Використання психіатрії в політичних цілях в СРСР: відмінності між версіями

нема опису редагування
Немає опису редагування
 
Однією з перших книг, присвячених зловживанню психіатрією у СРСР, стала книга «Страчені божевіллям»<ref name="Казнимые">{{книга|автор=|заглавие=Казнимые сумасшествием: Сборник документальных материалов о психиатрических преследованиях инакомыслящих в СССР|ссылка=https://web.archive.org/web/20100923133309/http://antisoviet.narod.ru/samizdat_kaznim.pdf|ответственный=Редакторы: А. Артемова, Л. Рар, М. Славинский|место=Франкфурт-на-Майне|издательство=Посев|год=1971|страницы=|страниц=508|isbn=|url=http://antisoviet.narod.ru/samizdat_kaznim.pdf}}</ref>, що вийшла у Франкфурті-на-Майні в 1971 році.
 
=== Практика застосування ===
 
==== Госпіталізація й визнання неосудними ====
 
===== Госпіталізація й визнання неосудними за рішенням судово-психіатричної експертизи =====
Політичним дисидентам часто висувалося звинувачення за статтею 70 (антирадянська агітація й пропаганда) і 190-1 (поширення завідомо неправдивих вигадувань, що ганьблять радянський державний і суспільний лад) КК. Судовим психіатрам пропонувалося обстежити тих інакодумців, психічний стан яких, за висновком слідчих, не відповідав нормі<ref name="Ougrin"/>, і в разі визнання політичного інакодумця неосудним він згідно з рішенням суду поміщався до психіатричної лікарні на безстрокове — до повного «одужання» — лікування.<ref name="Королева"/>
 
Однак у багатьох випадках інакодумці, притягнуті до кримінальної відповідальності й направлені на судово-психіатричну експертизу, поміщалися до лікарень спеціального типу МВС навіть без судового засідання й рішення суду, за одним лише висновком експертизи, оскільки формулювання, що містилися в законодавстві, далеко не завжди давали можливість засудити за небажані висловлювання<ref name="Ковалев"/>. Експертний висновок про неосудність призводив до автоматичного направлення на примусове лікування, коли факт порушення закону ще не був доведений<ref name="Коротенко"/>.
[[Файл:Serbskij-institute.jpg|200px|thumb|слева|Здание Института имени Сербского в Москве]]
Медичне обстеження та експертиза на предмет осудності зазвичай проводилися в науково-дослідних інститутах: у Центральному НДІ судової психіатрії ім. В. П. Сербського в Москві, Науково-дослідному психоневрологічному інституті ім. В. М. Бехтерєва в Ленінграді, психоневрологічних інститутах МОЗ УРСР у Харкові й Одесі та ін. Головними «експертами» з питань медичного обстеження були Д. Р. Лунц, А. В. Снєжневський, Г. В. Морозов та ін.<ref name="Королева"/><!--к абзацу-->
 
У разі, якщо психіатри, які обстежили обвинуваченого, не погоджувалися щодо діагнозу або ж були присутні ті чи інші політичні тонкощі, обвинуваченого відправляли на обстеження до Інституту ім. Сербського.<ref name="Ougrin"/> Експертиза в Інституті ім. Сербського проводилася зазвичай суто формально: кількох коротких формальних бесід було достатньо, щоб зробити висновок про необхідність примусового лікування<ref name="Подрабинек"/>.
 
Стаття 58 КК РРФСР визначала поміщення до психіатричного стаціонара загального або спеціального типу як примусові заходи медичного характеру. Від рішення суду залежав тип психіатричної лікарні, куди направляли на «лікування»: загальна (звичайна міська, обласна або республіканська психіатрична лікарня — ПЛ) або спеціальна, тюремного типу (психлікарня спеціального типу — СПЛ) (ст.ст. 408, 409 КПК РРФСР).<ref name="Королева"/><!--к абзацу-->
 
Здебільшого при направленні на лікування до звичайної психіатричної лікарні дотримувалися «республіканського» принципу: така лікарня знаходилася зазвичай за місцем проживання пацієнта. Але в деяких зі звичайних ПЛ були спеціальні палати: до таких ПЛ належали психіатрична міська клінічна лікарня № 1 ім. Кащенко (Москва) — «Канатчикова дача»; ПМЛ № 3 (Москва) — «Матроська тиша»; ПМЛ № 5 (Московська область) — «Стовпи»; Ризька ПМЛ; психоневрологічна лікарня ім. Скворцова-Степанова № 3 (Ленінград) тощо.<ref name="Королева"/><!--к абзацу-->
 
