Перегляд вихідного коду сторінки Росіяни в Україні

{{Росіяни}}
[[Файл:UaFirstNationality2001.PNG|thumb|400px|Найчисельніша національність в містах та районах України за переписом 2001 року]]
'''[[Росіяни]]'''&nbsp;— найбільша після [[українці]]в етнічна група в [[Україна|Україні]]. Найбільша національна меншина в Україні та у [[Європа|Європі]] і найбільша російська [[діаспора]] у [[світ]]і (2007). Другий за чисельністю народ в Україні після [[українці]]в (станом на 2006 рік).

== Історія ==

=== [[XIV століття]]&nbsp;— перша половина [[XVII століття]] ===
Від XIV до половини XVII&nbsp;ст. чисельність [[росіяни|росіян]],&nbsp;— точніше тогочасних жителів [[Велике князівство Московське|Великого Князівства Московського]] та інших російських земель,— на території теперішньої [[Україна|України]] була незначною. Здебільшого в Україні перебували тимчасово лише урядові або духовні особи та московські купці (''гості''), що жили іноді по кілька місяців у житлових приміщеннях при торговельних коморах [[Київ|Києва]], [[Чернігів|Чернігова]], [[Луцьк]]а та інших [[місто|міст]] України.

[[Файл:Ukraine-Slobozhanshchyna.png|thumb|right|350px|<small>[[Слобідська Україна|Слобожанщина]]</small>]]

Від середини XVI&nbsp;ст. почалася [[колонізація]] вільних земель [[Слобідська Україна|Слобожанщини]], у якій брали участь також московські переселенці. Це заселення відбувалося під охороною московських військових укріплень.

Одночасно із переселенням українських і білоруських [[князь|князів]], [[боярин|бояр]] та їхніх [[слуга|слуг]] на московські землі відбувалося переселення московських князів та бояр на українську територію. За царювання [[Іван IV Грозний|Івана Грозного]] до [[Велике князівство Литовське|Великого князівства Литовського]], зокрема в Україну, емігрували князі Пронський, Курбський та ін. Вони ставали на службу до [[ Великий князь Литовський|Великого князя Литовського]], що наділяв їх маєтками.

До України та [[Білорусь|Білорусі]] тікали із [[ Московська держава|Московщини]] від переслідувань московського уряду й церкви деякі церковні діячі, зокрема ті, що виступали проти офіційного вчення Московської Церкви і за що їх вважали [[єретик]]ами. Живучи на українських і білоруських землях, вони (наприклад, [[Феодосій Косой]], [[Васіян]], колишній учень [[Максим Грек|Максима Грека]] [[Артемій (ігумен)|Артемій]] та ін.) були проповідниками нового релігійного вчення, яке не визнавало [[храм]]ів, [[ікона|ікон]], [[обряд]]ів. Втікачем був також московський [[друкар]] [[Іван Федоров]]. Його переслідували московське духовенство і переписувачі книг, тож він залишив [[1566]] року [[Москва|Москву]] і переїхав на литовські землі, а згодом до [[Львів|Львова]] й [[Острог]]а, де став засновником друкарства в Україні і змінив своє прізвище на І. Федорович.

Перебування Чернігово-Сіверщини у складі [[ Московська держава|Московської держави]] у 16&nbsp;— на початку 17 ст. сприяло появі тут російських поміщиків та іншої московської людності. Серед місцевих «дітей боярських» знаходимо також росіян, нащадки яких залишилися тут і після того, як землі за [[Поляновський мир|Поляновським миром]] [[1634]] року перейшли до [[ Польсько-Литовська держава|Польсько-Литовської держави]], а потім увійшли до складу [[Гетьманщина|Козацько-Гетьманської держави]]. Згодом, після так званої [[Смутний час|Смути]], до них приєдналися різні московські [[емігрант]]и, які дістали від королів [[Жигмонт III|Жигмонта III]] і [[Володислав IV|Володислава IV]] маєтки на [[Сіверська земля|Сіверщині]]: Климови, Льовшіни, Грязнови, Салтикови та ін.; вони частково зберегли свої маєтки і після Хмельниччини, а дехто з них поріднився із українською [[Шляхта|шляхтою]] та [[Козацька старшина|козацькою старшиною]] та розчинилися в українській масі.

Певна кількість росіян, здебільшого втікачів, перебувала в козацькому війську XVI—XVII&nbsp;ст. Окремі росіяни, серед них письменники, митці та ремісники, жили по українських [[монастир]]ях, зокрема в [[Київ|Києві]]. Ченцем [[Межигірський монастир|Києво-Межигірського монастиря]] був [[Йоаким Савелов]], що згодом став московським патріархом (від [[1674]]).

Починаючи від [[1640]]-х років, до України прибували щоби вчитися в Києво-Могилянській Колегії деякі росіяни, із поміж них І. Озеров і П. Зєркальников, московський купець, що за дорученням Ф. Ртищева спровадив до Москви [[Єпіфаній (Славинецький)|Є. Славинецького]], [[Корецький-Сатановський Арсеній|А. Сатановського]] й ін. київських учених. У [[1680]]-х роках у [[Києво-Могилянська колегія|Київському Колеґіумі]] навчалися [[Каріон Істомін]], згодом начальник московського «Печатного двора», та [[Канон Зотов]], згодом видатний російський [[мореплавець]]. У Києві навчалися також діти російської знаті, що служила в Україні, серед інших сини князя [[Ромодановський Григорій Григорович|Ромодановського]], боярина П. Шеремєтєва та ін.

=== Друга половина XVII століття&nbsp;— XVIII століття ===
Ширші можливості для російської колонізації в Україні відкрилися після [[Переяславська рада|Переяславської угоди]] [[1654]] року. Початком її була поява московських воєвод і військових залог у Києві та деяких інших українських містах. Встановлена початково на 2 000 піхоти київська залога була незабаром ([[1661]] року) збільшена до 5 000. Осередком її була новозбудована фортеця у Старому Києві, навколо якої були розселені московські стрільці й [[рейтари]]; з ними жили і їхні родини.

Окрім того, тут були різні адміністративні службовці (воєводи, дяки тощо), а також ремісники та купці, в торговельну діяльність яких включилися активно московські стрільці в Києві, створюючи різними торговельними операціями досить важку конкуренцію для київського українського купецтва та міщанства. За [[Московські статті (1665)|«Московськими статтями»]] [[1665]] гетьмана [[Іван Брюховецький|І. Брюховецького]], московські залоги, кількість яких була збільшена до 11 600 війська, мали перебувати у Києві, Чернігові, Переяславі, [[Ніжин]]і, Новгороді-Сіверському, Прилуці, Полтаві та в деяких інших містах України. За гетьмана [[Мазепа Іван Степанович|Мазепи]] в гетьманській столиці [[Батурин]]і стояли постійно спочатку один, а потім три стрілецькі полки, нібито «для охорони гетьмана». Війни з [[Османська імперія|Османською імперією]] (до [[1700]]) і [[Швеція|Швецією]] ([[Велика Північна війна|Північна війна 1700&nbsp;—1721 pp.]]) і пов'язане з цим будівництво Печерської фортеці в Києві 1706 стягли на територію України чималі московські військові сили, а Полтавська поразка 1709 року спричинилася до постійного перебування значних московських військ (до 10 полків) у Гетьманщині.

Вони, як і діяльність першої [[Малоросійська колегія|Малоросійської Колегії]] з великим штабом московських урядовців, призводили до все більшого втручання московського уряду у внутрішні справи України. Російські губернатори у Києві, резиденти при гетьмані у новій столиці Гетьманщини [[Глухів|Глухові]], обер-коменданти в Києві й коменданти в полкових містах, з чималою кількістю різних урядовців-росіян&nbsp;— все це сприяло збільшенню російського елементу в Україні і зростанню його впливу.

У першій половині [[XVIII століття|XVIII]] ст. серед інших росіян, які вчилися в Києві, був російський лікар К. Щепін з Вятки. З [[1734]] року якийсь час у Києво-Могилянській Академії вчився також російський письменник і вчений [[Ломоносов Михайло Васильович|Ломоносов]].

