Відмінності між версіями «Діти у Візантії»

м
правопис
м (правопис)
м (правопис)
[[Файл:Mosaico di bambini che giocano, istanbul, gran palazzo 564-578 dc.jpg|thumb|350px|Катання дітей на верблюді (мозаїка [[Великий палац (Константинополь)|Великого палацу]] в [[Константинополь|Константинополі]], [[VI століття]])]]
'''[[Дитина|Діти]] у [[Візантійська імперія|Візантії]]'''  — окрема категорія мешканців імперії. З погляду [[Візантійське право|законодавства]] повна [[правоздатність]] наставала у віці 25 років, проте в деяких випадках вікові межі були іншими. Джерелами знань про візантійських дітей є в основному правові та [[Агіографія|агіографічні]] тексти. Важливим аспектом життя дитини у Візантії було одержання нею освіти, що зазвичай починалося у віці шести або семи років. Поширеним явищем ву Візантії були шлюби серед дітей, які часто укладалися у віці близько 10 років. У цьому ж віці діти могли вступати в [[Монастир|монастирі]]. Кількість дітей в сім'ях в середньому була невелика, однак за рахунок невисокої тривалості життя їх частка в суспільстві була значною. Очікування від дітей були ті ж, що і в сучасному суспільстві, — продовження роду, успадкування сімейної власності, турбота про своїх батьків, їх поховання та посмертна пам'ять.
 
У Візантії держава приділяла значну увагу становищу дітей, які залишилися без піклування батьків. Законодавство встановлювало відповідальність за залишення дітей, заохочувало брати в сім'ю прийомних дітей. Існувала система державних притулків. На відміну від [[Стародавній Рим|Стародавнього Риму]], де [[Pater familias|батько сімейства]] [[Patria potestas|був владний]] над життям і смертю дитини, у Візантії [[дітовбивство]] було заборонено.
У період [[Античність|Античності]] існували різні погляди на періодизацію життя людини{{sfn|Moffat|1986|p=706}}. За однією з точок зору, що зустрічалася вже у [[Піфагор]]а, слід виділяти чотири вікові групи (згідно з числом пір року), кожному з яких відводилося по 20 років. За [[Гіппократ]]ом людина у своєму житті проходила сім стадій, кожна тривалістю сім років. У християнський період ця семичастна схема була переосмислена як вказівка на [[Створення світу в Біблії|сім днів Творіння]]; такого погляду дотримувалися, наприклад, богослов VII століття [[Анастасій Синаїт]] й історик XI століття [[Михайло Пселл]]. Письменник I століття до н. е. [[Марк Теренцій Варрон]] запропонував схему людського життя з чотирьох частин по 15 років{{sfn|Ariantzi|2009|pp=52—54}}. Антична традиція пропонувала також окрему періодизацію дитинства. За [[Соран Ефеський|Сораном Ефеським]] (I—II століття) і [[Клавдій Гален|Галеном]] період дитинства можна було розділити на три фази: дитинство — від народження до семи місяців, коли з'являються перші зуби, або до 2 років, коли дитина починає говорити; до семи років, коли з'являються всі [[молочні зуби]]; третя фаза, яку пов'язують з [[Статеве дозрівання|статевим дозріванням]] для дівчаток починалась з 12 років, для хлопчиків з 14 років{{sfn|Ariantzi|2009|pp=54—55}}. Існували й інші схеми поділу{{sfn|Prinzing|2009|pp=15—16}}. Специфічна термінологія щодо періодизації дитинства вживалася в житійній літератури. У ній дитинство вважалося завершеним до 12 років у дівчаток і 14 років у хлопчиків{{sfn|Ariantzi|2009|pp=55—59}}. Законодавством, починаючи з епохи [[Македонська династія|Македонської династії]], виділявся вік 7 років, починаючи з якого вважалося, що дитина могла усвідомити тяжкість вчиненого ним правопорушення та могла бути за нього покарана, зокрема, через страту{{sfn|Prinzing|2009|p=26}}. З погляду [[Християнство|християнства]] становила інтерес відповідь на питання, з якого віку дітьми усвідомлюється гріховність їх вчинків. Як правило, різні коментатори вважали, що точний вік тут визначити неможливо{{sfn|Prinzing|2009|p=27}}.
 
З погляду традицій [[Римське право|римського]] і [[Візантійське право|візантійського права]] до 25 років людина не вважалася дорослою{{sfn|Prinzing|2009|p=17}}, проте розпоряджатися своїм майном чоловіки могли вже у віці 20 років, а жінки  — починаючи з 18 років. Мінімальний вік [[шлюб]]у встановлювався для юнаків 15 років і 13 років для дівчат. Для позначення як хлопчиків, так і дівчаток використовувалися грецькі слова {{lang-grc|τέκνον}} (téknon) і {{lang-grc|παῖς}} ‎(páī̈s). За цього перше з них більше стосувалося духовної спорідненості, а друге могло також застосовуватися до рабів{{sfn|Kazhdan|1991|p=420}}. У [[Середньогрецька мова|візантійській грецькій мові]] існували окремі поняття для дітей різного віку — [[Новонароджений|новонародженої дитини]], немовляти тощо.{{sfn|Ariantzi|2009|pp=59—67}} Хлопчиків у віці з 14 до 25 років називали [[ефеб]]ами {{lang-grc2|ἔφηβος}}{{sfn|Hennessy|2010|p=81}} (éfivos).
 
Питання про місце дітей у візантійському суспільстві є дискусійним. З одного боку відносна кількість дітей, імовірно, була великою. Так, наприклад, за даними А. Лаіу, зібраним для спільнот [[Македонія (фема)|македонських]] селян початку XIV століття, 50&nbsp;% чоловіків мали вік до 20 років, тоді як лише 6&nbsp;% чоловіків і 7&nbsp;% жінок були старшими 45 років{{sfn|Hennessy|2010|p=82}}. З іншого боку той факт, що діти були настільки інтегровані в доросле життя, викликав у деяких дослідників сумнів ву тому, що в таких умовах міг виділятися специфічний стан «дитинства» з притаманними йому в сучасному західному розумінні якостями. Такий погляд в 1960-х роках обґрунтовував французький історик сім'ї [[Філіп Арьєс]]{{sfn|Hennessy|2010|p=82}}, чия книга «L'enfant et la vie familiale sous l'Ancien Régime» (1960) вважається основоположною у вивченні розвитку поняття дитинства. Надалі підхід Арьєса часто критикувався за перенесення сучасних понять на ранню епоху і некритичне ставлення до іконографічних джерел. Так, протилежної точки зору дотримується сучасний медієвіст Н. Орме, згідно з яким діти 500 або 1000 років тому були такими ж, як і зараз{{sfn|Papaconstantinou|2009|p=2}}. Наразі в результаті інтенсивного розвитку знань про роль дитинства за останні 50 років склалося уявлення про важливість дитинства й пов'язаної з ним частини суспільства, починаючи з епохи класичної античності<ref>{{книга|автор=Beaumont L. A.|заголовок=Childhood in Ancient Athens|посилання=https://books.google.ru/books/about/Childhood_in_Ancient_Athens.html?id=5VyYBvJpl6AC|видавництво=Routledge|рік=2012|pages=7—9|allpages=303|isbn=978-0-415-24874-7}}</ref>.
 