Поміщення до психіатричної лікарні спеціального типу призначалося судом щодо душевнохворих, які становили за психічним станом і характером скоєних ними суспільно небезпечних діянь особливу небезпеку для суспільства.<ref name="Королева"/> Саме таке рішення найчастіше виносилося судом стосовно інакодумців, обвинувачених у скоєнні «політичних» злочинів<ref name="Инициативная группа"/>, хоча доказів, що дисиденти є небезпечними для себе або для суспільства й можуть скоїти фізичне насильство, зазвичай не висувалося<ref name="hearing-1983"/><ref name="Коротенко"/><ref name="against Dissenters"/>. Направлення ж до психіатричної лікарні загального типу вважалося порівняно м'якою формою примусових заходів медичного характеру.<ref name="Инициативная группа"/>
 
Обвинувачені не мали права на оскарження. Хоча родичі або інші зацікавлені громадяни могли б діяти від їх імені, вони не мали права залучити інших психіатрів до участі у процесі, оскільки психіатри, які притягалися до участі у процесі державою, вважалися в рівній мірі «незалежними» й вартими довіри перед законом<ref name="Ougrin"/>. Зазвичай підслідні, яких визнавали неосудними, не мали навіть можливості перебувати в залі суду<ref name="hearing-1983"/><ref name="Буковский, Глузман"/><ref name="against Dissenters"/>, і судове визначення за справою їм не оголошували<ref name="Буковский, Глузман"/>. Їм не пред'являлися висновки експертів<ref name="report-of-us-delegation"/>, часто в підслідних не було можливості зустрітися з адвокатом<ref name="zaprava"/><ref name="report-of-us-delegation"/>.
 
Слідчий мав також право (відповідно до статті 184 Кримінально-процесуального кодексу РРФСР) не оголошувати обвинуваченому постанову про призначення судово-психіатричної експертизи. Це являло собою грубе порушення презумпції психічного здоров'я, оскільки ще до рішення судово-медичних експертів слідчий, ґрунтуючись на своїй довільній і некваліфікованій думці, фактично міг зробити висновок про наявність в обвинуваченого психічного розладу, яке нібито не дозволяє йому дізнатися про призначення експертизи. Така ситуація позбавляла обвинуваченого істотних юридичних прав: права заявити відвід експерту, надати додаткові питання для одержання за ними висновків експерта та ін.<ref name="zaprava"/>
 
Всупереч статті 111 Конституції СРСР, у якій зазначалося: «Розгляд справ у всіх судах СРСР відкритий», міліція та співробітники держбезпеки не пропускали відвідувачів до будівлі суду, і друзі підсудного змушені були прогулюватися на вулиці в очікуванні вироку. Траплялися випадки, коли громадян, які особливо завзято рвалися до суду, арештовували на п'ятнадцять діб<ref name="zaprava"/>.
 
===== Госпіталізація без порушення кримінальної справи =====
У низці випадків примусове обстеження та примусова госпіталізація здійснювалися без порушення кримінальної справи<ref name="shadow"/><ref name="Буковский, Глузман"/>, у рамках медичних нормативних положень<ref name="Буковский, Глузман"/>. При цьому питання про недобровільну госпіталізацію не розглядалося навіть у порядку цивільного судочинства<ref name="hearing-1983"/>. В. Буковський і С. Глузман у відомій статті «Посібник з психіатрії для інакодумців» докладно описували такий варіант розвитку подій:
{{цитата|''Ваші переконання, висловлювана громадська позиція, вчинки або знайомства стали причиною пильної уваги до вас з боку оперативної групи КДБ. З огляду на якісь об'єктивні обставини порушення кримінальної справи проти вас небажано. У цьому випадку КДБ (часто не прямо, а використовуючи міліцію, прокуратуру, радянську інстанцію, довірених осіб тощо) повідомляє про вас у медичні установи як про, за їх припущенням, душевнохворого, вказуючи при цьому підстави інтересу до вас.''
 
''Психіатр поліклініки, диспансеру, лікарні або міської станції швидкої допомоги повинен вас у такому разі обстежити та, якщо вважає за необхідне, госпіталізувати до психіатричної лікарні загального типу.''
 