Від часів Петра І почалося поширення російського землеволодіння в Гетьманщині й Слобожанщині. Конфісковані маєтки мазепинської старшини, і емігрантів переходили здебільшого до російських високих достойників (кн. О. Меншиков та ін.), які часто переводили до них своїх російських кріпаків, зокрема для праці на створених тут мануфактурах (Почепівська й Шептаківська полотняні фабрики).

Накинуті рос. урядом гетьманові Д. Апостолові 1728 «Рішительні пункти» дозволяли Росії купувати землі в Україні. Обмеження й заборона зовнішньої торгівлі Гетьманщини з Західною Європою і підпорядкування її контролеві російського уряду й купецтва сприяли поселенню в Україні, зокрема в Києві та в більших містах Гетьманщини, купців з Росії та їх прикажчиків (у Києві, [[1742]] жило вже 120 російських купців). Передача Україною відкупів, зокрема індуктів, російському купецтву (наприклад, віддання індукти севським купцям Шереметцовим) ще більш посилила просякання російського елементу в Україну.

Окрему групу російської масової колонізації до України становили так звані розкольники (старообрядці), які, уникаючи репресій з боку Російської Церкви та уряду, тікали в Україну, де утворили низку так званих «розкольничих» слобід на території Стародубського й Чернігівського полків. Цей рух (розпочався за гетьмана Д. Многогрішного й посилився в часи Мазепи і [[Скоропадський Павло Петрович|Скоропадського]]. Не зважаючи на протести укр. дідичів і гетьманського уряду, рос. уряд не тільки не перешкоджав цим втікачам, а, навпаки, легалізував їх становище в Україні<ref>''У подальшому ставлення до російських старообрядців дещо змінюється: царський уряд був зацікавлений у тому, аби в Лівобережній Україні не тільки існувала соціальна група росіян, але й щоб вона кількісно збільшувалася.''[http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=6&n=68&c=1561] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20150222140741/http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=6&n=68&c=1561 |date=22 лютий 2015 }}
* . История старообрядческой церкви: Краткий очерк.&nbsp;— М.: Изд-во старообрядческой Митрополии Московской и всея Руси.&nbsp;— 1991.
* . Миловидов В.&nbsp;Ф.&nbsp;Современное старообрядчество.&nbsp;— М.: «Мысль».&nbsp;— 1979.</ref><ref>Ю.&nbsp;В.&nbsp;Волошин. Урядова політика щодо російських старообрядців на Стародубщині у XVIII&nbsp;ст.'' Досить промовистою виявилася позиція імперської влади, яка фактичновиступила на боці старообрядців. Показовим є те, що вона іґнорувала інтересиукраїнських поміщиків не тільки в період лояльної політики щодо старовірів Єли-завети чи Катерини II, а й під час гонінь проти них''[http://www.history.org.ua/Journal/2006/1/2.pdf]{{Недоступне посилання|date=липень 2019 |bot=InternetArchiveBot }}</ref><ref>Мордвінцев В. Політика російської імперії щодо старообрядців у першій половині XVIII&nbsp;ст. // Укр. богослов (I&nbsp;ст. і теолог. щорічник).&nbsp;— К., 2003.&nbsp;— Вип. 2.&nbsp;— С. 254—266;Його ж. Старообрядницькі громади України другої половини XVIII&nbsp;ст. та ставлення доних влади // Соціум: альманах соціальної історії.&nbsp;— К., 2002.&nbsp;— Вип. 1.&nbsp;— С. 191—202.;Станкевич Г.&nbsp;П.&nbsp;Светская и церковная власть и старообрядцы на Черниговщине в послед-ней четверти XVII—XVIII&nbsp;вв. // Старообрядчество: история, культура, современность. Материалы.&nbsp;— М., 2002.&nbsp;— С. 31-42</ref>, передаючи в їхнє володіння землі, які вони колись одержали й заселили з дозволу дідичів та місц. адміністрації. Тим самим на півн. Гетьманщині виникли постійні рос. колонії, які, поруч з госп. (пром.) розвитком цієї території (Клинці), значно змінили її етнічний склад і характер, що великою мірою визначило долю північної Чернігівщини і сприяло відокремленню її від УРСР.

Див. також [[Російська мова в Україні]].

Окремою, вкінці, категорією російської людності, яка переходила до України впродовж [[18 століття|XVIII]] ст., були різного роду втікачі: кріпаки, військові дезертири тощо, які уникали поміщицького або урядового визиску й сподівалися хоч тимчасово знайти собі волю і захист на території Гетьманської держави, на Землях Війська Запорозького Низового, на Слобожанщині, навіть в Правобережній Україні. Частина з них змушена була повертатися назад, але чимало залишалося в Україні, зокрема на Півдні, де запорізький уряд, а згодом рос. [[адміністрація]] та місцеві дідичі, зацікавлені в скорішому заселенні цих земель, укривали втікачів і нерадо повертали їх на старі місця. Також численні рос. поміщики переводили до одержаних на південній Україні за Катерини II маєтків своїх кріпаків з метою скорішого заселення новопридбаних земель.

Число росіян на українських землях у [[18 століття|XVIII]] ст. невідоме. Фрагментарні дані виявляють, що воно було невелике, найбільше в так званій «Новоросії». Так, наприклад, в [[1763]]–[[1764]] нароках території майбутньої Херсонської губернії, у тодішній Єлисаветградській провінції, жило 4.273 росіян 20.505 українців ([[1782]]&nbsp;— 5.851 і 57.302), у Бахмутській&nbsp;— 3.891 і 12.177 (1782-го вже 12.837 і 57.302).

=== XIX століття&nbsp;— початок XX століття (до 1917) ===
Після поділів Польщі (I-[[1772]], II-[[1793]] і III-[[1795]]), а ще більше після невдалого польського повстання [[1830]]–[[1831]] деяке число росіян наплинуло на Правобережжя, на якому їх досі (за винятком Києва) майже не було. Це були чиновники й військові, значно менше купців, ремісників і дрібних заробітчан, натомість дуже мало селян. Після другого польського повстання 1863&nbsp;— 64 частину земель, сконфіскованих у польських поміщиків, російський уряд віддав росіянам.

Росіяни постійно напливали в слабозаселену південну Україну, як до міст, так і до сіл (селяни поміщицькі, державні, військові поселенці, але найбільше як вільні поселенці). Деякі з них згодом були асимільовані українським населенням, збільшеним в наслідок міграційної хвилі з Лівобережної України, Слобожанщини та Правобережної України; але там, де росіяни становили більші масиви, вони зберегли свою національність. Це тим більше, що після скасування панщини російські селяни й далі, хоч і в невеликому числі, поселювалися на півдні України.

Ліквідація Козацько-Гетьманської держави і [[Запоріжжя]] та поширення в Україні російської адміністративно-судової системи, почавши з останньої чверті [[18 століття|XVIII]] ст., відкрили ширший шлях для переселення російської людності в Україну. На українські землі посунули різного роду службовці російського походження, військовики різних рангів, російські поміщики (головно із сусідніх з Україною повітів Росії), купці, дрібні торгівці, ремісники-заробітчани тощо. Лівобережно-українські міста на деякий час втратили своє право самоврядування ([[Магдебурзьке право|магдебурзькі привілеї]]) й разом з тим мусили поступитися російським зайдам, які все більше почали прибирати до своїх рук міське господарство й суспільне життя, міське самоуправління тощо. Захопивши міцні позиції в торговельному житті Лівобережної і Південної України (за винятком великих портових міст, зокрема [[Одеса|Одеси]]), російське купецтво вже в першій половині [[19 століття|19 ст.]] посіло також чимале місце у промисловості цілої України.

За даними 1832 року, в українській капіталістичній промисловості росіяни посідали перше місце (44,6&nbsp;%; українці мали 28,7&nbsp;%), при чому в групі купецтва вони мали абсолютну більшість (52,6&nbsp;% проти 22,2&nbsp;% українців), особливо виразну у вищих ґільдіях (наприклад, у II ґільдії росіяни мали 76,9&nbsp;%, а українці лише 15,4&nbsp;%). Натомість у групі міщанства росіяни мали лише 35,5&nbsp;% (українці&nbsp;— 31,4&nbsp;%). Ця перевага російського елементу в торгово-промисловому житті України (крім Правобережжя, без Києва, де чималі впливи мали поляки й євреї), в умовах капіталістичного розвитку країни, надавала більшим українським містам [[19 століття|19 ст.]] все більше російського характеру.

