Перегляд вихідного коду сторінки Українська культура в роки німецько-радянської війни

{{Нейтральність сумнівна|дата=жовтень 2013}}
[[Файл:Bundesarchiv Bild 146-2005-0070, Kiew, Lavra-Kloster, Ruine Uspenski-Kathedrale.jpg|200px|міні|праворуч|Наслідки [[Німецько-радянська війна|Німецько-радянської війни]] для української культурно-історичної спадщини. [[Києво-Печерська лавра]].]]
'''Українська культура в роки Німецько-радянської війни''', збройного конфлікту [[1941]]–[[1945]] років у рамках [[Друга світова війна|Другої світової війни]].

Нацистська влада визначила головним органом, який керував суспільною діяльністю українців [[Генеральна губернія|Генеральної губернії]], [[Український центральний комітет]] із центром у [[Краків|Кракові]]. Комітет очолював [[Володимир Кубійович]]. На окупованих територіях німецька влада заборонила публічні зібрання, створення товариств. На початку [[1942]] року в [[Галичина|Галичині]] було заборонено всі українські національні організації, узяті під ретельний контроль радіо і преса, започатковано нагляд за діячами літератури і мистецтва. У школах працювали лише початкові класи. Відбувалися масові розстріли інтелігенції: у Києві поетеса [[Олена Теліга]], поет [[Ірлявський Іван|Іван Ірлявський]], редактор газети «[[Українське слово]]» [[Рогач Іван Андрійович|Іван Рогач]]<ref name="ІКУ98"/>.

Величезних масштабів набуло пограбування мистецьких та історичних цінностей, відчутних втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. За роки війни [[Львів]] втратив 5 тис. [[рукопис]]ів, понад 3 тис. [[стародрук]]ів, 300 [[Інкунабула|інкунабул]], близько 40 тис. томів різної літератури. Усього з України було вивезено понад 330 тис. музейних експонатів різної цінності. Війна стала серйозним екзаменом для української культури. Діячам культури і науки доводилося працювати в тяжких і несприятливих умовах, у які поставила їх війна. В умовах війни культура ставала [[Пропаганда в СРСР|ідеологічним знаряддям]] у боротьбі радянських, німецьких та українських сил.

== Наука ==
[[Файл:Yevgeni Oskarovich Paton professzor egy T34 modellel.jpg|150px|міні|праворуч|[[Патон Євген Оскарович]] з моделлю танка [[Т-34]].]]

Вже влітку [[1941]] року починається евакуація науково-дослідних центрів України. У складі [[Академія наук УРСР|Академії наук УРСР]] було евакуйовано майже 400 академіків, членів-кореспондентів та інших наукових працівників до столиці [[Башкирія|Башкирії]] [[Уфа|Уфи]]. У червні [[1943]]&nbsp;року Академію наук та інші науково установи України було переведено до [[Москва|Москви]]<ref name="Ukrmap"/>. 130 докторів і кандидатів наук, 170 співробітників академії воювало на фронтах війни у лавах [[Радянська армія|Радянської армії]].

Під час німецької окупації у Києві у [[1941]] році зусиллями ректора [[Київський університет|Київського університету]] та члена Київської міської управи [[Штепа Костянтин Теодосійович|К.&nbsp;Т.&nbsp;Штеппи]] було створено паралельну Українську академію наук, яку очолив [[Плотніков Володимир Олександрович|В.&nbsp;О.&nbsp;Плотніков]]. Втім, вже у 1942 діяльність академії було практично паралізовано.

Над невідкладними завданнями оборони країни в сфері [[Авіоніка|авіоніки]], [[Радіолокація|радіолокації]] та [[пеленгування]] працювали 8 лабораторій [[Фізико-технічний інститут АН УРСР|Фізико-технічного інституту АН УРСР]] в [[Алма-Ата|Алма-Аті]]. [[Інститут чорної металургії АН УРСР]] ([[Єкатеринбург|Свердловськ]]) працював над вдосконаленням [[Артилерія|артилерійських установок]]. [[Інститут будівельної механіки АН УРСР]] працював на потребу [[Військово-повітряні сили СРСР|військово-повітряних сил]] СРСР. [[Інститут електрозварювання АН УРСР]] ([[Нижній Тагіл]]) [[Патон Євген Оскарович|Євгена Патона]] застосував метод автоматичного дугового зварювання під флюсом для поліпшення якості і міцності корпусів легендарних [[танк]]ів [[Т-34]], впроваджено швидкісне [[електрозварювання]] на танкових і авіабомбових заводах<ref name="Ukrmap"/>. У березні [[1944]] року Академія наук повертається до Києва. Через рік було створено ряд нових лабораторій: швидкісних машин і механізмів (пізніше лабораторія гідравлічних машин), металофізики, машинознавства і проблем сільськогосподарської механіки.