''Таке психіатричне обстеження може бути проведене вдома, за місцем роботи або «події», у камері попереднього ув'язнення, у належному закладі або в іншому місці.''<ref name="Буковский, Глузман"/>}}
 
Інакодумці недобровільно поміщалися до психіатричних лікарень за найрізноманітніших обставин, при цьому часто вони піддавалися ув’язненню, не бувши заздалегідь оглянутими психіатром. Їх затримували на роботі, на вулиці або в домашніх обставинах; у низці випадків дисидентів викликали під якимось приводом до лікарні, відділення міліції, військкомату або інших державних установ, де несподівано для себе інакодумець поставав перед психіатром, який недобровільно поміщав його до психіатричного стаціонару.<ref name="against Dissenters"/>
 
Хоча, відповідно до «Інструкції з невідкладної госпіталізації ...», недобровільно госпіталізовану людину повинна була протягом доби оглянути спеціальна комісія у складі трьох лікарів-психіатрів, щоб розв’язати питання про те, чи виправдане стаціонування та чи потрібне подальше перебування у стаціонарі<ref name="hearing-1983"/><ref>ИНСТРУКЦИЯ Министерства здравоохранения СССР от 26.VIII.1971 г. № 06-14-43 (Согласована с Прокуратурой СССР и МВД СССР). См. {{книга|автор=Подрабинек А.П.|заглавие=Карательная медицина|ссылка=https://www.webcitation.org/6OJBuMkj9?url=http://www.cchr.spb.ru/wp-content/uploads/podrabinek_karatelnaya_meditsina_1979_text%5b1%5d.pdf|место=Нью-Йорк|издательство=Хроника|год=1979|страницы=|страниц=223|isbn=0897200225}} {{Архивировано|url=https://www.webcitation.org/6OJBuMkj9?url=http://www.cchr.spb.ru/wp-content/uploads/podrabinek_karatelnaya_meditsina_1979_text%5b1%5d.pdf |date=2014-03-24 }} ''Приложение 1.''</ref>, насправді інакодумці, які зазнали госпіталізації, у багатьох випадках не оглядалися комісією протягом першої доби, а часом і не піддавалися огляду взагалі<ref name="hearing-1983"/>.
 
==== Умови перебування у стаціонарах ====
 
===== Режим утримання та життєвий простір =====
Ті з радянських громадян, хто пройшов через ув'язнення і в таборах, і у спеціальних психіатричних лікарнях, незмінно оцінювали свій досвід перебування у психлікарнях як той, який значно більше принижував людську гідність та був важчим переживанням<ref name="Gershman"/>.
 
Н. Адлер і С. Глузман (1992), проаналізувавши все різноманіття стресових факторів, які були випробувані на собі дисидентами — жертвами примусової госпіталізації, виділили, зокрема, такі стресори фізичного характеру:<ref name="Адлер">{{статья|автор=Адлер Н., Глузман С.|заглавие=Пытка психиатрией. Механизм и последствия|ссылка=http://www.irc-kyiv.org/media/tortury-1-2001.pdf|издание=Социально-психологические и медицинские аспекты жестокости|год=2001|номер=1|страницы=118—135}}{{Недоступная ссылка|date=Июнь 2018 |bot=InternetArchiveBot }} См. также другие публикации статьи: Обозрение психиатрии и медицинской психологии им. В.М. Бехтерева, № 3, 1992. С. 138–152; Вісник Асоціації психіатрів України, № 2, 1995. С. 98–113.</ref>
* Надзвичайна скупченість у камерах. За свідченнями колишніх в'язнів спеціальних лікарень та свідченнями міжнародних експертів, пройти між ліжками було важко навіть одній людині; в'язням доводилося постійно перебувати на койках сидячи або лежачи, дихаючи спертим повітрям (відсутність примусової вентиляції в камерах було повсюдним).
* Відсутність у камерах туалетів, що було найбільш болісним стресором фізичного характеру. Відправлення фізіологічних потреб допускалося лише у встановлений адміністрацією час доби й у строго передбачені кілька хвилин для кожного.
* Відсутність можливостей для фізичної розрядки й перебування на свіжому повітрі. Передбачені щоденні прогулянки протягом 1 години зводилися до того, що в'язнів покамерно виводили в невеликі тюремні дворики, повністю позбавлені рослинності й будь-якого спортивного інвентарю. При цьому час прогулянок майже завжди довільно скорочувався вдвічі за бажанням адміністрації, але не в'язнів.
 
Серед стресорів морально-психологічного характеру Н. Адлер і С. Глузман називають:<ref name="Адлер"/>
* Позбавлення елементарних юридичних прав, невід'ємних навіть у тюрмах і таборах.
* Позбавлення можливості мати в камері папір і ручку, суворе обмеження надходження книг і журналів. З цієї причини — неможливість перемкнутися на ті чи інші заняття, щоб знизити негативний вплив інших психологічних стресорів. У випадках, коли в'язні починали займатися вивченням іноземних мов, лікарі негайно констатували «погіршення стану» і збільшували дози нейролептиків.
* Позбавлення можливості перебувати в одній камері з іншими політичними в'язнями: кожного з них тримали в камері з виключно важкими хворими, які скоїли тяжкі злочини. Спілкування з іншими дисидентами було заборонено, політичні в'язні були змушені роками спостерігати людей з важкою розумовою відсталістю, з кататонічним збудженням і т. ін.
 
