Ахмад ан-Насір Лідініллах: відмінності між версіями

[неперевірена версія][неперевірена версія]
==Угода з [[ісмаїліти|ісмаїлітами]]==
Ан-Насром були офіційно визнані права перських ісмаїлітів-[[Нізарити|нізаритів]] на займані ним в Кухистані території, чому сприяла політика зближення з сунітами, що проводилася нізарітскім імамом Джалал ад-Діном Хасаном (1210-1221). У 1213 році Джалал ад-Дін особисто повів свою армію на з'єднання з Атабеком Музаффар ад-Діном Узбеком, одним з головних союзників ан-Насіра. На знак визнання ролі нізаритів в боротьбі Узбека зі своїм бунтівним воєначальником імаму були даровані міста Абхар і Зенджан з околицями.
==Боротьба з [[Сельджуки|сельджуками]]==
 
До середини XII століття володіння халіфату обмежувалися областями басейну Тигру і Євфрату від Тікріта до гирла Шатт-ель-Араба і від Куфи до Хульвана, іноді включаючи [[Хузестан]]. Незважаючи на настільки незначні розміри області, де халіф правив, за висловом Ібн аль-Ассіра «без султана», саме існування такої області не могло не заподіяти деякого збитку престижу світської влади. Сельджуцькі султани вимагали від халіфів, щоб в Багдаді в хутбі згадувалося їх ім'я; халіфи наполегливо їм у цьому відмовляли. Високий диван, як називався багдадський уряд, також оголошував себе джерелом влади султанів; від султанів вимагали, щоб вони надавали виняткову шану не тільки халіфу, але і його візиру.
 
Спроби ан-Насіра розширити своє невелике володіння призвели до зіткнення між ним і сельджуцьким урядом. Атабек-Ільдегізід Джехан-Пехлеван переконував султана Тогрула III (1176-1194) відняти у халіфа світську владу. За словами сучасника цих подій Равенді, прихильники султана і Атабека говорили серед народу: «Якщо халіф - імам, то його постійним заняттям має бути вчинення намазу, оскільки намаз - основа віри і найкраще з справ; першість у цьому відношенні і те, що він служить прикладом для народу, для нього достатньо. Це справжнє царювання; втручання халіфа у справи тимчасового царювання не має сенсу; їх треба доручити султанам ».
 
У 1187 року султан Тогрул відправив у Багдад посла з проханням про відновлення в місті старого сельджуцького палацу. У відповідь ан-Насір зрівняв залишки палацу із землею і вислав п'ятнадцятитисячну армію під командуванням візира Джалал ад-Діна Убейдаллаха ібн Юнуса для підтримки Атабека Кизил-Арслана, який боровся з султаном. Тогрул розбив у 1188 році халіфську армію при Дай-Марджі поблизу Хамадана і зайняв це місто. Кизил-Арслану вдалося витіснити Тогрула в регіон Урмія, і хоча султан намагався отримати допомогу від Айюбідів Салах ад-Діна і навіть відправив до Багдада в якості заручника одного зі своїх молодших синів, в 1190 році він був змушений здатися Кизил-Арслану і був ув'язнений із сином Мелик-шахом в замку поблизу Тебріза.
 
Тепер Кизил-Арслан сам претендував на султанат, але раптово упав від руки вбивці. Звільнений після дворічної ув'язнення Тогрул розбив синів Джехана-Пехлевана, однак покликаний вдовою Атабеков хорезмшах Ала ад-Дін Текеш відняв у султана Рей. Текеша, боровся за владу зі своїм братом Султан-шахом, довелося відійти в Хорезм, і 1193 року Тогрул вибив хорезмійський гарнізон з Рея. На наступний рік вже сам ан-Насир звернувся за допомогою до Хорезмшахів. 19 березня 1194 Тогрул був розбитий Текеша близько Рея і поліг у битві; його голова була відправлена ​​в Багдад.
 
== Див. також ==
1108

редагувань