Перегляд вихідного коду сторінки Реформація

{{Реформація}}
{{Протестантизм}}
{{Мовні помилки|дата=березень 2011}}
'''Реформа́ція''' (від {{lang-la|reformátio}}&nbsp;— перетворення, виправлення)&nbsp;— церковно-релігійні й суспільно-політичні течії, спрямовані проти католицької церкви, на повернення до [[Біблія|біблійних]] джерел [[Християнство|християнства]]. Набували форми релігійної боротьби проти [[католицизм|католицької церкви]] і [[Папа Римський|папської влади]].

Реформацію пов'язують з іменами [[Мартін Лютер|Мартіна Лютера]], [[Жан Кальвін|Жана Кальвіна]] та [[Цвінглі Ульріх|Ульріха Цвінглі]]&nbsp;— і відповідно називають [[Лютеранство|лютеранською]], [[Протестантизм|протестантською]] або [[євангелізм|євангелічною]].

Передумовою до Реформації була криза папства у 14–15 ст.&nbsp;— [[західна схизма]]. Рух із церковного поступово переростав у суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень [[Констанцький собор|Констанцького собору]] [[1414]]–[[1418]] років ([[Мартин V|папа Мартин V]]) і особливо [[Флорентійський Собор|Базельсько-Флорентійського собору]] [[1431]]–[[1449]] років ([[Євгеній IV|папа Євгеній IV]]), а також [[Віденський конкордат|віденського конкордату]] [[1448]] року щодо [[Німеччина|Німеччини]] між римсько-німецьким кайзером [[Фрідріх III Габсбурґ|Фрідріхом ІІІ]] і папою [[Миколай V|Миколаєм V]].

Безпосереднім початком Реформації вважають поширення [[Мартін Лютер|Лютером]] персональних листів-звернень, в яких він доводив, що [[спасіння]] та Божа милість досягаються завдяки [[віра|вірі]], а не [[Сповідь|сповіді]] в [[гріх]]ах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською [[25 жовтня]] [[1517]] року в місті [[Віттенберг|Віттенберзі]] заклику до [[теологія|теологічної]] дискусії у вигляді [[95 тез]], в яких йшлося про гріх та [[кара|кару]], і особливо критикувалась торгівля [[індульгенція]]ми.

Ініційований Мартіном Лютером, церковно-релігійний рух спричинив розрив єдності західно-європейської [[Християнська церква|церкви]]&nbsp;— появу національних церковних спільнот та виникнення нової теологія|теології протестантизму.

Основою цієї теології стали, так звані, [[П'ять основ протестантського богослів'я|Quinque sola]]&nbsp;(«П'ять „тільки“»), а саме, [[Sola scriptura]] («тільки Писанням»), [[Sola gratia]] («тільки благодаттю»), [[Sola fide]] («тільки вірою»), [[Solus Christus]] («тільки Христос») та [[Soli Deo gloria]] («тільки Богу слава»). Приймаються також положення [[Нікейсько-Царгородський Символ віри|Нікейсько-Царгородського Символу віри]], з певними відмінностями в тлумаченні цих положень, в порівнянні з тлумаченням Символу віри в [[Православ'я|православ'ї]] та католицизмі.

== Причини ==
У XVI&nbsp;ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни та країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви&nbsp;— Реформація (від лат. reformatio&nbsp;— перетворення, виправлення). Представники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість «спасіння» віруючих «добрими ділами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами), культ святих, ікони, обов´язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому, висувалася вимога до національних церков, не підпорядкованих римській курії, проводити богослужіння рідною мовою. Джерелом віровчення послідовники реформаційного руху вважали саме лише Святе Письмо (Біблію) і відкидали Священний Переказ (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).

Ідея реформації церкви «носилася у повітрі» в добу Гуманізму й Відродження так само, як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517&nbsp;р. Лютер представив до загального розгляду 95 тез проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Ним був написаний для церкви новий катехізис.

Лютерівське вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 p., коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали громадянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.

Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Отже, діяльність Лютера спричинила до розколу в єдності західнохристиянського світу.[[Файл:Alexander VI caricature.gif|left|thumb|Середньовічна карикатура на [[Олександр VI|Олександра VI]]: Я є Папа]]
Протягом усього [[Середньовіччя]] церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в панівний на Заході [[Феодалізм|феодальний лад]]. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно до того, як у світському феодальному суспільстві вибудовувались різні категорії сеньйорів і [[васалітет|васалів]]&nbsp;— від короля (верховного сеньйора) до [[лицар]]я, так і члени [[клір]]у сходили вниз за феодальними ступенями від [[Папство|Папи]] (верховного первосвященика) до парафіяльного [[кюре]]. Як великий феодал церква в різних державах Європи володіла до <sup>1</sup>/<sub>3</sub> обсягу всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю [[Кріпацтво|кріпаків]], застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали<ref name="гобрій">Гобрій, І. Лютер&nbsp;— С. 5—18</ref>. Узурпувавши таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала [[ідеологія|ідеологію]] феодального суспільства, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. [[Монархія|Монархи]] Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.

Феодальна католицька церква, що була ідейною [[санкція|санкцією]] середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа&nbsp;— феодальний лад. Але вже в [[XIV століття|XIV]]-[[XV століття]]х, спочатку в Середній Італії і [[Фландрія (історична область)|Фландрії]], а з кінця XV століття і по всій Європі, почав формуватися новий [[соціальний клас]], що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної [[гегемонія|гегемонії]],&nbsp;— [[буржуазія]]. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від [[християнство|християнства]], але їй було потрібне зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від [[католицизм]]у перш за все простотою та дешевизною: [[меркантильність|меркантильній]] буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величні собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати й примножувати свої підприємства. Відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою, вся дорога організація церкви з її [[Папство|Папою]], [[кардинал]]ами, [[єпископ]]ами, [[монастир]]ями й церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йшла назустріч національній буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на деякий час врятована від загибелі. У Німеччині, наприклад, де центральна влада була примарною і [[Римська курія]] отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойна поведінка первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювала, адже їхні настанови для простих людей, пов'язані з невибагливістю та утриманням від розкоші, йшли в розріз з їхнім власним життям. Не останню роль відіграла також торгівля [[індульгенція]]ми, безсоромний продаж яких викликав обурення щирих вірян.

Крім економічного і національного гніту передумовою Реформації послужили [[Ренесансний гуманізм|гуманізм]] і змінене інтелектуальне середовище Європи. Критичний дух [[Епоха Відродження|епохи Відродження]] дозволив по-новому поглянути на всі явища культури, в тому числі й на релігію. Акцент Відродження на індивідуальність і особисту відповідальність допоміг критично переглянути церковну структуру, а мода на давні рукописи та першоджерела звернула увагу людей на суперечності між першохристиянством і сучасною церквою. Люди з пробудженим розумом і мирським світоглядом ставали критично налаштованими до тодішнього релігійного життя в особі католицької церкви.

=== Попередники ===
[[Файл:Jwycliffejmk.jpg|thumb|Джон Вікліф|left]]
Економічний тиск, помножений на утиски національних інтересів, викликав ще в [[XIV]] столітті протест проти [[Авіньйонський полон пап|авіньйонських пап]] в Англії. Виразником невдоволення мас тоді став [[Джон Вікліф]], професор [[Оксфордський університет|Оксфордського університету]], що проголосив необхідність знищення всієї папської системи і [[Секуляризація (історія)|секуляризації]] монастирсько-церковної землі<ref>Лозинський С.&nbsp;Г.&nbsp;Історія папства.&nbsp;— С. 165</ref>. Вікліф з огидою ставився до «полону» та [[Західна схизма|розколу]] і після [[1379]] почав виступати проти [[догматизм]]у римської церкви з революційними ідеями. У 1379 році він зазіхнув на авторитет Папи Римського, висловивши у своїх творах ідею про те, що [[Ісус Христос|Христос]], а не [[Папа Римський]], є главою церкви. Він стверджував, що [[Біблія]], а не церква, є єдиним авторитетом вірянина і що церкву треба будувати за образом [[Новий Заповіт|Нового Завіту]]. Щоб підкріпити свої погляди, Вікліф зробив Біблію доступною людям їхньою рідною мовою. До [[1382]] року він завершив перший повний переклад Нового Заповіту англійською мовою. Миколай Герфордський завершив переклад більшої частини [[Старий Заповіт|Старого Заповіту]] англійською мовою в [[1384]] році. Таким чином, вперше англійці мали повний текст Біблії своєю рідною мовою. Вікліф пішов ще далі і в 1382 році виступив проти [[догмат]]у про передіснування, хоча римська церква вважала, що сутність елементів змінюється при незмінній зовнішній формі. Вікліф стверджував, що речовина елементів залишається незмінною, що Христос є духовно присутнім під час цього таїнства і його можна відчути вірою. Прийняти погляд Вікліфа означало визнати, що священик не може впливати на спасіння людини шляхом заборони їй приймати тіло і кров Христа під час [[Євхаристія|євхаристії]]. Хоча погляди Вікліфа були засуджені в [[Лондон]]і й у [[Рим]]і, його вчення про рівність у церкві було застосоване до економічного життя селянами і сприяло селянському повстанню 1381 року. Студенти з [[Чехія|Чехії]], що навчалися в Англії, перейняли його вчення й привезли до себе на батьківщину, де воно стало підґрунтям для ідей [[Ян Гус|Яна Гуса]]<ref>Керні, Е. Дорогами християнства. Історія церкви.&nbsp;— С. 145—146</ref>.

Чехія тоді переживала засилля німецького духовенства, яке прагнуло придбати ділянки на [[Кутна Гора|Куттенберзьких]] копальнях<ref>Лозинський С.&nbsp;Г.&nbsp;Історія папства.&nbsp;— С. 187</ref>. [[Ян Гус]], пастор Віфлеємської каплиці, що навчався в [[Карлів університет|Празькому університеті]] і близько [[1409]] року став його [[ректор]]ом, читав твори Вікліфа і засвоїв його ідеї. [[Проповідь|Проповіді]] Гуса припали на час підйому чеської національної свідомості, виступів проти влади [[Священна Римська імперія|Священної Римської імперії]] в Чехії. Гус пропонував реформу церкви в Чехії, подібну до тієї, яку проголошував Вікліф<ref>Керні, Е. Дорогами християнства. Історія церкви.&nbsp;— С. 146</ref>. Прагнучи спинити народне невдоволення, імператор [[Сигізмунд (імператор Священної Римської імперії)|Сигізмунд I]] і Папа Римський [[Мартін V (папа римський)|Мартін V]] ініціювали [[Констанцький собор|церковний собор у Констанці]], на якому [[Ян Гус]] і його сподвижник [[Ієронім Празький]] були проголошені [[єресь|єретиками]] і спалені на багатті. Єретиком проголосили й Джона Вікліфа<ref>Лозинський С.&nbsp;Г.&nbsp;Історія папства.&nbsp;— С. 192</ref>.

== Лютеранська реформація ==

=== Реформація в Німеччині ===

==== Початок Реформації в Німеччині ====
[[Файл:Diet of Worms.jpg|right|thumb|Лютер на [[Вормський рейхстаг|Вормському рейхстазі]]]]

У Німеччині, яка на початок {{s|[[XVI століття]]}} (1517р) все ще залишалася політично роздробленою, невдоволення церквою поділяли практично всі стани: селян розоряла [[церковна десятина]] і посмертні побори, продукція ремісників не могла конкурувати з продукцією монастирів, яка не оподатковувалася, церква розширювала свої земельні володіння в містах, погрожуючи перетворити містян у довічних боржників<ref>
{{Книга
 | Автор = {{s|Ермолаев, В. А.}}
 | Заголовок =Гейльброннская программа: Программа немецкого радикального бюргерства в крестьянской войне 1525 года
 | Відповідальний =
 | Видання =
 | Місце = Саратов
 | Видавництво =Издательство Саратовского университета
 | Рік = 1986
 | Тому =
 | Сторінок = 262
 | Сторінки = 68-69
 | Isbn =
 | Наклад =
}}
</ref>. Все це, а також величезні суми грошей, які Ватикан вивозив з Німеччини<ref>Лютер називає («До християнського дворянства …») суму {{s|300 тис. [[гульден]]ів}}, які папський двір щороку одержував з Німеччини</ref>, і моральний занепад духовенства, послужило приводом до виступу [[Мартін Лютер|Мартіна Лютер]]<nowiki/>а.

У них доктор богослов'я виступав проти продажу [[Індульгенція|індульгенцій]] і влади Папи над відпущенням гріхів. У своєму вченні він проголошував, що церква і [[духовенство]] не є посередником між людиною і Богом. Він оголосив помилковими претензії папської церкви на те, що вона може давати людям за допомогою [[таїнство|таїнства]] «[[відпущення гріхів]]» «[[порятунок душі]]» шляхом особливих повноважень від Бога, якими вона нібито наділена. Основне положення, яке висунув Лютер, наголошувало, що людина досягає «[[спасіння душі]]» (або «виправдання») не через церкву та її обряди, а за допомогою віри, дарованої їй безпосередньо Богом<ref name="сказкін">
{{Книга
 | Автор = {{s | Смирин, М. М.}}
 | Частина = Германия в XVI и в начале XVII в.
 | Заголовок = История средних веков в двух томах
 | Відповідальний =Под ред. {{s|С. Д. Сказкина}}
 | Видання = 2-е изд
 | Місце = М.
 | Видавництво = Высшая школа
 | Рік = 1977
 | Тому = 2
 | Сторінки = 48-90
 | Сторінок = 325
 | Наклад = {{s | 50 000}}
}}
</ref>.

Також Лютер спростував авторитет [[Святий Переказ|Святого Переказу]], тобто постанов церкви і папських декретів, відводячи роль єдиного джерела релігійної істини [[Біблія|Святому Письму]]<ref name="сказкін"/>.

[[Папство]] спочатку не виявило особливої занепокоєності його виступом. Сутички між різними [[Чернечий орден|чернечими орденами]] не були рідкісним явищем, а отже й цього разу Папа вважав це «чернечою сваркою». Однак Лютер, заручившись підтримкою [[Фрідріх III (курфюрст Саксонії)|Фрідріха III]], [[курфюрст]]а [[Саксонія (курфюршество)|Саксонського]], не поступався надісланим папським емісарам, у той же час зобов'язуючись не поширювати свої ідеї за умови, що мовчання будуть зберігати і його противники<ref>{{s|''Кернс Э.''}} Дорогами христианства.&nbsp;— С. 168.</ref>.

Однак події на [[Лейпцизький диспут|Лейпцизькому диспуті]] змусили його перервати мовчання. Висловивши підтримку [[Ян Гус|Яну Гусу]] і недовіру церковному собору, що засудив його, Лютер прирік себе на прокляття і розрив відносин з церквою. Наступним кроком було те, на що до цього практично ніхто не наважувався: {{s|[[10 грудня]]}} {{s|[[1520]] року}} на очах великого натовпу громадян Лютер спалив Папську [[Папська булла|буллу]], в якій засуджувалися його погляди. Тут у справу втрутилася світська влада. Новообраний імператор [[Священна Римська імперія|Священної Римської імперії]] [[Карл V (імператор Священної Римської імперії)|Карл V]] викликав Лютера на [[імперський сейм]] у [[Вормс]]і з метою переконати його відмовитися від своїх поглядів. Це нагадувало події сторічної давнини, коли подібну спробу зробив [[Сигізмунд (імператор Священної Римської імперії)|Імператор Сигізмунд]] відносно Гуса. Лютеру дали два дні, щоб відповісти на питання про те, чи готовий він відмовитися від своїх переконань. Наприкінці другого дня Лютер, стоячи перед імператором, оточеним верховними світськими і духовними правителями Німеччини, відповів: «''На тому стою. Не можу інакше. Хай допоможе мені Бог''». Шляху назад більше не було. Згідно з [[Вормський едикт|Вормським едиктом]], Лютер був оголошений поза законом на території Священної Римської імперії.

==== Другий етап Реформації ====
Після [[Вормський едикт|Вормського едикту]] почалися перші [[репресія|репресії]] проти прихильників Лютера. Так, папський [[Папський легат|легат]] [[Джіроламо Алеандер]], який і сприяв прийняттю імператором цього рішення, після сейму попрямував до [[Нідерланди|Нідерландів]], де за його намовою спалили двох ченців, які стали першими мучениками Реформації.

Фрідріх III вирішив не залишати свого професора без захисту. Для цього група людей курфюрста по дорозі з Вормса викрала Лютера, причому сам Фрідріх не знав, де перебуває Лютер, щоб не брехати, якщо імператор [[Карл V (імператор Священної Римської імперії)|Карл V]] його запитає про це<ref>Geoffrey Elton,''Reformation Europe: 1517—1559,''London: Fontana, 1963, 53; Diarmaid MacCulloch,''Reformation: Europe's House Divided, 1490—1700,''London: Allen Lane, 2003, 132.</ref>. Лютера помістили у віддалений [[замок Вартбург]], де про його перебування знав тільки секретар [[курфюрст]]а [[Георг Спалатін]]. У Вартбурзі Лютер зайнявся перекладом спершу [[Новий Заповіт|Нового Завіту]], а потім і всієї [[Біблія|Біблії]] німецькою мовою.

Разом з цим у Німеччині виступ Лютера на [[Вормський рейхстаг|Вормському рейхстазі]] сколихнув широкі народні маси, які виходячи зі своїх станових інтересів по-різному трактували вчення Лютера.

За відсутності Мартіна, в місті [[Віттенберг]] розгорнувся бюргерський рух, на чолі якого стали {{нп|Андреас Карлштадт||de|Andreas Bodenstein}} і {{нп|Габріель Цвіллінг||de|Gabriel Zwilling}}. Учасники цього руху вимагали негайних радикальних перетворень, зокрема засуджували католицькі [[Меса (богослужіння)|меси]], схвалювали ліквідацію чернечих [[Обітниця|обітниць]] і вихід ченців з монастирів<ref name="голубкін">{{книга
| Автор = Голубкіна, Ю.А.
| Заголовок = Соціально-політичні погляди та позиція Мартіна Лютера під час другого періоду ранньобуржуазної революції в Німеччині (1521-1524 рр.).
| Місце = Харків
| Видавництво = Автореф. дис.
| Рік = 1976
| Сторінок = 26
}}</ref>, часто при цьому висловлюючи своє невдоволення у формі погромів католицьких храмів. На противагу «тілесному заколоту» Цвіллінга і Карлштадта, Лютер запропонував ідею «духовного заколоту» (мирного шляху Реформації), яка не отримала широкої підтримки серед населення<ref name="голубкін"/>.

Протягом цього часу у Лютера були вагомі підстави сподіватися на втілення своєї ідеї «духовного заколоту»: імперське правління всупереч папській буллі 1520&nbsp;року і [[Вормський едикт|Вормському едикту]] 1521 року не забороняло реформаторські «нововведення» остаточно і безповоротно, переносячи остаточне рішення на майбутній рейхстаг чи церковний собор. Рейхстаги відкладали розгляд справи до скликання церковного собору, лише забороняючи Лютеру друкувати нові книги.

Однак слідом за рухом радикального бюргерського угруповання, що супроводжувався стихійними виступами народних мас, у країні відбувся виступ імперського лицарства. У [[1522]] році частина лицарів на чолі з [[Ульріх фон Гуттен|Ульріхом фон Гуттеном]] і {{нп|Франц фон Зіккінген|Францом фон Зіккінгеном|de|Franz von Sickingen}}, незадоволені своїм становищем в імперії, підняли [[Лицарська війна|повстання]], проголосивши себе продовжувачами справи Реформації. Завдання піднятому Реформацією руху Гуттен бачив у тому, щоб підготувати весь німецький народ до такої війни, яка приведе до піднесення лицарства і перетворення його в панівну політичну силу у визволеній від римського засилля імперії<ref name="сказкін"/>. Дуже швидко лицарське повстання було придушене, але воно показало, що прагнення Лютера здійснити Реформацію мирним шляхом вже не здійсняться. Доказом цього стала [[Селянська війна в Німеччині|Селянська війна]] на чолі з [[Томас Мюнцер|Томасом Мюнцером]], що розгорілася незабаром.

==== Селянська війна Томаса Мюнцера ====
{{Main|Селянська війна в Німеччині}}
Селянська війна стала наслідком тлумачення селянськими масами ідей Реформації як заклику до соціальних перетворень. Багато в чому цим настроям сприяло вчення [[Томас Мюнцер|Томаса Мюнцера]], який у своїх проповідях закликав до заколоту, соціально-політичного перевороту. Однак нездатність селянських мас і бюргерства згуртуватися у спільній боротьбі призвела до поразки війни<ref name="сказкін"/>.