У порівнянні з середньовічною [[Західна Європа|Західною Європою]] дитинство у Візантії вивчено значно гірше. Першим дослідженням на цю тему була робота 1938 року Ф. Кукулеса, присвячена догляду за дітьми. У 1970-ті роки низка важливих робіт з соціальних і законодавчих аспектів візантійського дитинства опублікувала Е. Патлагеан{{sfn|Papaconstantinou|2009|p=5}}. Огляд напрямків досліджень за станом на 2009 рік міститься в передмові до збірки статей ''Becoming Byzantine: Children and Childhood in Byzantium''.
=== До й після народження ===
[[Файл:Vat.gr.747 0086 fa 0046v Rebecca.jpg|thumb|[[Ревека]] народжує Ісава і Якова, мініатюра з рукопису XI століття. [[Ватиканська бібліотека]], gr. 747, 46v]]
Метою укладення шлюбу ву Візантії було народження дітей, необхідних для забезпечення продовження існування сім'ї. З боку церкви пропаганда збереження цноти в перші століття існування християнства до IV століття змінилася визнанням важливості укладення шлюбу й продовження роду. Держава сприяла розвитку інституту шлюбу змінами в законодавстві{{sfn|Laiou|2009|p=56}}. Відповідно, бездітність сприймалася як велике нещастя, що заподіює особливі страждання жінкам, чия роль в сім'ї в результаті материнства значно підвищувалася{{sfn|Ariantzi|2012|pp=51—52}}. Взагалі, за зауваженням А. Лаіу, «відтворення людських ресурсів» було основним завданням візантійських жінок з погляду суспільства<ref>{{стаття|автор=Laiou A.|заголовок=The Role of the Women in Byzantine Society|видання=JÖB|рік=1982|том=31|номер=1|pages=233—260}}</ref>. Тема бездітності і пов'язаних з нею проблем поширена в [[Житія|житійній літературі]]&nbsp;— від неї часто страждали батьки майбутніх святих{{sfn|Ariantzi|2012|pp=52—55}}, згадуються бажання народження сина після народження кількох дочок{{sfn|Ariantzi|2012|pp=55—58}}, звернення до святих з метою позбавлення від бездітності. З метою домогтися бажаного зачаття жінки вдавалися як до божої допомоги, так і до народних засобів (заяча кров, гусячий жир), носили амулети, вдавалися до магії й [[астрологія|астрології]]. За бажання за всяку ціну подолати цю біду безплідних жінок критикував [[Святий Іван Золотоустий|Іоанн Златоуст]]{{sfn|Ariantzi|2012|pp=58—60}}. Не завжди діти були бажані, в зв'язку з чим були нерідкими випадки дітовбивства. Одне з найбільших дитячих поховань ранньовізантійського періоду виявлено в ізраїльському [[Ашкелон]]і, що налічує близько ста дитячих решток, переважно хлопчиків. Вважається, що це діти повій. Менша кількість решток дівчаток пояснюють їх більшою економічною цінністю як майбутніх повій{{sfn|Bourbou|2010|p=103}}.
 
Візантійські жінки [[Пологи|народжували]] переважно у себе вдома, однак існували і [[Пологовий будинок|пологові будинки]] ({{lang-grc|λοχοκομεία}} (lokhokomeia)). Сім таких закладів загалом на 40 ліжок заснував у різних округах [[Александрія|Александрії]] патріарх Іоанн V (роки понтифікації 610—619). Однак це єдина звістка про існування пологових будинків ву Візантії, хоча в XII столітті відомо про невелику лікарню для жінок в столичному монастирі Пантократора{{sfn|Ariantzi|2012|pp=64—65}}. Про рівень античних знань у галузі [[Гінекологія|гінекології]] та приймання пологів досить добре відомо зі збережених праць [[Соран Ефеський|Сорана Ефеського]], Аеція Амідского (V—VI століття) і Павла Егинського (VII століття). Процесом пологів керували [[Повитуха|повитухи]], чиї знання ґрунтувалися на особистому досвіді. У разі ускладнень вдавалися до послуг лікарів, у розпорядженні яких були спеціальні інструменти{{sfn|Ariantzi|2012|pp=65—67}}. Материнська і дитяча смертність були високими{{sfn|Ariantzi|2012|p=68}}. Про один такий випадок розповідає житіє святого IV—V століть [[Святий Порфирій|Порфирія Газького]]<ref>{{cite web|author=Марк Диакон|title=Житие и подвизание Порфирия епископа Газского|url=http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Byzanz/V/Vita_porfir_gazz/text1.htm}}</ref>:<blockquote>''«…якась жінка з міської знаті, на ім'я Елія, перед пологами впала у велику небезпеку, а причиною небезпеки було наступне; плід у неї виходив не природним чином, але прийняв зворотне, неприродне положення і, так як одна рука була висунута, то інше тіло не мало можливості пройти; воно лежало поперек в утробі, і бабки не могли надати йому природне положення. Страждання були сильні, так як болі штовхали плід щогодини; ще більшу силу отримали муки внаслідок того, що за першим днем настав наступний, а також і третій, і кожен ще більш болісний. Страждання простяглися на сім днів, при чому хвороба постійно посилювалася. І лікарі бажали зробити їй чревосечення, але побачивши занепад сил її, відмовилися від неї. Її батьки і чоловік Ірос, будучи шанувальниками демонів, щодня приносили за неї жертву, приводили заклинателів і знахарів, вважаючи, що ті допоможуть їй, але безуспішно»''.</blockquote>
 
Дитяча смертність мала також і кримінальні причини. Про поширеність залишення дітей та навіть їх вбивство розповідає богослов IV століття [[Григорій Ніський]]. З даних [[Канонічне право|канонічного права]] можна зробити висновок про поширеність відмови від годування як форми дітовбивства{{sfn|Congourdeau|1993|p=164}}. [[Аборт]] вважався не вбивством, а злочином проти чоловіка, і карався тілесними покараннями й засланням. З IX століття вчинення аборту було достатньою підставою для [[розлучення]]{{sfn|Moffat|1986|pp=715—716}}.
 