Приплив росіян в Україну збільшився з 1880-х рр., коли воїни почали напливати (в основному з перенаселених центральних чорноземних губерній) до новопосталих потужних центрів важкої промисловості на [[Донбас]]і і в Дніпровському промисловому районі (деякою мірою також до Харкова). У 1897 році росіяни становили вже 68&nbsp;% робітників у великій промисловості [[Катеринославська губернія|Катеринославської губернії]]. Чималої росіян напливало в Україну на сезонні заробітки.

У світлі перепису [[1897]] (даних про кількість росіян в Україні до того часу нема) на українській суцільній етнографічній території жило 3,8&nbsp;млн росіян на 27,8&nbsp;млн всього населення, тобто вони становили 11,7&nbsp;% (у дійсності число росіян було менше, бо воно в переписі перебільшене). Тому що на українських землях в [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщині]] росіян майже не було (ледве 3 000 старовірів, т.&nbsp;зв. ''липован'' на [[Буковина|Буковині]]), то їх відсоток на українських землях у Російській Імперії становив 13,1&nbsp;% всього населення. На території 9 українських губерній їх було 2,4 млн (10,4&nbsp;% всіх), на території УРСР в межах з 1938&nbsp;— 2,1 млн (10,0&nbsp;% всіх), у сучасних межах 2,8 млн (10,5&nbsp;% всіх).

Високий відсоток росіян у містах&nbsp;— 42,3&nbsp;% від їхньої загальної кількості (частка від всієї чисельності українців у містах мешкало&nbsp;— 5,4&nbsp;%, усе міське населення України становило 12,6&nbsp;% загальної чисельності населення), 57,7&nbsp;% у селах. Серед міської людності росіяни становили 33,7&nbsp;% (українці&nbsp;— 32,5&nbsp;%), у місті з понад 100 000 меш. навіть 53,4&nbsp;% (українці&nbsp;— 12,6&nbsp;%), натомість серед сільської людності ледве 6,7&nbsp;% (українці&nbsp;— 83,0&nbsp;%; числа стосуються лише території, яка входила 1938 до складу УРСР). Найбільші міські скупчення росіян такі: Одеса, Київ, Миколаїв, Катеринослав, Херсон і значно менші: Житомир, Полтава тощо.

Всі дані за переписом 1897 наведені далі у таблиці.

{| class="standard" align="center"
|+
Перепис 1897 року
! |Місто
! |тисяч
! |відсоток
|-----
| [[Одеса]]
| 198,2
| 48,2&nbsp;%
|-----
| [[Київ]]
| 134,3
| 54,4&nbsp;%
|-----
| [[Харків]]
| 109,9
| 63,0&nbsp;%
|-----
| [[Миколаїв]]
| 61,0
| 66,3&nbsp;%
|-----
| [[Дніпро (місто)|Катеринослав]]
| 47,1
| 41,8&nbsp;%
|-----
| [[Херсон]]
| 27,9
| 47,9&nbsp;%
|-----
| [[Полтава]]
| 11,0
| 20,6&nbsp;%

|}

Географічне розміщення росіян було нерівномірне. Вони були нечисленні в давно заселеній смузі Лісостепу (за винятком Слобожанщини) і північної України, разом бл. 0,6 млн (або 3&nbsp;% всього населення), у тому ч. 134 000 у Києві. Більший відсоток росіян становили в пізніше заселених краях, як на півдні Україні, де їх було 1,2 млн (у тому ч. в Одесі 198 000) або 60&nbsp;% всього населення та на Кубані (без сх. її частини)&nbsp;— 340 000 (34&nbsp;%); 1&nbsp;млн росіян жило на Слобожанщині (у тому ч. 100 000 у Харкові), частково спільно колонізованій з українцями. Докладніше див. карту.

За своїм соціальним окладом росіяни в Україні були в усіх суспільних класах і прошарках населення. Найчисленнішою, особливо по містах, була верства чиновників&nbsp;— службовців усякого роду цивільних і військових установ. Дуже сильною, поза купецтвом і промисловцями, була верства російських землевласників (поміщиків), наділюваних земельною власністю в Україні, поміж ними колишніх офіцерів. Чимало росіян було в інтелігентських колах, зокрема серед професури і учительства вищих і середніх шкіл, а також поміж духовенством, здебільше у містах. Безустанно збільшувалася кількість не лише сезонних, але й постійних російських робітників, сприяючи дальшій русифікації більших індустріальних осередків в Україні. Окремими поселеннями в Україні жили російські селяни, спроваджувані рос. поміщиками або поселені російським урядом і ті, що вільно поселялися.

[[Файл:A RUSSIAN PEASANTS HOME.jpg|ліворуч|350пкс|Російська селянська оселя. [[1884]]]]

Сільське російське населення жило, як правило, в окремих селах або в частинах сіл, лише рідко всуміш з українцями. Російські села відрізнялися своїм виглядом від українських (інша будова хат, мало садів). Російський селянин відрізнявся також своїм побутом; його взаємини з українським селянином були стримані, мішаних російсько-українських подружь&nbsp;було мало. Цілком відокремленим життям жили російські старовіри (як від українців, так і від інших росіян); вони становили близько ⅓ загалу російських селян.

У своєму наставленні до України й українців загал росіян в Україні стояв на позиціях імперської політики, допомагаючи російському урядові здійснювати його централістичні й русифікаційні настанови. Живучи в Україні, росіяни вважали її за органічну частину єдиної російської держави, український народ трактували, як російське плем'я, його мову&nbsp;— за російський діалект і його культуру за варіант російської культури. Хоч дехто з них, любив українську природу, фольклор, літературу, мову і шанували українське минуле (козаччину).

Але навіть прихильники революційно-інтернаціональних ідей серед росіян в Україні уявляли собі їх здійснення у всеросійському масштабі, а українське прагнення за збереження своєї національності й розвиток української мови вважали за вузький, а то й шкідливий для вселюдських ідей партикуляризм. Так, російські учасники декабристського руху в Україні (див. [[Декабристи]]) відстоювали (за малими винятками) погляд, що всі народи, які входили до складу тодішньої Росії, мають стати російською нацією, тобто «русскими».

Здебільшого байдуже, або й негативно до українського питання ставилися прихильники й учасники «Народної Волі» (див. [[Народництво]]) та ліберально-конституційних рухів в Україні. Централістичні позиції обстоювали також члени російських партій, що діяли в Україні&nbsp;— Конституційно-Демократичної, Російської Соціал-Демократичної Робітничої й соціал-революціонерів. Цілком негативним було наставлення до українства й українців російських правих партій та організацій, що діяли в Україні («праві», «російські націоналісти», «Союз русского народа» тощо).

Нівеляційні щодо українства тенденції й настанови серед загалу росіян в Україні зміцнювалися під тиском російської адміністрації і за допомогою цілком [[русифікація|зрусифікованого]] шкільництва, [[Православна Церква|Православної Церкви]] і російської преси, не тільки видаваної урядовими чинниками, але й приватними особами.

Поряд з зростанням числа росіян в Україні, збільшилася також їх питома вага не лише в державно-адміністративному і соціально-економічному житті України, але й у розвитку її науки й культури. Зокрема визначна була участь росіян в науково-академічному житті України; чимало [[професор]]ів високих шкіл були російського походження. Деякі з них зробили значний вклад в українську науку: [[історик]]и [[Іконніков Володимир Степанович|В. Іконніков]], [[Голубєв Степан Тимофійович|С. Голубев]], історики літератури [[Петров Микола Іванович|М. Петров]], [[Перетц Володимир Миколайович|В. Перетц]], [[філософ]] [[Гіляров Олексій Микитович|О. Гіляров]], [[археолог]] [[Ростовцев Михайло Іванович|М. Ростовцев]], [[хімік]] [[Реформатський Сергій Миколайович|С. Реформатський]], [[фізик]] [[Косоногов Йосип Йосипович|Й. Косоногов]], [[математик]] [[Крилов Микола Митрофанович|М. Крилов]], [[ботанік]]и [[Навашин Сергій Гаврилович|С. Навашин]], [[Фомін Олександр Васильович|О. Фомін]], [[зоолог]] [[Сєверцов Олексій Миколайович|О. Сєверцов]], [[геолог]] [[Андрусов Микола Іванович|М. Андрусов]], [[хірург]] [[Кримов Олексій Петрович|Олексій Кримов]], [[офтальмолог]] [[Філатов Володимир Петрович|В. Філатов]] та багато інших. З Україною були пов'язані походженням, працею і творчістю рос. письм.: К. Рилєєв, граф. О.&nbsp;К.&nbsp;Толстой, О. Жемчужніков, М. Некрасов, М. Лєсков, В. Гаршин, А. Чехов, С. Надсон, І. Бунін, К. Треньов, М. Арцибашев; мистці Л. Жемчужніков, М. Врубель, Г. М'ясоєдов, В. Васнецов, М. Нестеров та ін.