Після закінчення [[Селянська війна в Німеччині|Селянської війни]] на [[рейхстаг]]у в [[Шпайєр]]і [[1526]] року дію [[Вормський едикт|Вормського едикту]] на вимогу німецьких князів було припинено. Однак через три роки там само [[Вормський едикт]] був підтверджений, що викликало протест шести німецьких князів і декількох [[Імперське місто|імперських міст]]. За назвою цього документа&nbsp;— [[Шпайєрська протестація|Шпайєрською протестацією]]&nbsp;— прихильників Реформації надалі почали іменувати [[Протестантизм|протестантами]]<ref>Керні, Е. Дорогами християнства. Історія церкви.&nbsp;— С. 171</ref>.

В {{s|[[1527]] році}} Лютер здійснив [[візитація|візитації]] в парафії, які тепер вважалися євангелічними. Результат був невтішним: реформатора вразило глибоке невігластво не лише парафіян, а й керівників парафій. У результаті Лютер написав дві книги&nbsp;— {{нп|Малий Катехізис|||Luther's Small Catechism}}, призначений для мирян, і {{нп|Великий Катехізис|||Luther's Large Catechism}}, призначений для пасторів. У них Лютер дав своє тлумачення [[Десять заповідей|Десяти заповідей]], молитви [[Отче наш]], [[Символ віри|Символу віри]], виклав, у чому сенс і як відбуваються [[Таїнство|таїнства]] [[хрещення]] і [[євхаристія|причастя]].

{{s|[[1529]] року}} [[Філіпп (ландграф Гессенський)|Філіпп Гессенський]] здійснив спробу об'єднати зусилля прихильників [[Мартін Лютер|Лютера]] і [[Цвінглі]] під час спільного диспуту. Однак у підсумку учасники [[Марбурзький диспут|Марбурзького диспуту]] не змогли домовитися по одному пункту з шістнадцяти. Цей пункт стосувався реальної присутності Плоті і Крові Христа в [[євхаристія|євхаристії]]. В результаті Лютер відмовився визнати в Цвінглі одновірця.

==== Ауґсбурзький райхстаг і продовження Реформації ====
[[Файл:Augsburger-Reichstag.jpg|thumb|250px|Аугсбурзький рейхстаг]]
На наступному {{нп|Аугсбурзький рейхстаг|рейхстазі в Аугсбурзі||Diet of Augsburg}} протидіючі сторони зробили спробу домовитися. Лютеру було заборонено брати участь в імперських зборах, в результаті він направив делегатом на сейм свого друга й однодумця [[Філіп Меланхтон|Філіппа Меланхтона]], який представив там документ, згодом названий [[Аугсбурзьке сповідання|Аугсбурзьким сповіданням]]. Прихильники католицизму висунули свої аргументи проти тексту, які були озвучені, проте письмовий текст прихильники Реформації не отримали. Але останні встигли записати аргументи опонентів зі слів. У відповідь Меланхтон під керівництвом Лютера написав більш об'ємний текст&nbsp;— [[Апологія аугсбурзького сповідання|Апологію аугсбурзького сповідання]]. Це були перші документи, в яких було більш-менш послідовно викладено догматичне вчення нового релігійного руху.

У ході рейхстагу прихильники Цвінглі також склали віросповідні тексти, що отримали назву [[Тетраполітанське сповідання]].

Після Аугсбурзького рейхстагу протестантські князі почали формувати оборонний [[Шмалькальденський союз]], натхненником створення якого став [[Філіпп ( ландграф Гессенський)|Філіпп Гессенський]].

==== Реформація в Німеччині після смерті Лютера ====
Відразу ж після смерті Лютера протестантів Німеччини чекало суворе випробування. Здобувши ряд перемог над турками і французами, [[імператор]] [[Карл V]] вирішив зайнятися внутрішніми справами. Уклавши союз з папою і Вільгельмом Баварським, він направив свої війська на землі князів-учасників [[Шмалькальденський союз|Шмалькальденського союзу]]. У результаті [[Шмалькальденська війна|Шмалькальденської війни]] війська протестантів були розгромлені, в [[1547]]-му військами імператора був захоплений [[Віттенберг]], який уже майже 30 років був неофіційною столицею протестантського світу (могила Лютера за наказом імператора не була розграбувана), а [[Іоанн-Фрідріх Великодушний|курфюрст Саксонський Йоганн-Фрідріх]] і [[Філіпп, ландграф Гессенський|ландграф Філіпп]] опинилися у в'язниці. У підсумку, на рейхстазі в [[Аугсбург|Аугсбурзі]] [[15 травня]] [[1548]] року був оголошений {{нп|інтерим||de|Augsburger Interim}}&nbsp;— тимчасове призупинення Реформації в Німеччині до рішення [[Тридентський собор|Тридентського собору]]. Однак втілити план Карлу не вдалося: протестантизм встиг пустити на німецькій землі глибоке коріння і давно вже був релігією не тільки князів і купців, а й селян і рудокопів, у результаті чого проведення інтериму зустрічало запеклий опір.

Тоді з ініціативи [[Мориць Саксонський|Мориця Саксонського]] групою помірних протестантських [[теологія|теологів]] на чолі з [[Меланхтон]]ом був вироблений більш прийнятний для лютеран текст інтериму, однак і він викликав негативну реакцію з боку непримиренних прихильників Реформації, які отримали назву [[гнесіолютерани|гнесіолютеран]]. Конфлікт між ними і прихильниками Меланхтона тривав майже 30 років.

[[1552]] року протестантський Шмалькальденсикий союз разом з французьким королем [[Генріх II (король Франції)|Генріхом II]] почав проти імператора другу війну, що закінчилася їхньою перемогою. Після другої Шмалькальденської війни протестантські та католицькі князі уклали з імператором [[Аугсбурзький мир]] 1555 року, який встановив гарантії свободи [[Конфесія|віросповідання]] для [[імперські стани|імперських класів]] (курфюрстів, світських і духовних князів, вільних міст і імперських лицарів). Але, незважаючи на вимоги лютеран, Аугсбурзький мир не надав права вибору релігії підданим імперських князів і лицарів. Малося на увазі, що кожен правитель сам визначає віросповідання в своїх володіннях. Пізніше це положення трансформувалося в принцип ''«чия влада, того й віра»'' ({{lang-la | cujus regio, ejus religio}}). Поступкою католиків щодо конфесії підданих стала фіксація в тексті угоди ''права на еміграцію'' для жителів князівств, які не бажали прийняти релігію свого правителя, причому їм гарантувалася недоторканність особи і майна.

[[Файл:Concordists.jpg| right| thumb | Німецькі богослови&nbsp;— автори «[[Формула Злагоди|Формули Злагоди]]»]]

Однак, вирішення політичних суперечок не поклало край суперечкам догматичним. Після смерті Лютера його найближчий помічник [[Філіп Меланхтон|Меланхтон]] не зміг зберегти єдність лютеран. Він постійно намагався знайти компроміс&nbsp;— то з [[Католицизм|католиками]], то з [[Кальвінізм|реформатами]], що викликало незадоволення гнесіолютеран. У результаті, лютеранські богослови майже на 30 років виявилися втягнутими в запеклі теологічні суперечки. Не обійшлося навіть без страт незгодних, що, однак, викликало загальне обурення. Крім іншого, подібні суперечки не сприяли згуртованості [[Лютеранство|лютеран]] перед особою зовнішнього противника, тому в справу втрутилися правителі німецьких земель. У [[1576]] році за ініціативою [[курфюрст]]а [[Август (курфюрст Саксонії)|Августа Саксонського]] в [[Торгау]] відбулося обговорення попередніх матеріалів, складених [[Якоб Андре|Якобом Андре]] і [[Мартін Хемніц|Мартіном Хемніцом]], був складений документ ''«Torgisches Buch»'', розісланий різним церквам для ознайомлення з їх думкою. До [[1580]] року робота була практично закінчена, підсумковий документ отримав назву [[Формула Злагоди|Формули Злагоди]]. З виробленням [[Формула Злагоди|Формули Злагоди]] і створенням корпусу [[Книга Злагоди|Книги Злагоди]] основні теологічні суперечки всередині [[Лютеранство|Євангелічної Церкви]] були завершені<ref>Бенгт Хегглунд, «Історія теології», СПб, «Светоч», 2001, стор. 234—239</ref>.

=== Реформація в Данії і Норвегії ===
Реформація в [[Данія|Данії]] пов'язана з ім'ям [[Ганс Таус|Ганса Тауса]], який після навчання у Віттенберзі почав проповідувати лютеранські ідеї на батьківщині. Спроба церковних ієрархів влаштувати суд над «данським Лютером» не увінчалася успіхом, оскільки йому протегував король [[Фредерік I]]. У [[1530]]-у на церковному [[синод]]і в Копенгагені Таус захистив «[[символ віри]]» датських протестантів&nbsp;— «43 копенгагенські статті».

Офіційно ж євангелічно-лютеранська Церква була визнана державною при сині Фредеріка I&nbsp;— [[Крістіан III|Крістіані III]], який використовував проведення Реформації в політичних цілях. Однак Крістіан III і до вступу на престол був вірним прибічником лютеранства і з [[1528]] року ввів лютеранські богослужіння на своїх землях в [[Шлезвіг]]у.
Зробивши Реформацію законом, [[Крістіан III]] змістив католицьких єпископів і провів секуляризацію всієї церковної власності, в результаті чого королівська земельна власність зросла втричі: королю належало більше половини земель в країні<ref>Історія середніх віків / За ред. Сказкіна.&nbsp;— М.: Вища школа, 1977.&nbsp;— С.246</ref>.
На прохання короля Крістіана [[Меланхтон]] надіслав до Данії досвідченого священика-реформатора [[Йоганн Бугенхаген|Йоганнеса Бугенхагена]], який очолив проведення Реформації в країні. У результаті, Реформація в Данії орієнтувалася на німецькі зразки. За оцінкою датських істориків, «Данія з введенням Лютеранської Церкви стала в церковному відношенні на тривалий час німецької провінцією»<ref>Danmarks historie. Kopenhavn, 1963. Bd 6 S 195</ref>.
У 1537 році за наказом короля була створена комісія з «учених людей» для розробки положення нової церкви, куди увійшов і [[Ганс Таус]]. З складеним укладенням був ознайомлений Лютер, і з його схвалення у вересні того ж року новий церковний закон було затверджено.

У [[1550]] данською мовою була видана [[Біблія]]. Особливістю Реформації в Данії було ставлення до монастирів, які не були закриті, хоча й обкладені податками. Нових послушників приймати не дозволялося. У результаті монастирі існували ще 30 років після початку церковних реформ. Більшість парафіяльних священиків не стали жертвувати своїми місцями і влилися в нову церковну структуру.<ref>О.&nbsp;В.&nbsp;Чернишова, Ю.&nbsp;Д.&nbsp;Комаров. Церква в скандинавських країнах.&nbsp;— М., 1988.&nbsp;— С. 79-82</ref>

Церковна реформація в [[Норвегія|Норвегії]] була також проведена данським королем Крістіаном III, який поширив на країну дію данської церковної [[Священство|ординації]] [[1537]] року, що визначала становище нової релігії у церкві. Спроба норвезького [[архієпископ]]а Олава Енгельбректссона перешкодити введенню нової релігії виявилася безуспішною. Більше того, боротьба за збереження старої церкви привела до остаточної втрати Норвегією самостійності й перетворення її в «данську провінцію», про що було офіційно оголошено в [[Копенгаген]]і<ref>О.&nbsp;В.&nbsp;Чернишова, Ю.&nbsp;Д.&nbsp;Комаров. Церква в скандинавських країнах.&nbsp;— М., 1988.&nbsp;— С. 121</ref>.

=== Реформація у Швеції та Фінляндії ===
[[Файл:Gustav Vasa triumphs 3.jpg|thumb|300 px | Тріумф Густава Васа. Жінка в жовтій сукні&nbsp;— Католицька Церква]]
У [[1517]] році брати [[Олаус Петрі|Олаус (Олаф)]] і [[Лаврентій Петрі|Лаврентій (Ларс) Петрі]], сини коваля з [[Еребру]], які приїхали до Німеччини для здобуття освіти, стали свідками виступів Мартіна Лютера проти зловживань у Римо-католицькій Церкві. У [[1518]] році Олаус повернувся до [[Швеція|Швеції]] і став [[диякон]]ом і вчителем [[Стренгнес]]ької церковної школи. Спочатку до виступів Петрі негативно поставилися не тільки церковні ієрархи, а й звичайні парафіяни, які кидали у проповідника камінням і палицями. Негативно поставився до проповіді нового вчення, і новий король [[Густав Васа]], яким в [[1523]] році був виданий указ, який забороняв під загрозою позбавлення майна і смертної кари вивчати твори Лютера. Однак складна внутрішньополітична ситуація змусила короля шукати як нових союзників усередині країни, так і додаткові джерела фінансування свого правління. До того ж в 1524 році виник конфлікт між королем і папою [[Клемент VII|Клементом VII]] з приводу обрання нового архієпископа. У результаті відносини з папством були перервані і більше не поновлювалися.

Реформа Церкви в Швеції здійснювалася поступово. З [[1525]] року почалося проведення богослужінь шведською мовою, в [[1526]] році був виданий Новий Заповіт, а в [[1541]] році&nbsp;— вся Біблія, і король зобов'язав всі церкви купити нові книги<ref>Murray R. Svenska kyrkans historia. Stockholm, 1978, р.26</ref>.

У 1527 році на Вестеросському риксдазі главою Церкви було проголошено короля, а майно монастирів було конфісковано на користь корони. Справами Церкви стали керувати світські особи, призначені королем.

У 1531 році архієпископом Швеції став брат Олауса Лаврентій. Під його керівництвом в 1536 році в [[Уппсала|Уппсалі]] відбувся Церковний собор, на якому лютеранські церковні книги були визнані обов'язковими для всієї Швеції. [[Целібат]] було скасовано. У [[1571]] році Лаврентій Петрі розробив ''«Шведський церковний статут»'', в якому визначалося організаційна структура та характер самоврядної [[Церква Швеції|Шведської Церкви]]. Пастори і миряни отримували можливість вибирати єпископів, однак остаточне затвердження кандидатів стало прерогативою короля.<ref>О.&nbsp;В.&nbsp;Чернишова, Ю.&nbsp;Д.&nbsp;Комаров «Церква в скандинавських країнах», Москва, Наука, 1988, стор 9-12</ref>

Разом з тим через відсутність запеклого протистояння між римськими католиками і прихильниками Реформації, що мало місце в країнах Центральної Європи, відмінності в зовнішньому характері богослужінь реформованої і Римо-Католицької Церкви були мінімальні. Тому шведський обряд прийнято вважати зразком високоцерковної традиції в лютеранстві. Також формально вважається, що Церква Швеції має Апостольську Наступність, так Лаврентій Петрі був [[священство|ординований]] в єпископи Петром Магнуссоном, єпископом [[Вестерос]]ьким, посвяченим у свій сан в Римі.

Реформація була проведена і в [[Фінляндія|Фінляндії]], яка була тоді частиною королівства Швеції. Першим лютеранським єпископом у Фінляндії (в [[Або]]) став [[Мікаель Агрикола]]. Він склав перший [[буквар]] [[фінська мова|фінської мови]] і перевів на фінську Новий Заповіт і частини Старого Заповіту.

=== Пруссія ===
''Докладніше'': '''''[[Протестантизм у Великому князівстві Литовському|Реформація у Великому князівстві Литовському]]'''''

Реформація в Пруссії почалася з земель [[Тевтонський орден|Тевтонського ордену]]. [[1511]] року його великим магістром став [[Альбрехт (герцог Пруссії)|Альбрехт Гогенцоллерн]]. Він намагався проводити незалежну від [[Польща|Польщі]] політику, внаслідок чого в [[1519]] році поляки спустошили всю [[Пруссія|Пруссію]]. Тоді Альбрехт вирішив скористатися розповсюдженням в Пруссії Реформації, в [[1525]] року секуляризував орден і отримав його від польського короля в [[лен]] як герцогство. Папа відлучив Альбрехта від церкви, але той не відмовився від своєї справи.

[[Файл:Mazvydo katekizmas.jpg| thumb| [[Катехізис]] [[Мажвідас]]а&nbsp;— перша книга [[литовська мова|литовською мовою]]]]
Реформаційні процеси досить рано торкнулися землі [[Лівонська конфедерація|Лівонської конфедерації]]. Вже в [[1520-ті]] роки тут виступали учні [[Лютер]]а [[Йоганн Бугенхаген]], [[Андреас Кнопкен]] і [[Сільвестр Тегетмеєр]]<ref>[http://latlat.sitecity.ru/ltext_0910113122.phtml?p_ident=ltext_0910113122.p_0910140552 Реформація в Лівонії]</ref>. Реформатором [[Дерпт]]а був [[Мельхіор Хоффман]]. Їхні проповіді знайшли живий відгук як серед дворян, так і серед бюргерів і міської бідноти. У результаті в 1523—1524&nbsp;рр.. основні католицькі церкви в [[Таллінн]]і і [[Рига|Ризі]] були розгромлені, а католицьке духовенство вигнано. [[Ніколаус Рамм|Ніколаусом Раммом]] частини Біблії були перекладені на [[латиська мова|латиську мову]]. У [[1539]] році [[Рига]] увійшла до складу протестантських міст. Ландтаг в [[Валмієра|Валмієрі]] в [[1554]] році проголосив свободу віри, що фактично означало перемогу лютеранства. Але торжество того чи іншого віровчення в різних частинах колишньої [[Лівонська конфедерація|Лівонської конфедерації]] багато в чому було зумовлено тим, кому вони стали належати після [[Лівонська війна|Лівонської війни]].

Активно поширювалося нове вчення і в [[Велике князівство Литовське|Великому князівстві Литовському]]. У [[1547]] році [[литовська мова|литовською мовою]] [[Мажвідас|Мартінасом Мажвідасом]] було перекладено євангелічний [[катехізис]]<ref>[http://www.neman-online.info/ragnit/mazvidas.php Мартінас Мажвідас&nbsp;— творець]</ref>. Як це часто бувало, він став взагалі першою книгою литовською мовою, так що автору крім власне перекладу довелося створювати литовський алфавіт і основні правила читання. У 1550 році Аугсбурзьке сповідання прийняв [[Каунас]]. На якийсь час вся Литва стала протестантською (переважаючими конфесіями стали лютерани і реформати), проте крім цього тут почалася активна проповідь [[Социніанство|соцініанства]], що, багато в чому полегшило завдання [[Контрреформація|Контрреформації]].

== Анабаптизм ==
Після поразки у Селянській війні [[анабаптисти]] довго не виявляли себе відкрито. Тим не менш, їх вчення досить успішно поширювалося, причому не тільки серед селян і ремісників. На початку 30-х років велика їх кількість знаходилося в Західній Німеччині.
[[Файл:MuensterJohannVanLeydenTaufe.jpg|thumb|Іоанн Лейденський на хрещенні дівчат]]
У результаті в [[1533]] році влада в [[Мюнстер]]і була захоплена анабаптистами на чолі з {{нп|Іоанн Лейденський|Іоанном Лейденським||John of Leiden}}. У місті була встановлена [[теократія|теократична]] [[диктатура]], а Іоанн Лейденський оголошений царем. Майно містян було усуспільнено, а фактично його господарем став цар, що купався у своєму палаці в немислимій розкоші. Так само було оголошено [[багатоженство]], так що лише царських дружин було 18. Положення ж жителів Мюнстера, що не складали оточення Іоанна стало катастрофічним, в результаті чого вони вважають для себе благом повернути владу колишнього [[сюзерен]]а міста&nbsp;— католицького архієпископа, війська якого увірвалися в місто в липні 1535. На цьому кривава історія {{нп|Мюнстерська комуна|Мюнстерської комуни||Münster rebellion}} була завершена. Відтоді й дотепер Мюнстер є одним із оплотів католицизму в Німеччині.

Після розгрому Мюнстерської комуни решта анабаптистських громад зазнала жорстоких переслідувань як з боку католицької, так і протестантської влади. Велика частина їх була розгромлена. Решта анабаптистів: [[менонітство|меноніти]] на заході Європи, переважно в [[Нідерланди|Нідерландах]], і [[хатерити]]&nbsp;— на сході ([[Моравія]]) стали проповідувати крайню форму [[пацифізм]]у, що включає відмову від служби в армії, володіння зброєю, неприйняття присяги і&nbsp;т.&nbsp;д., що знову викликало у влади невдоволення проти їхнього способу життя. У результаті протягом наступних декількох сотень років вони емігрували в [[США|Америку]] або до Росії.

Непрямими спадкоємцями анабаптистів є [[Баптизм|баптисти]], що з'явилися в XVI столітті в Англії. В наш час{{коли}} це одна з найчисленніших християнських [[конфесія|конфесій]].