Згідно з традиціями, що склалися ще в доантичну епоху, візантійці сповивали своїх дітей; цю техніку описує [[Соран Ефеський]]{{sfn|Ariantzi|2012|pp=77—79}}. Дитину потрібно було сповивати цілком, включаючи голову й пальці. Це мало було забезпечити її захист від холоду і різних можливих нещасних випадків ву перші тижні життя{{sfn|Moffat|1986|p=718}}. Цей же лікар наводить рекомендації як годувати дитину. [[Грудне вигодовування]] слід починати з віку трьох днів, з цього ж віку можна було починати підгодовувати медом або медом, змішаним з [[Молоко|козиним молоком]]. Деякі дослідники вважають, що в заможних сім'ях годування грудьми матерями вважалося негожим: для цієї мети слід було використовувати [[годувальниця|годувальниць]]. З іншого боку, житійна література вважала, що правильнішим з точки зору моралі є годування матір'ю. Відлучення дитини від грудей відбувалося зазвичай між другим і третім роками життя{{sfn|Ariantzi|2012|pp=79—89}}. Таке пізнє припинення годування груддю могло бути одним з чинників, завдяки яким візантійські сім'ї були небагатодітні{{sfn|Moffat|1986|p=717}}.
 
=== Догляд та виховання ===
Питання про необхідність здорового харчування дитини розглядалося візантійцями в контексті релігійних уявлень. В цьому відношенні в [[Агіографія|агіографічній]] літературі частим мотивом була відмова майбутнього святого, що заздалегідь готує себе до аскетичного життя, від надмірностей у їжі. Житіє святого другої половини VI століття&nbsp;— початку VII століття [[Теодор Сикеот|Теодора Сикеота]] повідомляє про те, як він під різними приводами уникав прийому їжі разом зі своїми домочадцями: «Якщо ж його мати питала, з якої причини він не приходить до неї в обідню годину, він, морочачи їй голову, говорив, що, мовляв, „я не зумів відповісти урок грамоти, і мене змусили залишитися в училищі“, або що у нього був розлад шлунку, і йому не хотілося їсти»<ref>{{cite web|title=Житие преподобного отца нашего Феодора, архимандрита Сикеонского, написанное Георгием, учеником его|url=http://www.krutitsy.ru/index.php?mode=pages&id=15|publisher=Крутицы}}</ref>. Те, що такого роду пояснення могли приводити до зловживань з боку батьків, які ухиляються від виконання своїх батьківських обов'язків, можна зробити висновок з 15 канону Гангрського собору (середина IV століття), який засуджує тих, хто «під приводом відлюдництва, не дбає» про своїх дітей<ref>{{cite web|title=Поместный Собор-Гангрский|url=http://www.agioskanon.ru/sobor/010.htm|publisher=Канон. Свод законов православной церкви}}</ref>. Іоанн Зонара і Феодор Вальсамон, що коментували в XII столітті цей канон, також засуджували подібну практику. Світське законодавство розглядало батьків, що не забезпечують належне годування дітей, як убивць. Обов'язок батьків забезпечувати своїх дітей харчуванням, одягом і житлом не припинявся після вступу дітей в самостійне життя. У раціон «звичайних» дітей входила та ж їжа, якою харчувалися і дорослі візантійці: яйця, сир, білий хліб, м'ясо птиці, риба, фрукти{{sfn|Литаврин|1974|с=177}}{{sfn|Ariantzi|2012|pp=122—124}}.
 
Про виховання дітей у Візантії історикам відомо не дуже багато, оскільки візантійська література, за висловом відомого візантиніста Г.&nbsp;Г.&nbsp;Літаврина,&nbsp;— це література без дітей{{sfn|Литаврин|1974|с=176}}. У духовному відношенні основною турботою батьків було виховати в своїх дітях побожність і благочестя, керуючись зразками та ідеями Нового Завіту (наприклад, {{Біблія|Еф|6:5}}){{sfn|Guilland|1953|p=63}}{{sfn|Ariantzi|2012|p=125}}. Головними моральними цінностями, яким вчили дітей відповідно до християнської моделі виховання, були покора й шанобливість до батьків{{sfn|Ariantzi|2012|p=129}}. Виховання в такому дусі, успадкованому від стародавньої Іудеї{{sfn|Ariantzi|2012|p=133}}, мало велике значення, захищаючи родину від розпаду. Закладені в дитинстві уявлення про субординацію потім ставали основою суспільного устрою: дружини мали підкорятися чоловікам ({{Біблія|Еф|5:22}}), діти &nbsp;— батькам, раби &nbsp;— господарям, християни &nbsp;— світській владі, все людство &nbsp;— Богу{{sfn|Ariantzi|2012|p=135}}. Померлого батька візантієць мав оплакувати з голосінням; відповідно до традиційного ритуалу чоловік-глава сім'ї таким же чином висловлював свою скорботу і за інших нещасть{{sfn|Литаврин|1974|с=165}}. Настільки ж не багато відомо про ігри візантійських дітей. Досить поширеним мотивом в агіографії був опис сцен з життя майбутнього святого, коли він відмовлявся від ігор разом з іншими дітьми, своїми ровесниками, або іншого спільного проведення часу з ними. Дорослі святі нерідко застосовували свої цілительські таланти для лікування травм, отриманих дітьми під час ігор. Нарешті, ілюстрації [[Ілюмінування|ілюмінованих]] рукописів іноді містять зображення дитячих ігор{{sfn|Moffat|1986|pp=706-707}}. Серед дітей і дорослих були популярні ігри в м'яч. Крім того, Іоанн Златоуст згадує серед предметів дитячих ігор обручі, [[Астрагал (гра)|астрагал]] і гальку. [[Никита Хоніят]], розповідаючи про ігри одинадцятирічного сина імператора [[Мануїл I (візантійський імператор)|Мануїла I]] [[Олексій II Комнін|Олексія]], розповідає, що той «грав ву горіхи або бавився киданням камінців»<ref>Никита Хоніат, Царювання Олексія Порфірородного, сина царя Мануїла, 4</ref>{{sfn|Pitarkis|2009|pp=233-236}}.
 