На початку 20 століття російський православний священик Георгій Булишев здійснив етнографічні дослідження українського побуту. Результати були наведені в книзі «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях». В цій праці можна знайти оцінку росіян українцями та навпаки; розповідь про ці відносини, стосується переважно Слобожанщини:

{{Цитата|Українці, за звичаєм, називають росіян "москалями", "лапотниками", "кацапами" і ставляться до них недовірливо, навіть з якимось насміхом, вважаючи їх жадібними, брутальними, нещирими, хитрими, ледачими і мстивими. Народ уникає мати будь-яку справу з "москалем", не кажучи вже про те, щоб наймати його налужу. "Москаль", — каже він, — неодмінно обдурить, або ж доведеться з ним сваритись через його лінощі і лукавство, і тоді він накоїть тобі такого, що весь вік жалкуватимеш"}}
Хоча зустрічна оцінка була не краща:
{{Цитата|"Москалі" вважають "хохлів" брутальними, впертими і недоумкуватими.}}

=== XX століття (після 1917) ===
[[Файл:RussianLang1897ua.PNG|міні|праворуч|300пкс|Розселення російськомовного населення за переписом 1897/1900&nbsp;рр.]]
[[Файл:Russians1926ua.PNG|міні|праворуч|300пкс|Розселення росіян в УРСР за переписом 1926&nbsp;р.]]
[[Файл:EthnicRussians-1926-UkrSSR.PNG|міні|праворуч|300пкс|Розселення росіян в УРСР за переписом 1926&nbsp;р.]]
[[Файл:Russians1959ua.PNG|міні|праворуч|300пкс|Розселення росіян в УРСР за переписом 1959&nbsp;р.]]
[[Файл:Russians1989ua.PNG|міні|праворуч|300пкс|Розселення росіян в УРСР за переписом 1989&nbsp;р.]]
[[Файл:Russians2001ua.PNG|міні|праворуч|300пкс|Розселення росіян в Україні за переписом 2001&nbsp;р.]]

==== 1917—1918 роки ====
До організації українських націоналістичних сил після [[Революція 1848—1849 років у Німеччині|Березневої революції]], заходів Української Центральної Ради й українських домагань автономії для України загал росіян в Україні та їхні політичні партії ([[кадети (партія)|кадети]], [[меншовики]], [[есери]], [[більшовик]]и) поставилися негативно.

Вони також впливали на [[Тимчасовий уряд Росії|Тимчасовий уряд]] у [[Петроград]]і в напрямі, ворожому до українських домагань. Напередодні [[Всеукраїнський національний конгрес|Українського Національного Конгресу]] (17 квітня 1917) голова Київської Ради Російських депутатів П. Незлобін заявив, що домагання [[автономія|автономії]] України&nbsp;— це «удар у спину революції» і на це домагання «демократія відповість багнетами». Негативна була настанова до укр. нац.-держ. відродження загалу рос. інтелігенції, службовців, впливових пресових органів («[[Киевлянин (газета)|Киевлянин]]» і «[[Киевская Мысль]]») тощо.

Проголошення [[Перший Універсал Української Центральної Ради|І Універсалу]] (23 червня 1917) і створення [[Генеральний секретаріат Української Центральної Ради (Української Народної Республіки)|Генерального Секретаріату]] росіяни в Україні прийняли як узурпацію влади. Коли ж українська влада стала дійсністю, вони змінили свій погляд і радили Тимчасовому урядові якось порозумітися з Українською Центральною Радою.

Після [[Другий Універсал Української Центральної Ради|II Універсалу]] і порозуміння між Центральною Радою і російським Тимчасовим урядом (липень 1917) про включення до УЦР і Генерального Секретаріату представників нацменшостей, до Центральної Ради увійшли 54 російських депутати: 20 есерів, 20 меншовиків, 10 кадетів, 4 нар. соціалісти.

У Малій Раді росісйької партії мали 8 депутатів: три меншовики (М. Балабанов і українці&nbsp;— К. Кононенко й Д. [[Чижевський Дмитро|Чижевський]]), 4 есери (О. Зарубін, О. Сараджіев, І. Скловський, К. Сухових) і один кадет (С. Крупнов). Деякий час у Центр. Раді засідали також представники більшовиків (Ю. П'ятаков, В. Затонський), але 8. 11, 1917 вийшли Із неї. У Генеральному Секретаріаті були 2 представники російських партій: генеральні секретарі пошти і телеграфу О. Зарубін і для російських справ&nbsp;— Д. Одинець (роійський народний соціаліст).

При голосуванні проголошення [[Українська Народна Республіка|УНР]] в Малій Раді ([[Третій Універсал Української Центральної Ради|III Універсал]] 20 листопада 1917) утрималися: 1 меншовик і 2 есери, а представник кадетів вийшов з Малої Ради. Проти проголошення самостійности України ([[Четвертий Універсал Української Центральної Ради|IV Універсал]]) голосували, за ухвалою партії, всі меншовики, натомість роійські есери утрималися. Одинець лишився міністром для російських справ в українському уряді й після IV Універсалу.

Від самого початку їх влади в Росії більшовики в Україні (серед них переважали росіяни) виступали проти її самостійности. На наказ з Москви, вони 29 січня 1918 року започаткували повстання проти української влади в Києві, яке незабаром було придушене. У створеному більшовиками, на противагу до Центральної Ради й її Генсекретаріату, радянському урядові в Харкові, так званому [[Народний секретаріат|Народному Секретаріаті]], більшість становили росіяни і зрусифіковані українці.

До Гетьманату (квітень-грудень 1918) росіяни правих і центристських течій поставилися позитивно. Вони входили до уряду (в останньому уряді С. Гербеля навіть становили більшість) і мали великий вплив у державному апараті й армії. У травні [[1918]] постав «[[Русский Союз]]», що мав на меті об'єднати росіян в Україні для оборони й розвитку російської культури і школи (у дійсності мав антиукраїнський характер); знову діяли праві і крайньоправі російські організації.

Кількість росіян в Україні збільшилася коштом утікачів з-під влади більшовиків у Росії. Російські офіцери творили в Україні базу для Добровольчої армії [[Денікін Антон Іванович|Денікіна]]. Ці російські елементи відплинули з України після переходу влади в руки [[Директорія Української Народної Республіки|Директорії]], за якої росіяни до українського уряду вже не входили.

Назагал у визвольних змаганнях України з Росією більшість росіян, що жили в Україні, опинилась на боці більшовиків (пролетаріат) або [[Денікін Антон Іванович|Денікіна]] (переважна частина інтелігенції й буржуазія); російське селянство було переважно нейтральне.

==== 1920—1932 роки ====
Окупація України більшовиками не спричинила спершу ґрунтовних змін у національних відносинах в Україні. Серед більшості росіян в Україні, головне в державному, адміністративному й партійному апараті, переважало переконання, що змінилася тільки форма політичної влади і що Росія має залишитися неподільною і їй і далі належатиме необмежене право панування над українцями й іншими народами совітської імперії. У панівній, українській за назвою частині [[РКП(б)]]&nbsp;— [[КП(б)У]] кількісно переважали росіяни (53,6&nbsp;% у 1922) або інші національні елементи (євреї, балтійці тощо).