== Кальвіністська Реформація ==

=== Реформація в Швейцарії ===
{{Main | Реформація в Швейцарії}}
Ситуація, аналогічна німецькій, склалася і в [[Швейцарія|Швейцарії]], де [[авторитет]] католицької церкви впав через зловживання, розпусту і невігластво [[клір]]иків. Монопольне становище церкви в області ідеології тут також було підірване успіхами світської освіти і [[гуманізм]]у. Однак тут, у Швейцарії, до ідеологічних передумов додалися суто політичні: місцеве бюргерство прагнуло перетворити [[конфедерація|конфедерацію]] незалежних один від одного [[Кантон (Франція)|кантонів]] у [[федерація|федерацію]], секуляризувати церковні землі, заборонити [[найманець|військове найманство]], яке відволікало робочі руки від виробництва<ref>{{книга
| Автор = Сказкин, С.Д., Чістозвонов, О.М.
| Частина = Реформація в Швейцарії
| Заголовок = Історія середніх віків у двох томах
| Відповідальний = Під ред. С.Д. Сказкіна
| Видання = 2-ге вид.
| Місце = М.
| Видавництво = Вища школа
| Рік = 1977
| Тому = 2
| Сторінки = 90—105
| Сторінок = 325
| Наклад = 50 000
}}</ref>.

Однак подібні настрої переважали лише в так званих міських [[Адміністративний поділ Швейцарії|кантонах]] країни, де вже зародилися капіталістичні відносини. У консервативніших лісових кантонах зберігалися дружні відносини з католицькими монархіями Європи, армії яких вони і постачали найманцями.

Тісний зв'язок політичного та ідеологічного протесту і породив рух Реформації у Швейцарії, найяскравішими представниками якого виступили [[Ульріх Цвінглі]] і [[Жан Кальвін]].

Доктрина Цвінглі мала риси схожості з лютеранством, але й чимало відрізнялася від нього. Як і Лютер, Цвінглі спирався на [[Біблія|Біблію]] і відкидав «[[Святий Переказ]]», різко критикував [[схоластика|схоластичне богослов'я]], відстоював принципи «виправдання вірою» і «загального священства». Ідеалом для нього була ранньохристиянська церква. Він не визнавав того, що не можна було, на його погляд, обґрунтувати свідченням Священного Писання, і тому відкидав церковну ієрархію, чернецтво, поклоніння святим, безшлюбність духовенства. У критиці обрядів католицької церкви він йшов далі Лютера. Головна богословська відмінність між ними полягала у різному трактуванні [[Євхаристія|причастя]], що носила у Цвінглі більш раціоналістичний характер. Він бачив у євхаристії не [[таїнство]], а символ, [[обряд]], що відбувається на спогад про [[спасіння (християнство)|спокутну жертву]] [[Ісус Христос|Христа]]. У той час, як Лютер йшов на союз з князями, Цвінглі був прихильником [[республіка|республіки]], докоряв [[тиранія|тиранії]] монархів і князів<ref>Історія середніх віків у двох томах. Т. 2./Под ред. Карпова.&nbsp;— М.: Изд-во Моск. ун-ту.: Наука, 2005.&nbsp;— С. 131—132</ref>.

Ідеї Цвінглі отримали широке поширення у Швейцарії за його життя, але після загибелі реформатора поступово були витіснені кальвінізмом та іншими течіями протестантизму.

Стрижневим положенням вчення Жана Кальвіна було вчення про «загальне приречення», згідно з яким Бог наперед визначив кожній людині її долю: одним&nbsp;— вічне прокляття і скорботу, іншим, обраним,&nbsp;— вічне спасіння і блаженство. Людині не дано змінити свою долю, вона може лише вірити в свою обраність, прикладаючи свою працьовитість і енергію, щоб досягти успіху у мирському житті. Кальвін стверджував духовний характер причастя, вважав, що Божу [[благодать]] при його здійсненні отримують лише обрані<ref>Історія середніх віків у двох томах. Т. 2./Под ред. Карпова.&nbsp;— М.: Изд-во Моск. ун-ту.: Наука, 2005.&nbsp;— С. 134—135</ref>.

Ідеї Кальвіна отримали поширення як у Швейцарії, так за її межами, послуживши основою для Реформації в Англії і [[Нідерландська революція|Нідерландської революції]].

=== Реформація в Шотландії ===
{{Main | Реформація в Шотландії}}
У Шотландії початково прояв ідей Лютера жорстоко придушувався: парламент спробував заборонити поширення його книг<ref>J. Kirk''Dictionary of Scottish Church History and Theology''Wright DF et al (eds) Edinburgh 1993 p694</ref>. Однак ця спроба була в значній мірі невдала. Лише вирішальний вплив політичного фактора (шотландські лорди шляхом підтримки англійського протестантизму сподівалися позбутися від французького впливу) узаконив Реформацію.

=== Реформація в Нідерландах ===
{{Main | Реформація в Нідерландах}}

Основні передумови Реформації в Нідерландах визначалися, як і в інших європейських країнах, поєднанням соціально-економічних, політичних, культурних змін зі зростанням у різних верствах суспільства невдоволенням католицькою церквою&nbsp;— її привілеями, багатствами, поборами, невіглаством і аморальністю духовенства. Важливу роль у поширенні реформаційних ідей зіграла також опозиція політиці, що проводилася урядом, який жорстоко переслідував інакодумців, аж до прирівнювання єретичних поглядів до злочину проти держави.

Поява перших протестантів в Нідерландах за часом практично збігається з проповіддю Лютера<ref name="чістозвонов">
{{Книга
| Автор = Чістозвонов, А. Н.
| Заголовок = Нідерландська буржуазна революція XVI століття
| Видання =
| Місце =
| Видавництво =
| Рік = 1958
| Сторінки = 39—49
| Сторінок = 191
}}
</ref>, проте ні лютеранство, що проповідувало вірність [[сюзерен]]у (яким для Нідерландів був іспанський король), ні анабаптизм не отримали в країні значної кількості прихильників. З [[1540]] року тут почав поширюватися кальвінізм, так що до [[1560]] у більшість населення були реформатами<ref>Кернс Ерл. «Дорогами Християнства»&nbsp;— Москва: Протестант, 1992.&nbsp;— С. 267.</ref>. Саме кальвінізм став ідеологічною основою [[Нідерландська революція|Нідерландської революції]], яку крім релігійного невдоволення викликала економічна і національна політика короля [[Філіпп II (король Іспанії)|Філіппа II]].

=== Реформація у Франції ===
{{Main | Реформація у Франції | Гугеноти}}
Як і в багатьох інших країнах Реформація у Франції виникла на ґрунті, підготовленому гуманістичними ідеями, проповідували тут [[Якобус Фабер|Ж. Лефевр д'Етаплем]] і Г. Брісон (єпископом у Мо). У 20-30-х роках XVI&nbsp;ст. серед багатих містян і [[Плебс|плебейських]] мас поширення набули [[лютеранство]] і [[анабаптизм]]. Новий підйом реформаційного руху, але вже у формі [[кальвінізм]]у, відноситься до 40-50-х років. «Кальвінізм зробився у Франції ідеологічним прапором як соціального протесту плебейства і новонародженої буржуазії проти феодальної експлуатації, так і опозиції реакційно-сепаратистської феодальної аристократії королівському абсолютизму, який утверджувався тоді; останній же для зміцнення своєї влади використовував у Франції не реформацію, а католицизм, стверджуючи водночас незалежність французької католицької церкви від папського престолу (королівське галліканство). Опозиція різних верств абсолютизму вилилася в так звані [[Релігійні війни]], що закінчилися перемогою королівського абсолютизму і католицизму<ref>[Реформація / / енциклопедії]</ref>». Реформаційний рух було неоднорідним у соціальному відношенні. В ньому можна виділити два основних напрямки&nbsp;— буржуазний і дворянський. У порівнянні з дворянським буржуазний напрям в Реформації мав старіші і міцніші корені. Вже в перші десятиліття XVI&nbsp;ст. реформаційні ідеї, близькі до лютеранства, стали формою вираження соціального протесту для частини міського населення, що страждало від експлуатації та непосильних податків. Реформаційні ідеї засвоювалися головним чином підмайстрами і найманими робітниками. Цехові майстри відокремилися в замкнуту привілейовану групу й здебільшого трималися королівської віри&nbsp;— католицизму.

У 40-ві роки XVI&nbsp;ст. в торгово-промислових шарах міста знайшов живильне середовище кальвінізм. Кальвіністські ідеї відповідали інтересам молодої буржуазії і використовувалися успішними представниками торгово-промислової частини міста. При цьому слід підкреслити політичну сторону використання кальвінізму. Молода буржуазія обтяжувалася абсолютною владою монарха: цеховою політикою, оподаткуванням, підпорядкуванням державній системі управління замість міської. У XVI&nbsp;ст. вона ще захищала свої локальні інтереси. У прагненні усунути перешкоди для своєї діяльності буржуазія під прапором кальвінізму виступала проти абсолютизму за збереження муніципальних привілеїв. Подібна позиція штовхала буржуазію на об'єднання з сепаратистськи налаштованою частиною феодальної аристократії та дворянства. В більшості випадків цей союз був не дуже міцним, ініціатива в ньому перебувала в руках дворянства, що значною мірою вплинуло на результат Реформації. Особливості соціально-політичного розвитку Франції зумовили поширення кальвінізму переважно у південних і південно-західних містах країни, хоча прихильники нового реформаційного вчення були і в містах інших областей Франції. У південно-західних містах провінціях Вони, Перигор, Керсі і в Лангедоку зосереджувалось близько 2/3 всіх протестантів Франції. До того ж міста Ларошель, Бордо, Монтобан, Тулуза, Монпельє та Нім були великими торговельно-промисловими центрами, соціально-економічний розвиток яких сприяв загостренню боротьби між міською верхівкою і торгово-підприємницькою частиною міст. Внутрішньоміська боротьба виправдовувала втручання королівської влади і ліквідацію режиму комунального управління. Так, у Ларошелі правління торгово-промислової олігархії (купців, арматорів, домовласників, землевласників), що викликало внутрішньоміську боротьбу вже в 1535 році, призвело до втручання Франциска I і до скасування комунального управління, місце якого зайняла постійна мерія.

У північних, західних і центральних провінціях Франції однією з причин поширення кальвінізму була податкова політика абсолютної монархії. Особливе місце в міському реформаціонному русі займав плебс. Активність міських низів найбільш виразно проявилася у іконоборському русі, в розгром і пограбування церков, монастирів у районах Ларошели, в Пуату, Бретані та Західної Нормандії. Міські низи були неодмінними, іноді головними учасниками заворушень у містах Південно-Західної Франції. Їх виступи ускладнювали боротьбу, оголюючи соціально-економічне підґрунтя Реформації. Але цей найбільш руйнівний рух не висунув ні власних керівників, ні програм. Воно не було самостійним. Що стосується селянства, то воно в основному залишалося вірним католицизму. У французькому селі реформаційні ідеї мали незначне поширення, головним чином у Південно-Західній Франції. Дворянське спрямування. Ядром антиабсолютистської опозиції в цілому стала частина феодальної аристократії при дворі і в провінції. Опору її складали представники рядового дворянства, що ще зберегли залежність від аристократії. Нова централізована система васальних зв'язків, яку затверджував абсолютизм, порушувала колишній характер васалітету, послаблюючи влада знаті у відносинах між королем і провінційним дворянством, налаштовуючи аристократію на пошуки засобів зміцнення свого зміненого положення. Засіб для зміцнення своїх зв'язків з провінційним дворянством титулована знати побачила у кальвінізмі. У 1560&nbsp;р. на асамблеї Генеральних штатів частина дворянства висловилася за право сеньйора на вибір релігії для себе і своїх підданих.

Особливістю цієї антиабсолютистської опозиції були розрізнені виступи дворянства, розділеного на два суперничали в боротьбі за владу табору. Кальвіністський табір локалізувався переважно в південно-західних і південних областях Франції. Аристократія і дворянство півдня бачили в кальвіністської Реформації засіб до поліпшення свого економічного становища за рахунок секуляризації церковних володінь. Прихильники цього феодально-аристократичного табору називали гугенотами. Їх вождями були представники бічної лінії царюючої династії&nbsp;— король Наварри Антуан Бурбон (після 1562&nbsp;р.&nbsp;— його син Генріх Наваррський, майбутній король Генріх IV) і принц Конде. Гугенотське дворянство протистояло дворянству католицького табору, який базувався в старовинному домені короля&nbsp;— північно-східних і центральних провінціях. Входячи в Королівську рада і користуючись перевагою при призначення на церковні посади
і тому не будучи зацікавленим в секуляризації церковних •земель, це дворянство вважало себе захисником престолу і католицької віри. Але він був обтяжений опікою монарха, ревниво ставиться до успіхів нового дворянства при дворі і прагнув перешкодити централізаторській політиці корони. Вождями цього табору були герцог Франсуа Гіз, головнокомандувач королівської армією, і його брат кардинал Карл Лотаринзький Гич. Однак непереборної грані між цими двома таборами не існувало. В ході руху багато дворян не раз змінювали своє віросповідання, що свідчило про те, що конфесійна приналежність була у них не переконанням, а питанням тактики ведення політичної боротьби. Інтереси дворян-гугенотів знайшли освітлення у памфлетах так званих монархомахів (тираноборців), в яких прокламировалось право підданих на повалення і навіть вбивство монархів, які забули свій борг і перетворилися в тиранів. З кальвіністського віровчення було взято визначення тирановладдя, яке дозволило монархомахам обґрунтувати право на скинення тирана, що відкинув волю бога і порушив давні привілеї і вільності народу. При цьому під «народом» монархомахи розуміли феодальну аристократію. Політичним ідеалом монархомахів була обмежена монархія. Автор відомого трактату «Франко-Галлія», представник «дворянства мантії» Франсуа Отман (1524—1590), намагався історично обґрунтувати претензії гугенотської феодальної аристократії на політичну владу, апелюючи до далекого минулого, коли знать брала участь у виборах монарха. Разом з тим як представники привілейованого стану монархомахи захищали свої класові інтереси перед обличчям народних повстань, солідаризуючись у цьому з дворянами-католиками. «Стережіться панування черні або крайнощів демократії, яка прагне до знищення дворян»,&nbsp;— підкреслювалося в одному з памфлетів. Однак у дворянському напрямку Реформації простежувалась і інша лінія, представлена, зокрема, переконаними кальвіністами&nbsp;— адміралом Гаспаром де Коліньї і знаним воєначальником, найближчим сподвижником Коліньї Франсуа де Лану. Турбуючись про долю країни, Коліньї і де Лану пов'язували майбутнє Франції не тільки з активністю зовнішньої політики: з війною проти Іспанії, з підтримкою визвольного руху у Нідерландах, з колонізацією Америки, а й із творчою діяльністю дворянства на державній службі та на господарському терені.

Особливе місце в дворянському напрямку займало духовенство, яке проявило себе досить активно вже у другий період реформаційного руху. Судові протоколи «Вогненної палати» Генріха II свідчили про поширення протестантських ідей головним чином серед нижчого, різночинного за походженням духовенства. Своєрідне положення галліканської церкви під патронатом монархії, послабити вплив папства, аж ніяк не усунув суперечності в середовищі французького духовенства. Навпаки, втручання монархії у справи галліканської церкви і підпорядкування останньої державі вносили чимало ускладнень в положення кліру, поглиблюючи протиріччя між князями церкви&nbsp;— найбільшими феодальними володарями&nbsp;— і дрібними сільськими і міськими священиками, близькими до народних мас. Церковна політика монархії розділила духовенство на прихильників і противників королівської політики. Церковна опозиція монархії зблизилася з папством. Серед тих, хто підтримував монарха, не було єдності в оцінці ступеня залежності галліканської церкви від держави. Внаслідок цього станова програма духовенства в Реформації не могла бути єдиною, і тому духовенство не мало самостійного напряму в реформаційному русі. Папська орієнтація частини єпископату була близька сепаратистської опозиції феодальної аристократії, тоді як реформаційні ідеї частини нижчого духовенства поєднували її з антифеодальними рухами міських низів, а також з частиною кальвіністськи налаштованої буржуазії.

== Реформація в Англії ==
Реформація в Англії проводилася на відміну від інших країн «зверху», з волі монарха [[Генріх VIII|Генріха VIII]], який таким чином намагався порвати з папою і [[Ватикан]]ом, а також зміцнити свою [[абсолютизм|абсолютну владу]]. При [[Єлизавета I (королева Англії)|Єлизаветі I]] була складена остаточна редакція англіканського [[символ віри|Символу віри]] (так звані «[[Тридцять дев'ять статей|39 статей]]»). У «39 статтях» визнавалися і протестантські догмати про виправдання вірою, про Святе Письмо як єдине джерело віри і католицький догмат про єдинорятівну силу церкви (з деякими застереженнями). Церква стала національною і перетворилась у важливу опору абсолютизму, її очолював король, а духовенство підпорядковувалося йому як частина державного апарату абсолютистської монархії. Богослужіння відбувалося англійською мовою. Відкидалося вчення католицької церкви про індульгенції, про шанування ікон і мощів, було зменшено число свят. Разом з цим визнавалися таїнства хрещення і причастя, була збережена церковна ієрархія, а також [[літургія]] і пишний культ, характерні для католицької церкви. Як і раніше стягувалася десятина, яка стала надходити на користь короля і нових власників монастирських земель.

=== Реформація в Англії за Генріха VIII ===
[[Файл:Hans Holbein d. J. 049.jpg|thumb|left|150px|[[Генріх VIII]]]]
Первинно Генріх був противником Реформації, навіть написав книгу проти Лютера «На захист семи таїнств» ([[1521]]), в основі якої були не аргументи, а лайка на адресу віттенберзького реформатора. Однак за цю працю король отримав від Папи титул «захисника віри». Тим не менше, обставини змусили Генріха змінити свою позицію.

Був одружений з [[Катерина Арагонська|Катериною Арагонською]], та єдиною дитиною в цьому шлюбі була дівчинка, яка у подальшому стане королевою [[Марія I Тюдор|Марією Тюдор]]. Зрозумівши, що інших дітей не буде (а Генріх жадав мати сина-спадкоємця), король вирішив домагатись [[розлучення]]. Однак Папа Римський [[Климент VII]], який перебував під впливом племінника Катерини імператора Карла V, на це не погоджувався<ref>Там само.&nbsp;— С. 260.</ref>.

[[Файл:Thomas-Cranmer-ez.jpg|thumb|right|Томас Кранмер]]
Тоді Генріх, що мав абсолютну владу в країні, звинуватив англійське духовенство у непокорі [[Статут (англосаксонське право)|статуту]], що забороняє визнавати будь-яку призначену особу Папи Римського без затвердження королем. Також Генріх змусив духовенство визнати себе главою [[Церква Англії|Церкви Англії]]. На додачу на англійський клір було накладено штраф у 118 тисяч фунтів<ref>Кернс Ерл. «Шляхами Християнства»…&nbsp;— С. 273.</ref>. У [[1532]] році [[Архієпископ Кентерберійський|архієпископом Кентерберійським]] було обрано [[Томас Кранмер|Томаса Кранмера]], ставленика Генріха, явного прибічника протестантизму. Кранмер у церковному суді розірвав шлюб Генріха, і король став до наступного шлюбу. У [[1534]] році парламент прийняв «[[Акт про супрематію]]», який казав, що король є «верховним главою Англійської Церкви». Більше Папа в Англії не мав жодної влади. Коли [[Джон Фішер (святий)|Джон Фішер]] і [[Томас Мор]] відмовились визнати ці рішення, їх було страчено.

Наступним етапом було закриття монастирів й конфіскація церковних земель. Разом було закрито 376 монастирів, а їхні землі Генріх або залишив собі, або роздав чи продав «новому дворянству», яке підтримувало короля; на секвестованих землях були проведені відгородження. Однак догматично Англійська Церква залишалась близькою до Католицької. Але Біблія тепер стала доступною в Англії рідною мовою.<ref>Норт Джеймс. Історія Церкви…&nbsp;— С. 262.</ref>

=== Реформація в Англії за наступних правителів ===
Після смерті Генріха на трон постав його син [[Едуард VI]], якому було тільки дев'ять років. Регентом при ньому став [[Едуард Сеймур, 1-й герцог Сомерсет|герцог Сомерсет]], що мав явну схильність до протестантизму. У [[1547]] році почалось причастя парафіян «під обома видами». У 1549 році священикам дозволили одружуватись.

У [[1549]] році було введено [[Книга загальних молитов|Книгу загальних молитов]], де містились тексти виключно англійською мовою. Ця книга з невеликими змінами використовується у [[Церква Англії|Церкві Англії]] досі. У богослужінні особлива увага приділялась читанню Біблії.

