Атональність: відмінності між версіями

4 байти вилучено ,  10 років тому
м
нема опису редагування
[неперевірена версія][неперевірена версія]
м (Неоднозначність Дисонанс відносно Дисонанс (музика) за допомогою виринаючих вікон)
мНемає опису редагування
'''Атона́льність''' (від грецької заперечувальної частки [[А (префікс)|а]] і [[Тональність (музика)|тональність]]) в музиці — термін, яким позначають музику (найчастіше ХХ і ХХІ сторіч), що не має тональності. Основні принципи атональної музики — відсутність звуковисотної тоніки як єдиного центру тяжіння, якому в [[Тональність (музика)|тональній музиці]] ієрархічно підпорядковані усі інші звуки. Внаслідок цього всі звуковисотності і всі співвідношення між ними стають рівноправними. Атональність пов'язана із відсутністю тонально-функціональної гармонії та заперечує один з основних її принципів — підпорядкованість [[Дисонанс (музика)|дисонанс]]ів [[консонанс]]ам і обов'язковість розв'язання [[Дисонанс (музика)|дисонанс]]у в [[консонанс]].
Появі атональної музики передувало поступове ускладнення класичної [[Гармонія музична|гармонії]], зокрема інтенсивний розвиток хроматики, поява акордів нетерцової будови, розширення і послаблення ладофункціональної системи.
На початку ХХ століття в творчості [[Шенберґ Арнольд|А. Шенберґа]] та його послідовників відмова від тональної системи набуває принципового значення. Шенберґ висуває вимогу відмови від консонантних акордів та ствердження диссонансудисонансу як важливішого елементу музичної мови (т.зв. емансипація [[Дисонанс (музика)|дисонанс]]у). Першим атональним твором вважаються його «Три фортепіанні п'єси» ор. 11 (1909).
 
Пошуки структурної організації, приводять на початку 1920-х років до появи [[додекафонія|додекафонії]], що початково поєднувалась із уникненням тональних співзвуч. Першим твором, написаним у цій техніці вважається [[Сюїта]] для фортепіано ор.25 Шенберга.
Естетичні засади атональної музики, на цьому етапі, були тісно пов'язані з мистецтвом [[Експресіонізм|експрессіонізмуекспресіонізму]], що відрізнялось гостротою засобів виразності та припускало алогічну розірваність художнього мислення. Поряд із представниками [[Нововіденська школа|нововіденської школи]] до атональності звертались [[:ru:Скрябин Александр|О.Скрябін]], [[Айвз Чарльз|Ч. Айвз]], [[Барток Бела|Б. Барток]], [[Шостакович Дмитро Дмитрович|Д. Шостакович]] (напр. у Другій, Четвертій і Чотирнадцятій симфоніях). З іншого боку ряд видатних композиторів (напр. [[Сергій Прокоф'єв|С. Прокоф'єв]], [[Пауль Хіндеміт|П. Гіндеміт]], А. Онеґґер) рішучо не сприймали принципів атоналізму та продовжували працювати в тональній системі. Водночас інші видатні композитори, для яких відсутність тональності стала на певному етапі провідним творчим принципом, вважали сам термін «атональність» позбавленим сенсу і некоректним. В сучасній науковій літературі він використовується переважно у вужчому значенні для позначення музики композиторів [[Нововіденська школа|нововіденської школи]] того періоду, коли вони вже відмовились від тональності, але ще не почали застосовувати [[додекафонія|серійну техніку (додекафонію)]].
 
В 1930-х роках атоналізм, і зокрема додекафонія наражаються на категоричне неприйняття в тоталітарних режимах. Парадоксально, але якщо в [[СРСР]] атональна музика критикувалася, як прояв «формалізму», та пов'язувалась з «дрібнобуржуазною» естетикою (див. наприклад статтю [http://ru.wikisource.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%BC%D0%B1%D1%83%D1%80_%D0%B2%D0%BC%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE_%D0%BC%D1%83%D0%B7%D1%8B%D0%BA%D0%B8 «Сумбур вместо музыки» (1936р.)]), то в [[Нацизм|нацистській Німеччині]] музика цього напрямку переслідувалася як «більшовицька» і «деґенеративна» (''Entartete Musik'', див. {{name|Atonality}}, {{name|Degenerate art}}).
103 398

редагувань