Зміни числа росіян в Україні в добу революції і за перші роки радянської влади докладніше не є відомі. Чимало росіян з упривілейованих за царату прошарків емігрувало за кордони СРСР (разом з тим в Україну наплинула значна кількість комуністів із Росії), занепад міст і промисловості спричинив ослаблення російського елементу в містах, але приплив росіян на Донбас тривав далі (1921-23&nbsp;— 16.000, 1924-25&nbsp;— 64.000 осіб). Докладні дані про кількість росіян, їх розміщення та демографічну характеристику дає совітський перепис 1926, зокрема для УСРР.

За цим переписом, на українській суцільній території в СРСР жило 4,2&nbsp;млн росіян (12,1&nbsp;% всього населеная; 1897&nbsp;— 13,1&nbsp;%), на території УСРР у межах з 1938&nbsp;— 2,7&nbsp;млн (9,2&nbsp;%); незначне число росіян жило у Західній Україні (бл. 60 000) та в Бесарабії (бл. 60 000).

Великий відсоток росіян жив у містах: в УСРР&nbsp;— 50,4&nbsp;% від усього їх числа (1897&nbsp;— 42,3&nbsp;%), на всіх українських етнічних землях в СРСР 40,5&nbsp;% (українців&nbsp;— 10,2&nbsp;%). Серед міської людности УСРР росіяни становили 25,1&nbsp;% (українці&nbsp;— 47,4), серед сільського&nbsp;— і 5,6&nbsp;% (українці&nbsp;— 87,6). Докладніше див. карту.

Як 1897, так і 1926 року найчисленнішими міськими скупченнями росіян були (у тис., у дужках&nbsp;— у % до всього населення): Одеса&nbsp;— 162,8 (38,7), Харків&nbsp;— 154,4 (37,0), Київ&nbsp;— 125,5 (24,4), Дніпропетровське&nbsp;— 73,4 (31,5), Сталіне&nbsp;— 59,9 (56,25), Миколаїв&nbsp;— 46,7 (37,0), Луганське&nbsp;— 31,3 (43,5); на Кубані Краснодар&nbsp;— 83,4 (51,3). Назагал найбільший відсоток росіяни становили у великих містах: у містах з населенням понад 100000&nbsp;— 33,3&nbsp;%, 50-100&nbsp;— 20,1&nbsp;%, У менших&nbsp;— 12,2&nbsp;%.

Порівняно з 1897 відсоток росіян в УСРР начебто зменшився від 10,0 до 9,2&nbsp;% (на селах від 6,7 до 5,7&nbsp;%, у містах від 33,7 до 25,1&nbsp;%); фактично зменшення числа росіян було менше, бо перепис 1897 дещо перебільшив їх кількість.

Розміщення росіян 1926 року було таке, як і 1897. Їх майже не було у Західній Україні, мінімальний відсоток (2&nbsp;%, винятково до 5&nbsp;%) вони становили в основному масиві України (єдине більше скупчення Київ); більший відсоток на чотирьох територіях: в Слобожанщині&nbsp;— бл. 25&nbsp;% (зокрема в українській частинах Курщини&nbsp;— 46&nbsp;% і Вороніжчини&nbsp;— 30&nbsp;% та в Харківщині), у південній Україні, де росіяни скупчилися переважно в приморських частинах, зокрема у містах (серед сільського населення їх було найбільше в колишній Мелітопільській окрузі&nbsp;— 24&nbsp;%), на Донбасі (зокрема в колишній Луганській&nbsp;— 42,7&nbsp;% і в українській частині колишньої Шахтинсько-Донецької 37&nbsp;% округи) та на Кубані −33,5&nbsp;% (особливо у її східній частині). Докладніше див. карти й таблицю, на якій подано кількість росіян за поодинокими краями на українській суцільній території в УСРР у тис. і у % всього населення:

{| class="wikitable"
|-
! Краї !! Всього у 1 000 !! у % !! міста у 1 000 !! у % !! села у 1000 !! у %
|-
|'''УРСР''' || 2 677 || 9,2 || 1344 || 25,1 || 1333 || 5,6
|-
|Правобережжя || 258 || 2,9 || 192 || 11,9 || 66 || 0,8
|-
|Лівобережжя || 245 || 4,3 || 78 || 13,4 || 167 || 3,2
|-
|Півд. Слобожанщина || 523 || 16,9 || 190 || 27,2 || 333 || 13,9
|-
|Степ || 798 || 14,3 || 351 || 33,1 || 447 || 9,1
|-
|Дніпровський пром. район || 214 || 8,9 || 117 || 25,1 || 97 || 5,0
|-
|Донбас || 639 || 31,4 || 416 || 48,9 || 223 || 18,8
|-
|'''РСФСР''' || 1 538 || 30,3 || 362 || 65,2 || 1 176 || 25,7
|-
|Курщина й Вороніжчина || 779 || 35,4 || 32 || 49,2 || 747 || 35,0
|-
|Донщина || 160 || 20,6 || 96 || 74,6 || 64 || 9,9
|-
|Західне Передкавказзя || 599 || 28,4 || 234 || 65,0 || 365 || 21,0
|-
|'''Разом''' || 4215 || 12,1 || 1706 || 28,8 || 2509 || 8,9
|}

Приналежність до російської національності та російської мови не покривалася, як видно з табл. (у тис. і&nbsp;— у дужках&nbsp;— у % всього населення):
{| class="wikitable"
|-
! !!Все населення !! міське !! сільське
|-
|Росіяни за національністю || 2 677 (9,2) || 1344 (25,1) || 1333 (5,6)
|-
|Особи, що вважають рос. мову рідною || 4 426 (15,2) || 2 390 (44,5) || 2 036 (8,6)
|}
Російську мову вважали за рідну 2 627 000 росіян (98,1&nbsp;% усіх), 1289000 українців (5,5&nbsp;% усіх), 356 000 євреїв (22,6 всіх) та 154 000 ін. Процес мовної русифікації охопив насамперед українську людність у містах, де 24,4&nbsp;% вважало російську мову рідною (у селах ледве 3,2&nbsp;%). З іншого боку, ледве 1,4&nbsp;% росіян вважало українську мову рідною (навіть у селах ледве 1,8&nbsp;%).

Демографічні прикмети російського і українського населення в УРСР були досить різні. Відмінною була статева й вікова будова обох народів. 1926 на 100 чоловіків припадало жінок: серед українців&nbsp;— 106,1, серед Р,&nbsp;— 100,2, тобто статева будова росіян була корисніша&nbsp;— серед них не було надміру жінок, бо росіяни зазнали за війни менших втрат, ніж українці, а в Україну постійно припливали Р.&nbsp;— переважно чоловіки у силі віку. Тому серед росіяни дорослі працездатні особи у віці 20&nbsp;— 59 років становили 51,2&nbsp;% (серед українців 43,1&nbsp;%), серед усього населення 45,3&nbsp;%, натомість менший відсоток становили діти й підлітки&nbsp;— 43,4&nbsp;% (50,6 і 49,0&nbsp;%) та старілі віком&nbsp;— 5,4&nbsp;% (6,3 і 5,7&nbsp;%).

Ще більшою була різниця між росіянами і українцями з погляду соціальної структури. Українці являли собою мало здиференційовану селянську масу, росіяни&nbsp;— здиференційовану суспільність. З сільського господарства жило 51,8&nbsp;% всіх росіян (українців&nbsp;— 90,7&nbsp;%), з промисловості&nbsp;— 20,0 (українців&nbsp;— 3,8&nbsp;%), з торгівлі&nbsp;— 3,3&nbsp;% (0,8&nbsp;%), на службовців припадало 12,2&nbsp;% (2,6&nbsp;%), на ін. професії 12,7 (2,1&nbsp;%).

Росіяни були краще освічені, ніж українці: 1926 на 100 осіб у віці від 5 років і вище письменними були: серед росіян 76,5 чоловіків, 51,2 жінок; відпопідні числа для українців&nbsp;— 66,5 і 32,5. Кількість учнів, що вчилися в початкових школах з рос. мовою навчання становила 1927&nbsp;— 14,1&nbsp;% всіх учнів (відсоток росіян в Україні&nbsp;— 8,4), у школах проф. освіти&nbsp;— 16,0&nbsp;%, у технікумах&nbsp;— 14,7&nbsp;%, на робітфаках&nbsp;— 21,5&nbsp;%. Подібні відносини існували й у сер. 1930-х pp.: 1936 росіяни становили у вузах 15,4&nbsp;%, технікумах&nbsp;— 10,3&nbsp;%, на робітфаках&nbsp;— 16,2&nbsp;%.