Кранмер також брав участь у створенні віросповідного тексту, використовуючи поради таких богословів як [[Джон Нокс]]. В результаті вийшли «[[42 статті]]», що стали з [[1553]] року з королівської згоди офіційним документом у [[Церква Англії|Церкві Англії]]. Статті були кальвіністськими за поглядами на предопределение й причастя. Після затвердження цього акту Едуард VI помер.<ref>Там само.&nbsp;— С. 264.</ref>

[[Файл:Latimer Ridley Foxe burning.jpg|thumb|Спалення Латімера й Рідлі]]
На трон постала його старша сестра [[Марія I (королева Англії)|Марія]], дочка [[Катерина Арагонська|Катарини Арагонської]]. Цей період запам'ятався спробами відновити католицизм в Англії. У цей час понад 800 представників англійського духовенства були змушені тікати, а 300 чоловік було страчено, в тому числі архієпископ Томас Кранмер і [[Г'ю Латімер]]. Під час страти останній сказав своєму товаришу за нещастям: «Майте віру, містер Рідлі, сьогодні ми запалюємо вогнище, яке освітить весь світ»<ref>Там само.&nbsp;— С. 265.</ref>.

Однак правління Марії було недовгим. Після її смерті королевою стала [[Єлизавета I]], якій для підтвердження свого статусу було необхідно визнання реформаційних змін свого батька. Єлизавета дещо змінила свій титул на «єдиного верховного правителя», що передбачало, що хоч вона є адміністративною главою Церкви, однак вирішення догматичних питань перебуває у відомстві [[клір]]у. Було переглянуто «42 статті», з яких було вилучено три. Лишилось «[[39 статей]]». Від усіх пасторів вимагалось підписатись під цим документом. З [[1571]] року й донині використовуються в Церкві Англії<ref>Кернс Ерл. «Дорогами Християнства»…&nbsp;— С. 276.</ref>. Спроби католицьких змов проти королеви супроводжувались масовими стратами їхніх учасників, а перемога у війні з Іспанією була одночасно й остаточною перемогою протестантизму в Англії.

== Реформація і Росія ==
Як такої Реформації у Росії не було. Тим не менш, з огляду на тісні контакти з державами Центральної Європи, так само як і військові сутички, тут стали з'являтися майстри, а також військовополонені, яким царями було дозволено сповідувати свою віру.

Наймасовіше переселення відбулося під час [[Лівонська війна|Лівонської війни]], під час якої углиб [[Московське царство|Московщини]] потрапляли не тільки ремісники, але навіть ієрархи лютеранської церкви. Так в [[1556]]&nbsp;р. до Москви у складі посольства їздив [[єпископ]] міста [[Або]] фінський реформатор [[Мікаель Агрікола]]. У [[1569]]&nbsp;р. в складі наступного посольства був єпископ [[Турку]] Паавалі Юстен. Це посольство російським царем було заслано в [[Муром]], де і перебувало протягом 2 років.<ref>Павло Юстен. Посольство в Московію 1569—1572&nbsp;рр.. СПб., 2000.</ref> Відомий також диспут Івана Грозного з пастором Яном Рокитою, що у 1570 році прибув до Москви у складі польсько-литовського посольства<ref>Марчалис Н. Люторъ иже лютъ. Прение о вере царя Ивана Грозного с пастором Рокитой.&nbsp;— М.: Языки славянской культуры, 2009.&nbsp;— 376 с.</ref>.

Надалі в Москві (і низці торгових міст, наприклад, в [[Архангельськ]]у) існували «[[німецька слобода|німецькі слободи]]», де жили протестанти та діяли протестантські церкви. Про існування в Росії деяких протестантських храмів повідомляють іноземці. Горсей у своїх спогадах приписує собі велику участь у долі лівонських полонених: «Оскільки я тоді був добре відомий при дворі…то…я добився дозволу побудувати для них церкву, багато жертвував на неї, доставив їй добре навченного священника, який вів службу і зібрання прихожан щонеділі»<ref name="ReferenceA">Протестанты при дворе Ивана Грозного. / Шапошник, В. В.: Религия. Церковь. Общество. Исследования и публикации по теологии и религии, Том 5, 2016.-с.246</ref>.
Російська влада зазвичай не втручалася у внутрішнє життя слобід, іноді співпрацюючи з керівництвом громади в покаранні єресей (наприклад, страта проповідника [[Квірін Кульман|Квіріна Кульмана]] наприкінці XVII&nbsp;ст.)

Становище протестантів за [[Іван IV Грозний|Івана Грозного]] було більш привілейованим у порівнянні з католиками. Цар тримався ближче до протестантів, адже вважав, що ті будуть більш слухняними і зважатимуть на заборону поширення своєї віри<ref>Протестантство и протестанты в России до эпохи преобразований. Историческое исследование / Цветаев Д.&nbsp;— М.: Унив. тип., 1890. –с.44.</ref>. Пропаганда протестантських ідей серед місцевого населення не допускалась. Однак деякі з їх представників мали навіть значний вплив при дворі, іноді сам монарх розпитував іноземців про їх релігію. Наприклад, таким був придворний лікар Єлисей Бомелій, що приїхав до Росії з Англії<ref>Протестанты при дворе Ивана Грозного. / Шапошник, В. В.: Религия. Церковь. Общество. Исследования и публикации по теологии и религии, Том 5, 2016.-с.244</ref>. Також до Росії прибували представники Голландії, Швеції, Данії, Польщі<ref>Протестантство и протестанты в России до эпохи преобразований. Историческое исследование / Цветаев Д.&nbsp;— М.: Унив. тип., 1890. –с.29.</ref>.
Проте з часом лояльне ставлення Івана Грозного до протестантів дещо змінилося. В кінці Лівонської війни було розгромлено німецьке поселення під Москвою<ref>Протестантство и протестанты в России до эпохи преобразований. Историческое исследование / Цветаев Д.&nbsp;— М.: Унив. тип., 1890. –с.243.</ref>.
Причин наводять декілька: релігійні мотиви, помста за поразку у війні, заклики духовенства, і, зрештою, опасіння протестантської пропаганди<ref name="ReferenceA"/>. Також обурення у росіян викликали багатства, які протестанти накопичили шляхом продажу «хлібного вина, меду та інших напоїв». Окрім цього, сучасники описували моральні якості протестантів у темних тонах. Загальною рисою вказувалися розпуста, розбрат між католиками й лютеранами. За словами князя Курбського, вони «кинулись до широкого й просторого шляху, тобто до пянства, ліні, неправеднимх міжусобиць»<ref>Протестантство и протестанты в России до эпохи преобразований. Историческое исследование / Цветаев Д.&nbsp;— М.: Унив. тип., 1890. –с.242.</ref>.

До цього часу належить богословське осмислення Реформації, яке починається вже незабаром після виступу Лютера. Воно згадується у [[Максим Грек|Максима Грека]], причому той, відкидаючи позитивну програму Лютера, згоден з ним з приводу оцінки папства. До 1640-х років відноситься [[сатира|сатиричний]] віршований «Переказ на Лютор» московського книжника [[Іван Насєдка|Івана Насєдки]], що спирався на досвід полемічних творів українця [[Захарій Копистенський|Захарія Копистенського]].

Становище протестантів покращилось за царствування [[Борис Годунов|Бориса Годунова]] та [[Лжедмитрій I|Лжедмитрія I]].Д.Цветаєв пояснює таке ставлення прагненням Годунова уславитися як «благодійник», а також наївними розрахункам схилити Лівонію до добровільної покори. Цар приймав іноземців, які переходили до Росії, та обіцяв їм «втричі відшкодувати те, що вони втратили», а також залишити у «їхній вірі й богослужінні», попросивши за це клятви по своїй вірі. Окрім цього, цар неодноразово викликав із-за кордону ремісників, техніків, військових<ref>Протестантство и протестанты в России до эпохи преобразований. Историческое исследование / Цветаев Д.&nbsp;— М.: Унив. тип., 1890. –с.246.</ref>.

Найбільше число протестантів прибуло до Росії за правління [[Петро I|Петра I]]. У зв'язку з проведенням реформ та веденням війни, він був зацікавлений у висококваліфікованих інженерах, техніках, суднобудівниках&nbsp;— фахівцях, яких на той час можна було знайти тільки в протестантських країнах Європи<ref>Лебедев, Владимир Иванович. Реформы Петра I: сборник документов / сост. В.&nbsp;И.&nbsp;Лебедев.&nbsp;— М., 1937.&nbsp;— с.8.</ref>.Так, маніфест 1702 року «Про виклик іноземців до Росії з обіцянням Їм свободи віросповідання» закликав приїжджати військових, купців, художників, які мають бути прийняті «з усякою милістю».
 Поелику же Мы опасаемся, что дела сии не совсем еще в таком положении находятся, как бы Мы того желали, и что Наши подданные не могут еще в совершенном спокойствии насладиться плодами трудов Наших, того ради помышляли Мы о других еще способах, как бы обезопасить пределы Наши от нападения неприятельского и сохранить право и преимущество Нашего Государства и всеобщее спокойствие в Христианстве, как то Христианскому Монарху следует... Мы побуждены были в самом правлении учинить некоторые нужные и к благу земли нашей служащие перемены, дабы наши подданные могли тем более и удобнее научаться поныне им неизвестным познаниям и тем искуснее становиться во всех торговых делах<ref>Полное Собрание Законов Российской Империи : Собрание первое : С 1649 по 12 декабря 1825 года. - СПб. : Тип. 2-го Отд-ния Собств. Е.И.В. Канцелярии, 1830. -4 т.-с.193.</ref>.
  
З протестантським впливом ряд дослідників асоціює діяльність Петра I, спрямовану на зміни в Російській православній церкви (скасування патріаршества з підпорядкуванням церкви світській владі, наступ на інститут чернецтва). Так, А.Карташов дає визначення перетворенням Петра I як «реформа протестанстського зразку». Монархічний початок єпископату було зламано західною реформацією, тож тільки в протестантизмі можна було знайти зразок для церковних реформ в цьому плані, а ніяк не в історії східної церкви.

Знайомство Петра з протестантизмом сталося в «німецькій слободі». Там він насолоджувався чарівною атмосферою західної «просвіти». Взагалі всі інтелігенти німецької слободи стали для Петра професорами «західного університету». Тут він зустрів і колегіальну форму церковно-парафіяльного самоврядування протестантських громад німецької слободи і дізнався від протестантів про їхні загальні конституції церкви в різних країнах Західної Європи.
У першій же закордонній подорожі 1697-98 рр. архієпископи Кентерберійський і Йоркський призначили для Петра спеціальних богословів-консультантів, до яких приєднався і Оксфордський Університет, який призначив консультанта зі свого боку. Вільгельм Оранський, який отримав англійську корону, але був вихований в протестантському дусі, посилаючись на приклад рідної йому Голландії і самої Англії, радив Петру зробитися самому «главою релігії», щоб мати у своєму розпорядженні повноту [[монархія|монархічної влади]]<ref>Карташев А.&nbsp;В.&nbsp;Очерки по истории Русской Церкви.т. 2.&nbsp;— М.: Изд-во Сретенского монастыря, 2009.-с.387-389</ref>.

Церковна реформа розколола архієрейський корпус на дві частини. Консервативно налаштовані ієрархи (Стефан Яворський, Димитрій Ростовський, Арсеній Мацеевич), зближуючись з католицькою думкою, критикували релігійні, політичні та економічні погляди протестантів. Католицтво, як більш консервативне і ортодоксальне вчення, в якихось випадках могло викликати у них навіть менше нападок, ніж протестантство. Прихильники ж церковних перетворень на чолі з Феофаном Прокоповичем, навпаки, поєднували неприязнь до католицтва з підкреслено шанобливим ставленням до протестантської богословської думки і релігійної культури.
Протестантські конфесії продовжували викликати відторгнення, однак вплив протестантського Заходу на загальну атмосферу російського церковного життя впродовж XVIII&nbsp;ст. неухильно зростав<ref>http://www.reenactor.ru/ARH/PDF/Andreev_00.pdf</ref>.
 
Втім, до лютеран у Московщині періодично відносили досить екзотичних осіб. У старообрядницькій книзі «Винограді Російському» розповідається про якогось Вавилова, що прославився своїми [[аскеза|аскетичними подвигами]] і був спалений у [[1666]] році: «бяше .. роду іноземска, віри люторскія, вчення художня, вся художественния науки прошед .. в славній паріжстей академії учівся задоволена літа, мови ж багатьма .. добро і всеізрядне ведий глаголати»<ref>Пустозерск проза, Москва, Московський робочий, 1989</ref>.

== Контрреформація ==
{{Main | Контрреформація}}
Реформація викликала відповідну реакційну політику з боку Католицької Церкви, яка отримала назву '''Контрреформація'''. У результаті католицькими залишилися [[Італія]], [[Іспанія]], південь Німеччини, частина кантонів Швейцарії, [[Ірландія]]. Наприкінці XVI століття католицизм переміг на півдні Нідерландів (сучасної Бельгії) і в [[Річ Посполита|Речі Посполитій]]. Франція виявилася державою, де державною релігією був католицизм, однак протестанти довгий час користувалися правом вільного [[Конфесія|віросповідання]].
[[Файл:Reformation.gif|thumb|Карта показує поширення Реформації та Контрреформації в Європі (не вказані Іспанія та Італія)]]
Контрреформація мала як зовнішню, так і внутрішню сторони. Якщо зовні це проявлялося в насильницькому придушенні реформаторського руху шляхом переслідування протестантів, поширення [[Інквізиція|інквізиції]] і створення [[Індекс заборонених книг|Індексу заборонених книг]], то внутрішньо це були процеси, які можна назвати реформацією в самій католицькій Церкві.

У [[1536]] у папа [[Павло III]] створив спеціальну комісію, до складу якої запросив членів товариства «Каплиця Божественної любові», які склали звіт, що в багатьох зловживаннях в Католицькій церкві були винні папи і кардинали, що ставили меркантильні інтереси вище від духовних<ref>Кернс Ерл. Дорогами Християнства.&nbsp;— М., 1992.&nbsp;— С. 286</ref>. У [[1545]] році з ініціативи Павла III був скликаний [[Тридентський собор]], який повинен був дати відповідь на багато важливих духовні питання сучасності. На соборі, який тривав протягом [[понтифікат]]у кількох пап, були прийняті не тільки рішення з догматичних питань, але і сформульовані декрети у зв'язку з церковним зловживаннями.

Перед смертю Павло III покаявся в [[непотизм]]і<ref>Ковальський Ян Веруша, «Папи і Папство», Москва, ІПЛ, 1991, стор 182</ref>. Наступні папи, хоча і не проявляючи послідовності, але також боролися з цим явищем. Крім цього папи вели боротьбу за відновлення морального обличчя кліру католицької церкви. Так, [[Павло IV]] (учасник комісії Павла III) вигнав з Рима 113 єпископів, що незаконно залишили свої єпархії, при ньому сотні ченців були відправлені знову у свої монастирі. Переслідуванню піддавалися навіть кардинали, запідозрені в аморальності<ref>Ковальський Ян Веруша, «Папи і Папство», Москва, ІПЛ, 1991, стор 184</ref>.

Крім цього, були засновані чернечі ордени нового типу&nbsp;— [[театинці]], [[капуцини]], [[урсулинки]] і [[єзуїти]]. Останні зайнялися активною пропагандою католицизму як у протестантських країнах, так і на територіях, де до цього взагалі не було християнських місіонерів. При вступі в орден єзуїт давав присягу не тільки генералові, а й самому папі. Багато в чому завдяки діяльності єзуїтів вдалося повернути до складу Католицької церкви Річ Посполиту.<ref>Кернс Ерл, «Дорогами Християнства», Москва, Протестант, 1992, стор 292</ref><br/>

== [[Тридентський собор]]&nbsp;— католицька відповідь Реформації ==

'''Передумови скликання.''' Із розвитком реформаційних рухів у XVI&nbsp;ст. Католицька Церква зазнала значного послаблення, адже разом із відколом від неї протестантських церков вона втрачала колишній авторитет, кількість прихильників, і відповідно звужувалася сфера її впливу.
Варто зауважити, що Лютер не прагнув до відділення від Католицької Церкви. Він хотів реформувати її у власних межах: зменшити повноваження папи, визнання вищості авторитету Біблії над церковними доктринами, заборонити індульгенції, втілити ідеї рівності християн перед Богом, незалежно від соціального статусу, професії та ін. Проте уже з 1520-х років ситуація стає непідконтрольною самому М. Лютеру, оскільки з'являються нові проповідники, нові трактування первісних ідей, наприклад, був один проповідник із Альштедта&nbsp;— Томас Мюнтцер, який вважав, що людина не потребує навіть Біблії для відкриття божественних істин. Також, він, на відміну від М. Лютера, критикував правителів імперії, які пригноблювали нижчі суспільні верстви. Тому, як наслідок, з'явилися окремі протестантські церкви, секти тощо. <br/>

Водночас Католицька Церква усвідомила гостру потребу перегляду власних позицій на тлі Реформації, тому розпочався паралельний реформаторський рух, який дістав назву «Контрреформація». Вона була направлена на знищення зловживань та корупції в середньовічній Католицькій Церкві. Таким чином, Реформація породила нові церкви, а Контрреформація переглядала позиції існуючої Католицької Церкви. Контрреформація&nbsp;— це своєрідна відповідь реформаторам та оновлення католицтва, яка оприявнилася через реформи папи Павла III та скликання Тридентського собору.<br/>

'''Історія становлення Тридентського собору.''' Павло III став папою у 1534, ініціював створення комісії задля виявлення зловживань у церкві. На підставі створеного комісією рапорту «Консиліум» (Concilium, лат.&nbsp;— «Рада»), папа видав низку постанов. Наприклад, про припинення продажу церковних посад. Проте ці постанови не зазнали успіху й Павло III висловлює ідею створення собору, на якому були би присутні представники різних конфесій задля створення певного компромісу між протестантами та католиками. У цьому його активно підтримував імператор Карл V, якому папа допомагав у війнах із німецькими протестантськими країнами, однак майже одноголосно відкидали цю думку кардинали. У 1537 році, папа Павло III оголосив про скликання ради в місті Мантуя. Рада мала відбутися 23 травня, проте ця затія провалилася. По-перше, через те, що в зв'язку з війною між Карлом V та Францією французькі прелати не приїхали, а по-друге, тому що не з'явилися й протестанти. Восени Павло III планував організувати загальну раду в місті Віченца, однак учасників було дуже мало й ніякого реального значення вона не мала. Тому ідея скликання ради (собору) була перенесена на невизначений термін.<ref>ohn W. O'Malley: Trent: What Happened at the Council, Cambridge (Massachusetts), The Belknap Press of Harvard University Press, 2013, ISBN 978-0-674-06697-7</ref> <br/>

Лише в 1545 році папа Павло III арешті «переборов» антиреформаторсько настроєну частину католицького священства. Отож Тридентський собор (лат. Concilium Tridentinum) був скликаний у 1545 році папою Павлом III у місті Тренто (Триденті) на півночі Італії і тривав аж до 1563 року. Довгу тривалість собору можна пояснити насамперед перервами між процесами засідань. Засідання Тридентського собору ділять на три етапи: 1545—1549, 1551—1552 та 1562—1563. Першого разу собор був перерваний 17 вересня 1549 року через спалахи чуми в місті. Згодом його робота відновилася завдяки папі Юлію III. Однак була вона нетривалою й перервалася фактично через рік у зв'язку з несподіваною перемогою колишнього прибічника римського імператора, курфюрста Мориця Саксонського (він був протестантом) над Карлом V та введенням військ Мориця до Тюрингії та південної Німеччини. Наступним папою був Павло IV, який надто критично ставився до протестантизму, тому собор не відновлював. І лише через 10 років, папа Пій IV возз'єднав дев'ятнадцятий вселенський собор.<ref>Trenkle, Franz Sales (3 March 2003). «Council of Trent». Retrieved 22 January 2008</ref>

'''Постанови Тридентського собору.''' Постанови Тридентського собору були оприлюднені у 1564 році папою Пієм IV у так званому '''''«Тридентському сповіданні віри''»'''&nbsp;— документі, у якому викладено рішення собору. <br/>

По-перше, собор був спрямований на заперечення ідей протестантизму та уточнення вчення про Католицьку Церкву в усіх дискусійних питаннях. Так, наприклад, собор погоджувався з протестантами, що віра неодмінна для спасіння, але заперечував, що лише її достатньо, «адже згідно з Євангелієм від Івана 2, 24 добрі вчинки також потрібні. Собор пояснив, що слова послання до римлян 3,28 про достатність віри означають, що віра є неодмінним вихідним моментом. Без віри вчинки марні»<ref>Гілл Дж. Історія християнства.&nbsp;— К.: Темпора, 2010.&nbsp;— с. 258—263</ref> <br/>

По-друге, Тридентський собор підтвердив необхідність існування традиційного церковного таїнства&nbsp;— Служби Божої. Вона визнавалася жертвою Богові в формі літургії. Водночас вона не є додатком до жертви Христа чи символічним її повторенням, а є складанням жертви, яку Христос втілює через людей та священника.<br/>

По-третє, собор абсолютно заперечив твердження протестантів про те, що Біблія&nbsp;— єдине джерело доктрини та її зверхність над церквою. Загалом утверджувалося традиційне католицьке бачення цього питання&nbsp;— Біблія та Церква творять єдине вчення. <br/>

По-четверте, посилилося значення таких католицьких практик, як індульгенції, паломництво, шанування святих та мощей, догмат чистилища, затвердження семи Таїнств (Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Сповідь, Вінчання, Хіротонія, Єлеопомазання) та шанування культу Діви Марії. Хоч зловживання ними було заборонено, усе ж і ця особливість суперечила протестантизмові, який вважав їх такими, що суперечать Святому Писанню.<br/>

По-п'яте, індульгенції хоч і залишилися, проте був реформований порядок торгівлі ними. Зокрема, була скасована посада продавця індульгенцій. Також відбулося повернення до канону Нікейського собору (325&nbsp;р.), за яким єпископу заборонялося керувати кількома дієцезіями чи змінювати їх, адже, наприклад, незважаючи на заборону, папа Леон Х дозволив таку практику Альбрехтові з Бранденбурга за умови сплати Ватикану значної суми. <br/>

По-шосте, був затверджений целібат, у той час як протестанти виступали проти заборони священнослужителям одружуватися. <br/>

Отже, Тридентський собор став оновленням Католицької церкви, адже деякі зрушення у контексті знищення корупції при папському дворі відбулися (наприклад, реформи, що стосувалися індульгенцій), підтвердив неможливість об'єднання поглядів протестантів та католиків, підкреслив верховенство папи. Власне навряд чи можна було очікувати іншого результату, адже фактичне заперечення доктрин протестантизму папою не могло бути шляхом до компромісу. Та й навряд чи протестанти прагнули до такого компромісу, адже ще на початку Реформації Мартін Лютер у зверненні до Карла V –"До християнського дворянства німецької нації" писав, що «коли я [Мартін Лютер] торкаюся Соборів, скликаних папством, я не надаю великого значення їхнім рішенням».<ref>Лютер М. К христианскому дворянству немецкой нации. Електронне джерело: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/protestant/lyuter/15.php Дата звернення: 05.12.17</ref> Тридентський собор заперечив ухил від традиційних католицьких вірувань, однак одне з його головних надбань полягає в утвердженні католицької самосвідомості. Католики дедалі більше уваги приділяли тим речам, які відкидали протестанти, зокрема поклонінню Діві Марії, проведенню та визначенню суті сімох Таїнств.