Вчені-суспільствознавці зміцнювали моральний стан армії, розповідаючи їй про героїчне минуле українського народу, національно-визвольну боротьбу [[Богдан Хмельницький|Богдана Хмельницького]]. Перед українською історичною наукою радянською владою була поставлена задача роз'яснити цілі визвольної війни, розкрити широким масам їхнє героїчне минуле. Задля вирішення цього завдання було видано перший том «Історії України» для вузів, науково-популярний «Нарис історії України», перший том «Наукових записок» [[Інститут історії і археології України АН УРСР|Інституту історії і археології України АН УРСР]]. Фахівці гуманітарних наук входили до бригад лекторів, які виступали з лекціями із військово-історичної тематики на передовій, у гарнізонах міст, винищувальних батальйонах<ref name="Ukrmap"/>.

Упродовж 1943—1944 років мовознавець [[Юрій Шевельов]] написав у Львові працю «Внесок Галичини у формування української літературної мови», де вперше дав загальну оцінку історії та тодішньому стану взаємного впливу [[Західноукраїнська мовно-літературна практика|мовних традицій Галичини]] та «Великої України».

== Медицина ==
Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. [[Інститут клінічної фізіології]] на чолі з академіком [[Богомолець Олександр Олександрович|Олександром Богомольцем]] створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Під час війни Академія наук УРСР була евакуйована до Уфи ([[Башкирія]]). Там її президент Олександр Богомолець провів масову реорганізацію української науки для потреб воєнного часу, разом з академіком [[Бурденко Микола Нилович|Миколою Бурденком]] створив [[Академія медичних наук СРСР|Академію медичних наук СРСР]]. Разом із колективом [[Інститут клінічної фізіології АН УРСР|Інституту клінічної фізіології АН УРСР]] винайшов сироватку для лікування ран. Тільки за 1943 рік для потреб військових шпиталів було виготовлено 3&nbsp;млн доз цієї сироватки<ref name="ІКУ98"/><ref name="Ukrmap"/>.

Співробітники [[Харківський інститут переливання крові|Харківського інституту переливання крові]] організували пункти заготівлі та консервування крові, підготували спеціалістів для роботи в них та відправили пораненим бійцям кілька тонн консервованої крові. [[Інститут біохімії АН УРСР]] на чолі з академіком [[Олександр Палладін|Олександром Палладіним]] створив препарат, що прискорював згортання крові.

Відомий хірург-офтальмолог, академік Академії наук УРСР [[Філатов Володимир Петрович|Володимир Філатов]] в [[Український інститут хвороб ока|Українському інституті хвороб ока]] в Ташкенті удосконалив методи лікування хвороб ока та розробив ефективну пересадку рогівки пораненим.

[[Стражеско Микола Дмитрович|Микола Стражеско]] інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. У подальшому Микола Дмитрович продовжив власні дослідження в [[Центральний шпиталь Радянської армії|Центральному шпиталі Радянської армії]] в Москві<ref name="ІКУ98"/></<ref name="Ukrmap"/>. [[Інститут-шпиталь з діагностики і терапії проникаючих поранень грудної клітки]] у [[Новосибірськ]]у знизив смертність серед поранених з 30% до 7%.

Відомий хірург [[Коломійченко Михайло Сидорович]], керівник [[Київський інститут вдосконалення лікарів|Київського інституту вдосконалення лікарів]] з перших днів війни разом із колективом перебував на фронті, став головним хірургом 62 армії<ref name="Ukrmap"/>.

Під час війни в Радянському Союзі 52 медики, серед них 16 жінок, були удостоєні звання [[Герой Радянського Союзу|Героя Радянського Союзу]]. Санітарку М.&nbsp;С.&nbsp;Нечипорук було нагороджено [[Орден Слави|орденом Слави]] трьох ступенів. Марія Сердюк була удостоєна вищої нагороди [[Міжнародний комітет Червоного Хреста|Міжнародного комітету Червоного Хреста]]&nbsp;— [[Медаль імені Флоренс Найтінгейл|медалі імені Флоренс Найтінгейл]]. За участь у партизанському русі страчено професора [[Буйко Петро Михайлович|Петра Михайловича Буйка]], лікаря [[Соснін|І. І. Сосніна]] разом із дочкою-партизанкою Ніною, [[Убийвовк Олена Костянтинівна|Олену Убийвовк]], доньку лікаря, підпільницю, керівника комсомольської молодіжної організації «[[Нескорена полтавчанка]]».

Воєнний досвід медицини було вивчено і узагальнено в 45 томах [[Досвід радянської медицини у Великій Вітчизняній війні|«Досвіду радянської медицини у Великій Вітчизняній війні»]], 6 томах [[Енциклопедичний словник воєнної медицини|Енциклопедичного словника воєнної медицини]].

