Відмінності між версіями «Дмитро Дедько»

нема опису редагування
}}
 
'''Дмитро Дедько́''', також '''Детько''', '''Дятько''' (?&nbsp;— близько [[1349]]) (1340—1344)&nbsp;— [[Галич|галицький]] боярин за часів правителів [[Галицько-Волинське князівство|Королівства Русі]] [[Юрій II Болеслав|Юрія ІІ Болеслава]] і [[Любарт|Любарта-Дмитра]], воєвода перемишльський. У період [[1340]]–[[1349]] був фактичним правителем королівства та лідером його боярсько-олігархічної верхівки. Під його керівництвом було відбито польсько-угорську навалу на Русь після смерті короля [[Юрій ІІ Болеслав|Юрія ІІ]] у 1340 році<ref>''Грушевський М''. Історія України-Руси.&nbsp;— Т. IV. Розділ I.&nbsp;— С. 2.</ref>.
 
== Життєпис ==
 
Спираючись на підтримку великого князя [[Любарт|Дмитра-Любарта]] (сина [[Велике князівство Литовське|великого князя литовського]] князя Любарта[[Гедимін]]а), Дедько у 1340-х роках очолював [[Бояри|боярський]] уряд [[Королівство Русі|Королівства Русі]] (Галицько-Волинської держави). Головною історичною заслугою Дмитра Дедька стала його роль у відбитті польсько-угорської агресії навесні 1340 року, в ході якої польським королем за допомогою угорського воєводи Вілерма було захоплено та пограбовано два найважливіші центри Галичини&nbsp;— [[Перемишль]] та [[Львів]]. Проводив гнучку політику, захищаючи князівство від нападів Угорщини, Польщі й татар. Мав титул «провізора або управителя землі Руської» (provisor seu capitaneus terre Russie). За фактичного правління Дедька [[КоролівствоРуське Русі|королівство]] зберігало незалежність та знаходилось під владою руського королявеликого князя<ref>так себе титулував Дмитро-Любарт у договорі з Казимиром ІІІ 1366 року → див.: ''[[Любарт-Чобіт Дмитро Васильович|Чобіт Д]].'' Українська Волинська держава XIV—XV століть // Пам'ятки України: національна спадщина.&nbsp;— 2017.&nbsp;— №&nbsp;1 (6—7).&nbsp;— С. 15.</ref> ({{джерело|короля}}) Дмитра-Любарта]], що резидував на Волині. Смерть ДмитраД. Дедька у [[1349]] дала можливість польському королю [[Казимир III|Казимиру ІІІ]] за підтримкою УгорщиниУгорського королівства організувати новий похід на Русь, анексувати Галичину та укласти угоду із ханом [[Золота Орда|Золотої Орди]] [[Джанібек]]ом про щорічні виплати Галичиною данини Орді в обмін на її управління Казимиром ІІІ. Ці події відкрили сторінку 427-літнього підпорядкування Галичини Польському королівству.
 
== Грамота Дмитра Дедька ==
[[Файл:Грамота Дмитра Дедька.jpg|thumb|260px|Грамота Дмитра Дедька, орієнтовно 1341 року, адресована торнським купцям із запрошенням на торгівлю та можливе поселення у Львові.]]
Похід Казимира ІІІ навесні [[1340]] року не змінив політично-державної приналежності Галичини. Дмитро Детько за допомогою татар здійснив узимку відплатні походи у Польщу та Угорщину, що змусило Казимира ІІІ замиритись<ref>Monumenta Poloniae hist. II c. 621-2, пор. 629.</ref>. Галичина залишилася у владі Дмитра-Любарта при союзницьких відносинах із Ордою. Фактичну владу здійснювали бояри, під проводом Дмитра Детька.
Єдиним документом Дмитра Дедька, що відомий нині є грамота, видана ймовірно близько [[1341]] року [[латинська мова|латинською мовою]], що містить важливі відомості про державно-правове становище Галичини. Адресована вона громаді й купцям [[Тевтонський орден|тевтонського]] міста [[Торунь|Торн]], та закликає їх до відновлення торговельних зв'язків, порваних негараздами попереднього року: «Памятаючи святі слова: блаженні смирні, бо вони наслідять землю&nbsp;— читаємо в грамоті&nbsp;— ми, надхнені святим Духом, перемогли спокусителя людського роду й залишили незгоду, що її посіяла диявольська спокуса поміж нами й Казимиром, польським королем. Тому повідомляємо всім, хто хоче їхати в руську землю, що як і за наших попередників, вони можуть безпечно приїздити до Львова, нічого не лякаючися. Коли ж би хто хотів приїхати на життя, дістане громадянство для себе й для своїх дітей, на рік свободу від повинностей, як і давніше бувало, та інші права, тільки ''мусітиме платити чинш''. А шкоди, заподіяні по смерти нашого пана, блаженної памяти руського князя, наскільки заподіяли їх львовяни, беремо тим листом, як і давнішим, на себе». В грамоті також є і ім'я Дмитра Дедька, як він його сам вказав латинською мовою ''Demetrius Dedko''.
== Історичні суперечності ==
 