== Підсумки Реформації ==
[[Вестфальський мир]] [[1648]] року остаточно закріпив ті зміни, які сталися на карті [[Європа|Європи]] в результаті Реформації, в тому числі й існування нових держав. Більше значних релігійних воєн в континентальній Європі не велося. У результаті прихильники лютеранства становили більшість населення в Північній Німеччині, Данії, Скандинавії, Прибалтиці. Реформати ж переважали в Шотландії та Нідерландах, а також кількох кантонах Швейцарії, хоча послідовники цього віровчення були і в Угорщині, Центральній Німеччини та Франції. В Англії утвердилася [[Англіканська Церква]].

Представники невеликих протестантських конфесій збереглися практично по всій Північній і Центральній Європі, проте часто вони піддавалися переслідуванням як з боку католицьких, так і з боку протестантських державних структур. Надалі багато хто з них виїхали до Америки або емігрували до Росії.

Підсумки реформаційного руху неможливо охарактеризувати однозначно. З одного боку [[Християнський світ|християнського світу]], який об'єднував всі народи Європи під духовним керівництвом Папи Римського, більше не існувало, так само як і не існувало єдиної християнської культури. Єдина церква була замінена безліччю національних церков, які часто знаходилися в залежності від світських правителів, тоді як раніше клірики могли апелювати до папи як арбітра. З іншого боку, національні церкви сприяли зростанню національної свідомості народів Європи. При цьому істотно підвищився культурний та освітній рівень жителів Північної Європи, яка до цього була як би околицею християнського світу&nbsp;— необхідність вивчення Біблії приводила до зростання як початкових навчальних закладів (в основному у формі парафіяльних шкіл), так і вищих, що виразилося в створенні університетів для підготовки кадрів національних церков. Для деяких мов спеціально була розроблена писемність, щоб мати можливість видавати на них Біблію.

Проголошення духовної рівності стимулювало розвиток уявлень про рівність політичному. Так, в країнах, де більшість становили реформати, мирянам надавалися великі можливості в управлінні церквою, а громадянам&nbsp;— в управлінні державою<ref>Кернс Ерл, «Дорогами Християнства», Москва, Протестант, 1992, стор 299</ref>.

В економічному плані Реформація сприяла зміні старих феодальних економічних відносин на нові капіталістичні. Прагнення до економії, до розвитку промисловості, до відмови від дорогих розваг (так само як і дорогих богослужінь) сприяло накопиченню капіталу, який вкладався в торгівлю і виробництво. У результаті протестантські держави почали випереджати в економічному розвитку католицькі та православні. Навіть сама етика протестантів сприяла розвитку економіки<ref>Макс Вебер. «Протестантська етика і дух капіталізму», М. 2003</ref>

== Європейська Реформація та міжнародні відносини: розвиток дипломатії ==
З кінця XV—XVI століть у більшості держав ранньомодерної Європи, відбулися значні зміни у суспільно-політичному устрої, що проявилися в зміцненні королівської влади та інтенсифікації процесу формування національної держави. Поряд із державотворчими процесами та реформаційними впливами, як їх органічна складова, активізувалися міжнародні відносини і дипломатія, що спонукало за собою встановлення нових принципів міждержавних відносин, війн і переговорів, дипломатичних і зовнішньополітичних стратегій. Від спорадичних і несистемних місій європейські держави розпочали поступовий перехід до постійних дипломатичних представництв.<ref name="дипломатія">Ціватий В.&nbsp;Г.&nbsp;Європейська Реформація та особливості процесів інституціоналізації зовнішньої політики і дипломатії Ранньої Модерної доби: теоретико-методологічний аспект. // «Європейська Реформація XVI&nbsp;ст.: історико-антропологічний вимір (до 500-ї річниці початку Реформації в Європі)»: матеріали міжнародної науково-практичної конференції.&nbsp;— Запоріжжя: АА Тандем, 2017.&nbsp;— с.12</ref>

З кінця XV століття Європа вступає в новий періоду міжнародних відносин. Політична ситуація у Західній Європі наприкінці XV століття, після подій Столітньої війни (1337—1453), суттєво змінилася завдяки тому, що значно зміцнилися монархії й у більшості держав, зокрема&nbsp;— Франції, Іспанії та Англії, завершувався процес внутрішньої консолідації. Саме у цих державах було закладено основи сучасних національних держав, в той час як роздробленість Німеччини й Італії залишалась непереборною. Ці тенденції знайшли свої чітке відображення в подіях Італійських воєн<ref>Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця ХVIІІ століття) / Вадим Ададуров.&nbsp;— Львів: Видавництво УКУ, 2002.&nbsp;— 412с.</ref>.

Нова політична думка була сформована флоренційським політиком і мислителем Нікколою Макіавеллі у праці «Государ». На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не із примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й розв'язувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада й політика вже за своєю природою є позаморальними явищами: «…державець, якщо він прагне зберегти владу, повинен набути уміння відступатися від добра і користуватися цим умінням залежно від потреби»<ref>Макиавелли Н. Государь // Макиавелли Н. Избранные сочинения.&nbsp;— М., 1982.&nbsp;— С. 345.</ref>. Учений стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами та грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників.<ref>Шляхтун П.&nbsp;П.&nbsp;Політологія: історія та теорія: Підручник / П.&nbsp;П.&nbsp;Шляхтун.&nbsp;— К. К..: Центр учбової літератури, 2017.&nbsp;— с. 44-45</ref>

Розвиток економічних зв'язків сприяв і урізноманітненню форм міжнародних контактів. Вже наприкінці XV&nbsp;— початку XVI століття надто швидке поширення міжнародних зв'язків було відзначено у Західній Європі переходом до сучасної системи організації посольської служби&nbsp;— постійних дипломатичних представництв, було покладено початок процесу інституалізації зовнішньої політики кожної окремої держави та європейської зовнішньої політики в цілому. Італія стала достеменною, справжньою школою європейської дипломатії. Постійна дипломатична служба набувала швидкого поширення та вжитку в практиці міждержавних відносин. Так, із 1510-х років&nbsp;— у Папській державі, із 1520-х&nbsp;— в Англії, в Імперії&nbsp;— за доби Карла V. До середини XVI століття це вже стало європейською традицією<ref>Ивонин Ю. Е. У истоков европейской дипломатии нового времени / Ю.&nbsp;Е.&nbsp;Ивонин.&nbsp;— Минск: Изд-во «Университетское», 1984.&nbsp;— 160 с.</ref>.

Проблема міждержавних відносин, концептів «війна» і «мир», зовнішньої політики та дипломатії, політичних інститутів та процесів під впливом комплексу факторів, зокрема&nbsp;— європейської Реформації, набувають нового трактування. Адже та, що існувала раніше за основу основ брала особисті відносини між владарями-державцями, які базувалися на принципах християнської та рицарської моралі. Дані погляди виконували в той же час функцію історичної концепції. Її представниками були&nbsp;— Ж. Шатлен, О. де Ла Марш, Ж. Моліне, Ж. д'Отон. Проте з другої половини XV століття рицарська етика швидко втрачає своє значення. Її почали витісняти прагматичні норми, що найбільш повний вираз на початку XVI століття отримали у Філіппа де Комміна. Зіткнення інтересів держав набуває у нього об'єктивний та незалежний від волі владарів-державців характер. У їх волі лише можливість приректи результат зіткнень, обравши найбільш вірний, на його думку, політичний засіб. Філіпп де Коммін вважав, що дипломатичні посередники допомогли б більш мобільно, з меншою кількістю жертв і без участі війська вирішувати міждержавні конфлікти: «Два могутніх владарі-державці, якщо вони мають бажання жити в злагоді, не повинні часто бачити одне одного, а спілкуватися їм належить посередництвом досвідчених і мудрих осіб, які будуть проводити переговори і залагоджувати суперечки»<ref>Коммин Ф., де. Мемуары / Филипп де Коммин.&nbsp;— М., 1987.</ref>.

Тоді також еволюціонувало розуміння «війни» та миру під впливом ідей Еразма Роттердамського. У століття безперервних воєн він не втомлюється боротися за мир між державцями Європи. У своєму творі&nbsp;— «Похвала Дурості»&nbsp;— він висловлює відразу до війни, відповідальність за яку несуть носії влади, а отже, перш за все, державці. У «Похвалі Дурості» війна подається як одне з найбільш тяжких і ганебних колективних проявів усе тієї ж усевладної Дурості. Це сприяло розвитку дипломатії та міжнародних відносин як більш раціональних методів ведення зовнішньої політики та вирішення міждержавних конфліктів<ref name="дипломатія" />.

Фактично, ідеї Макіавеллі (про посилення світської влади і послаблення церковної), де Комміна (про посилення дипломатичних представництв і зміни способів вирішення міждержавних конфліктів) і Роттердамського (про відмову від будь-яких силових методів захоплення влади, відмову від війни) висвітлювалися й самим Лютером.

По-перше, Лютер розмежовує світську владу та церковну, вважаючи, що остання фактично призвела до політичної кризи, втрутившись туди, де їй не місце: «…карати винних і переслідувати їх у випадку необхідності, не звертаючи уваги на пап, єпископів, священиків; нехай вони погрожують і відлучають, як їм тільки вдумається. Адже потім і відбувається те, що кліриків, що порушили норми світського права, спочатку позбавляють сану священика, що вважалося б незаконним, як би раніше по Божественному установленню світський меч не мав над ним влади. А між тим у церковному праві занадто звеличуються свобода, життя і майно священиків, неначе б миряни духовно не такі ж добрі християни, або наче вони не належали до церкви».<ref>Лютер М. Избранные произведения.&nbsp;— СПб., 1994,&nbsp;— с.61</ref>. По-друге, Лютер вважав, що методами повстань, військових переворотів, війни істини не здобути. Бог і без них бачить де правда, а де брехня. Тому «Бог дозволить швидше розсіятися небові і землі, ніж передати забуттю одну-єдину крапочку або букву»<ref>Лютер М. Избранные произведения.&nbsp;— СПб., 1994,&nbsp;— с.120</ref>. 1509 року в Ерфурті Мартін Лютер став свідком повстання «Чорної банди», яке, звичайно, не могло викликати у нього захоплення. Тоді це призвело до того, що політично-соціальна сфера стали для нього абсолютно чужою, він не розумів методи повстанців, не розумів для чого звертатися до насилля.<ref>Брендел Герхард. Мартин Лютер: Теология и революция. М.; СПб.: Университетская книга, 2000. 368 с.&nbsp;— (Книга света).</ref>. Ці погляди були досить прогресивними та закономірними. Епоха егоїстичного Середньовіччя пішла, тож такі ідеї стали результатом градуалістичної зміни свідомості людей, культурним традиціям, політичним приписам.

У період Ренесансу та Реформації в Європі відбувається ґенеза інституціональних процесів нової зовнішньої політики і дипломатії, які знайдуть своє виявлення протягом доби раннього Нового та Нового часу. Одним із впливових політико-дипломатичних áкторів і фундаторів цих процесів стала Франція, саме її модель дипломатії слугували взірцем для створення та ефективного впровадження дипломатичного інструментарію у всіх державах Європи досліджуваного періоду. Владарі-державці на зламі двох епох персоніфікували в собі певний окреслений соціальний тип менталітету епохи ранньої Нової історії, тим самим просунулися далеко вперед від ще реально існуючих у суспільстві традицій, через що багато в чому не були зрозумілі і не цілком вірно оцінені їх сучасниками. Із повною впевненістю можна відзначити, що владарі-державці західноєвропейських країн були державцями-політиками, яких сама історія поставила до керма європейської політики у початковий період формування європейської системи держав на зламі Середньовіччя і раннього Нового часу. З них починається відлік нових подій і великих змін у міжнародному, політико-дипломатичному й соціокультурному житті ранньомодерної Європи<ref>История дипломатии. Том 1.&nbsp;— М. 1941</ref>.

Внутрішньополітична ситуація в Німеччині після початку Реформації та з поширенням протестантизму значно впливала на зовнішньополітичну ситуацію в Європі у першій половині XVI&nbsp;ст. Вона не лише окреслювала позицію імператорської династії щодо ключових питань міжнародної політики, але й визначала напрями та умови формування союзів та сил, які протидіяли католицькій церкві та династії Габсбургів. Загалом Реформація стала підгрунттям для значних територіальних змін, які створили нову геополітичну мапу Центрально-Східної Європи .<ref>Звягіна О.&nbsp;М.&nbsp;Реформація та міжнародні відносини у Центрально-Східній Європі (перша половина ХVI століття) // «Європейська Реформація XVI&nbsp;ст.: історико-антропологічний вимір (до 500-ї річниці початку Реформації в Європі)»: матеріали міжнародної науково-практичної конференції.&nbsp;— Запоріжжя: АА Тандем, 2017.&nbsp;— с.36</ref>

== Вплив Реформації на Україну ==
Реформація, як церковно-релігійна і політично-соціальна течія почалася наприкінці 14 століття і тривала кілька століть у [[Західна Європа|Західній Європі]] (звідки поширилася й в Україні), пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих народів та створивши низку протестантських церков.

Реформація була спрямована однаково як проти догм і устрою, так і проти економічного і політичного становища [[Католицька церква|Католицької церкви]] (секуляризація церковних земель тощо). На відміну від наднаціонального характеру католицької церкви, що вживала у богослужбі латинську мову, діячі Реформації вводили живі мови у церкві, а тим самим і в літературу багатьох народів, зміцнюючи їхню національну свідомість і культурний розвиток. Реформація охопила різні соціальні верстви і цілі держави, а також спричинила між ними гострі конфлікти, що виявилися у довготривалих війнах.

В Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у [[15 століття|16 ст.]] з [[Чехія|Чехії]], через студентів з України, на яких впливали наука [[Ян Гус|Яна Гуса]] і [[гуситські війни]], а також через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в [[16 століття|16 ст.]] реформаційні течії дуже поширилися серед магнатів і шляхти. Чимала кількість магнатів і шляхти: [[Радзівіли]], Воловичі, Кишки, Любинецькі, Морштини, Фірлеї, Сапіги, Гойські, Ходкевичі, Сенюти, Холоневські, Чапличі, Войнаровські, Немиричі та ін.&nbsp;— були захоплені ідеями Реформації. Реформаційні рухи особливо сильно почали проникати в Україну після [[Люблінська унія|Люблінської унії 1569]], проте вони не охопили усього обширу українських земель і всіх прошарків населення. Однак, поруч з іншими чинниками, Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство, для яких загрожена католицьким наступом, особливо після [[Берестейська унія|Берестейської унії 1596]], «руська» віра набрала ознак національної ідентичності. Провідник православної опозиції до унії, князь: [[Острозький Костянтин-Василь|Василь-Костянтин Острозький]] схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні 1599.

Чималий відгук Реформація мала у церковно-культурній ділянці. Чеські переклади св. Письма були знані на українських землях у [[15 століття|16 ст.]], з'явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову такі твори, як [[Євангеліє Негалевського|«Новий Заповіт» В. Негалевського]] ([[1581]]), Євангеліє В. Тяпинського у кін. [[16 століття|16 ст.]], [[Пересопницьке Євангеліє]] (1556—1561), базовані переважно на протестантських текстах. Ці переклади вживалися не тільки для приватного читання, але й при богослужбах («[[Тріодіон]]», 1664). Одночасно ширилася проповідь живою мовою, а у релігійній полеміці тією ж мовою брали участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Таким чином, під впливом Реформації, поряд з традиційною в Україні церковнослов'янською та з новопоширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна українсько-білоруська мова, як мова письменства. Особливо характерні були публікації католиків руською мовою (як «Катехизм или наука всім православним христіяном…», [[1585]]) та двомовні паралельні публікації окремих творів,&nbsp;— українсько-білоруською і польською мовами.

У освітній ділянці визначилася низка реформаційних шкіл, що іноді перевищували своїм рівнем католицькі, і в них охоче вчилася українсько-білоруська молодь (наприклад, соцініянські й аріанські школи на Волині).

Реформація посилила традиційну рису української церкви&nbsp;— її [[соборноправність]], що особливо виявилося у діяльності церковних братств (16–17 ст.). Братчики практикували читання св. Письма, не тільки на сходинах, але і вдома, стежили за поведінкою своїх членів, мали нагляд над церковними справами, контролювали діяльність священиків і єпископів, аж до виступів проти декого з них, як «ворога істини» (Статут Львівського Братства, 1588). Єпископи не погоджувалися з такими широкими повноваженнями світського елементу, і їхній перехід на унію з Римом був деякою мірою спричинений реформаційними впливами у православних громадах.

У царині соціально-політичній, Реформація в Україні позначилася також зростанням національної свідомості й політичної активності [[Козаччина|козаччини]], яка, переймаючи у першій половині [[17 століття|17 ст.]] провід українсько-національного життям, ставила щораз більший опір польському пануванню в Україні й активно підтримувала [[Православна церква|православну церкву]] проти наступу католицизму. Шукаючи союзників проти Польщі, козаччина, у своїй зовнішній політиці, почала орієнтуватися також на допомогу протестантських держав (Швеція, Трансільванія, Бранденбурґ).

Але вплив і успіхи Реформації в Україні не були тривалими. Пов'язана з прогресивними релігійними течіями, Реформація опинилася між двох протилежних сил&nbsp;— католицькою Польщею й православною Україною, ворожих між собою, але й ворожих до протестантизму. Успішна боротьба католицької церкви (особливо ордену [[єзуїти|єзуїтів]]) і польського уряду проти протестантизму й негативне ставлення православної церкви до «люторів», зокрема до поширеного в шляхетських колах [[Правобережжя]] [[антитринітаризм]]у та інших радикальних протестантських течій, позбавили Реформацію певної соціальної бази, а перемога української національної визвольної революції у середині [[17 століття|17 ст.]] відкривала в Україні шлях іншим культурно-політичним течіям та впливам ([[бароко]]).

=== Поява та поширення кальвінізму на Україні ===
Порівняно з лютеранством [[кальвінізм]] в [[Україна|Україні]], зокрема у другій половині [[16 століття|16 ст.]], мав неабиякі успіхи, став тут на тривалий час провідною протестантською конфесією. Його перші кроки припадають на початок 40-х років [[16 століття|16 ст.]] і пов'язані з діяльністю відомих у [[Європа|Європі]] культурних діячів, письменників, учених, політиків, які були захоплені протестантськими ідеями. Польсько-литовські [[магнати]], королівський двір запрошували багатьох з них для навчання своїх дітей і розгортання науково-освітнього процесу в державі.