1926 значна кількість росіян в УРСР народилася за її межами, тобто була зайшлим елементом&nbsp;— 779 200 осіб, які нар. в РРФСР (без Казахської і Киргизької АССР), 112500 в ін. респ.; з цих прибульців (в основному Р.) 70&nbsp;% оселилося в м., 30&nbsp;% у с., 271 000 на Донбасі. Т. ч. приблизно 25&nbsp;% росіян в УРСР це зайшла людність&nbsp;— у м. ⅓, в с. бл. 15&nbsp;%, на Донбасі понад ⅓. Постійний приплив росіян в Україну при одночасній еміграції українців за межі, УРСР&nbsp;— це гол. причина збільшення відсотка росіян. Значно менше значення мав нерівномірний природний приріст людности, що був вищий в українців.

У результаті продовжуваної у 1923&nbsp;— 32 українізації рос. потенціал в Україні зменшився: частина росіян повернулася до Росії, частина асимілювалася в укр. оточенні, а ще ін. частина українців, зрусифікованих царатом, повернулася до українства. Значно зменшилося число росіян на керівних посадах у всіх ділянках життя. Так, участь росіян в адміністративному апараті на 1928-29 (у %) була така. (у дужках участь українців): сільради&nbsp;— 5,1 (87,9), селищні ради&nbsp;— 20,9 (50,9), міські ради&nbsp;— 23,9 (50,4); на районових з'їздах&nbsp;— 7,9 (82,9), окружних рад&nbsp;— 14,5 (68,6); участь в членстві КП(б)У&nbsp;— 27,5 (52,0), ЛКСМУ&nbsp;— 17,1 (64,1).

==== 1933—1989 роки ====
[[Файл:RusChange5989ua.png|thumb|right|міні|300пкс|Зміна чисельності росіян за період між переписами 1959—1989&nbsp;рр.]]
[[Файл:RusChange8901ua.png|thumb|right|міні|300пкс|Зміна чисельності росіян за період між переписами 1989—2001&nbsp;рр.]]
Процес зростання українського елементу коштом зменшення російського припинився від 1933 з розгромом українського відродження, відомим під назвою [[Постишев Павло Петрович#Робота в Україні|«постишевщини»]]. Офіційно закінченя цього періоду зафіксоване 17 з'їздом ВКП(б) (26. 1&nbsp;— 10. 2. 1934), на якому Й. Сталін проголосив український націоналізм «головною небезпекою». На цей час припадає демографічна катастрофа, спричинена большевицькою національною політикою у 1932-36 (голодомор і фізичне знищення, заслання десь-то 1&nbsp;— 2&nbsp;млн тощо). Але українство в основному зберегло завойовані у 1920-х pp. позиції аж до другої світової війни.

Сучасна етнічна група росіян в Україні сформувалася переважно завдяки міграційному допливу росіян з близьких до [[Україна|України]] губерній [[Росія|Росії]] від кінця [[XIX ст.]] до середини [[ХХ ст.]] та організованих російською владою масових переселень росіян на місце вимерлих українців і представників інших етнічних груп після [[Голодомори в Україні|голодоморів]] [[Голодомор в Україні 1921—1923|1921–1923]]<ref>''Улянич, Володимир''. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках.&nbsp;— К.: МАУП, 2004.&nbsp;— С. 5:"…уряд і партія більшовиків взяли на озброєння у війні проти українського селянства стратегію голоду. <…> другим етапом стратегії голоду було заселення спустілих сіл переселенцями із Совєтської Росії."</ref>, [[Голодомор в Україні 1932—1933|1932–1933]] та [[Голодомор в Україні 1946—1947|1946–1947]] років, а також після депортацій українців<ref>Депортації 1939—1941, 1944—1947 (із [[Операція «Вісла»|Операцією Вісла включно]]) та інших років</ref> , кримських татар<ref>[[Депортація кримських татар]]</ref>, поляків, чехів, німців та представників інших національностей. Значний вплив справила також евакуація тисяч підприємств та їх працівників 1941 року, багато із яких не повернулись в Україну, а на відбудовувані від 1943 року підприємства за «оргнабором» прибувала людність головно із Росії.
Не поверталися діти із евакуйованих з України дитячих будинків, що залишились без батьків унаслідок Голодомору 1932—1933 років.

Останній період, що розпочався від 1945, характеризувався [[Русифікація|русифікацією]] і значним напливом росіян в Україну<ref>[[Кримська Світлиця]] #15 за 07.04.2006 Імперська пастка для українців. Петро Вольвач §&nbsp;9-11 [http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3769]</ref>>.

Багато молоді з України поїхало на «освоєння цілинних земель» у 1954—1955&nbsp;рр.<ref>Даниленко В. «Інтернаціоналізація» Радянської України. [http://www.history.org.ua/XIX/k2/3_1.pdf]{{Недоступне посилання|date=липень 2019 |bot=InternetArchiveBot }}</ref>. Також часто молодих українських фахівців спрямовували на робот у Росію. Натомість до України прибувало багато росіян&nbsp;— на новозбудовані фабрики й заводи, на обсадження партійного й державного апарату, як фахові інженерно-технічні й науково-культурні кадри, пенсіонери тощо. В результаті цих процесів відсоток росіян в УРСР (у нових кордонах) збільшився вдвічі за 1927-59 pp., (Відсоток українців лише незначно підвищився, натомість відсоток національних меншостей (без росіян) обнизився від 16,5 до 6,3 (див. стор. 1 733-35). Цей процес, хоч дещо слабше, триває й далі. Між 1959 і 1970 відсоток українців знизився від 76,81 до 74,9, а відсоток росіян зріс від 16,9 до 19,4. Зміну числа росіян в УРСР видно з табл. (у тис. і у дужках у % всього населення).
{| class="standart" align="center"
|-
! !!1926 !! 1959 !! 1970
|-
|усіх росіян || 3 055 (8,1) || 7 091 (16,9) || 9126 (19,4)
|-
|у містах || 1 625 (22,2) || 5 726 (29,9) || 7 712 (30,2)
|-
|у селах || 1 430 (5,2) || 1 365 (6,0) || 1 414 (6,6)
|}
Як і історично, росіяни здебільшого мешкали у містах: 1970&nbsp;— 64,5&nbsp;% (українців&nbsp;— 45,6&nbsp;%). Вони переважали у містах південного сходу найбільш індустріалізованої частини України (у містах Донбасу, Дніпропетровського промислового району і Харківської області росіяни становили аж 60&nbsp;% всіх росіян в УРСР).
Проте в селах відсоток росіян залишався той самий&nbsp;— 5-6&nbsp;% (українців 89-90&nbsp;%), то у містах він становив 30,2&nbsp;% (українців 63,5&nbsp;%). Сильний приріст росіян (за 1960-70-ті pp. на 29,7*/", українців на 9,8&nbsp;%; 1926 припадало на 1 000 українців і росіян разом взятих. 1959—180, 1970—206) спричинений іміґраційною політикою влади; за 10-ліття 1960&nbsp;— 70 в Україну прибуло понад 1&nbsp;млн росіян, які оселилися в найбільш промислових частинах України.

{| align="right" class="standard"
|+Росіяни за переписом 2001&nbsp;р.
! |Населення
! |Кількість
! |
|-----
| align=center|міського
| align=center|7.236.704
| align=center|86.8&nbsp;%
|-----
| align=center|сільського
| align=center|1.097.437
| align=center|13.2&nbsp;%
|-----
! align=center|Всього
! align=center|8.334.141
! align=center|100.0&nbsp;%
|+
|}
Ще більше в Україні було зростання осіб, які подали російську мову як рідну. 1926 кількість росіян за мовою становила 4,5 млн (11,9&nbsp;% всього населення), 1959&nbsp;— 10,2 (24,4&nbsp;%), 1970&nbsp;— 13,3 млн (31,6&nbsp;%). З 1959 по 1970 роки зростання кількості осіб з російською рідною мовою було в 4,3 рази швидше, ніж зростання кількості осіб з українською рідною мовою. Одночасно відсоток українців, що вважали російську мову за свою рідну, зростав з 4,5&nbsp;% у 1926 до 6,5 у 1959 і до 8,5&nbsp;% у 1970.