На відміну від в'язнів таборів і тюрем, в ув'язнених у СПЛ не було можливості звертатися до прокурора, і, хоча формально сім'я ув'язненого мала право клопотати перед прокурором про порушення кримінальної справи проти персоналу лікарні, насправді це право не реалізовувалося<ref name="shadow"/>. Пацієнти рідко були інформовані про свої права та зазвичай не мали можливості подавати апеляцію<ref name="report-of-us-delegation"/>.
 
Багатьом пацієнтам спецлікарень не дозволялося тримати в палатах свої особисті речі. Уся вхідна та вихідна кореспонденція пацієнтів прочитувалася; телефонами користуватися не дозволяли. У ролі відвідувачів спеціальних психлікарень допускалися зазвичай лише члени сім'ї, і за побаченнями велося спостереження. У низці випадків побачення були вкрай рідкі: так, в Черняхівській СПЛ у пацієнтів було в середньому по два-три побачення на рік<ref name="report-of-us-delegation"/>. Побачення відбувалися у присутності наглядача; як і в тюрмі, було заборонено багато тем для розмови<ref name="Подрабинек"/>.
 
Більшість спеціальних психіатричних лікарень були розташовані на території діючих або в будівлях колишніх в'язниць<ref name="Подрабинек"/>. Обстановка у спецлікарнях багато в чому нагадувала тюремну. Так, Казанська й Черняхівська спецлікарні були оточені високими цегляними стінами, попід стіною навколо всієї території — сторожові вежі з охоронцями МВС, поверх стін — колючий дріт. Усі входи до відділень і палат закривалися дверима зі сталевою решіткою або з суцільної стали. Кожне відділення мало свій двір для прогулянок, при цьому двори були оточені суцільними огорожами, щоб перешкодити контакту між відділеннями<ref name="report-of-us-delegation"/>.
 
Багато пацієнтів у СПЛ перебували замкненими в палатах значну частину дня без будь-якої діяльності (крім прийому їжі та прогулянок у дворі)<ref name="report-of-us-delegation"/>. Обстановка «палат» майже не відрізнялася від обстановки тюремних камер. Стіни «палат» були покриті штукатуркою; вікна маленькі, заґратовані, нерідко закриті дерев'яними щитами — «намордниками»; спали ув'язнені на металевих нарах або ліжках. Вночі в камерах зазвичай горіло світло (на лампочку часто була надіта дротова сітка або червоний плафон), що ускладнювало сон для багатьох ув'язнених. Взимку в камерах і на прогулянках нерідко бувало холодно, проте мати свій одяг часто не дозволялося<ref name="Подрабинек"/>.
 
Трудотерапія в деяких спецпсихлікарнях була обов'язковою, у деяких лише заохочувалася адміністрацією. Пацієнти працювали в картонажних, ткацьких, палітурних, швейних та інших майстернях, отримуючи за це надзвичайно малу заробітну плату — від 2 до 10 рублів на місяць, які перераховувалися на особистий грошовий рахунок. Адміністрації СПЛ ця праця була дуже вигідною, оскільки ціна збуту виготовленої продукції в десятки разів перевищувала вартість оплати праці. Відмова працювати часом каралася ін'єкціями психотропних препаратів і цькуванням, здійснюваним санітарами-кримінальниками<ref name="Подрабинек"/>.
 
Охоронну службу у спецпсихлікарнях, як і в тюрмах, несли офіцери й солдати внутрішніх військ. Отже, у спеціальних психіатричних лікарнях було, по суті, два начальства: військове та медичне; відповідно, два керівники: начальник спецпсихлікарні та головний лікар. При цьому багато функцій не були розмежовані чітко між військовою й медичною адміністраціями, і багато хто з завідувачів відділень та лікарів були офіцерами; старшим сестрам та фельдшерам у низці СПЛ також були надані військові звання<ref name="Подрабинек"/>.
 
Психіатричні лікарні загального типу характеризувалися самими в'язнями й західними експертами, які відвідали радянські ПЛ, як менш жорсткі за умовами утримання в порівнянні зі спеціальними психіатричними лікарнями. Пацієнти вільно ходили по коридорах і мали доступ до місць відпочинку й розваг. Їм давали можливість писати й читати, дозволяли побачення. Західні експерти відзначали випадок, коли двох пацієнтів, які перебували на примусовому лікуванні у звичайній психіатричній лікарні, перевели до СПЛ, після того як вони написали листи з критикою цієї лікарні<ref name="report-of-us-delegation"/>.
 
