ==
* ''В. Лісовий''. [https://archive.org/stream/filosofskyi_entsyklop#page/n417/mode/2up Націоналізм український] // {{ФЕС|сторінки=412}}

== Посилання ==
* [http://sd.org.ua/news.php?id=20897 Олександр Пальченко. Українська нація і український народ. Перший Суспільний Договір]
* [http://kray.ridne.net/node/333 Молитва українського націоналіста&nbsp;// «Наші Герої&nbsp;— архів матеріалів і фотографій ОУН-УПА», 11 травня 2009]
* [http://olexa.org.ua/ukr/helsinki/index.htm Українська Гельсінська Група. Документи]
* [http://olexa.org.ua/ukr/helsinki/chronics/ Українська Гельсінська Група. Хронологія]
* [http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=43242 Пасько І. Рух&nbsp;— місце в історії]
* [http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/patriotizm-ukrayinskiy-ritual-radyanskiy Патріотизм український&nbsp;— ритуал радянський&nbsp;// «День», 8 лютого 2012]
* [https://www.youtube.com/watch?v=nMS6QfdmcdY Гімн Українських Націоналістів]

<gallery>
Файл:|http://i.ytimg.com/vi/4E23fpnYajU/0.jpg
Файл:|http://biznesrivne.com.ua/files/news/13.jpg{{Недоступне посилання|date=липень 2019 |bot=InternetArchiveBot }}
</gallery>

{{Націоналізм}}
{{Бібліоінформація}}

[[Категорія:Український націоналізм|*]]
[[Категорія:Українське суспільство]]
[[Категорія:Філософія в Україні]]
[[Категорія:Політичні ідеології]]
[[Категорія:Політичні рухи України|Націоналізм]]