Не в останню чергу бажання візантійців заводити дітей зумовлювалося необхідністю отримати допомогу у веденні домашнього господарства або ремесла{{sfn|Ariantzi|2012|p=135}}. Житія містять численні приклади того, як вже у віці 6 років селянські хлопчики залучалися до роботи в полі. Для дітей заможніших батьків такий спосіб виховання був менш характерний. Хлопчики часто працювали пастухами{{sfn|Ariantzi|2012|p=138}}. У заможних і знатних сім'ях дитина до 5-7 років перебувала під опікою мешканок гінекею, після чого турботу про неї доручали наставникові, який спостерігав за іграми вихованця і вчив його грамоти. Хлопчик зі знатної родини міг кілька років жити в будинку своєї нареченої. Діти шляхетних родин могли бути віддані на виховання до палацу імператора і росли разом зі спадкоємцем престолу. З цього кола виходили майбутні вищі чиновники й воєначальники. Більшість аристократів прагнуло підготувати своїх синів до військової кар'єри, і відповідно до цього будувалося виховання знатних нащадків. З 14-15 років вони вже брали участь у військових походах{{sfn|Литаврин|1974|с=178—180}}. Про заняття дівчаток відомо значно менше, ймовірно, це була домашня робота{{sfn|Ariantzi|2012|p=139}}. У знатних сім'ях дівчата могли отримати добру освіту, яскравим прикладом чого є доля дочки імператора [[Олексій I Комнін|Олексія I Комніна]] [[Анна Комніна|Анни]]{{sfn|Литаврин|1974|с=181}}.
=== Освіта ===
[[Файл:СonstantinopleSchoolSkylitzes.jpg|thumb|left|[[Константинопольський університет|Константинопольська філософська школа]], ілюстрація з мадридської рукописи хроніки [[Іоанн Скіліца|Іоанна Скіліци]], XIII—XIV століття]]
Грамотність суспільства була досить високою, поширеною в усіх соціальних верствах і у всіх частинах імперії. Початкову освіту діти отримували або дома від батьків{{sfn|Ariantzi|2012|p=175}}, або в багатих сім'ях від особистого вчителя. Візантія успадкувала греко-римську систему освіти, в якій організація навчального процесу була справою приватної ініціативи{{sfn|Ariantzi|2012|p=168}}. Навчання починалося після досягнення дитиною віку шести або семи років. З цього віку діти починали вчити напам'ять велику кількість текстів, здебільшого &nbsp;— релігійного змісту. Освіта в цілому велося грецькою мовою{{sfn|Buckler|1948|p=201}}, і завданням цього етапу освіти було «еллінізувати» мову дитини{{sfn|Guilland|1953|p=64}}. Найчастіше грамоті навчалися в місцевих школах і при монастирях. Про порядок організації монастирських шкіл відомо з відповіді на 15-те запитання «Великого Аскетікона» [[Василій Великий|Василія Великого]]<ref>Василий Великий, [http://azbyka.ru/otechnik/Vasilij_Velikij/pravila-prostranno-izlozhennye-v-voprosah-i-otvetah/ Правила, пространно изложенные в вопросах и ответах (Большой Аскетикон)], 15</ref>. У порівнянні з античною системою, у школі Василія була скасована фізична культура. Старших дітей потрібно було навчати окремо від молодших, однак кращих серед старших учнів призначали у вчителі молодшим; молитву старші й молодші здійснювали спільно{{sfn|Miller|2003|p=117}}.
 
Для організації початкової школи потрібно було тільки знайти вчителя, приміщення та книгу, і тому вони існували повсюди, сприяючи поширенню початкової грамотності. Як зауважив Дж. Б. Бюрен, бажанням будь-якого візантійського батька було дати своїй дитині хоч якусь освіту, і кожен, хто міг знайти на це гроші, робив це{{sfn|Buckler|1948|p=200}}. Для дослідження поширеності грамотності серед дітей з різних соціальних верств і регіонів Візантії надзвичайно корисна житійна література, оскільки, за рідкісним винятком, святі були єдиною категорією жителів імперії, про життя яких збереглися досить докладні відомості{{sfn|Browning|1978|p=46}}. Типовими прикладами є [[Кирило Філософ|знаменитий місіонер Кирил]], який, навчаючись читанню в [[Салоніки|Солуні]] і відчуваючи труднощі в розумінні творів [[Отці Церкви|Отців Церкви]], відбув за поглибленими знаннями в Константинополь, або засновник [[Монастир Велика Лавра|Великої Лаври]] [[Афанасій Афонський]], який не зміг задовольнити свою тягу до знань у [[Трабзон|Трапезунді]]{{sfn|Browning|1978|p=47}}. Грамотність сільського населення була, очевидно, істотно нижчою, проте кількість людей, освічених достатньо, щоб поставити підпис під своїм [[Шлюбний контракт|шлюбним договором]], як це пропонувала Еклога (VIII століття), було значним{{sfn|Browning|1978|p=49}}.
У зв'язку з частими ускладненнями вагітність і пологи вважалися у Візантії критичними періодами в житті матері й дитини. Різні проблеми й захворювання в цей період часто зв'язувалися з втручанням злих духів, зокрема демониці [[Гелло]], що нібито з'являлася вагітним і викликала неправильне передлежання плоду або вбивала новонароджених. Збереглися ранньовізантійські бронзові або свинцеві амулети, що зображують напівжінку-напівзмію з розпущеним волоссям, яку вражає списом святий вершник. Такий або інші амулети батьки давали новонародженому або вішали на його колиску{{sfn|Bourbou|2010|p=104}}. Рівень дитячої смертності був надзвичайно високим. Різноманітні методи дослідження, застосовані для різних регіонів й історичних періодів, дають оцінки смертності у віці до 15 років від 39&nbsp;% (ранньо-та середньовізантійський період в історії Криту, дані Х. Бурба на основі біоархеологіческіх досліджень) до 50&nbsp;% в [[Мала Азія|Малій Азії]], [[Єгипет|Єгипті]] і [[Візантійська Палестина|Палестині]] (Е. Патлагеан на основі даних могильних написів). Таку ж оцінку для [[Македонія (римська провінція)|Македонії]] XIV століття отримала А. Лаіу на основі даних переписів. Згідно з даними Лаіу, половина дітей померла протягом перших 5 років життя{{sfn|Bourbou|2010|p=106}}.
 