===== Харчування =====
Характерна була груба, одноманітна, погана їжа. У радянських пенітенціарних установах скудний харчовий раціон традиційно був одним з найбільш ефективних методів впливу на поведінку в'язнів, однак «пацієнти» психіатричних в'язниць зазвичай отримували їжі навіть менше, ніж в'язні в тюрмах і таборах. Причина цього полягала в тому, що частина вмісту загального харчового «котла» з'їдали так звані санітари, набрані для примусової роботи у спеціальних лікарнях з-поміж звичайного тюремного контингенту — людей, засуджених до позбавлення волі за кримінальні злочини. За повідомленнями колишніх в'язнів спеціальних психіатричних лікарень, ці санітари при повному потуранні адміністрації шантажем, погрозами й побоями вимагали у в'язнів частину харчових продуктів, що передавалися в дуже обмеженій кількості родичами з волі.<ref name="Адлер"/> Продукти також крали медсестри, фельдшери, наглядачі, працівники харчоблоку. Крім цього, увесь персонал спецпсихлікарні в робочий час зазвичай харчувався в загальній їдальні — також за рахунок ув'язнених.<ref name="Подрабинек"/>
 
Кількість передач і посилок, які одержувалися від близьких і містили харчові продукти, у більшості спеціальних психіатричних лікарень обмежувалася; в інших СПЛ передачі й посилки заборонялися, в третіх — дозволялися без обмежень. Вага посилки або передачі зазвичай не повинна була перевищувати 5 кілограмів. Деякі продукти передавати не дозволялося.<ref name="Подрабинек"/>
 
===== Примусове застосування медичних заходів =====
Застосовувалися такі заходи:
* Ін'єкції сульфозину<ref name="Bonnie"/><ref name="О диссидентах"/><ref name="Адлер"/> (незважаючи на відсутність будь-яких серйозних досліджень, які на біохімічному або електрофізіологічному рівні підтверджували терапевтичну активність цього засобу<ref name="Адлер"/>). Тривале використання сульфозинотерапіі як методу покарання<ref name="Gershman"/><ref name="Адлер"/>, що призводив до інтенсивних м'язових болів, знесилюючого, астенізуючого пірогенного ефекту<ref name="Адлер"/>, знерухомлення, некрозу м'язів у місці ін'єкції<ref name="Bonnie"/><ref name="Коротенко"/>{{rp|60}}<ref name="report-of-us-delegation">{{статья|заглавие=Report of the U.S. Delegation to assess recent changes in Soviet psychiatry |издание=Schizophr Bull|год=1989|том=15, suppl. 1|номер=4|страницы=1—219|pmid=2638045}} ''На русском:'' [http://www.gip-global.org/files/schizophrenia-report-in-russian.pdf Доклад делегации США по оценке недавних перемен в советской психиатрии]</ref>.
* Застосування атропінокоматозної терапії, що зазначалося як окремими дисидентами<ref name="Адлер"/>, так і міжнародними експертами, які відвідували психіатричні в'язниці в СРСР<ref name="Bonnie"/><ref name="report-of-us-delegation"/><ref name="Адлер"/>. Спеціальна медична література в СРСР підтверджує факт використання такого засобу, повідомляючи і про значну небезпеку цього застарілого методу лікування<ref name="Адлер"/>. Використання атропіну, що викликає минущі деліріозні стани й високу температуру, не є прийнятим лікувальним методом на Заході<ref name="report-of-us-delegation"/>.
* Інсулінокоматозна терапія<ref name="Bonnie"/><ref name="О диссидентах"/><ref name="Адлер"/> курсами, що складалися з 25–30 гіпоглікемічних ком<ref name="Gershman"/>.
* • Постійне та тривале (роками) використання нейролептиків. При цьому коректори (медикаментозні засоби, які зазвичай застосовуються для купірування або пом'якшення нейролептичних екстрапірамідних розладів), що видавалися в'язням, часто під загрозою побиття вилучалися в них «молодшим медичним персоналом» — санітарами-кримінальниками, які використовували їх з метою наркотизації.<ref name="Адлер"/> Нейролептики у високих дозах застосовувалися, зокрема, як покарання за порушення лікарняних правил і для «лікування» від антирадянських поглядів і висловлювань.<ref name="Bonnie"/>
 