[[Файл:Russianlang2001ua.PNG|міні|праворуч|300пкс|Частка населення, що назвало рідною мовою російську за переписом 2001&nbsp;р.]]

Російська меншість в Україні у 1950-1980-х роках, як і за часів Російської імперії<ref>Pilsudski J. Memorial Ministerstwu spraw zagranicznych w Tokio 13.07.1904 / Pisma zbiorowe: w 10 t.&nbsp;— T.2.&nbsp;— Warszawa, 1937. Ст.251</ref> мала привілейоване становище в галузі шкільництва, підготовки наукових кадрів, а також у різних ділянках культури<ref>У постанові ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1983 року "Про організацію виконання в республіці постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» російська мова в Україні ставилася в особливе, привілейоване становище.</ref>. Зростала кількість шкіл з російською мовою навчання, кількість періодичних та друкованих видань рсоійською мовою<ref>Тижневик Всеукраїнського товариства «Просвіта»
Слово просвіти. Державна мова і мови національних меншин: суспільний і правовий аспекти [http://www.slovoprosvity.com.ua/modules.php?name=News&file=print&sid=1709]
</ref><ref>див. відповідний часовий проміжок в статті [[Русифікація]]</ref>. Значною мірою, цим процесам сприяла і керуюча партія КПУ: все діловодство у керівництві КПУ й у всіх її установах провадилося російською мовою. Провідні центральні та обласні партійні видання КПУ, що виходили українською мовою, мали свої відповідники російською мовою («[[Правда Украины]]», «[[Коммунист Украины]]», «[[Робітнича газета|Рабочая Газета]]», «[[Комсомольское Знамя]]», «[[Львовская Правда]]», «[[Закарпатская Правда]]», «[[Южная Правда]]», «[[Индустриальное Запорожье]]» та ін.).

[[Файл:RussianLang-1926-UkrSSR.PNG|міні|праворуч|300пкс|Частка населення, що назвало рідною мовою російську за переписом 1926&nbsp;р.]]

[[1963]]&nbsp;р. при будові [[Київська ГЕС|Київської гідроелектростанції]] працювало бл. 75&nbsp;% робітників української національності і 20&nbsp;% російської, але на керівних посадах було тільки 11 українців і 127 росіян. Уся документація велася там російською мовою, як і на інших будовах і підприємствах.

У 1920-х pоках [[Волобуєв Михайло Симонович|Mихайло Волобуєв]] вимагав автономних прав для роїзвитку укр. екомоніки; письменник [[Некрасов Віктор Платонович|Віктор Некрасов]] у 1960-х і на початку 1970-х pp. виступав на оборону діячів українського опору, але більшість російських діячів науки, як і російського письменництва, були носіями русифікації. Рух опору в СРСР 1960-70-х pp. знайшов собі прихильників також серед частини росіян в Україні, але вони тільки частково і дуже невиразно висловили прихильне ставлення до прагнень українського народу.

=== З 1989 року ===
Починаючи з кінця 1980-х років&nbsp;— початку Перебудови, пробудження національної самосвідомості українців, а особливо&nbsp;— з утвердженням 1991&nbsp;р. незалежності, спричинило зменшення числа росіян. Причинами були по-перше, повернення частини росіян у Росію, по-друге, виїзд частини росіян у країни Заходу, по-третє, суто демографічні причини, по-четверте, зростання самосвідомості українців&nbsp;— частина українців при переписах 1970, 1989 років вказувала свою національність як «росіяни», але після 1991&nbsp;р. майже усі вони знову почали ідентифікувати себе як українці. Тож перепис 2001&nbsp;р. показав зменшення числа росіян на 3 мільйони.

Найбільше кількість росіян скоротилася у областях Західної України&nbsp;— Волинська область з 46 900 до 25 132, Закарпатська з 49 458 до 30 993, Івано-Франківська з 57 005 до 24 925, Львівська з 195 116 до 92 565, Рівненська з 53 634 до 30 129, Тернопільська з 26 610 до 14 194, Чернівецька з 63 066 до 37 881. У Вінницькій, Хмельницькій, Житомирській, Черкаській, Чернігівській, Київській областях кількість росіян скоротилася на 30&nbsp;— 50&nbsp;%&nbsp;— найбільше у Житомирській&nbsp;— з 121 443 до 68 851 осіб.

'''Чисельність та частка росіян у населенні регіонів України за даними перепису 2001&nbsp;р.'''<ref>Всеукраїнський перепис населення 2001&nbsp;р.&nbsp;— [http://pop-stat.mashke.org/ukraine-ethnic2001.htm Національний склад населення регіонів]</ref>

{| class="standard"
!||населення||росіян||%<br/> населення регіону||%<br/>чисельності<br/> росіян в Україні
|-
| [[Донецька область]]||4 825 563||1 844 399||&nbsp;38,2&nbsp;%||&nbsp;22,1&nbsp;%
|-
| [[Автономна Республіка Крим]]||2 024 056||1 180 441||&nbsp;58,3&nbsp;%||&nbsp;14,2&nbsp;%
|-
| [[Луганська область]]||2 540 191||991 825||&nbsp;39,0&nbsp;%||&nbsp;11,9&nbsp;%
|-
| [[Харківська область]]||2 895 813||742 025||&nbsp;25,6&nbsp;%||&nbsp;8,9&nbsp;%
|-
| [[Дніпропетровська область]]||3 561 224||627 531||&nbsp;17,6&nbsp;%||&nbsp;7,5&nbsp;%
|-
| [[Одеська область]]||2 455 666||508 537||&nbsp;20,7&nbsp;%||&nbsp;6,1&nbsp;%
|-
| [[Запорізька область]]||1 926 810||476 748||&nbsp;24,7&nbsp;%||&nbsp;5,7&nbsp;%
|-
| [[Київ]]||2 566 953||337 323||&nbsp;13,1&nbsp;%||&nbsp;4,0&nbsp;%
|-
| [[Севастополь]]||377 153||269 953||&nbsp;71,6&nbsp;%||&nbsp;3,2&nbsp;%
|-
| [[Миколаївська область]]||1 262 899||177 530||&nbsp;14,1&nbsp;%||&nbsp;2,1&nbsp;%
|-
| [[Херсонська область]]||1 172 689||165 211||&nbsp;14,1&nbsp;%||&nbsp;2,0&nbsp;%
|-
| [[Сумська область]]||1 296 763||121 655||&nbsp;9,4&nbsp;%||&nbsp;1,5&nbsp;%
|-
| [[Полтавська область]]||1 621 207||117 071||&nbsp;7,2&nbsp;%||&nbsp;1,4&nbsp;%
|-
| [[Київська область]]||1 821 061||109 322||&nbsp;6,0&nbsp;%||&nbsp;1,3&nbsp;%
|-
| [[Львівська область]]||2 605 956||92 565||&nbsp;3,6&nbsp;%||&nbsp;1,1&nbsp;%
|-
| [[Кіровоградська область]]||1 125 704||83 929||&nbsp;7,5&nbsp;%||&nbsp;1,0&nbsp;%
|-
| [[Черкаська область]]||1 398 313||75 577||&nbsp;5,4&nbsp;%||&nbsp;0,9&nbsp;%
|-
| [[Житомирська область]]||1 389 293||68 851||&nbsp;5,0&nbsp;%||&nbsp;0,8&nbsp;%
|-
| [[Вінницька область]]||1 763 944||67 501||&nbsp;3,8&nbsp;%||&nbsp;0,8&nbsp;%
|-
| [[Чернігівська область]]||1 236 065||62 207||&nbsp;5,0&nbsp;%||&nbsp;0,7&nbsp;%
|-
| [[Хмельницька область]]||1 426 649||50 686||&nbsp;3,6&nbsp;%||&nbsp;0,6&nbsp;%
|-
| [[Чернівецька область]]||919 028||37 881||&nbsp;4,1&nbsp;%||&nbsp;0,5&nbsp;%
|-
| [[Закарпатська область]]||1 254 614||30 993||&nbsp;2,5&nbsp;%||&nbsp;0,4&nbsp;%
|-
| [[Рівненська область]]||1 171 445||30 129||&nbsp;2,6&nbsp;%||&nbsp;0,4&nbsp;%
|-
| [[Волинська область]]||1 057 214||25 132||&nbsp;2,4&nbsp;%||&nbsp;0,3&nbsp;%
|-
| [[Івано-Франківська область]]||1 406 129||24 925||&nbsp;1,8&nbsp;%||&nbsp;0,3&nbsp;%
|-
| [[Тернопільська область]]||1 138 500||14 194||&nbsp;1,2&nbsp;%||&nbsp;0,2&nbsp;%
|}