У дослідженнях, що стосуються періоду правління Дмитра Дедька та його самого, часто зустрічаються протиріччя у трактуванні державно-правового статусу [[Олігархія|олігархічного]] правління галицьких бояр, що в тодішніх умовах феодальної ієрархії було неможливим без наявності формального сюзерена. Польські, угорські та візантійські джерела дають суперечливу інформацію про характер такого сюзеренітету та саму його наявність. Угорські джерела, зокрема лист до Дедька короля [[Людовик Угорський|Людовікакороля ІЛюдовика]], свідчать про сюзеренітет угорського короля над Галичиною<ref>Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis / Studio et opera G. Fejer.&nbsp;— Budae, 1833.&nbsp;— T. 9, V. 1.&nbsp;— S. 209—210. (''«Ludouicus, Dei gratia Rex Hungariae, fideli suo viro Magnifico, Comiti Dechk, Capitaneo Ruthenorum salutem et gratiam»'')</ref>. ВУ польських джерелах дається двояке трактування результатів походу Казимира ІІІ на Львів 1340 року. З одного боку, вони стверджують про отримання Казимиром [[сюзерен]]ських прав, а з іншого свідчать про те, що поки король вів з галицькими боярами перемовини про васалітет, Дмитро Дедько та Данило з Острова таємно вирушили до хана і привели орду, що змусила Казимира втікати<ref>Zeissberg Die polnische Geschichtschreibung des Mittelalters c. 160</ref>. Візантійські джерела визнають сюзереном Дмитра Дедька князя Любарта-Дмитра-Любарта. Крім того, не до кінця ясними є взаємини, що склались на той час між Галицько-Волинським князівством та Ордою.
 
З єдиної відомої донині грамоти самого Дмитра випливає, що тоді Казимир не був його сюзереном, а рівнорядним партнером угоди. Так само не підпала в 1340 році Галичина під зверхність Угорщини. Король [[Людвік I Великий|Людовик І Угорський]] у грамоті з 17 серпня 1340 року трактує руських купців як «заграничних» і розрізняє «Руське Королівство» і Угорське. За версією [[Грушевський Михайло Сергійович|М.Михайла Грушевського]], тлумачення ЛюдовікомЛюдовиком свого сюзеренітету, пояснюється не стільки тогочасними реаліями, скільки традиційними претензіями угорських монархів на територію Галичини<ref>''Грушевський М.'' Історія України-Руси: В 10 т., 11 кн.&nbsp;— Київ, 1993.&nbsp;— Т. 4.&nbsp;— С. 29.</ref>. Напис на дзвоні [[Собор святого Юра|монастиря святого Юра]] у Львові [[1341]] року свідчить, що в самій Галичині формальним сюзереном вважався Дмитро (-Любарт)<ref>Въ Лѣ Sωмθ сольѧнъ бы колоколъ сиї Стому Юрьюпри кнѧзи '''Димитріи''' игумєномъ Євьфимьємъ. А писалъ Скора Ѧковъ</ref>.
[[Кароль Шайноха]] стверджував, що Детько допомагав урядувати Казимиру ІІІ в Галичині,<ref>''[[Кароль Шайноха|Szajnocha K.]]'' [http://www.archive.org/download/jadwigaijagieoo02szajgoog/jadwigaijagieoo02szajgoog.pdf Jadwiga a Jagiełło, [[1374]]–[[1413]]].&nbsp;— T. III.&nbsp;— S. 267. {{ref-pl}}</ref>, Олександр Чоловський-Сас стверджував про його добровільний перехід на сторону Казимира ІІІ після смерті хана Узбека.<ref>''Czołowski A.'' [https://polona.pl/item/25255165/26/ Wysoki zamek].&nbsp;— Lwów&nbsp;: Towarzystwo Miłośników Przeszłości Lwowa, Drukarnia Ludowa, 1910.&nbsp;— S. 21. {{ref-pl}}</ref>.
 
== У літературі ==
164 322

редагування