Грецька дослідниця Е. Пулаку-Ребелаку детально дослідила питання про існування [[Педіатрія|педіатрії]] у Візантії й дійшла висновку, що такої медичної дисципліни (у сучасному її розумінні) у Візантії не було. Хоча є свідчення існування інших медичних спеціальностей і відповідних відділів у відомих лікарнях, в основному в Константинополі, свідоцтв про діяльність педіатричних відділень немає<ref>{{публікація|стаття|автор=Πουλάκου-Ρεμπελάκου Ε.|назва=Η Παιδιατρική στο Βυζάντιο|видання=Archives of Hellenic Medicine|рік=2000|номер=17|посилання=http://www.mednet.gr/archives/2000-3/pdf/326.pdf|pages=326—331}}</ref>. Однак у медичних текстах, як правило, є спеціальні розділи, присвячені дітям. Наприклад, [[Орібазій]] (IV століття), Аецій Амідський (V-VIV—VI століття) і Павло Егінський (VII століття) в своїх трактатах приділяли увагу догляду за новонародженими і їх годівлі, а також способам лікування поширених хвороб: [[Афти|запалень]], [[опік]]ів, вад розвитку, проблемам під час прорізування зубів. Такі хвороби, як [[Натуральна віспа|віспа]], [[кір]] і [[скарлатина]], найчастіше були смертельними{{sfn|Bourbou|2010|p=109}}. Випадків патології зубів в археологічних матеріалах виявлено небагато. Сучасні методи досліджень дозволяють ефективно виявляти випадки [[Анемія|залізодефіцитної анемії]]. Викликані цим синдромом патології Cribra orbitalia і поротичний гіперостоз були досить поширеними, що пояснюється, ймовірно, дієтою на основі [[Молоко|козиного молока]] й [[мед]]у{{sfn|Bourbou|2010|pp=113—115}}.
 
== Правове становище ==
 
=== Успадкування майна ===
За [[Кодекс Юстиніана|Кодексом Юстиніана]] (VI століття) [[повноліття]] для юнаків наставало між 20 і 25 роками, для дівчат &nbsp;— між 18 і 25 роками. Еклога (VIII століття) уточнювала, що для неповнолітніх, які перебувають під опікою дитячого будинку, монастиря чи іншого закладу з подібною функцією повна правоздатність наставала після досягнення шлюбного віку й укладення шлюбу. Якщо ж це не відбувалося до настання 20 років, заклад опіки мав надати в повну власність опікуваним належну їм спадщину. На початку правління [[Македонська династія|Македонської династії]] сталося повернення до Юстініанівської норми про 25 років. Імператор [[Лев VI (візантійський імператор)|Лев VI]] (886—912) прийняв додаткові закони щодо захисту майна сиріт і встановив вік настання повноліття &nbsp;— 18 років для жінок і 20 для чоловіків. Оскільки головним пріоритетом відповідного законодавства був захист майна сиріт, бралися до уваги випадки, коли після досягнення зазначеного віку опікуваний ще не був морально готовий до вступу в права спадщини, або ж навпаки &nbsp;— це право могло бути йому надано раніше. Рішення з цих питань належало до компетенції [[Візантійський імператор|імператора]] або спеціальної установи{{sfn|Ariantzi|2009|pp=68—69}}.
 
Візантійська система успадкування ґрунтувалася на принципі окремого успадкування, коли всі діти мали право на свою частину майна. У разі відсутності заповіту всі діти успадковували рівні частки. У деяких випадках це могло призвести до утиску прав старшого покоління й розмивання сімейної власності{{sfn|Laiou|2009|p=53}}. У різні періоди принципи успадкування змінювалися, але основними віхами, коли проводився перерозподіл майна, були одруження дітей і смерть батьків. Згідно із законом дітям належало від третини до половини власності матері{{sfn|Laiou|2009|p=61}}. Закон визнавав також деякі права позашлюбних дітей на спадщину батька{{sfn|Литаврин|1974|с=164}}. Виходячи з даних житійної літератури, вважається, що зазвичай у сім'ях було не більше 3-4 дітей. Селянські родини були меншими за родини аристократів{{sfn|Moffat|1986|p=714}}.
Терміном, що позначає дитину, яка перебуває [[Patria potestas|під владою]] ({{lang-la|patria potestas}}) [[Pater familias|батька сімейства]], був {{lang-grc|ὑπεξούσιος}}. На відміну від Стародавнього Риму, де {{lang-la|patria potestas}} був владний над життям і смертю своїх дітей чи онуків, у пізній Римській імперії [[дітовбивство]] було заборонено вже 370 року імператором [[Валентиніан I|Валентиніаном I]] (364—375); заборона була відновлена в [[Кодекс Феодосія|Кодексі Феодосія]] (V століття){{sfn|Дячук|2014}}. Продаж власних дітей у рабство був заборонений, хоча законом імператора Костянтина Великого від 329 року це допускалося в разі крайньої бідності{{sfn|Kazhdan|1991|p=1420}}. Законодавство Юстиніана I визнало [[право на життя]] за [[ембріон]]ом{{sfn|Bourbou|2010|pp=102—103}}. Новелою Льва VI за матерями визнавалася не юридична, але моральна влада над своїми дітьми. У разі смерті чоловіка вдова, якщо вона не виходила заміж вдруге, брала на себе відповідальність за дітей{{sfn|Ariantzi|2009|pp=69—70}}. Правоздатність наставала у віці 25 років, але за Лева VI це положення було уточнено, і емансипація була надана незалежно від віку в разі заснування власного господарства{{sfn|Prinzing|2009|p=18}}. Ранньовізантійське законодавство в цілому успадкувало римське в частині питань, що стосувалися поняття patria potestas. Існувала класифікація дітей залежно від соціального стану їх батьків, що зводилося до принципового поділу дітей на законних і побічних{{sfn|Дячук|2014}}. ''Patria potestas'' не поширювалося на всиновлених дітей{{sfn|Kazhdan|1991|p=22}}. За традиційними уявленнями візантійців, зафіксованим в творі XI століття ''«Поради і розповіді»'' [[Кекавмен]]а, діти мали шанувати й поважати своїх батьків. Щодо дочок автор давав наступну рекомендацію: «тримай дочок в затворі як засуджених, подалі від чужих очей, щоб не опинитися в становищі вжаленого змією»<ref>Кекавмен, Советы и рассказы, §&nbsp;51</ref>{{sfn|Kazhdan, Epstein|1985|p=100}}.
 