За словами колишніх в'язнів-дисидентів, застосування нейролептиків було особливо важким фактором, що впливав на них, як у зв'язку з виразно негайною дією, так і у зв'язку з безперервністю та тривалістю призначення. Багаторічний в'язень спеціальних психіатричних лікарень, лікар за професією, описав стан психічно здорової, спокійної людини після введення високої дози нейролептику мажептилу (тоді — найбільш уживаного) таким чином: ''«Уявіть собі величезну камеру, де ліжок так багато, що важко пробираєшся між ними. Вільного місця практично немає. А вам ввели мажептил, і ви внаслідок цього відчуваєте непереборну потребу рухатися, бігати по камері, говорити, і поруч із вами в такому самому стані з десяток убивць і ґвалтівників... а рухатися ніде, будь-який ваш невивірений свідомістю рух призводить до зіткнення з такими самими рухово збудженими сусідами... і так — дні, місяці, роки»''.<ref name="Адлер"/><!--к абзацу-->
 
Здебільшого в'язні, які відчували важкі психічні побічні ефекти застосування нейролептиків, мали страх перед можливістю необоротних психічних змін внаслідок їх прийому. Гнітила сильна боязнь, що ніколи не відновляться колишні особливості характеру, колишні життєві та професійні інтереси. Лікарі зазвичай замовчували про оборотності цих змін, прагнувши фіксувати страх перед ними з метою модифікації політичних або релігійних переконань в'язня.<ref name="Адлер"/><!--к абзацу-->
 
Довгострокове застосування нейролептиків призводило в низці випадків до розвитку у в'язнів-дисидентів органічного ураження головного мозку, що проявлялося стійкими важкими екстрапірамідними порушеннями, які тривали роками.<ref name="Коротенко"/>{{rp|59—60}}
 
У психіатричних лікарнях загального типу психофармакологічне «лікування» політичних в'язнів було зазвичай не менш інтенсивним, ніж у спеціальних психіатричних лікарнях.<ref name="Подрабинек"/>
 
===== Поводження з «пацієнтами» =====
Н. Адлер і С. Глузман виділяють такі фактори:<ref name="Адлер"/>
* Категорична вимога до дисидентів від медичного персоналу, який неприховано виконував оперативно-слідчі функції, відмовитися від їх політичних переконань, яка підкріплювалася різкою інтенсифікацією лікування нейролептиками, сульфозином і шоковими методами. Це змушувало багатьох дисидентів зрештою вдаватися до ідеологічної мімікрії, демонструючи «згасання маячних утворень».
* Побиття, яких в'язні зазнавали з боку санітарів — кримінальних злочинців. Часто ці побиття були настільки жорстокими, що спричиняли дуже важкі наслідки. Свідки розповідають і про конкретні випадки смертей внаслідок побиття, називаючи імена загиблих ув'язнених.
 
Застосовувалося також закручування непокірних мокрими простирадлами (рушниками), які, висихаючи, нестерпно стискали тіло<ref name="hearing-1983"/><ref name="СахаровII-6"/><ref name="Репортаж"/><ref>{{книга|автор=|часть=Обращение Виктора Файнберга|заглавие=Казнимые сумасшествием: Сборник документальных материалов о психиатрических преследованиях инакомыслящих в СССР|ссылка=https://web.archive.org/web/20100923133309/http://antisoviet.narod.ru/samizdat_kaznim.pdf|ответственный=Редакторы: А. Артемова, Л. Рар, М. Славинский|место=Франкфурт-на-Майне|издательство=Посев|год=1971|страницы=381—398|страниц=508|isbn=|url=http://antisoviet.narod.ru/samizdat_kaznim.pdf}}</ref>. Використовувалися покарання, зокрема фізичні<ref name="Петрюк-рец"/>; прив'язування до ліжка на тривалий термін — так, у Казанській спецпсихлікарні в'язнів прив'язували до ліжка на три дні й довше<ref>{{статья |заглавие=Казанская спецпсихбольница |издание=[[Хроника текущих событий]] |номер=Вып. 10 |ссылка=http://www.memo.ru/history/DISS/chr/chr10.htm#p10 |язык=ru |месяц=31 октября |год=1969 }}</ref>. Дозування нейролептиків збільшували (або до схеми «лікування» вводився сульфозин), зокрема, після порушень режиму або скарг пацієнтів — приводом служила, наприклад, висловлювана стосовно лікарні критика, сигаретний попіл під ліжком пацієнта або нескромний погляд на груди медсестри<ref name="report-of-us-delegation"/>. Санітару, медсестрі або фельдшеру достатньо було поскаржитися лікарю на неправильну поведінку пацієнта або зробити запис про це в журналі спостережень, який щодня перевірявся лікарем, щоб спричинити каральні заходи<ref name="Битюцкая">{{публикация|книга|автор=Битюцкая В.В.|заглавие='''Век информации:''' Ценностные ориентиры отечественной журналистики: сб. науч. статей|часть=Публицистика советских политзаключенных, адресованная свободному читателю (1951—1991 годы)|ссылка=http://jf.spbu.ru/upload/files/file_1428065532_4462.pdf|ответственный=ред.-сост. Г. В. Жирков, К. В. Силантьев, С. Б. Никонов, Е. С. Георгиева|место=СПб|издательство=С.-Петерб. гос. ун-т, Ин-т «Высш. шк. журн. и мас. коммуникаций»|год=2015|выпуск=1(S1)|страницы=216—288|страниц=368}}</ref>.
 