Поступово коло реформатських діячів поповнили литовці, білоруси, українці. З перших проповідників, котрі діяли в [[Україна|Україні]] як культурні діячі, перекладачі, літератори, збереглася інформація про Фому Фальковського, Павла Зеновича, Миколу Житного, Олександра Вітреліна.

У другій половині [[16 століття|16 ст.]] головну роль у розповсюдженні [[кальвінізм]]у в Україні виконують протестантські центри польсько-литовської держави&nbsp;— Краків, Вільно, Люблін і Сандомир. У Кракові, зокрема, [[1546]] року утворився гурток гуманістів, який очолив [[Анджей Фрич Моджевський|Андрій Фрич Моджевський]]. Серед його слухачів і активних учасників були [[Станіслав Оріховський]], [[Станіслав Стадницький]], [[Марцін Бельський|Мартін Бєльський]], [[Симон Будний]] (одна з ключових фігур протестантського руху в українсько-білоруському пограниччі), які стають нововірами.

Особливо важливою була роль прилученних до реформатства представників шляхетського стану, які становили кістяк церкви. Це, наприклад, суспільний діяч [[Річ Посполита|Речі Посполитої]], воєвода белзький [[Рафал Лещинський (белзький воєвода)|Рафал Лещинський]], який сприяв поширенню реформатських зборів у західно-північних українських землях; [[Микола Сенявський (гетьман)|Микола Сенявський]], воєвода руський, гетьман коронний; [[Миколай Потоцький (стражник коронний)|Микола Потоцький]], генерал землі подільської, староста кам'янецький; [[Ян Потоцький (староста генеральний)|Ян Потоцький]], воєвода брацлавський, підкоморій галицький; [[Ян Фірлей]], воєвода белзький (до речі, володар понад 20 містечок в одній лише Галичині).

В Україні [[кальвінізм]] поширювався в усіх регіонах. У Галичині&nbsp;— це Бучач, Гвоздець, Дорогоїв, Дубляни, Жовква, Зборів, Ланцут, Яцимир; у Холмщині&nbsp;— Замостя, Зміївці, Краснобрід, Крилів, Криниця, Круп'є, Лащів; у Берестейщині&nbsp;— Берестє, Венгров, Городище, Заблудів, Русків, Ямно; на Волині&nbsp;— Берестечко, Корець, Лабунь, Мартинівці; на Поділлі&nbsp;— Кам'янець, Межибіж, Панівці, Хмельник; у Брацлавщині та Київщині&nbsp;— Винниця, Козаровичі, Ліщин, Мозир. У Малопольщі й Галичині наприкінці [[16 століття|16 ст.]] існувало 260 кальвіністських громад. Однак, незважаючи на такий широкий ареал, самі збори, а також школи і друкарні, були зосереджені переважно у Західній Україні<ref>Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні.- К.: Освіта, 1992&nbsp;— С. 65-67</ref>.

У першій половині [[XVII століття|17 ст.]] справжнім центром [[кальвінізм]]у в Галичині вважалися Глиняни, де відбувалися провінційні синоди, існував культурний осередок<ref>Tworek S. Szkolnictwo kalwiñskie w Malopolsce i jego zwiåzki z innymi ośrodkami w kraju i za granicå w XVI—XVII.&nbsp;— Lublin, 1966.&nbsp;— S.222</ref>

Еволюцію [[кальвінізм]]у в [[Україна|Україні]] можна умовно поділити на декілька етапів<ref>Любащенко В.&nbsp;І.&nbsp;Історія протестантизму на Україні.&nbsp;— К.:Поліс, 1996.</ref>:
* Перший етап&nbsp;— час зародження конфесії у [[Малопольща|Малопольщі]] та [[Галичина|Галичині]]&nbsp;— 40-50-ті роки [[16 століття|16 ст]].
* Другий етап&nbsp;— 60-80-ті роки [[16 століття|16 ст.]]&nbsp;— позначений найбільшими успіхами течії. В цей період вона поширює вплив на [[Закарпаття]] та на інші українські землі, наближені до [[Білорусь|Білорусі]] та [[Литва|Литви]]&nbsp;— [[Волинь]], [[Підляшшя]], [[Брацлавщина|Брацлавщину]], [[Київщина|Київщину]], [[Холмщина|Холмщину]].
* Третій етап&nbsp;— кінець [[16 століття|16 ст.]]-початок [[XVII століття|17 ст.]]&nbsp;— період поступового згасання активності реформатських громад.
* Четвертий етап&nbsp;— 50-60-ті роки [[XVII століття|17 ст.]]&nbsp;— їхня діяльність у більшості регіонів України майже припиняється.

Вістря кальвіністської публіцистики спрямовувалося проти [[католицизм|католицької]], значно менше&nbsp;— [[православ'я|православної]] церков, а з 70-80-х років [[16 століття|16 ст.]]&nbsp;— й проти [[антитринітарії]]в і [[социніанство|социніан]].

Реформатори особливо дбали про створення централізованої організації, яка б охоплювала всі регіони польсько-литовської держави. Очолював церкву суперінтендант, котрий приймав рішення про скликання синоду&nbsp;— головного законодавчого органу. За виконанням рішень синоду споглядало синодальне управління, при якому у [[1627]]&nbsp;р. утвоюється церковний суд (синедріон). Управління затверджувало релігійне керівництво&nbsp;— міністрів (пресвітерів) для роботи на місцях і світських керівників або наглядачів (сеньйорів) для контролю за діяльністю місцевої громади, школи, друкарні. [[Пресвітер]]ам допомагали диякони, проповідники, регенти. Сеньйори мали заступників&nbsp;— консеньйорів. Синодальне управління складалося з представників духовенства і мирян.

Східні землі [[Річ Посполита|Речі Посполитої]] поділялися на дистрикти (округи). Мала Польща та Україна мали вісім, Литва і Білорусь&nbsp;— шість дистриктів. У кожному був свій суперінтендант. Окружний синод, куди запрошували представників лише трьох станів (духовенства, дворянства і городян), називався партикулярним, синод, який збирав представників кількох дистриктів,&nbsp;— провінційним. Загальний для всіх земель синод називався генеральним. Як правило, делегатами останнього, окрім церковного керівництва, були представники від шляхти.

Отже, основною причиною домінації кальвінізму в Україні стала особлива прихильність до нього магнатсько-шляхетських родин, впливових у суспільному й культурному житті польсько-литовської держави. Це водночас було однією з причин занепаду кальвінізму. Смерть, розорення або перехід патрона в іншу віру (переважно у католицьку за часів [[Стефан Баторій|Стефана Баторія]] та [[Сигізмунд ІІІ Ваза|Сигізмунда III]], коли дисиденти втрачали політичні права) позбавляли протестантську церкву підтримки, робили її легкою здобиччю єзуїтів.

Пояснює успіхи конфесії в Україні й вже згадуваний національний фактор. Лютеранські церкви тут здебільшого складались з німців. Щодо кальвінізму, то він одразу орієнтувався на місцеве населення. Основний склад реформатських церков&nbsp;— це поляки, русини, литовці. Тобто кальвінізм успішно поєднував денаціональну природу (що є суттю християнства як світової релігії) з гнучкою адаптацією до регіонально-національних особливостей. Закріпившись у конкретній місцевості, кальвінізм поступово набував властивих їй ознак&nbsp;— у мові проповідей, у літературі, шкільництві, домашній освіті, запозиченні місцевих традицій у культовій практиці, побуті церковного життя.
 
Документи засвідчують глибоке проникнення реформатських ідей у світську і церковну еліту. [[Любович Микола Миколайович|Микола Любович]] підкреслює: «За свідченням сучасних католиків, більша частина єпископів того часу за релігійними переконаннями підтримує протестантів. З єпископів Малої Польщі і земель руських один лише єпископ перемиський Ян Дзядуський був вільним від підозрінь у єресі<ref>Любович Н. История реформации в Польше. Кальвинисты и антитринитарии: (по неизданным источникам).&nbsp;— Варшава, 1883.- С.110</ref>».

=== Поява та поширення лютеранства в Україні ===
[[Лютеранство]] стало першою організаційно оформленою [[Протестантизм|протестантською]] течією в Україні. Воно з'являється в 30-40 роках [[XVI століття]].

В [[1543]] році розпочалася відкрита проповідь лютеранського віровчення, а у [[1545]] році в [[Краків|Кракові]] було створено протестантський гурток, до складу якого входив Я. Прилуцький&nbsp;— секретар великого коронного маршала П. Калити. Саме Я. Прилуцький, маючи парафію у містечку Мостиська [[Перемишльська єпархія (унійна)|Перемишльської єпархії]], розпочав проповідувати реформаційне вчення у [[Східна Галичина|Східній Галичині]].<ref>{{Cite book|title=З історії реформаційних рухів у Західній Україні ХVІ ст.// Історія релігій в Україні.|last=Повторєва С., Савельєв В.|first=|year=2002|publisher=|location=Львів|pages=342|language=|isbn=}}</ref>

Відомостей про значну кількість реформованих парафій української церкви немає. Хоча треба зазначити, що було декілька випадків переходу на лютеранство шляхтичів, а вже вони, відповідно, переводили до лютеранства своїх селян. Очевидно, що за таким прикладом діяли лютеранські громади у Венгрові, Мордах, Нурці та Найндорфі ([[Берестейщина]]). Чимале поширення, окрім населених пунктів, де мешкали німецькі колоністи, лютеранство мало також на [[Закарпаття|Закарпатті]]. Тут конфесія досягла певних успіхів, маючи державну підтримку з боку угорських та румунських володарів. Взагалі, за деякими оцінками, «початковий крок у справі поширення нової віри в [[Угорщина|Угрії]] був зроблений саме в Угорській Русі… євангелицький рух в Угорській Русі в другій половині ХVI&nbsp;ст. був навіть сильнішим, ніж у власне [[Угорщина|Угрії]], котра знаходилась в більшій сфері католицького впливу [[Габсбурги|габсбурзького]] уряду…»<ref>{{Cite book|title=Религиозное движение в ХVI и начале ХVII века в Угорской Руси|last=Перфецкий Е. Ю|first=|year=1915|publisher=|location=|pages=26, 31|language=|isbn=}}</ref>. У [[1549]] році Стефан Копач відкриває лютеранську школу у містечку Шарош-Поток (або [[Сухий Потік]]) в Закарпатській Україні, яке з цього часу стає центром зростаючого реформаційного руху в усьому Карпатському регіоні. 

Особливо цей процес посилився, коли почало вводилося [[Греко-католицькі церкви|уніатство]]. Уніатство підтримали [[Габсбурги]] і закарпатський магнат Гомонай. Духовенство в [[1614]] році погодилося приєднатися до унії, але селяни підняли повстання, побивши священиків, що прийняли унію, і поранивши єпископа [[Атанасій (Крупецький)|Атанасія Крупецького]]. З того часу на Закарпатті почали діяти дві церкви: уніатську підтримували Габсбурги, а православні спиралися на протестантів.<ref>{{Cite book|title=Історія України. 3 вид.|last=Наталія Полонська-Василенко|first=|year=1995|publisher=Либідь|location=Київ|pages=|language=|isbn=}}</ref>

Очевидним є факт, що до лютеранства переходили головним чином колишні римо-католицькі священики та парафії, а також і ті шляхтичі українського походження, що перейшли до [[Католицтво|католицтва]]. До таких, очевидно, і належали двоє із найцікавіших представників покатоличеного українства [[Станіслав Оріховський]] та [[Мартін Кровицький]].

Станіслав Оріховський навчався у [[Університет Мартіна Лютера|Віттенберз]]<nowiki/>і і мешкав безпосередньо в домі [[Мартін Лютер|Мартіна Лютера]], був приятелем [[Філіпп Меланхтон|Філіпа Меланхтона]]. Після повернення з Німеччини він став Перемишлянським каноніком і проповідував у Журавцях і Побідниках. За його свідченням, «… землі воєводства руського були особливо чуйні до різних релігійних суперечок».<ref>{{Cite book|title=Історія протестантизму в Україні.|last=Любащенко В.І.|first=|year=1995|publisher=|location=Львів|pages=90-91|language=|isbn=}}</ref> На сеймі у [[Судова Вишня|Вишні]] в [[1550]] році Оріховський заявив, що постанова про [[целібат]] духівництва є диявольським вченням і що він не бажає підкорюватися йому, хоча б і янгол з неба умовляв його. Згодом він облишив лютеранство і навіть став його противником.

Реформаційні погляди поділяли також П. Борятинський і Л.Слончевський. Перший згодом став особистим секретарем короля [[Сигізмунд II Август|Сигізмунда Августа]], а другий з [[1546]] року був єпископом у [[Кам'янець-Подільський|Кам'янець-Подільському]]. В [[1548]] році Перемишлянський шляхтич Х. Білецький відкрито запровадив у місті Ланцеті, яке належало йому, лютеранську [[Літургія|літургію]]. Одночасно він заборонив відправи на честь Діви Марії. Він також відмовився від дотримання постів і переконував своїх підлеглих чинити так само. Не так доля склалася в Мартіна Кровицького, щирого учня [[Філіпп Меланхтон|Меланхтона]]. Будучи [[Ксьондз|плебаном]] у [[Судова Вишня|Вишні]] Кровицький на одному із [[синод]]ів [[Дієцезія|дієцезії]] виступив проти зловживань у католицькій церкві (можливо припустити, що це був захист статей [[Лютеранство|Аугсбурзького віросповідання]]). Проте свою діяльність Мартін Кровицький завершив у [[Антитринітарії|антитринітаріанському]] таборі.

Сліди лютеранства відшукуються і на Західній Україні, найперше на [[Волинь|Волині]], що пояснюється географічним положенням регіону: він межував з білоруськими та литовськими землями, які були під впливом протестантизму.

Центрами впливів на Україну були [[Краків]] та [[Люблін]], звідки лютеранство поширювалося на [[Холмщина|Холмщину]], [[Підляшшя]] та [[Галичина|Галичину]]. Лютеранські церкви були поширені також на [[Побужжя|Побужжі]], Волині, [[Поділля|Поділлі,]] [[Брацлавщина|Брацлавщині]] та Київщині. Саме завдяки їх впливу і в православ'ї почала панувати українська мова.<ref>{{Cite book|title=З історії релігійної думки на Україні|last=Михайло Грушевський|first=|year=1962|publisher=|location=Вінніпег|pages=63-67|language=|isbn=}}</ref>

Відомо, що вже з [[XIII століття|ХIII століття]] українські землі, зокрема, [[Сяноцька земля|Сяноччина]], Холмщина, пізніше Волинь і Галичина, підтримують зростаючі торговельні зв'язки з німецькими князівствами. Польський король [[Казимир III Великий|Казимир]] проводив відверту пронімецьку політику і заохочував іноземну колонізацію Західної України. У подібний спосіб діяв намісник Галичини [[Владислав Опольчик|Володислав Опольський]] (70-ті роки XVI&nbsp;ст.), який «нехтував зовсім місцевим населенням, оточував себе самими чужинцями, головно шлезькими німцями, поляками, [[Волохи|волохами]], [[Угорці|мадярами]]».<ref>{{Cite book|title=Історія України|last=Крип'якевич І. П|first=|year=1992|publisher=|location=Львів|pages=111|language=|isbn=}}</ref>

Лютеранство, яке пропагували переважно німецькі [[Місіонерство|місіонери]] і німецькою мовою, насамперед, через німецьку літературу і проповідь, поступово поширювалося і в українських землях. На відміну від шляхетського [[кальвінізм]]у [[Лютеранство|аугсбурзьке сповідання]] (за назвою головного лютеранського твору) охоплювало купецькі, міщанські та ремісничі стани, тобто ті, що переважали серед німців-колоністів, які мешкали, здебільшого, у містах&nbsp;— головних центрах реформаційних рухів Західної та Східної Європи.

В Україні лютеранство не отримало підтримки шляхетської верхівки. Лютеранство, допомагаючи німецьким князям звільнитися з-під влади [[Священна Римська імперія|Священної Римської імперії]], підтримувало [[Абсолютна монархія|абсолютну монархію]]. Прагнення шляхетської вольниці йшло всупереч зміцненню королівсько-князівської влади. Лютеранство, намагаючись утримати позиції у північних німецьких землях, зробило певні поступки католицизмові, особливо у культі та організації. Православному ж населенню [[Річ Посполита|Речі Посполитої]] ближчими були демократичні принципи церковного життя. Лютеранство залишалось байдужим до національних традицій народів [[Східна Європа|Східної Європи]], проповідуючи у XVI-XVII&nbsp;ст. переважно німецьку культуру.<ref>{{Cite web|url=https://risu.org.ua/ua/library/books/autors/liubaschenko/history_of_protestantism_in_UA/65796/|title=Історія протестантизму в Україні. Курс лекцій|website=risu.org.ua|language=en|accessdate=2017-12-04}}</ref>

І все ж лютеранська церква прагнула активного впливу на корінне населення [[Річ Посполита|польсько-литовської держави]]. Це засвідчує і факт відкриття прусським князем [[Альбрехт (герцог Пруссії)|Альбрехтом]] відділення для учнів з Польщі, Литви і Русі у лютеранському Кролевецькому університеті, і систематичні відвідування слов'янською молоддю інших лютеранських центрів Європи, насамперед [[Віттенберг|Віттенберґа]] (тут «у [[1530]]-х роках вчилися студенти [[Русини|Poloni]], [[Русини|Rutheni]] або такі, що подавали про себе, що вони з ех Russia, отже, що були українці та білоруси<nowiki/>»)<ref>{{Cite book|title=Нарис історії України Т.2|last=Дорошенко Дмитро|first=|year=1991|publisher=|location=Київ|pages=172|language=|isbn=}}</ref>

З середини [[XVI століття]], в Україні з'являються переклади [[Біблія|Біблії]] на живу українську мову, а оригіналами для цих перекладів служили польські протестантські переклади; [[Пересопницьке Євангеліє]] 1556—1561 року використовує (але не дослівно) лютеранський Новий Заповіт [[Ян Секлюціан|Секлюціана]] [[1553]] року, Новий Заповіт Негалевського [[1581]] року&nbsp;— переклад з [[Социніанство|соцініанського]] Нового Заповіту Чеховича [[1577]] року, [[Крехівський Апостол]] 1560-х років&nbsp;— переклад з [[Кальвінська Біблія|кальвінської Біблії]] [[1563]] року.<ref>{{Cite book|title=Западно-русские переводы Псалтыри в XV — XVII веках|last=Карский, Евфимий|first=|year=1896|publisher=|location=Варшава|pages=|language=|isbn=}}</ref> Це дало можливість пропагувати письмову українську мову і розвивати ідею української національної державності, яка була реалізована в добу [[Хмельниччина|Визвольної війни]] під проводом [[Богдан Хмельницький|Богдана Хмельницького]].

Католицький рух, що підтримувався тогочасною владою спричинив до майже повного зникнення лютеранства з карти України.<ref>{{Cite book|title=Українська церква: нариси з історії Української православної церкви.|last=Іван Огієнко (Іларіон)|first=|year=1991|publisher=|location=Київ|pages=172|language=|isbn=}}</ref>

=== Поява та поширення «[[Чеські брати|чеських братств]]» в Україні ===
Відомостей про діяльність чеських братів в [[Україна|Україні]] не багато. Тут фактично не існувало їхнього церковного центру, проте чеські брати  виконали певну роль у культурно-просвітницькому і [[Конфесія|конфесійному]] процесах в Україні.