== Освіта ==
У роки війни понад 45 українських вузів працювали в [[Евакуація в СРСР під час Другої світової війни|евакуації]]. [[Київський національний університет імені Тараса Шевченка|Київський]] і [[Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна|Харківський університети]] були об’єднані в один, який поновив свою роботу в лютому 1942&nbsp;року в [[Кизил-Орда|Кизил-Орді]] ([[Казахстан]]), [[Одеський університет]] перебував на той час у [[Байрам-Алі]] ([[Туркменістан]]), [[Київський індустріальний інститут|Київський індустріальний]]&nbsp;— у [[Ташкент]]і, [[Харківський хіміко-технологічний інститут|Харківський хіміко-технологічний]]&nbsp;— у [[Чугчик]]у ([[Узбекистан]]), [[Миколаївський кораблебудівний інститут|Миколаївський кораблебудівний]]&nbsp;— у [[Пржевальськ]]у. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів<ref name="ІКУ98">''Бокань В., Польовий Л.'' Історія культури України.&nbsp;— К., 1998.</ref>.

У тилу для евакуйованих дітей було сформовано школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в [[Саратовська область|Саратовській області]]&nbsp;— 30 українських шкіл і класів, у [[Свердловська область|Свердловській]]&nbsp;— 18, у [[Новосибірська область|Новосибірській]]&nbsp;— 11, школи створено також у [[Куйбишевська область|Куйбишевській]], [[Сталінградська область|Сталінградські]], [[Пермська область|Пермській]], [[Омська область|Омській областях]], в [[Середня Азія|Середній Азії]]. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади<ref name="ІКУ98">''Бокань В., Польовий Л.'' Історія культури України.&nbsp;— К., 1998.</ref><ref name="Ukrmap">[http://ukrmap.su/uk-uh11/1073.html Культура України в роки війни]. Історія України (1939–2005), 11 клас. Ukrmap Українські підручники.</ref>. Загалом 5,5 тис. евакуйованих українських педагогів працювали в 100 українських навчальних закладів. Учнів інформували про розвиток подій на фронтах, випускались бойові листки, активно велося листування з фронтовиками, вистави і концерти самодіяльності у шпиталях для поранених бійців і командирів<ref name="Ukrmap"/>.

На території [[Рейхскомісаріат Україна|Рейхскомісаріату Україна]] діяли лише початкові школи, шкільна освіта переведена на українську мову, вводилось обов'язкове вивчення [[Німецька мова|німецької мови]]. Влада з осторогою дивилася на будь-яких представників національної інтелігенції, як на потенційних зрадників і заколотників, очільників національно-визвольного руху. Було страчено 42 професори [[Львівський університет|Львівського університету]], у Києві&nbsp;— більше 200 вчителів, 3 тис. харківських освітян<ref name="Ukrmap"/>.

Під час відбудови інфраструктури на зруйнованих війною землях України швидко зростала кількість шкіл. У 1943–1944 навчальному році працювало 12 802 шкіл, навчалось 1,77&nbsp;млн учнів. У 1944–1945 навчальному році працювало 24 тис. шкіл, де навчалося 4,13&nbsp;млн учнів, працювало 145 тис. учителів. На Західній Україні до 1945 року було відновлено 5,7 тис. шкіл, в яких навчалось 840 тис. учнів, на поповнення навчальних кадрів прибуло 10 тис. вчителів зі Східної і Південної України<ref name="Ukrmap"/>.

== ЗМІ ==

=== Преса ===


[[Засоби масової інформації]], що вже наприкінці 1941&nbsp;року були евакуйовані на схід Росії, виконували функцію мобілізації українського народу на боротьбу, а не співробітництво з німецькою владою. Українські видавництва об'єдналися в єдине [[Українське державне видавництво]], що випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців в Саратові, пізніше в Москві. За роки війни ним було видано 850 книг, брошур, журналів, плакатів та іншої агітпродукції тиражем понад 15&nbsp;млн примірників<ref name="ІКУ98"></ref>.

Перебуваючи на території України в 1941–1944&nbsp;рр., німецька влада створила відповідну адміністративну мережу, яка в різний спосіб контактувала з місцевим населенням, передусім через пресу. Легальні періодичні видання регулярно публікували документи офіційної влади, що стосувалися регламентації громадського життя, часто подаючи його у двох варіантах&nbsp;— німецько- та українськомовному<ref>''Наконечна Г.'' [http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/11867/1/23.pdf Українська термінологія місцевого самоврядування часів німецької окупації (1941–1944 pp.) (на матеріалі українських періодичних видань)] / Г. Наконечна // Проблеми української термінології: [збірник наукових праць] / Галина Наконечна // Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології»&nbsp;— 2011.&nbsp;— №&nbsp;709.&nbsp;— С. 103–106.</ref>. У період німецької окупації виходило 362 періодичні видання українською мовою<ref>''Курилишин К.'' Українське життя в умовах німецької окупації (1939–1944) / Курилишин К.&nbsp;— Л., 2010.&nbsp;— С. 48-49</ref>, які географічно охоплювали практично всі українські землі. Більшість західноукраїнських часописів того періоду відновила своє існування після перерви 1939–1941&nbsp;рр.