Як покарання за відкрите невдоволення лікарняними порядками пацієнтів часом переводили до важкого, «буйного» відділення або позбавляли представлення на виписку<ref name="Подрабинек"/>. В одній з лікарень за написання листа з критикою умов утримання (у спеціальний, відведений для листування день) пацієнт був покараний трьома тижнями одиночного ув'язнення<ref name="report-of-us-delegation"/>.
 
У ролі покарання застосовувалися також позбавлення прогулянок, позбавлення роботи або, навпаки, примус до роботи (залежно від ставлення до неї пацієнта), заборона дивитися телевізор і кінофільми, користуватися лікарняною бібліотекою, заборона на куріння й вилучення тютюнових виробів, позбавлення права на листування та позбавлення побачень<ref name="Подрабинек"/>.
 
Правила режиму у спеціальних лікарнях зазвичай не вивішувалися, однак пацієнти часто каралися за порушення цих правил<ref name="report-of-us-delegation"/>.
 
У психіатричних лікарнях загального типу режим утримання був значно менш жорстким у порівнянні зі спеціальними психіатричними лікарнями, але поряд з відносною свободою для ув'язнених існувала й свобода свавілля для медперсоналу — з цієї причини свавілля фельдшерів, медсестер і санітарів часто було ще страшніше, ніж у спецпсихлікарнях<ref name="Подрабинек"/>.
 
==== Терміни ув'язнення й виписка ====
Терміни перебування інакодумців у звичайних психіатричних лікарнях у багатьох випадках були порівняно короткими (1–2 місяці); між тим інакодумці, поміщені до спеціальних психіатричних лікарень за рішенням суду, перебували в них протягом тривалого терміну, після закінчення якого їх нерідко переводили до загальних психіатричних лікарень і після декількох місяців перебування в такій лікарні випускали на свободу<ref name="Targum">{{публикация|статья|автор=Targum SD, Chaban O, Mykhnyak S|заглавие=Psychiatry in the Ukraine|издание=Innov Clin Neurosci|год=2013 Apr|ссылка=https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC3659038/|issue=4|volume=10|pages=41–46}}</ref>.
 
Одним з морально-психологічних стресорів для ув'язнених спеціальних психіатричних лікарень була відсутність конкретного терміну ув'язнення<ref name="Адлер"/>. Зазвичай кожні пів року пацієнти спецпсихлікарень піддавалися переогляду психіатричною комісією, однак ці огляди проводилися суто формально<ref name="report-of-us-delegation"/><ref name="Адлер"/>. Кожному пацієнту приділялося кілька, максимум 10 хвилин; за день виїзна комісія або персонал спецлікарні пропускали дуже велику кількість пацієнтів. У багатьох випадках психіатр надавав інформацію про пацієнтів для розгляду комісією з Інституту ім. Сербського, яка приїжджала до СПЛ з Москви кожні пів року<ref name="report-of-us-delegation"/>.
 
Н. Адлер і С. Глузман зазначають, що рішення про звільнення або переведення до м'якших умов звичайної психіатричної лікарні насправді приймалося здебільшого КДБ та візувалося лікарями й судом лише символічно<ref name="Адлер"/>.
 
Академік А. Д. Сахаров писав: «Практично у всіх відомих мені випадках перебування у спецпсихлікарнях було більш тривалим, ніж відповідний термін ув'язнення за вироком».<ref name="СахаровII-6"/> Н. Адлер, С. Глузман наводять таку статистику: середній термін перебування дисидентів у спеціальних психіатричних лікарнях становив 2 роки, але в деяких випадках він досягав 20 років. Багато дисидентів протягом свого життя були направлені на таке «лікування» неодноразово. Часто після звільнення з психіатричної лікарні людину заарештовували й карали вже тюремно-табірним ув'язненням.<ref name="Адлер"/>
 