Вже у [[XV століття|XV]] ст. жителі України були знайомі з працями [[Реформаторський рух|реформаторів]], що потрапляли сюди через [[Польща|Польщу]] та [[Чехія|Чехію]]. Наприклад, праці [[Джон Вікліф|Джона Вікліфа]] переклав на польську студент [[Ягеллонський університет|Краківського університету]], [[Гуситський рух|гусит]] Андрій Галка з Добчина.<ref>{{Cite book|title=Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій|last=Любащенко В. І.|first=|year=1996|publisher=ПОЛІС|location=Київ|pages=54|language=|isbn=}}</ref>

Діяльність проповідників чеського братства в Україні зумовлюється, насамперед, його появою у Польщі [[1548]] року. Через переслідування влади вони змушені були  емігрувати до [[Саксонія|Саксонії]]. Прихильниками чеських братів у [[Польське королівство|Польському Королівстві]] стають [[пани]] і [[магнат]]и, колишні прибічники гусизму. Одним із головних прихильників течії стає [[Якуб Остророг]]&nbsp;— представник польського роду, відомого давніми зв'язками з гуситами. У [[1553]] році йому вдається відкрити церкву і школу для чеських братів, у містечку [[Лешнів|Лешні]], яке стає центром [[Чеські брати|чеськобратського]] руху у Польщі.
[[Файл:Brozik, Vaclav - J.A. Komensky ve sve pracovne v Amsterodamu (1891).jpg|міні|325x325пкс|Ян Амос Коменський]]
Сан [[Пастор|суперінтенданта]] братства на теренах [[Річ Посполита|польсько-литовської держави]] першим зайняв Юрій Ізраель, а останнім був [[Ян Амос Коменський]] ([[1592]]-[[1670]])&nbsp;— видатний чеський педагог і мислитель, він зіграв важливу роль у поширенні реформаційно-[[Гуманізм|гуманістичних]] ідей у Східній та Західній Європі. Під керівництвом [[Ян Амос Коменський|Коменського]] у [[1638]] році відбувся міжпротестантський [[синод]] у [[Володава|Влодаві]], на якому було прийняте остаточне рішення про об'єднання чеських братів з [[Кальвіністська церква|кальвіністами]], а також про активізацію культурно-просвітницької діяльності протестантів в Речі Посполитій та посилення їхньої участі у політичному житті регіону. Такі  питання обговорювалися і на синоді в Орлі [[1644]] році, про який Коменський згадує: «Князь [[Януш Радзивілл (1612—1655)|Януш Радзивілл]] запросив до себе в Орлу наших братів з усіх провінцій, щоб домовитися про спільні дії… я також був тут з моїми братами».<ref>{{Cite book|title=Мітюров Б. Н. Педагогічні ідеї Яна Амоса Коменського на Україні.|last=Мітюров Б. Н.|first=|year=1971|publisher=|location=Київ|pages=25|language=|isbn=}}</ref>

[[Ян Амос Коменський]] у своїй культурній та суспільній діяльності неабияке місце відводив Україні.  Чеськобратський діяч мав близьке знайомство з багатьма тогочасними європейськими політиками, він брав активну участь у дипломатичних зносинах [[Богдан Хмельницький|Богдана Хмельницького]] з шведським королем та угорським князем під час [[Хмельниччина|Визвольної війни українського народу]].<ref>{{Cite book|title=Політичні пляни А.Я.Коменського та Україна|last=Феденко П.|first=|year=1932|publisher=Український високий педагогічний інститут у Празі|location=Прага|pages=|language=|isbn=}}</ref> Так, в середині [[ХVII ст]]. [[Ян Амос Коменський|Коменський]] жваво листувався з протестантськими володарями Європи, обговорював з ними ситуацію в Україні та давав позитивні характеристики діям [[Військо Запорозьке|українського козацького війська]], цілком підтримуючи ідеї національного визволення. Інформуючи своїх прибічників щодо подій в Україні та перебуваючи морально на боці повсталого народу, Коменський давав  чимало порад щодо здійснення тих чи інших політичних акцій. Така позитивна діяльність, була пов'язана із зверненням [[Богдан Хмельницький|Богдана Хмельницького]] (2 липня [[1649]]&nbsp;р.) до [[Юрій I Ракоці|Георгія Ракоці I]] щодо активізації участі дому [[Радзивілли|Радзивіллів]] й усіх протестантських сил Польщі і [[Литва|Литви]] у війні проти польського короля [[Ян II Казимир|Яна Казимира]].<ref>{{Cite book|title=Ян Амос Коменський і Україна|last=Алетіяно-Попівський Є.|first=|year=1959|publisher=|location=Лондон|pages=Кн.8|language=|isbn=}}</ref>

Коменський активно налагоджував шкільну  освіту в [[Східна Європа|Східній Європі]], зокрема в українських землях. Його зусиллями піднесено чеськобратську школу у Лешні на рівень вищого навчального закладу європейського зразка, який зіграв суттєву роль у розвитку української школи.

Коменському належить кілька історичних праць. Зокрема з його хроніки «Історія переслідувань Церкви Богемської» (Лейден, [[1648]]) можна дізнатися  про діяльність гуситів та чеських братів у Східній Європі й на теренах Речі Посполитої.  Також у хроніці йдеться про перебування в громадах чеських братів вихідців з України: наприклад, про Мартінуса з Подолії, Георгія Балтазара-[[Русини|русина]], Іоанна Подільського.<ref>{{Cite book|title=Ян Амос Коменский и русская школа|last=Чума А. А.|first=|year=1970|publisher=|location=Братислава|pages=11|language=|isbn=}}</ref>

Як засвідчують історичні документи, на [[Білорусько-український кордон|українсько-білоруському пограниччі]] чеськими братам патронував Микола Глібович. Також є згадки про існування громад чеських братів і в Україні, зокрема, у волинському [[Берестечко|Берестечку]] під опікою Єжи Лещинського діяла громада, яку очолював на початку XVII&nbsp;ст. пастор [[Ян Тарновський|Ян Турновський]]&nbsp;— поет, педагог, доктор [[Теологія|теології]] Маґдебурзької академії.<ref>{{Cite book|title=О культурных связях чехов и словаков с закарпатскими украинцами|last=Рот А. О|first=|year=1959|publisher=|location=Братислава|pages=311|language=|isbn=}}</ref> Серед активних діячів чеського братства був також Єжи Ераст, уродженець Межибіжжя на [[Поділля|Поділлі]], та Войцех Максим з [[Судова Вишня|Вишні]], колишній [[ксьондз]] «на Русі».<ref>{{Cite book|title=Очерк истории чешской словесности.|last=Степович А.|first=|year=1886|publisher=|location=|pages=|language=|isbn=}}</ref> Як засвідчує лист чеського брата Кароля з [[Жеровинці|Жеротина]] (датований [[1668]] роком), в середині XVII&nbsp;ст. в [[Західна Україна|західноукраїнських землях]] мешкало чимало чеських емігрантів-братчиків. Існували їхні громади й у [[Закарпаття|Закарпатті]]: наприклад, у Бенатці, що неподалік [[Бардіїв (округ)|Бардієва]], на українсько-словацькому кордоні.

Завдяки зусиллям чеських літераторів і проповідників у XVI&nbsp;ст. на теренах України з'являються видання, що мають виразне реформаційне спрямування і написані зрозумілою населенню регіону мовою (переклад твору [[Джон Вікліф|Джона Вікліфа]] «Триалог», переклади з [[Латинська мова|латини]] і польської «О Таудалі рицарі», «<nowiki/>[[Страсті Христові]]<nowiki/>», «Повість про трьох королів»).

Залишилися відомості й про діяльність окремих проповідників чеського братства, що безпосередньо пов'язана з історією [[Протестантизм в Україні|протестантизму]] в Україні. Так, його членами певний час були брати Кришковські, передусім Лаврентій&nbsp;— співвидавець «<nowiki/>[[Катехизис]]у<nowiki/>» [[Будний Симон|Симона Будного]]. Бував на [[Берестейщина|Берестейщині]] Іван Рокита&nbsp;— активний діяч чеського братства, літератор, знавець латинської, німецької, слов'янських мов.<ref>{{Cite book|title=Памятники к истории протестантства в России.|last=Цветаев Д.М.|first=|year=1888|publisher=|location=Москва|pages=|language=|isbn=}}</ref>

Ще відомішим в Україні був [[Пастор|суперінтендант]] Теофіл Симон Турновський ([[1544]]-[[1608]])&nbsp;— колишній студент [[Ягеллонський університет|Краківського]] і [[Університет Мартіна Лютера|Віттенберзького]] університетів, автор твору «Дзеркало віри християнської в Польщі» (Вільно, [[1594]]).

Турновський виступив одним з ініціаторів [[Віленський синод|Віленського синоду]] (1599) між протестантами і [[Православна церква|православними]] та редактором проекту їхньої унії. Турновський, дотримуючись поглядів чеського братства, запропонував організовувати міжконфесійні богослужіння, відкривати спільні школи, проводити спільні релігійні конференції. Однак православний [[клір]] не підтримав ідею унії, виступивши з її критикою. Протестантські й православні делегати зійшлися на відстоюванні прав і взаємній допомозі. Незважаючи на провал їхніх унійних планів, діяльність Теофіла Турновського мала позитивне значення у справі оборони релігійної свободи.<ref>{{Cite web|url=https://r500.ua/test-9/|title=|last=|first=|date=|website=|publisher=|language=|accessdate=}}</ref>

== Реформація і наукова революція ==
[[Файл:NSRW Johann Kepler.jpg|міні|Йоганн Кеплер]]
Вік релігійних суперечок також став періодом наукових відкриттів. Вийшли такі праці, як «Про обертання небесниих сфер» Миколи Коперника (1543), «Вступ до нової астрономії» Тихо Браге (1588), «Нова астрономія» [[Йоганн Кеплер|Йоганна Кеплера]] (1609).
З початком Реформації і наукової революції, у ХIV cт. різними авторами були помічені спільні риси нової релігії і нової науки. Письменник [[Річард Босток]], автор праць з медицини, притримувався погляду, що реформа релігії неухильно вела до реформи медицини, а Коперник і Парацельс оновили науку так само, як [[Мартін Лютер|Лютер]] і [[Жан Кальвін|Кальвін]] оновили церкву<ref>The scientific revolution and the protestant reformation.—I.Calvin and servetus in relation to the new astronomy and the theory of the circulation of the blood.S.F. Mason Ph.D..Journal
Annals of Science.Volume 9, 1953-Issue 1</ref>

=== Християнство і наука ===
Для початку необхідно з'ясувати який вплив мало християнство на науку XIV&nbsp;ст. Декотрі дослідники ігнорували факт впливу християнства на принципові положення новоєвропейського природознавства. Таким чином намагаючись провести прямий зв'язок між античними вченнями і науковими теоріями [[Нова історія|Нового часу]]. Тому йшлось лише про заміну арістотелізму науковою програмою платонізму.
Але для набуття науковою революцією масштабів XVII&nbsp;ст. необхідні були не тільки бездоганне знання спадку античних авторів, а й основ християнського вчення. Саме християнська релігія підготувала ґрунт для розвитку науки.
Вагомим аспектом впливу християнства є активність суб'єкта, що пізнає. У античній науці суб'єкт постає пасивним і лише спостерігає, і тільки за християнським вченням природа створена Богом з нічого, а людина є активно-вольовим суб'єктом дії. Тому у Новий час на перший план виходить експеримент, що передбачає активне втручання суб'єкта у процес, яке не властиве античній концепції споглядання<ref name="ReferenceB">История и философия науки в европейской и отечественной культуре: Монография под общ. ред. д.ф.н. проф. М.&nbsp;А.&nbsp;Арефьева.- СПб.: Изд-во ИПП, 2014,- С. 86-88</ref>.
[[Файл:BASA-1599K-1-1882-43-Niculaus Copernicus.JPG|міні|Микола Коперник]]
Тобто у Середні віки спостерігалась взаємодія релігії і науки, що починала своє становлення, але коли друга повністю визначилась зі своїми цілями та методологією на початку Нового часу, відбувається перший конфлікт між наукою та західним християнством. Першою областю боротьби релігії та природознавства стала астрономія. Після створення геліоцентричної картини світу, що прийшла на зміну [[Геоцентризм|геоцентричній]], що була запропонована Птолемеєм, розпочалась [[Коперниківська революція|«коперниківська революція»]]. Деякі місця [[Біблія|Біблії]] суперечили новій картині світу, що було одним із основних аргументів церкви. Навіть М.Лютер виступає з критикою і пише про те, що Коперник хоче зруйнувати всю науку астрономію. Він використовую як аргумент Святе Писання, у якому зазначено, що [[Ісус Навин]] під час битви зупинив Сонце, а не Землю<ref>Астрономия как область взаимодействия науки и религии. Горелов А. А.,Горелова Т.&nbsp;А.&nbsp;Знание. Понимание. Умение.№&nbsp;4&nbsp;— М.:2011,&nbsp;— С.45</ref>.

=== Лютер і наука ===
Лютер прагнув звільнити християнство від язичницьких нашарувань, якими була пронизана католицька церква. Він критикував [[Арістотель|Арістотеля]] і виключив його фізику, психологію і метафізику з університетського курсу у [[Віттенберзький університет|Віттенберзі]], а самого філософа називав «князем темряви». З праць античного філософа Лютер вважав доцільним вивчати тільки логіку-для виховання проповідників і риторів. Критиці піддався і «Аеропагитський корпус», шо прийшов з християнського Сходу, але набув поширення і в Європі. Лютер вбачав у ньому прояв [[платонізм]]у, а не [[Християнство|християнства]]<ref name="ReferenceB"/>.

=== Ідеї Реформації в науці ===
Генезис науки в епоху Відродження не можна розглядати поза релігійно-світоглядними змінами, що були викликані Реформацією. Змінилась картина світу. Лютер, [[Ульріх Цвінглі|Цвінглі]] і [[Жан Кальвін|Кальвін]] зруйнували середньовічну картину світу, головним принципом якої був принцип ієрархії<ref>История и философия науки. Под ред. Мамзина А. С. -СПб.:Питер, 2008,- С. 106—107</ref>. Ієрархія передбачала наявність якісних відмінностей між земними і небесними тілами та явищами (рух по колу, як найбільш досконалий, приписувався небесному, а прямолінійний і «мішаний»&nbsp;— земному). [[Протестантизм|Протестантська теологія]] відмовилася визнавати не тільки ієрархію янголів, а й саме існування цих духовних істот, що зруйнувало небесну ієрархію, без якої не міг бути виправданий і її церковний аналог. Через руйнування цілісного християнського світопорядку з'явилась можливість побудувати нове розуміння світу без янголів і духів, представити його як божественний механізм. Реформація призвела до деантропоморфізаціі уявлень про природу, яка наділялася схоластами внутрішнім життям, прагненням до Бога. Реформація зруйнувала арістотелівсько-схоластичну картину світу і сприяла поширенню уявлень про однорідність природи. Навколишній світ став світом кількості, світом математично вимірюваним і механічно регульованим.
Всі види людської діяльності визнавались рівноцінними. Пошук істини було проголошено формою благочестя. Визнавалася перевага практичних чеснот над споглядальними. Складається новий суб'єкт діяльності та пізнання, самостійний і творчий, ерудований і критично мислячий.

Отже, основними аспектами, що відрізняли протестанську картину світу від середньовічної і прокладали шлях новій науці, є:

1. Протестанські концепції, що не розрізняли у світі чудесні і звичайні явища. У Всесвіті все вражає і дивує.

2. Природа деантропоморфізується, зникає те «внутрішнє життя», яким її наділяли схоласти.

3. Реформатори скасували ієрархію якостей з антично-середньовічних вчень, встановили рівність рангів, способів творіння перед лицем [[Трансцендентальне|трансцендентального]] Бога.<ref>История и философия науки в европейской и отечественной культуре: Монография под общ. ред. д.ф.н. проф. М.&nbsp;А.&nbsp;Арефьева.- СПб.: Изд-во ИПП, 2014,- С. 89</ref>

Таким чином виділяють два можливі типи зв'язку між Реформацією і першим етапом наукової революції: «сильний» і «слабкий». Прихильники сильного типу стверджує, що конкретні вчення або погляди, затверджені реформаторами та їхніми послідовниками, безпосередньо сприяли зростанню науки. З цієї точки зору Реформація була однією з причин наукової революції. Без змін у думках та цінностях, спричинених Реформацією, сучасна наука не мала б можливості розвинутись, як це було. Прихильники слабкого типу зв'язку вважають, що протестантизм не здійснив безпосереднього впливу на науку. Вони визнають, що сучасна наука розвивається як рух, незалежний від Реформації, і стверджують лише те, що протестантизм пропонував відносно мало перешкод для наукової розбудови<ref>The Protestant Reformation and the Rise of Modern Science.G.B.Deason.Scottish Journal of Theology.Volume 38, Issue 2,1985 , pp. 221—240</ref>.

=== Реформація і медицина ===
Одним з найбільш тривалих періодів в історії медицини є період [[Середньовіччя|середньовічної]] медицини, який тривав понад тисячу років (476—1517). При аналізі цього періоду кидається в очі, з одного боку, відсутність наступності з античною медициною, досягнення якої були майже повністю втрачені, а з іншого,&nbsp;— практично повна статика в розвитку медичної науки протягом усього середньовічного періоду. Примітно, що чомусь саме рух Великої Реформації, а не будь-який інший, кладе край епосі Середньовіччя, а разом з нею і знаменує початок воістину революційних відкриттів в медицині. 

Медицина в епоху Середньовіччя залежала практично повністю від державної церкви і її догматів, базуючись з одного боку на [[Схоластика|схоластичному]] вченні, яке відкидало в принципі будь-які наукові відкриття, а з іншого на небіблійних навчаннях про безсмертя душі, віру в святих, що робило її розвиток неможливим в принципі. Звідси методи лікування, що застосовуються середньовічною медициною, базувалися на грубих забобонах, які зводилися до віри в цілющу силу амулетів і талісманів; ролі змов і цілющу силу розтертих каменів і мінералів.

Велика Реформація, виступивши проти небіблійних навчань про порятунок справами, безсмертя душі, віру в силу талісманів і оберегів, звільнила медицину від пут забобонів і окультизму, давши можливість її науковому розвитку на євангельських принципах добра і милосердя. Реформація, виступивши проти схоластики, показала, що наука не суперечить вірі, і проголосила рівність усіх людей перед Богом незалежно від їх національного, статевого, расового та соціального походження і, отже, надання їм рівної медичної допомоги.

Релігійне невігластво Середньовіччя унеможливлювало і розвиток [[Анатомія|анатомії]] як фундаменту всієї медичної науки. Лікарів, що займалися розкриттям померлих, оголошували чарівниками і знищували.<ref>{{Cite book|title=История медицины|last=Заблудовский П. Е., Крючок Г. Р., Кузьмин М. К., Левит М. М|first=|year=1981|publisher=Просвещение|location=Москва|pages=|language=|isbn=}}</ref>

Саме проти всієї цієї середньовічної системи медицини і виступила Реформація, яка відокремила науку від забобонів, відкрила можливість для занять науковими дослідженнями, які не затиснуті в лещата середньовічних поглядів і понять . Саме Реформація проголосила необхідність загальної освіти, здійснюючи це шляхом відкриття шкіл, університетів, активної підтримки книгодрукування. Реформація відкрила двері розвитку анатомії, фізіології і експериментальної медицини, зруйнувавши забобонні і антинаукові уявлення про будову людського тіла і причини захворювань.<ref>{{Cite book|title=История християнской церкви|last=Ф.Ф.Шафф|first=|year=2008-10|publisher=Бибилия для всех|location=Спб|pages=|language=|isbn=}}</ref> І тому не випадково, що країни, які взяли Реформацію, такі як [[Німеччина]], [[Швейцарія]], [[Швеція]], [[Данія]], [[Велика Британія]], [[Нідерланди]], зробили стрімкий ривок вперед, залишивши далеко позаду тих, хто відкинув Реформацію [[Іспанія|Іспанію]], [[Португалія|Португалію]] та [[Італія|Італію]], які ще кілька століть продовжували жити за канонами церковної схоластики. Реформація заклала принципи [[Психосоматика|психосоматичної]] медицини, що говорить про нерозривність психоемоційних особливостей людини, його характеру з плином того чи іншого захворювання.

Саме в країнах, які взяли вчення Реформації, були засновані перші справді наукові медичні факультети університетів, перші державні лікарні.

== Роль жінок в Реформації ==
Історіографія, присвячена реформаційній тематиці, зазвичай фіксує увагу на діяльності чоловіків. Відомості про роль у цій течії жінок досить фрагментарні, що обумовлюється, швидше за все, низьким у той період статусом жінки, яку теологія вважала джерелом гріховного. Та й сучасні науковці ще не досягли консенсусу щодо участі жінок у русі. Так Ковбасюк С. А. у своєму дослідженні<ref name="перше">Ковбасюк С.&nbsp;А.&nbsp;Реформація і гендер: від апології патріархату до феміністичної теології. «Європейська Реформація XVI&nbsp;ст.: історико-антропологічний вимір (до 500-ї річниці початку Реформації в Європі)»: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Запоріжжя, 8 лютого 2017&nbsp;р.).&nbsp;— Запоріжжя: АА Тандем, 2017.&nbsp;— 216 с.</ref> наводить щонайменше 3 позиції вчених з цього приводу:

1. «Одні дослідники, як відзначає М. Візнер, взагалі не фокусуються на жіночій історії Реформації, воліючи вважати, що жінки&nbsp;— матері, дружини, дочки в усьому погоджувались з чоловіками реформаторами<ref>Wiesner M. E. Beyond women and the Family: Towards a gender-analysis of the Reformation / M.E. Wiesner // The Sixteenth Century Journal.&nbsp;— 1987.&nbsp;— Vol. 18.&nbsp;— No. 3.&nbsp;— P. 311—321.</ref>.