У 1941–1943 роках у Харкові виходила щоденна газета «[[Нова Україна (газета)|Нова Україна]]», де публікували статті, зокрема [[Іван Багряний]] і [[Юрій Шевельов]]. До березня 1942 року на першій шпальті кожного числа був зображений [[тризуб]]<ref>''А. Верт''. [http://www.belousenko.com/books/memoirs/werth/werth_war.htm#6-2 Глава II. Немцы на Украине. Харьков в период оккупации] // [http://www.belousenko.com/books/memoirs/werth/werth_war.htm Россия в войне 1941–1945]. Авторизованный перевод с английского. М.: Воениздат, 2001.&nbsp;— {{nobr|664 с.}}, илл.&nbsp;— С. 363–375. Часть шестая. 1943-й&nbsp;— год трудных побед. Глава II. {{ref-ru}}</ref>. Головною міською газетою Луганська стало україномовне «Нове життя», редактор [[Бернацький Максим Іванович|Максим Бернацький]], до війни&nbsp;— професора [[Ворошиловградський педагогічний інститут|Ворошиловградського педінституту]]<ref>[https://www.google.com.ua/search?q=максим+бернацький+луганськ Матеріали про Максима Бернацького]</ref>. Він був завербований [[Євген Стахів|Євгеном Стаховим]] та очолив Луганський обласний провід [[ОУН]], мережу якої було розгорнуто по всій області. 1943 року його було засуджено до страти за націоналізм і колабораціонізм<ref>{{Cite web |url=http://shusek-yakirposad.blogspot.com/2008/08/blog-post_18.html |title=Архівована копія |accessdate=24 жовтень 2013 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20131024124535/http://shusek-yakirposad.blogspot.com/2008/08/blog-post_18.html |archivedate=24 жовтень 2013 |deadurl=no }}</ref>.

Окупаційна адміністрація випускала в [[Миколаїв|Миколаєві]] дві газети: «[[Українська думка (Миколаїв)|Українська думка]]»&nbsp;— [[українська мова|українською мовою]] двічі на тиждень і «[[Новая мысль (Миколаїв)|Новая мысль]]»&nbsp;— [[тижневик]], що видавався [[російська мова|російською мовою]]. З «Українською думкою» активно співпрацював [[Горобець Орест Васильович|Орест Васильович Горобець]], який щотижня видавав по сім-вісім шпальт різних статей, блоків військових новин і кримінальної хроніки. Писав [[антисемітизм|антисемітські]] матеріали з [[історія України|української історії]] та редакторські передовиці. Після війни переховувався у [[Румунія|Румунії]] та був виданий місцевою владою 1950 до рук [[НКВС]] і 1951 був розстріляний.

Німецька цензура жорстко контролювала зміст українських газет, яким було заборонено, між іншим, торкатися теми майбутнього України. Хто з редакторів цього не виконував, того карали: ув'язнили редактора газети «Волинь» [[Улас Самчук|Уласа Самчука]], розстріляли в Бабиному Яру редакторку київського часопису «Літаври» [[Олена Теліга|Олену Телігу]], там само знищили публіцистів [[Петро Олійник |Петра Олійника]] та [[Рогач Іван Андрійович|Івана Рогача]]<ref>''Курилишин К.'' Українське життя в умовах німецької окупації (1939–1944) / Курилишин К.&nbsp;— Л., 2010.&nbsp;— С. 132–136</ref>.

Видання досить активно взаємодіяли через спільну автуру, вміщення оглядів і анотацій на окремі випуски, публікацію списків періодики, прізвищ редакторів і працівників, аналіз перебігу літературного процесу. Існувало близько ста видань радянських партизанів і підпільників, а також приблизно така ж кількість видань [[ОУН]]-[[УПА]], які діяли на ту ж аудиторію&nbsp;— населення окупованих Німеччиною та її сателітами українських земель. На окуповану територію України в роки війни закидалися також випуски періодичних видань, підготовлених політуправліннями радянських фронтів, іншими політичними структурами.

Переважна більшість періодичних видань була [[українська мова|українськомовною]], менша частина&nbsp;— [[російська мова|російськомовною]] чи [[німецька мова|німецькомовною]]. Також виходили часописи [[румунська мова|румунською]], [[угорська мова|угорською]], [[польська мова|польською]] та [[кримськотатарська мова|кримськотатарською]] мовами<ref>''Черняков Б. І.'' [http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1648 Періодична преса на окупованій території України] / Б.&nbsp;І.&nbsp;Черняков // Наукові записки Інституту журналістики.&nbsp;— 2005.&nbsp;— Т. 18.&nbsp;— С. 131–158</ref>.