У більшості спеціальних психіатричних лікарень в'язні проходили шлях від найважчого до найлегшого, «виписного» відділення. При тихій, «угодовській» поведінці в'язень міг досягти виписного відділення за період у півтора-два роки. Однак достатньо було того чи іншого порушення, щоб цей шлях почався для ув'язненого заново. Порівняно легким шляхом звільнення зі спецпсихлікарні або пом'якшення умов утримання було «каяття», не обов'язково публічне або письмове: достатньо було висловити його в розмові з лікарем, який повідомляє про «каяття» в'язня до КДБ, і потім повторити на виписній комісії.<ref name="Подрабинек"/>
 
==== Наслідки тривалого ув'язнення для інакодумців ====
Тривале перебування у психіатричних лікарнях тягло за собою стійкі психологічні порушення й соціальні труднощі в тих, хто залишався в живих<ref name="Ougrin"/>. Згідно з висновками Н. Адлер і С. Глузмана, на колишніх в'язнів (якщо не всіх, то багатьох з них) впливали такі фактори<ref name="Адлер"/>:
* Продовження репресій, закамуфльованих і явних.
* Самотність (і моральна, і фізична).
* Бідність, відсутність власного житла.
* Використання владою родичів для чинення тиску або для стеження.
* Відсутність у країні будь-яких реабілітаційних центрів для жертв тортур.
* Наявність психіатричного «ярлика» з усіма небезпеками та правовими обмеженнями, які випливають з цього.
 
Після звільнення інакодумці перебували під постійним наглядом лікарів психіатричних установ, які під тиском співробітників КДБ погоджувалися повторно госпіталізувати їх у разі «рецидиву»<ref name="Ougrin"/><ref name="Подрабинек"/>. Перебування на диспансерному обліку перешкоджало професійній кар'єрі, здобуттю освіти, здійсненню юридичних і громадських прав<ref name="zaprava"/>. Ще під час свого перебування у стаціонарі ув'язнені дізнавалися, що цей психіатричний облік фактично буде довічним<ref name="Адлер"/>.
 
Одним з найгірших варіантів була ситуація, при якій суд, який звільнив дисидента від примусових заходів медичного характеру у психіатричній лікарні, водночас визнавав його недієздатним. У такому разі колишній в'язень позбавлявся цивільних прав, наданих йому законом; над ним запроваджувалась опіка.<ref name="Подрабинек"/>
 
У разі, якщо ЛТЕК визнавала колишнього в'язня інвалідом другої групи, йому призначалася пенсія 45 рублів на місяць; при цьому ускладнювалося його працевлаштування, оскільки він позбавлявся доступу до багатьох робіт. Згодом, домігшись третьої групи інвалідності, колишній в'язень міг влаштуватися на прийнятну роботу, однак йому назавжди був закритий доступ до роботи в педагогіці, автомобілеводінні й багатьох інших областях. Також він позбавлявся можливості навчатися у вищих навчальних закладах.<ref name="Подрабинек"/>
 
Деякі жертви політичних репресій виходили зі стаціонарів з тими чи іншими важкими фізичними наслідками для організму<ref name="post-Soviet"/> (аж до непрацездатності<ref name="О диссидентах"/>), інші відчували себе психічно зломленими<ref name="post-Soviet"/>. Деякі, як, наприклад, український шахтар і правозахисник Олексій Нікітін<ref name="post-Soviet"/>, слюсар Микола Сорокін з Ворошиловграда<ref name="Gershman"/>, загинули при своєму перебуванні у психіатричних лікарнях<ref name="Gershman"/><ref name="post-Soviet"/>. Так, у Миколи Сорокіна інтенсивне застосування психотропних засобів у Дніпропетровській СПЛ призвело до захворювання нирок, що спричинило летальний кінець. Борис Євдокимов, журналіст, був хворий на рак під час свого перебування у психіатричному стаціонарі, однак не отримав необхідного лікування від цієї хвороби. Після дворічного ув'язнення у психіатричній лікарні він був звільнений і того ж року помер у віці 56 років. За п'ять місяців до смерті Євдокимова йому було відмовлено в дозволі виїхати за кордон для лікування.<ref name="shadow"/>
 
У низці випадків в'язні після звільнення помічали у себе психічні симптоми невротичного кола, які раніше були відсутні: почуття втоми, погіршення концентрації уваги, збудливість, вегетативні порушення, дратівливість, нічні кошмари, тимчасові стани деперсоналізації, гостре почуття туги. Як випливає з неопублікованої доповіді Ю. Л. Нуллера на IV міжнародному симпозіумі з тортур і медичної професії (1991 рік, Будапешт), аналогічні стани деперсоналізації спостерігалися і у звільнених в'язнів сталінських таборів.<ref name="Адлер"/><!--к абзацу-->
 
=== Спогади колишніх в'язнів ===
641

редагування