=== Динаміка чисельності ===
[[Файл:Russians2001ua2.PNG|міні|праворуч|280пкс|Чисельність росіян в Україні за регіонами за переписом 2001 року]]

{| align="left" class="standard"
|+Динаміка чисельності росіян на території України<ref>''Кабузан В. М.'', «Украинцы в мире. Динамика численности и расселения»&nbsp;— {{М.}}, 2006 г. {{ref-ru}}</ref><br/>
! |Рік
! |Чисельність, тис.
! |Частка,%
|-----
| 1795
| align=center| 249
| align=center| 2,4&nbsp;%
|-----
| 1858
| align=center| 458
| align=center| 3,5&nbsp;%
|-----
| 1926
| align=center| 2707
| align=center| 7,3&nbsp;%
|-----
| 1939
| align=center| 4886
| align=center| 11,8&nbsp;%
|-----
| 1959
| align=center| 7091
| align=center| 16,9&nbsp;%
|-----
| 1970
| align=center| 9126
| align=center| 19,4&nbsp;%
|-----
| 1979
| align=center| 10472
| align=center| 21,1&nbsp;%
|-----
| 1989
| align=center| 11346
| align=center| 22,1&nbsp;%
|-----
| 2001
| align=center| 8334
| align=center| 17,3&nbsp;%
|+
|}
{{-}}
[[Файл:UkraineNativeRussianLanguageCensus2001detailed.png|thumb|right|міні|300пкс|Частка населення сільських, селищних та міських рад, що назвало рідною мовою російську за переписом 2001 року]]

== Мова ==
За [[Перепис населення України 2001|переписом 2001 року]], серед росіян України вказали на вільне володіння мовами:<ref>[http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/nationality_population/nationality_popul5/ Перепис 2001 року. Розподіл населення окремих національностей за іншими мовами, крім рідної, якими володіють]</ref><ref>[http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/nationality_population/nationality_popul1/ Перепис населення 2001 року. Розподіл населення за національністю та рідною мовою.]</ref>
* [[Російська мова|російською]]&nbsp;— 98,9&nbsp;%
* [[Українська мова|українською]]&nbsp;— 58,8&nbsp;%

== Див. також ==
* [[Русифікація України]]
* [[Російська мова в Україні]]

== Примітки ==
{{примітки|2}}

== Джерела та література ==
* ''Галушко К. Ю.'' [http://www.history.org.ua/?termin=Rosiiany_Ukraini Росіяни в Україні] // {{ЕІУ|9|334}}
{{refbegin|2}}
* {{ЕУ}}
* ''Rittich A.'' Ethnographie des russischen Reiches (з картою 1 : 3 700 000) Peterm. Mitteil. Suppl. Ґота 1878;
* ''Лазаревский А.'' Описание Старой Малороссии, тт. І&nbsp;— III. K. 1888;
* ''Клепатский П.'' Очерки по истории Киевской земли, т. І. Одеса 1912;
* ''Рудницький С.'' Огляд нац. території України. [[Берлін]] 1923;
* ''Равич-Черкасский М.'' История Коммунистйческой Парти (б) Украины. X. 1923;
* ''Андріяшев О.'' Нарис історії колонізації Київ. землі. Київ та його околиця. К. 1926;
* Всесоюзная Коммунистическая Партив (б). Социальный и национальный состав ВКП(б). Итоги всесоюзной партийной переписи 1927 г. М. 1928;
* ''Гирчак Е.'' На два фронта в борьбе с национализмом. М. 1930;
* ''Олєсєвич Т.'' Статистичні табл. укр. населення СССР за переписом 17 грудня 1926&nbsp;р. В. 1930;
* ''Скрипник М.'' Статті й промови, т. І&nbsp;— II. X. 1930&nbsp;— 31;
* Укр. людність СССР. В. 1931;
* ''Кубійович В.'' Територія і людність укр. земель. Л. 1935;
* ''[[Грушевський Михайло Сергійович|Грушевський М.]]'' Історія України-Руси. тт. V&nbsp;— VI, [[Нью-Йорк]] 1955;
* ''Polonska-Vasylenko N.'' The Settlement of the Southern Ukraine. (1750&nbsp;— 1775). The Annals UVAN, т. IV&nbsp;— V. Нью-[[Йорк]] 1955;
* Історія Києва, т. І, К. 1959;
* ''Мишко Д.'' Укр.-рос. зв'язки в XIV&nbsp;— XVI&nbsp;ст. К. 1959;
* ''Шевченко Ф.'' Політ. та екон. зв'язки України з Росією в сер. XVII&nbsp;ст. К. 1959;
* ''Соловый Д.'' Людність України за сорок років, ж. Вільна Україна, чч. 24&nbsp;— 27. [[Детройт]] 1961;
* Итоги всесоюзной переписи населення 1959 года. Украинская ССР. М. 1962;
* ''Кубійович В.'' Нац. склад населення Радянської України в світлі совєтських переписів з 17. 12. 1926 і 15. 1. 1959. ЗНТШ, CLXIX. [[Париж]] 1962;
* ''Махнова Г.'' Численність і склад укр. населення Росії в 60-х pp.&nbsp;XVIII&nbsp;ст. Укр. Іст. Журн., ч. 2. К. 1965;
* ''Наулко В.'' Етнічний склад населення Укр. РСР. К. 1965;
* ''[[Олексюк Мирослав Миронович|Олексюк М.]]'' Торжество іст. справедливости. Л. 1968;
* ''Чорновіл В.'' Лихо з розуму. Париж 1968;
* ''[[Дружиніна Олена Йоасафівна|Дружинина Е.]]'' Южная Украина в 1800&nbsp;— 1825 гг. М. 1970;
* ''Кабузан В.'' Чисельність та нац. склад населення Новоросії в 60-80-х роках XVIII&nbsp;ст. Укр. іст.-геогр. збірник. Випуск І. К. 1971;
* ''Ohloblyn О.'' A History of Ukrainian Industry. [[Мюнхен]] 1971;
* ''Кубійович В.'' Нац. склад населення УРСР за переписом 1970. Сучасність, ч. 9. Мюнхен 1971;
* ''Куличенко М.'' Национальные отношения в СССР и тенденции их развития. М. 1972;
* Укр. Вісник, випуск VI. Париж&nbsp;— Балтімор 1972;
* ''Дробижев В.'' та ін. Историческая география СССР. М. 1973;
* ''Левицький Б.'' Росіяни у союзних республіках, ж. Укр. Самостійник, ч. 195&nbsp;— 96. Мюнхен 1973.
* ''Штепа П.'' Українець і москвин.&nbsp;— Дрогобич: Видавнича фірма[http://www.vidrodzhenia.org.ua/index.htm «Відродження»], 2002.&nbsp;— 688 с.
* ''Панашенко В''. [http://www.history.org.ua/?encyclop&termin=Komendanty_v_Getmanshchyni Коменданти російські в Гетьманщині 18 ст.] // {{ЕІУ|4|469}}
* Итоги всесоюзной переписи населення 1970 года.&nbsp;— М., 1973.&nbsp;— Т. IV.
{{refend}}

== Посилання ==
{{Вікіцитати1}}

{{Народи Криму}}
{{Національні меншини України}}
{{Українсько-російські відносини}}
{{DEFAULTSORT:Росіяни в Україні}}
{{Населення України}}

[[Категорія:Історія України]]
[[Категорія:Народи України]]
[[Категорія:Національні меншини]]
[[Категорія:Росіяни]]
[[Категорія:Українсько-російські відносини]]
[[Категорія:Російська діаспора в Україні|*]]
[[Категорія:Російська діаспора|Україні]]