22 червня 1941 року в Києві була створена редакція газети [[Південно-Західний фронт (Друга світова війна)|Південно-Західного фронту]] ''[[Красная Армия (газета)|«Красная Армия»]]'' у складі Миколи Бажана, [[Голованівський Сава Овсійович|Сави Голованівського]], Віктора Кондратенка, Івана Ле, Андрія Малишка, Леоніда Первомайського. Військовим кореспондентом газети став Олександр Довженко, який отримав [[орден Червоного Прапора]]. Під час війни у тилу видавалися українські республіканські газети, в першу чергу партійних і радянських органів, ''[[Радянська Україна (газета)|«Комуніст»]]'' (з січня 1943 року&nbsp;— ''«Радянська Україна»'') та ''[[Правда Украины|«Советская Украина»]]'' (з січня 1944 року&nbsp;— ''«Правда Украины»''), Двічі на місяць виходила газета ''«[[Література і мистецтво]]»''&nbsp;— спільний друкований орган Спілок письменників, художників і композиторів УРСР. ''«Радянську Україну»'' і ''«Літературу і мистецтво»'' переправляли через лінію фронту й розповсюджували на окупованих територіях. Громадсько-політичні журнали ''[[Українська Література (журнал)|«Українська література»]]'' і ''[[Україна (журнал)|«Україна»]]'' друкували твори патріотичної тематики українських літераторів<ref name="Ukrmap"/>.

Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Так, у [[Вінницька область|Вінницькій області]] виходила [[газета]] ''«[[Партизанська правда]]»'', у Київській&nbsp;— ''«[[Народний месник]]»'', а в партизанському загоні імені [[Боженко Василь Назарович|Боженка]]&nbsp;— ''[[Вільна Україна (газета)|«Вільна Україна»]]''<ref name="ІКУ98"></ref>. Вже [[31 липня]] [[1941]] року вийшов перший номер газети для окупованих територій ''«[[За Радянську Україну!]]»'', редколегію якого склали [[Микола Бажан]], [[Ванда Василевська]], [[Корнійчук Олександр Євдокимович|Олександр Корнійчук]]<ref name="Ukrmap"/>.

=== Радіо ===
У листопаді 1941&nbsp;року розпочали роботу українські [[Радіостанція імені Тараса Шевченка|радіостанції «імені Тараса Шевченка»]] в [[Саратов]]і ([[Галан Ярослав Олександрович|Ярослав Галан]], [[Гордієнко Костянтин Олексійович|Кость Гордієнко]], [[Владко Володимир Миколайович|Володимир Владко]]), що стала осередком популяризації української культури на [[Поволжжя|Поволжжі]], та [[Радянська Україна (радіостанція)|«Радянська Україна»]] у [[Москва|Москві]] ([[Панч Петро|Петро Панч]], [[Копиленко Олександр Іванович|Олександр Копиленко]], [[Білоус Дмитро Григорович|Дмитро Білоус]]). На радіо створили 4 редакції: новин, політпропаганди, літературну, музичну. Щоденний обсяг мовлення становив 10 годин 5 хвилин, або 12 годин 35 хвилин з урахуванням різних програм мовлення. Набуло актуальності читання художніх творів по радіо<ref name="ІКУ98"></ref><ref name="Ukrmap"/>.

Радіостанція [[Партизанка (радіо)|«Партизанка»]] в 1942 році вела спеціальні передачі для партизанів. З 1943 року в прифронтовій смузі почала діяти пересувна радіостанція [[Дніпро (радіостанція)|«Дніпро»]]. У районі [[Бровари|Броварів]] діяла радіоредакція [[Південно-Західний фронт (Друга світова війна)|Південно-Західного фронту]] «[[Фронт в ефірі]]». Диктори читали фронтові нариси, оперативні кореспонденції, постійно виступали письменники: Іван Ле, Леонід Первомайський, Юхим Мартич, Яків Качура, Олександр Довженко, Андрій Малишко, Олександр Корнійчук, Ванда Василевська, Анатолій Шиян. Німецька комендатура в [[Житомир]]і погрожувала повішенням за прослуховування її передач<ref name="Ukrmap"/>.

Після 1943 року швидко відновлювалась і розширювалась радіофікація України. Наприкінці 1943 року розпочато будівництво радіостанцій в Дніпропетровську, Києві й Харкові. На початку 1944 року у звільненому Києві відновив роботу [[Український республіканський радіокомітет]]. На червень 1945 року радіомережа України становила 70% довоєнної (450 трансляційних радіовузлів і 485 тис. радіоточок)<ref name="ІКУ98"></ref>.

== Література ==
[[Файл:Kiev BabiYar Monument 070613.jpg|150px|міні|thumb|Дерев'яний хрест у [[Бабин Яр|Бабиному Яру]] (Київ), встановлений на пам'ять розстріляних [[гестапо]] членів [[ОУН]].]]