Більш ніж тисячолітня історія Візантії, різноманітність історичних та географічних умов не дозволяють однозначно охарактеризувати структуру візантійської сім'ї. За думкою [[Каждан Олександр Петрович|О. &nbsp;П. &nbsp;Каждана]], візантійські домогосподарства мали в своїй основі [[Нуклеарна сім'я|нуклеарну сім'ю]], проте в документальних і агіографічних джерелах згадуються і [[Розширена сім'я|розширені сім'ї]] з 20-30 осіб{{sfn|Kazhdan|1991|p=776}}. У таких сім'ях було місце для складних неспоріднених відносин, таких як усиновлення та опіка. Членами сім'ї також вважалися хресні батьки, які обиралися з міркувань престижу. Вони підтримували з дитиною тісний зв'язок протягом усього життя, забезпечуючи духовне керівництво. Часто всі діти одних батьків мали одних і тих же хрещених{{sfn|Hennessy|2010|p=86}}.
 
Від синів та дочок очікувалося, що вони будуть допомагати своїм батькам у старості. Вдови, яких, судячи за джерелами, було досить багато (внаслідок високої чоловічої смертності), важко переносили своє становище. Вони успадковували сімейне майно й відповідальність за виховання та заміжжя дітей. Якщо вони відразу не могли довірити турботу про благополуччя сім'ї сину, то сподівалися на це в майбутньому{{sfn|Ariantzi|2012|p=141}}. Якщо ж син вирішував обрати духовну кар'єру, то ці зобов'язання ставали перешкодою його планам. Найкращим виходом в такому випадку було відправити матір і сестер до монастиря{{sfn|Ariantzi|2012|p=145}}. Обов'язок дітей допомагати батькам в бідності й старості була зафіксована також у світському законодавстві й церковних канонах{{sfn|Ariantzi|2012|p=153}}.
Гомосексуальні стосунки у Візантії були заборонені при Юстиніані I, а законом 726 року встановлювалася відповідальність дітей старших 12-и років за участь в них, оскільки передбачалося, що в цьому віці діти вже в змозі зробити усвідомлений вибір. У інших відносинах відповідальність наставала раніше. Так, законодавчий звід IX століття Ісагога встановлював покарання у вигляді смертної кари за вбивство, починаючи з семи років; ранніше законодавство не встановлювало навіть такого обмеження{{sfn|Hennessy|2010|p=85}}; [[Схолія|схолії]] до цього закону встановлювали, що малолітні діти ({{lang-grc|ἴμφας}}) не в змозі усвідомити негожість такого вчинку{{sfn|Prinzing|2009|p=26}}. Педофілія також була надзвичайно поширена. Звинувачення в цьому пороці хроністи пред'являли імператорам [[Феодосій II|Феодосію II]] (роки правління 402—450), [[Костянтин V|Костянтину V]] (роки правління 741—755) і високопоставленому чиновнику Юстиніана I Іоанну Каппадокійському. За Іоанном Златоустом (початок V століття), з цієї причини матері боялися відпускати дітей далеко від будинку. Педофілія каралася як за світськими законами, де карою за неї була страта через відрубання голови, так і за церковними, що накладали за неї [[Епітимія|покаяння]] протягом 19 років{{sfn|Poulakou-Rebelakou|2000|p=1088}}.
 
[[Інцест]], як і інші [[Парафілія (сексологія)|сексуальні девіації]] ву Візантії, суворо засуджувався і неодноразово заборонявся законодавчо. Однак конкретних випадків відомо не багато. Найвідоміший з них&nbsp;— другий шлюб імператора [[Іраклій|Іраклія I]] (роки правління 610—641) зі своєю 14-річною племінницею Мартіною{{sfn|Poulakou-Rebelakou|2000|p=1090}}. З погляду законодавства такі близькоспоріднені шлюби були в деякі періоди законними: між двоюрідними братами та сестрами &nbsp;— до 741 року і між дядьком та племінницею &nbsp;— до 342 року{{sfn|Laiou|2009|p=57}}.
 
== Сироти ==
Причини, що призводили до появи сиріт у Візантії, були як природними, пов'язаними зі смертю обох батьків або тільки батька{{sfn|Moffat|1986|p=721}}, так і соціальними (відмова від дитини з різних причин). Достеменної статистики поширення цього явища не існує ні для Візантії, ні для попередніх періодів історії. Складно також сказати, як змінилася частота відмов від дітей з [[Християнство Стародавнього Риму|християнізацією імперії]]. Історії про відмову від дітей відомі з часів ранньої античності. Це питання порушувалося в листуванні губернатора [[Віфінія|Віфінії]] [[Пліній Молодший|Плінія Молодшого]] з імператором Траяном (роки правління 98-117). Пліній звернув увагу імператора на те, що багато вільних жителів його провінції кидають своїх дітей, яких потім інші люди підбирають і перетворюють на рабів. Відповідь Траяна на це свідчила, що якщо існувала можливість встановити вільне походження таких дітей, яких називали {{lang-grc2|θρεπτός}}, то їх слід було звільнити{{sfn|Miller|2003|p=144}}. Відомий документ часів царювання [[Марк Аврелій|Марка Аврелія]] (роки правління 160—180), що, ймовірно, стосується лише [[Римський Єгипет|Римського Єгипту]] ({{lang-grc|Γνώμων τοῦ Ἰδίου Λόγου}}), згідно з яким чиновникам слід було здійснювати утримання чверті майна померлої людини, яка вчинила усиновлення. Метою цього було припинення зловживань бездітних громадян, чиє майно в іншому випадку належало б державі повністю<ref>{{стаття|автор=Grubbs J. E.|заголовок=Infant Exposuree and Infanticide|видання=The Oxford Handbook of Childhood and Education in the classical World|видавництво=Oxford University Press|рік=2013|відповідальний=Ed. by J. E. Grubbs, T. Parkin|page=95|isbn=978–0–19–978154–6}}</ref>. Художній опис причин і обставин, пов'язаних із відмовою, наводиться в популярному романі II століття «[[Дафніс і Хлоя]]». У цьому творі розповідається про виявлення пастухами на острові [[Лесбос]] покинутих за подібних обставин хлопчика й дівчинки. Згодом з'ясувалося, що їх батьками є місцеві аристократи. Батько Дафніса вчинив так тому, що вже мав трьох дітей і цього йому було досить. Батько Хлої після понесених ним великих витрат, пов'язаних з виконанням цивільних обов'язків, став занадто бідним{{sfn|Miller|2003|pp=142—143}}. Батько Дафніса очікував, що залишена дитина мала померти. З іншого боку, згідно з {{lang-grc|Γνώμων τοῦ Ἰδίου Λόγου}}, дітей залишали в особливому часто відвідуваному місці, де їх могли легко виявити{{sfn|Miller|2003|p=145}}.
 