У літературі [[українські письменники]], [[Українська поезія|поети]] і [[Українська публіцистика|публіцисти]] перейшли від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни до широкого висвітлення подій, поглиблення героїчного елементу в творах. Набирає силу [[сатира]], що успішно слугували викриттю ворога. [[Поезія]] стає покликом до боротьби з ворогом. [[Павло Тичина]] у поемі ''«[[Похорон друга]]»'' змалював житейські будні війни. Широкої популяризації зазнали його вірші ''«Ми йдемо на бій»'' і ''«Перемагать і жить!»'' Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми [[Бажан Микола Платонович|Миколи Бажана]] ''[[Данило Галицький (поема)|«Данило Галицький»]]''. За 1942–1943 роки [[Сосюра Володимир Миколайович|Володимир Сосюра]] видав збірки віршів ''«[[В годину гніву]]»'' та ''«[[Під гул кривавий]]»''. За 1942–1943 роки [[Рильський Максим Тадейович|Максим Рильський]] видав збірки патріотичних віршів ''«[[Слово про рідну матір]]»'', ''«[[Світова зоря]]»'', поему ''[[Жага (поема)|«Жага»]]''. Прикладом громадянської лірики став цикл віршів ''«[[Україно моя]]»'' [[Малишко Андрій Самійлович|Андрія Малишка]].

Були опубліковані патріотичні твори [[Олійник Степан Іванович|Степана Олійника]], [[Нехода Іван Іванович|Івана Неходи]], [[Шпак Микола Іванович|Миколи Шпака]], [[Нагнибіда Микола Львович|Миколи Нагнибіди]], [[Воскрекасенко Сергій Іларіонович|Сергія Воскрекасенка]], [[Бичок|В. Бичка]]<ref>Історія української літератури: У 2 т.&nbsp;— К., 1988.</ref>.

Прозових творів публікувалось менше: збірка оповідань та нарисів [[Яновський Юрій Іванович|Юрія Яновського]] ''«Земля батьків»'', твори [[Іван Ле|Івана Ле]] ''«Люба»'',''«Тут були німці»'', ''«Шевченко»'' та ін. У повісті ''[[Райдуга (повість)|«Райдуга»]]'' [[Василевська Ванда Львівна|Ванди Василевської]] змальовано героїчний опір українських селян окупантам. Важливі твори [[Довженко Олександр Петрович|Олександра Довженка]] ''«[[Перед боєм]]»'', ''[[Мати (повість Довженка)|«Мати»]]'' (1943), ''«[[Україна в огні]]»'' (1943). [[Головко Андрій Васильович|Андрій Головко]], [[Рибак Натан Самійлович|Натан Рибак]], [[Смолич Юрій Корнійович|Юрій Смолич]], [[Скляренко Семен Дмитрович|Семен Скляренко]], [[Ільченко Олександр Єлисейович|Олександр Ільченко]], [[Шиян Анатолій Іванович|Анатолій Шиян]], [[Копиленко Олександр Іванович|Олександр Копиленко]] присвятили власні твори змалюванню теми геройства на війні. Роман ''«[[Прапороносці]]»'' прославив ім'я [[Гончар Олесь Терентійович|Олеся Гончара]].

Під час війни Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 року відновився випуск журналів «Україна» і «[[Перець (журнал)|Перець]]». Великими тиражами вийшли твори українських класиків&nbsp;— у 1943 році було перевидано ''[[Кобзар (збірка)|«Кобзаря»]]'' Тараса Шевченка накладом 20 тис. примірників.

Приблизно третина членів [[Спілка письменників України|Спілки письменників України]] (250 членів), пішли в діючу армію, серед них: Микола Бажан, [[Голованівський Сава Овсійович|Сава Голованівський]], [[Гончаренко Іван Іванович|Іван Гончаренко]], [[Дмитерко Любомир Дмитрович|Любомир Дмитерко]], [[Малишко Андрій Самійлович|Андрій Малишко]], [[Муратов Ігор Леонтійович|Ігор Муратов]], І. Нехода, [[Первомайський Леонід Соломонович|Леонід Первомайський]], [[Рудь Микола Данилович|Микола Рудь]], [[Стельмах Михайло Панасович|Михайло Стельмах]], [[Упеник Микола Олександрович|Микола Упеник]], [[Усенко Павло Матвійович|Павло Усенко]]. 25 із 80 загинули на фронтах: [[Олекса Десняк]], [[Качура Яків Дем'янович|Яків Качура]], [[Герасименко Кость Михайлович|Кость Герасименко]], [[Трублаїні Микола Петрович|Микола Трублаїні]], [[Каневський|Д. Каневський]], М. Шпак, [[Черкаський|Ю. Черкаський]] та ін. Посмертно прийняті до Спілки письменників молоді поети В. Булаєнко, Л. Левицький, М. Шуть.

Письменники, що залишились на окупованих німцями землях, вважали, що співпраця з новою владою ослабить тиск на національну культуру, намагалися налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і [[Литаври (часопис)|«Литаври»]], а їх організатори, члени [[ОУН]], поетеса [[Олена Теліга]] і поет [[Ірлявський Іван|Іван Ірлявський]] страчені [[гестапо]].

== Образотворче мистецтво ==
[[Файл:Ussr0460.jpg|150px|міні|праворуч|Воєнний плакат «Слава героям партизанам». [[Горілий Павло Петрович]] (1908–1941).]]

З усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається [[графіка]]&nbsp;— агітаційний плакат і сатиричний малюнок. У сатиричних жанрах працювали художники [[Агніт-Скледзевський|К. Агніт-Скледзевський]], [[Гливенко Володимир Леонтійович|Володимир Гливенко]], [[Козюренко Олександр Григорович|Олександр Козюренко]], [[Литвиненко|В. Литвиненко]]. Під час війни бригади художників виїжджали на фронт, в села до колгоспників, на фабрики до робітників, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. [[Будников Олександр Гаврилович|Олександр Будников]], [[Огнівцев|М. Огнівцев]], [[Пархет|П. Пархет]] ставали авторами бойових листків, кореспондентами газет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет: [[Макогон Іван Васильович|Іван Макогон]], [[Григор'єв Сергій Олексійович|Сергій Григор'єв]], [[Єржиковський|С. Єржиковський]], [[Любимський|О. Любимський]]. На фронтах воювали майбутні майстри українського образотворчого мистецтва: [[Бородай Василь Захарович|Василь Бородай]], [[Задорожний|В. Задорожний]], [[Гуторов|І. Гуторов]]. В боях загинули відомі скульптори [[Іванов Борис Миколайович|Борис Іванов]] та [[Пивоваров Григорій Леонтійович|Григорій Пивоваров]], живописці [[Кличко|Ф. Кличко]], [[Сударик|П. Сударик]], [[Нестеренко|О. Нестеренко]], графіки [[Нерубенко|В. Нерубенко]], [[Вербицький|Л. Вербицький]], [[Горілий Павло Петрович|Павло Горілий]]<ref name="ІУМ"></ref><ref name="ІУМ">Історія українського мистецтва.&nbsp;— К., 1966–1970.</ref>

На початку війни в агітаційних плакатах переважає образ священної війни із загарбниками&nbsp;— плакат О. Олександрова ''«Розчавимо фашистську гадину!»'' (1941). Серія плакатів В. Касіяна ''«Гнів Шевченка&nbsp;— зброя перемоги»'' (1942–1943) використовував образ Великого Кобзаря, що кличе український народ на боротьбу, плакат ''«У бій слов'яни!»'' апелює до національної спорідненості українців і росіян й протиставляє слов'ян германській нації. Популярні графічні роботи ''«У фашистській неволі»'' (1942), ''«Україна бореться»'', ''«Відомсти!»'' 3 1943 року на плакатах українських художників з'являється тема наступу радянських військ, звільнення України, образ воїна-визволителя&nbsp;— плакат ''«Україна вільна!»'' В. Литвиненка (1944)<ref name="ІУМ"></ref><ref name="Ukrmap"/>.

== Театр ==
З території України під час війни було евакуйовано 50 театрів та театральних колективів. Багато акторів у перші місяці війни записались до лав Червоної армії. Випускний курс [[Київський театральний інститут|Київського театрального інституту]] майже в повному складі записався на фронт.

За роки війни було створено десятки фронтових театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад. Перед солдатами в перервах між боями виступали заслужені майстри театрального мистецтва [[Гойдай |І. Гойдай]], [[Паторжинський Іван Сергійович|Іван Паторжинський]], [[Гришко Михайло Степанович|Михайло Гришко]]. [[Київський театр опери та балету|Київський театр опери та балету імені Т. Шевченка]] послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, [[Київський драматичний театр|Київський драматичний театр імені Івана Франка]] здійснив на фронті 206 вистав і концертів, [[Запорізький театр імені М. Заньковецької]] створив 3 фронтові бригади, які показали 214 вистав і концертів. Під час оборони [[Донбас]]а у [[Ворошиловград]]і 1941 року новостворений фронтовий музично-драматичний колектив дав близько 300 спектаклів і концертів для військових частин і шпиталів. Відзначився гумористичний дует молодих виконавців [[Тарапунька та Штепсель|Тарапуньки та Штепселя]] (Юрія Тимошенка та Юхима Березіна). Усього театри України послали на фронт 108 концертних бригад, виступи яких побачили сотні тисяч бійців<ref name="ІКУ98"></ref>.

Концертний фронтовий ансамбль української пісні і танцю під керівництвом Л. Чернишової, дав 2850 концертів на 7 фронтах. Виступаючи в [[383-тя стрілецька дивізія|383-й стрілецькій дивізії]] [[Південний фронт (Друга світова війна)|Південного фронту]], ансамбль втратив кількох артистів<ref name="Ukrmap"/>. Під час війни 68 українських артистів були нагороджені орденами й медалями.

== Кіно ==
[[Файл:Dovzhenko front 1934.jpg|200px|міні|праворуч|[[Довженко Олександр Петрович|Довженко О. П.]] на фронті, 1943 рік.]]