Ранні християнські письменники суворо засуджували практику відмови від дітей незалежно від причини. Серед засуджених ранньохристиянським апологетом Афінагором Афінським явищ&nbsp;— гладіаторські гри, публічні страти, аборти й відмови від народжених дітей<ref>Афинагор Афинский, [http://mstud.org/library/a/athenagor/plea.htm Прошение о христианах], 35</ref>. Долю залишених дітей прояснює також свідоцтво Юстина Мученика (II століття): «Ми, щоб нікого не турбувати і самим не грішити, тримаємося таких думок, що підкидати новонароджених немовлят є справа поганих людей; по-перше тому, що майже всі такі, ми бачимо, не тільки дівчатка, але і хлопчики вживаються на перелюбі, і як стародавні, кажуть, тримали стада биків або кіз, або овець, або коней, так нині і діти вживаються тільки для цієї ганебної справи»<ref>Юстин Мученик, [http://khazarzar.skeptik.net/books/justinus/apolog_1.htm Первая апология], 27</ref>. Наприкінці II століття, висміюючи в «Педагозі» вади сучасного йому суспільства, [[Климент Александрійський|Климент Олександрійський]] засуджував розпусних жінок, які «осиротілих хлопчиків не допускають до себе, вони, папуг і зуйок годують; власних своїх дітей підкидають вони, а молодих птахів приймають до себе в будинок»<ref>Климент Александрийский, [http://krotov.info/acts/03/1/kliment_aleksandr_08.htm Педагог], книга 3, 4</ref>. У IV столітті богослов [[Василій Великий]] порівнював батьків, які залишають своїх дітей, з орлами, які викидають одного зі своїх пташенят (яких потім рятують і вигодовують [[фенікс]]и), щоб приділити більше уваги тим, що залишилися. Щодо людей Василь пояснював це явище у бідних нездатністю забезпечити своїх дітей, а у багатих &nbsp;— небажанням ділити своє майно на дрібні частини{{sfn|Miller|2003|pp=146—148}}.
 
Починаючи з правління імператора Костянтина Великого (роки правління 306—337) держава стала приділяти увагу підтримці сиріт. 315 року він, з метою запобігання дітовбивства, дав розпорядження префекту Преторію виділяти гроші малозабезпеченим батькам. Цей закон поширювався спочатку тільки на Італію і 322 року аналогічний закон було видано для Африки. Однак невідомо, чи була ця програма підтримки поширена на всю імперію, а серед законодавства Юстиніана I (528—565) немає згадок про подібні платежі. Імовірно, ця ініціатива Костянтина виявилася занадто дорогою{{sfn|Miller|2003|p=149}}. У той же час, однак, Костянтин не заборонив стародавній звичай відмови від дітей, проте він змінив закон Траяна про статус {{lang-grc2|θρεπτός}}, і тепер рішення про те, бути їм рабами або ж вільними, визначалося не тим, ким були їхні біологічні батьки, права яких вважалися повністю втраченими, а рішенням прийомних батьків{{sfn|Miller|2003|p=150}}. 336 року Костянтин заборонив успадкування від незаміжніх матерів. На думку історика Дж. Босуелла метою цих законів було зміцнення сім'ї з метою підвищення економічної та політичної стабільності в суспільстві<ref>{{книга|автор=Boswell J.|заголовок=The Kindness of Strangers: The Abandonment of Children in Western Europe from Late Antiquity to the Renaissance|посилання=https://books.google.ru/books?id=1n8AvQtdYzwC|видавництво=University of Chicago Press|рік=1988|сторінки=71—73|allpages=488|isbn=0-226-06712-2}}</ref>. Відповідно до інших поглядів метою було зробити відмову від дітей непривабливою і заохотити усиновителів{{sfn|Miller|2003|p=150}}. За наступних імператорів ці закони підтверджувалися з незначними змінами. Феодосій II (402—450) зобов'язав усиновителів реєструвати дітей у місцевого єпископа для забезпечення їх прав. 529 року Юстиніан I позбавив усиновителів можливості перетворювати зна́йду на раба. Згідно із законом 541 року тих, хто відмовляється від дітей, навіть у публічному місці, карали смертю. Нарешті, в [[Дигести|Дигестах]] було прийнято ухвалу юриста III століття [[Юлій Павл|Юлія Павла]], який прирівняв відмову від дитини до вбивства. Подальше законодавство сповідувало цей принцип{{sfn|Miller|2003|p=151}}.
[[Усиновлення]] у Візантії ({{lang-gkm|νίοθεσία}}) було, поряд з хрестильною і ритуальною спорідненістю, однією з форм «спорідненості за угодою» на противагу формам кровного споріднення. Для усиновлення та спорідненості за хрещенням використовувалася подібна термінологія, що пов'язано з законодавчими реформами імператора Лева VI (886—912), три новели якого присвячені питанням усиновлення. Новела 24 встановлювала, що більше неприпустимі шлюби між рідними і прийомними дітьми, оскільки усиновлення встановлюється церковним благословенням. Фактично, ця новела прирівнювала усиновителя до хрещеного батька. Новели 24 і 27 розширювали перелік потенційних усиновителів, додавши до нього дівчат, бездітних жінок і [[Євнухи в Візантії|євнухів]]. З цього моменту остаточно припиняється встановлення права [[patria potestas]] в результаті усиновлення, що розуміється тепер як прояв турботи про дитину. В обов'язок дитини за цього входили турбота про батьків у старості й допомогу в управлінні майном за його наявності{{sfn|Macrides|1990|pp=110—111}}.
 