Українські кіномитці працювали в роки війни над агітаційними патріотичними [[Художній фільм|художніми фільмами]], а також над створенням бойових фронтових документальних кіножурналів, кінохронік. [[Київська кіностудія імені Олександра Довженка|Київська кіностудія]], під час війни евакуйована до [[Ашгабад]]а, поставила художні фільми ''[[Олександр Пархоменко (фільм)|«Олександр Пархоменко»]]'' (режисер [[Луков Леонід Давидович|Леонід Луков]]); ''[[Райдуга (фільм)|«Райдуга»]]'', ''[[Як гартувалася сталь (фільм)|«Як гартувалася сталь»]]'' (режисер [[Донський|М. Донський]]); ''«[[Партизани в степах України]]»'' (режисер [[Савченко Ігор Андрійович|Ігор Савченко]]). Кінокартина ''«Райдуга»'' одержала «[[Оскар (премія)|Оскара]]», премію [[Академія кіномистецтва США|Академії кіномистецтва США]] та [[Сталінська премія|Сталінську премію]] у 1946&nbsp;році<ref>Нариси історії української інтелігенції: У 3 т.&nbsp;— К., 1994.</ref>. [[Одеська кіностудія]] під час війни була евакуйована до [[Ташкент]]а.

Працівники хронікально-документального кіно створювали своєрідний літопис боротьби з німецькими військами. Спеціально створені кіногрупи при усіх штабах фронтів створили більше 500 номерів кіножурналів та близько 100 воєнних фільмів, зокрема ''«[[День війни]]»'', ''«[[Народні месники]]»'', ''[[Чорноморці (фільм)|«Чорноморці»]]'', ''[[Битва за Кавказ (фільм)|«Битва за Кавказ»]]'' та ін<ref name="ІКУ98"></ref>. Першою воєнною кінохронікою був кінорепортаж ''«З фронтів Вітчизняної війни»'' зафільмований [[Українська студія хронікального фільму|Українською студією хронікального фільму]] у вересні 1941 року. Найкращі кінодокументальні твори Олександра Довженка ''«Битва за нашу Радянську Україну»'' (1943) та ''«Перемога на Правобережній Україні»'' (1945).

Кінооператор-киянин [[Орлянкін Валентин Іванович|Валентин Орлянкін]] пройшов бойовий шлях від Волги до Дунаю, був поранений, залишив для воєнної історії фотопортрети командира чехословацького батальйону полковника [[Свобода Людвік|Людвіка Свободи]], командувача 62 армії генерала [[Чуйков Василь Іванович|Василя Чуйкова]], [[Покришкін Олександр Іванович|Олександра Покришкіна]]. Фронтовий кінооператор [[Давидзон Яків Борисович|Яків Давидзон]] пройшов 3 тис. км у рейдах партизанських загонів.

== Музика ==
Під час війни провідними темами творчості для композиторів став патріотизм, геройство, звитяга і віра в перемогу. Головний запит того часу був на масову бойову пісню. На цю вимогу лише за два перших місяці війни київські композитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів. За роки війни було написано близько 365 музичних творів різних жанрів, зокрема 4 [[Симфонія|симфонії]], 6 [[Опера|опер]], 11 [[Квартет|квартетів]], [[квінтет]]ів і [[тріо]], 9 камерних творів, 7 творів для [[фортепіано]], 6 [[Марш (музичний твір)|маршів]], 7 [[Кантата|кантат]] і великих вокальних творів, понад 130 пісень, романсів<ref name="ІУМ"></ref>.

Під час [[Оборона Києва|оборони Києва]] в 1941 році поет [[Усенко Павло Матвійович|Павло Усенко]] створив ''[[Пісня київських ополченців|«Пісню київських ополченців»]]''.

Під час окупації німецька влада поблажливо ставилась до відновлення місцевих музичних колективів, створення нових, національного спрямування. Так в Луганську була створена капела [[Бандурист|бандуристів]].

== Заклади культури ==

== Див. також ==
* [[Українська культура XX — початку XXI століття]]

== Примітки ==
{{reflist}}

== Література ==
* ''Бокань В., Польовий Л.'' Історія культури України.&nbsp;— К., 1998.
* Історія української літератури XX століття&nbsp;— У двох книгах. / за ред. [[Дончик Віталій Григорович|В.&nbsp;Г.&nbsp;Дончика]].&nbsp;— К.: Либідь, 1994.
* Історія українського мистецтва.&nbsp;— К., 1966–1970.
* [http://ntsh.org/node/127 Українська вища медична школа в окупованому гітлерівцями Києві (1941-1942)]

== Посилання ==
*

{{ВП-портали|Культура|Україна}}
{{DEFAULTSORT:Українська культура в роки німецько-радянської війни}}
[[Категорія:Історія української культури]]
[[Категорія:Східноєвропейський театр воєнних дій Другої світової війни]]