Від періоду XIII—XIV століть збереглося досить багато юридичних документів про усиновлення. Деякі з них були укладені між біологічними й прийомними батьками, інші &nbsp;— між усиновителями і всиновлюваними. У першому випадку, наприклад, бідна вдова, що залишилася з двома дочками, віддавала на удочеріння в заможнішу сім'ю одну з дочок. У другому випадку договір укладали бездітні пари, які бажали продовжити свій рід, з людьми, які досягли 25 років або старші. Самі собою ці договори не встановлювали відносини усиновлення, для якого як і раніше була потрібна участь церкви. Контракт фіксував зобов'язання сторін: прийомна мати обіцяла не ухилятися від виконання даного договору, зокрема, не віддавати дитину назад. Усиновлювані, у свою чергу, зобов'язувався служити своїм прийомним батькам, начебто вони були їх рідними кровно, і ставитися до них з повагою. Інші зобов'язання батьків могли передбачати надання приданого після досягнення шлюбного віку і навіть призначення дитини своїм спадкоємцем. Таким чином, хоча прийомна дитина і входила в сім'ю, ставала її членом з погляду оподаткування, в якихось відносинах вона могла мати менші права, ніж якби була рідною{{sfn|Macrides|1990|p=112}}. Хоча такі договори не відомі для раніших періодів, їхні формулювання, імовірно, походять від набагато раніших{{sfn|Macrides|1990|p=113}}.
 
Найвідомішим випадком є ​​детально описане [[Михайло Пселл|Михайлом Пселлом]] удочеріння, яке він вчинив після того, як його єдина дочка померла у віці 8 років. Бажаючи забезпечити майбутнє прийомної дочки, Псьол в ранньому віці обручив її з якимсь Елпідієм, сином протоспафарія, давши придане в розмірі 50 фунтів золота, 20 з яких мали піти на покупку посади протоспафарія Елпідієм. Після того як Елпідій показав себе ледачим і нездатним до посади, заручини були розірвані й прийомна дочка уклала шлюб з іншою людиною. Її сина Псьол розглядав як продовження самого себе. В цілому турбота про хороший шлюб для прийомних дітей була поширеним явищем{{sfn|Macrides|1990|p=116}}. У XI столітті мали місце усиновлення з політичних міркувань: усиновлення імператрицею [[Зоя (візантійська імператриця)|Зоєю]] [[Михайло V Калафат|Михайла Калафата]], [[Никифор Бриєнній Старший|Никифора Бриєннія]] [[Никифор III Вотаніат|Никифором III Вотаніатом]] тощо. Іконографічно усиновлення позначалося сидінням дитини на колінах прийомного батька{{sfn|Kazhdan|1991|p=22}}.
 
== Діти і церква ==
Розвиток візантійської дитини супроводжувався великою кількістю обрядів, кожен з яких відзначав настання нового етапу в її житті зі своїми правами та обов'язками. Одні з них були публічними, наприклад, присвоєння імені, хрещення, воцерковлення, перша стрижка бороди у хлопчиків і заручення. Інші події відбувалися в сімейному колі: перше купання, перша стрижка, поява першого зуба, відлучення від грудей. Багато з цих ритуалів мали релігійний зміст і описані в Євхології{{sfn|Baun|2013|p=114}}. Незабаром після народження батьки вибирали ім'я дитині, часто на честь відомого святого або подвижника. Правильний вибір імені вважався надзвичайно важливим і для його здійснення батьки вдавалися, зокрема, і до не цілком ортодоксальних методів. Іоанн Златоуст засуджує висхідну до язичницьких часів практику, коли для вибору імені запалювалися кілька лампад, з кожною з них зіставлялося ім'я святого. Після того, як всі вони догорять, дитині давали ім'я того святого, чия лампада догоріла останньою. Це мало було забезпечити йому довше життя. У середньовізантійський період дітей найчастіше називали на честь дідусів і бабусь{{sfn|Ariantzi|2012|p=103}}. До найпопулярніших імен належали Іоанн і Марія{{sfn|Baun|2013|pp=120—121}}. На восьмий день, перед хрещенням, ім'я підтверджував священнослужитель, благословляючи дитину. У ранній період візантійської історії хрещення проводилося після настання дитині трьох років, а з VI століття &nbsp;— між 8 і 40 днями життя. У разі, якщо існувала небезпека для життя дитини, церемонія могла бути проведена на першому тижні{{sfn|Ariantzi|2012|p=95}}. Саме хрещення, як воно описано в Євхології, було тривалою і складною процедурою, в яку не вносили змін після того, як вона стала застосовуватися не тільки до вже дорослих послушників{{sfn|Baun|2013|p=122}}. Після того, як хрещення стало проводитися в дитинстві, від дитини більше не вимагалося демонструвати розуміння основ християнської віри. У середньовізантійський період урочисто відзначалися також церемонії миропомазання і першого причастя, після якого діти вважалися повноправними членами церковної громади. Однак до 12 років сповідь не вважалася необхідною перед причастям{{sfn|Hennessy|2010|p=86}}. Настання пубертатного віку визначався для хлопчиків ритуалом збривання бороди, а для дівчаток &nbsp;— покриванням голови. На питання про те, чи застосовувалися ці ритуали як знак посвяти дитини в духовну кар'єру, сучасні дослідники відповідають негативно{{sfn|Baun|2013|p=130}}.
 
Церква також брала участь в долі підростаючого покоління, приділяючи особливу увагу сиротам{{sfn|Miller|2003|p=109}}. У IV столітті єпископ Василь Кесарійський приймав ву свою чернечу громаду сиріт і заснував школу для хлопчиків і дівчаток, не тільки сиріт{{sfn|Miller|2003|pp=114—115}}. Притулки для сиріт часто перебували під опікою єпископів, найбільші притулки були при монастирях. Батьки відправляли своїх дітей у монастирі також із метою отримання освіти. У ранньовізантійський період діти могли розпочати навчання в монастирі з семи років, з 692 року цей вік був збільшений до десяти років{{sfn|Patlagean|1973|p=86}}{{sfn|Hennessy|2010|p=84}}. Однак отримання освіти в монастирі передбачало обов'язкове (за єдиним винятком школи [[Студійський монастир|Студійського монастиря]]) прийняття чернечих обітниць, що було прийнятним не для всіх дітей. [[Типик]]они більшості монастирів забороняли з міркувань моральності спільне перебування на своїй території євнухів, хлопчиків і жінок{{sfn|Moffat|1986|p=713}}.
 
== Примітки ==