2. Інша група дослідників відстоює протилежну точку зору&nbsp;— Реформація як час зламу традиційного укладу життя дозволила жінкам проявити себе, вийшовши за межі звичних гендерних ролей. На підтримку своєї думки вони наводять низку імен визначних жінок, у той чи інший спосіб пов'язаних з реформаційним рухом: Катаріна фон Бора, Аргула фон Грумбах, Катаріна Шютц Целль, Єлизавета Бранденбурзька та ін.<ref>Bainton R. H.Women of the Reformation: In Germany and Italy / R.H. Bainton&nbsp;— Minneapolis: Fortress Press, 2007.&nbsp;— 279 p.</ref>.

3. Третя група вчених займає більш помірну позицію у цій „querelledesfemmes“: Реформація на першому своєму етапі дозволила проявити себе жінкам вищих станів та дружинам видатних реформаторів, у той час як іншим, не шляхетного походження і не задіяним безпосередньо у Реформації, залишалось лише пристосовуватись, інколи дуже не вдало, до існуючих обставин<ref>Davis N. City Women and Religious Change// N. Davis Society and Culturein Early Modern France.&nbsp;— Stanford: Stanford University Press, 1975.&nbsp;— P. 65-95.</ref>».

Яскраво ілюструє тогочасні уявлення і ставлення до жіноцтва відома цитата з трактату Святого Августина, який хоч і був написаний задовго до XVI століття, але все ще зберігав актуальність:
{{Cquote|Немає різниці, чи це дружина, чи мати, у кожній завжди присутня Єва-спокусниця, і ми маємо остерігатись усіх жінок…Я не бачу, яка користь може бути чоловіку від жінки, окрім народження дітей.<ref>Augustine. Degenesiadlitteram. Volume  II. / Augustine – NewYork: PaulistPress, 1982. –352 p.</ref>|author=[[Святий Августин]]}}

Попри патріархальні устої все ж існувала ціла низка діячок, які брали участь у боротьбі за оновлення церкви та активно підтримували рух. Багато жінок вийшли за рамки ролей, покладених на них суспільством, щоб підтримати Реформацію. Це були освічені жінки, які активно досліджували як Святе Письмо, так і праці реформаторів. Деякі з них займали керівні посади і використовували своє становище для підтримки Реформації. Більшість жінок, проте, не мали ніяких переваг, але вони розуміли принципи Реформації і впливали на людей в своєму оточенні.

Одним з шляхів залучення жінок до діяльності реформаторів було заміжжя з їх лідерами або простими прибічниками. Найбільш відомими постатями серед таких жінок є Катаріна фон Бора, дружина Мартіна Лютера, і Катаріна Крапп, обраниця Філіпа Меланхтона.

• Катаріна фон Бора (1499—1552) народилась в родині збіднілих аристократів Ханса Фон Бора та Анни Фон Хаубіц. Ще в дитинстві віддана до монастиря, вона, натхненна трактатами Лютера, в яких він, зокрема, проголошував необхідність розформування монастирів та звільнення ченців і черниць від їх обітниць, разом з іншими дівчатами монастиря Маріентрон зважились втекти: дванадцять монахинь покинули монастир в Пасхальну ніч у діжках. Одружившись з Лютером, вона привела до ладу господарство, займалася фінансовими справами та вихованням дітей. Але цим її діяльність не обмежувалась. Вона організовувала щоденні вечері Лютера та його прихильників, під час яких були записані відомі «Застільні бесіди», і таким чином долучалася до кола тогочасної інтелектуальної еліти, дискутувала з гостями на теологічні та наукові теми та не боялася вступати у полеміку зі своїм чоловіком. Так зародилося нове розуміння шлюбу як рівноцінного партнерства<ref>Ковбасюк С. А."Вранішня зірка Віттенберга": Катаріна фон Бора та її внесок у справу Реформації</ref>.

• Катаріна Крапп (1497—1557)&nbsp;— дочка віттенберзького бургомістра та дружина соратника Лютера&nbsp;— Філіпа Меланхтона «втілила своїм життям ідеал дружини доби Реформації. Тиха, спокійна та покірна вона органічно доповнювала свого делікатного чоловіка»<ref name="друге">Ковбасюк С.&nbsp;А.&nbsp;Дружини, теологи, покровительки: жінки та їх внесок у справу Реформації</ref> .Подружжя облаштувало «домашню церкву», де разом з дітьми батьки вивчали Слово Боже, молилися та співали.
<gallery class="center">
 Katharina-v-Bora-1526.jpg|Катаріна фон Бора
 Bora Siebmacher155 - Meißen.jpg|Герб роду Бора
</gallery>

Реформація подарувала світові жінок, що не поступалися чоловікам в майстерності ведення теологічних дебатів,&nbsp;— Аргулу фон Грумбах, Марі Дентьєр та інших.

• Аргула фон Грумбах (1492—1554/57) народилась у Регенсбурзі в аристократичній родині фон Штауфів, отримала блискучу освіту при дворі королеви Кунігунди, доньки імператора Фрідріха III. Сучасники називали її «баварська Юдит». Аргула, затята прибічниця Реформації, наштовхнулась через свої переконання на труднощі у сімейних стосунках: її чоловік з 1516&nbsp;р. Фрідріх фон Грумбах неодноразово намагався змусити жінку зректися своїх позицій, але вона залишалася непохитною: «Я готова втратити життя та здоров'я. Нехай Господь захистить мене!». Вона запросила до дебатів факультет Інгольштадтського університету після того, як він спробував змусити учня Арсасіуса Сеехофера відмовитися від лютеранських переконань і засудив його до довічного ув'язнення. Її сміливий виклик пролунав тоді, коли чоловіки-протестанти боялися говорити про несправедливість цієї ситуації. Хоча Аргула не отримала відповіді від університету, її лист опублікували друзі в Нюрнберзі, який перевидавали чотирнадцять разів, причому поширили близько 29 тисяч примірників. Теологи університету були обурені тим, що жінка наважилася публічно дискутувати з ними на релігійні теми і обмежились образами та переслідуваннями. Як говорила Аргула, вона опублікувала ще сім буклетів, в яких обговорювалося безліч тем, включаючи авторитет Церкви, вплив реформи на суспільство, необхідність для духовенства зосередитися на духовному благополуччі своїх підданих і її бачення нової церкви. Аргула фон Грумбах продовжувала боротись за здійснення Реформації в Баварії до самої своєї смерті, захоплений її стійкістю, Лютер назвав Аргулу «винятковим знаряддям Христа»<ref name="перше" /> .

• Марі Дентьєр (1495—1561), уродженка Швейцарії, яку називають першою «феміністкою» Реформації, також втекла з монастиря під впливом реформаційних ідей. Марі вийшла заміж за однодумця&nbsp;— молодого священика Сімона Робера, теж колишнього ченця. Коли подружжя зі Страсбургу переїхало до Женеви, Марі почала відкрито проповідувати ідеї Реформації, закликаючи, разом із Кальвіном, женевців прийняти нове вчення . Її праця «Війна та звільнення Женеви», надрукована в 1536&nbsp;р., змальовувала успішну боротьбу міста проти всевладності герцогів Савойських і стала першим подібним твором, написаним жінкою-очевидцем. У 1539 році Марі Дентьєр написала відкритого листа Маргариті Ангулемській, королеві Наварри та сестри короля Франції Франциска І, відомій своєю покровительською діяльністю відносно реформаторів. У листі Марі стверджує право жінок на проповідування та безпосередню участь у справі Реформації. Ці ідеї вона розвиває і в іншій праці&nbsp;— «На захист жінок», датованій тим же роком.<ref name="перше" />

• Катаріна Шютц Целль (1497/8- 1562), дружина страсбурзького реформатора, колишнього католицького священика, Матіаса Целля. Їх шлюб, укладений у 1523 році став першим клерикальним шлюбом у Страсбурзі і викликав спротив навіть у ліберально налаштованих щодо ідей Лютера страсбуржців. Це спонукало жінку написати її перший твір&nbsp;— «Апологію Катаріни Шютц Маттіасу Целлю, своєму чоловіку». Катаріна наводить низку аргументів на захист клерикального шлюбу, підкріплюючи кожний з них декількома посиланнями на Писання, вона стверджує шлюб як духовне рівноцінне партнерство. Сама Катаріна Шютц Целль стала уособленням активної ролі пасторської дружини, чиє життя не обмежувалось і не мало обмежуватись господарством та дітьми: вона відвідувала хворих та нужденних, приймаючи у своїй власній оселі усіх, хто цього потребував<ref name="перше" />.

• Олімпія Мората (1526—1555) була справжнім вченим. Почала читати лекції в інститутах Келвіна Християнської Релігії в 13 років<ref>Холт Паркер, «Мората, Фальвия Олимпия (1526/1527-1555)» в Энциклопедии Женщин Ренессанса: Италия, Франция и Англия, отредактировано Дианой Робинс, Энн Р, Ларсеном и Кэрол Левин (Санта-Барбара, Калифорния: ABC_CLIO, 2007), 269.</ref> . Її успіхи в грецькій та латині разом з талантом поетеси дозволили їй прийняти участь в роботі північного італійського суду Феррари, який співчував ідеям Реформації. Там вона стала компаньйоном дочки герцога Еколе II і змогла продовжити навчання.
Після того як вона покинула суд, щоб піклуватися про свого батька, Олімпія вирішила присвятити свої дослідження біблійному знанню замість класики. Вона перевела деякі псалми на витончену мову грецької поезії і склала діалоги, в яких викладалися її ідеї про християнську надію, спасіння і роль жінок в церкві. Крім того, вона вела переписку з кількома протестантськими лідерами, в тому числі з Меланхтоном. Її листи, часто написані на латині, містили не тільки особисту переписку, але і богословські дискусії.
На жаль, багато творів Олімпії були загублені, коли їй і її чоловікові довелося бігти з Швайнфурта, Баварія. Однак після того як Олімпія передчасно померла в 29 років, друзі зібралися і опублікували ті її записи, що залишилися.

Реформатори знаходили підтримку і в жінок з впливових аристократичних родин, які ставали їх покровительками:

• Маргарита Ангулемська, королева Наварри (1492—1549), сестра французького ренесансного монарха&nbsp;— Франциска І Валуа. Отримала добру освіту та успадкувала любов до книжок від матері. Завдяки навчанню оволоділа латиною, французькою, іспанською, англійською, італійською та німецькою мовами, вільно читала як Платона, так і Данте, а у часи Реформації до кола її читання увійшли праці Лютера та Кальвіна&nbsp;— з останнім вона листувалась протягом усього свого життя. Згодом освічена Маргарита увійшла у коло спілкування найбільш видатних діячів французької Реформації&nbsp;— Гійома Брісоне, Жака Лефевра д'Етапля, Гійома Бюде, а також її улюблених проповідників Арно Бруссіо та Мішеля Д'Аранда. «Коло Мо», назване так за посадою його духовного лідера Гійома Брісоне&nbsp;— єпископа Мо, було утворене в 1521 році. Окрім згаданих вище реформаторів до нього були близькі і такі знані гуманісти як Франсуа Рабле та Еразм Роттердамський. Ризикуючи Маргарита підтримала розповсюдження у Франції реформаційних ідей Брісоне, який рішуче засудив продаж індульгенцій та поклоніння мощам. Захистила вона і Жака Лефевра, перекладача Нового Заповіту на французьку мову, якому після засудження його праці Сорбонною загрожувала страта.
Якщо спочатку Франциск терпляче ставився до підтримки його сестрою французьких реформаторів, то після «Справи про листівки» («Affaire des Placards») 1534&nbsp;р., його позиція стала набагато більш жорсткою. Маргарита була поставлена перед вибором: або зректись своїх протестантських переконань, або зазнати переслідувань. Вона вибрала друге і покинула французький двір, повернувшись до себе в Наварру.
Там королева не тільки продовжила підтримку протестантів, але й почала впроваджувати Реформацію своїми силами: відвідувала містечка на своїй території, подібно до лютеранських «візитаторів» у Німеччині, виявляла церковні зловживання, забезпечувала місцеві спільноти пасторськими, катехетичними та літургічними матеріалами народною мовою.
У своєму найбільш відомому творі «Гептамерон» Маргариті вдалось через низку, на перший погляд, легковажних історій, не лише піддати критиці зловживання Католицької церкви та незахищеність жінок перед ними, але й сформулювати власне бачення реформованої церкви&nbsp;— спільноти, де чоловіки та жінки, натхнені Писанням та Святим Духом, могли б свідчити про істину в своєму житті та милість Бога .
Маргарита померла досить рано&nbsp;— у 57 років 21 грудня 1549&nbsp;р. Реформаційну справу Маргарити Наварської згодом продовжила її єдина дочка, Жанна д'Альбре, яка наважилась піти навіть далі і проголосила у королівстві Наварри офіційною релігією кальвінізм.<ref>Ковбасюк С. А. «Маргарита Наварська: покровителька французької Реформації»</ref>

• Жанна д'Альбре (1528—1572) була королевою Наварри (Франція). Вона і її чоловік Антуан де Бурбон підтримали Реформацію. Жанна перейшла в кальвінізм на Різдво у 1560 році<ref name="брайтон">Bainton, R. H., Women of the Reformation in France and England, Minneapolis, Augsburg Publishing House, 1973</ref> .Через два роки в результаті політичного тиску її чоловік повернувся в католицтво. Жанна відмовилася капітулювати, хоча і зайняла більш нейтральну політичну позицію, спробувавши зберегти мир. Після смерті чоловіка в тому ж році вона знову активно підтримувала реформаторів. Між 1563 і 1566 роками вона встановила кальвінізм як законну релігію в місті Беарн, легалізувала шлюби гугенотів і вивчала можливість об'єднання кальвіністської церкви.
У 1566 році вона спробувала очистити церкви від всякого ідолопоклонства<ref>Коринн Уилсон, «Albret, Jeanne d’ (1528—1572)» в Энциклопедии Женщин Ренессанса: Италия, Франция и Англия, отредактировано Дианой Робинс, Энн Р, Ларсеном и Кэрол Левин (Санта-Барбара, Калифорния: ABC_CLIO, 2007), 3.</ref> . Під час подальшої третьої релігійної війни, вона використовувала коштовності своєї корони для забезпечення кредиту армії Гугенотів<ref>Роберт Нечт, Французские гражданские войны 1562—1598. Harlow, Эссекс: Лонгмен, 2000, 151.</ref> і залишила своє королівство, щоб приєднатися до лідерів гугенотів в Ла-Рошель. Там вона працювала адміністратором і радником, підтримувала перший протестантський синод. Повернувшись в своє королівство в 1571 році, вона закликала своїх підданих прийняти гугенотське сповідання віри. Однак, бажаючи зберегти свободу совісті, вона не привертала до судової відповідальності тих, хто цього не зробив<ref name="брайтон" /> .

• У 1537&nbsp;— 1547 молода жінка герцогиня Елізабет фон Рехліц вводить реформацію при дворі, і таким чином йде проти імператора і запеклого опору свого батька, князя Саксонії.
<gallery class="center">
 Marguerite d'Angoulême by Jean Clouet.jpg|Маргарита Наваррська
 Clouet Marguerite d'Orleans.jpg|Маргарита Наваррська. Малюнок Дюмонтьє за картиною Клуе
 Angoulême Marguerite 2012.jpg|Marble statue of Marguerite d'Angoulême by Jacques Joseph Emile Badiou de la Tronchère (XIXth century). City hall gardens, Angoulême, France
</gallery>

{{Cquote|Реформація не призвела до встановлення гендерної рівності ні в теорії, ні на практиці, проте ініціювала тезою про загальне священство нові дискусії щодо ролі чоловіків та жінок у церковному та інтелектуальному житті загалом, щодо гендерних ролей, «маскулінності» і «фемінінності», призводячи все ж до переосмислення стереотипів. Реформаційні трансформації уможливили появу нового типу жінок-інтелектуалів — пасторських дружин і світських теологів.<ref name="перше" />|author=[[Ковбасюк С.А.]]}}

== Реформація і музика ==
Реформація порушила єдність західної церкви: поруч з папською католицькою церквою виникли самостійні&nbsp;— [[Лютеранство|лютеранська]], [[Кальвіністська церква|кальвіністська]], [[Англіканська церква|англіканська]], які прагнули зробити церковний обряд доступним народу, ввести в службу общинний спів на національних мовах<ref name="енциклопедія">Баранова Т. Б., Владышевская Т.&nbsp;Ф.&nbsp;Церковная музыка // Музыкальная энциклопедия (под ред. Ю.&nbsp;В.&nbsp;Келдыша).&nbsp;— М.: Советская энциклопедия, 1982.&nbsp;— Т. 6.</ref>. Починаючи з XVI&nbsp;ст. поетичні переспіви [[Книга Псалмів|Псалтиря]] набувають поширення в протестантському середовищі. Однією з вагомих причин їхнього інтересу до текстів Псалтиря стала опора на Біблію як єдине джерело Божественного Одкровення та відкидання ними церковної традиції. Таким чином, орієнтація протестантів на Святе Письмо наново актуалізувала тексти Псалтиря як джерело богослужбових піснеспівів. На відміну від літургічного викрористання псалмів в усталеній католицькій традиції, де вони чергувалися з іншими піснеспівами й молитвами, протетанти віддали перевагу «чистому» Псалтирю, і саме тому повні переклади усього Псалтиря й поширення псалтирної поезії характерні передусім для протестантського середовища.

Окремі віршовані переспіви національними мовами текстів Псалтиря протестанти почали видавати вже в своїх перших канціоналах: «Etlich Christlich Lieder» («Кілька християнських пісень», Нюнберг, 1524&nbsp;р.), «Erfurt Enchiridion» (Ерфурт, 1524&nbsp;р.), «Geistliche Lieder» («Духовні пісні», Віттенберг, 1553&nbsp;р.) та інші.

[[Мартін Лютер]], засновник німецького протестантизму, приділяв музиці велику увагу. «Якби я не був теологом,&nbsp;— говорив Лютер,&nbsp;— я найохочіше став би музикантом.»<ref>З «Застільних бесід» Лютера. К. Anton, Luther und Musik, Berlin, 1957, S. 48.</ref> Особливу роль музики він бачив у вихованні молоді, вважав, що знання музики є обов'язковим для шкільного вчителя:

<blockquote>''«Музику я любив завжди. Хто знає це мистецтво, той хороший чоловік, майстерний до всього. Музику необхідно зберігати в школах. Шкільний учитель повинен вміти співати, інакше я на нього і дивитися не хочу.»''<ref>З «Застільних бесід» Лютера. К. Anton, Luther und Musik, Berlin, 1957, S. 47</ref></blockquote>

Найбільш яскраво проявили себе ідеї Мартіна Лютера в його «Німецькій месі», де він розмістив ті типи піснеспівів німецькою мовою, які сподівався розвивати. Мартін Лютер приніс світові новий жанр духовної музики, який пізніше почали називати протестантським хоралом. Разом зі своїми помічниками він почав перекладати латинські тексти на німецьку мову, обережно переробляючи мелодії так, аби вони підходили до ритмічної системи німецької мови. Зазвичай це призводило до спрощення піснеспіву, і робило його більш безпосереднім й сильним.
Більш того, Лютер використовував і прості мелодії, зрозумілі звичайним людям: латинські та німецькі релігійні пісні, шкільні пісні, дитячі пісні, народні пісні чи наспіви. Деякі з цих мелодій стали широко розповсюджені в християнському світі. Слова іноді отримували незначні зміни, а іноді повністю складались заново.<ref name="их">Уилсон-Диксон Э. История христианской музыки [пер. с англ.].&nbsp;— СПб.: Мирт, 2001.&nbsp;— (Энцикл. христианства)</ref>

Лютер розумів, що музика може не лише викликати благовіння, прикрашати службу. У теоретичних висловлюваннях Лютера своєрідно переплітаються християнські ідеї про демоноборче значення музики з ідеєю про музику як вершину світського знання і освіти, як джерело цілком мирських насолод:<ref name="шест">Музыкальная эстетика западноевропейского Средневековья и Возрождения / сост. текстов и общ. вступ. статья В.&nbsp;П.&nbsp;Шестакова.&nbsp;— М.: Музыка, 1966.&nbsp;— 577 с.</ref>

<blockquote>''«Поважний, люб'язний, дорогий друже! Мені розповів ваш милий брат, що ви знову засмучені і зазнаєте спокусу туги. Ви, люб'язний Матвій, не піддавайтеся своїм думкам, а слухайте, що вам інші люди говорять. Тому, якщо печаль бере над вами силу, скажіть: ні, зіграю я нашому господу Христу пісню на регалі (чи буде це „Ті deum“ або „Benedictas“ і т.і.), бо писання вчить нас, що він охоче слухає благочестиві пісні і струнную музику. Ударяйте швидко по клавішах і співайте, до тих пір поки не пройдуть [погані] думки. А якщо диявол знову з'явиться і дасть вам турботи і сумні думки, обороняйтесь і скажіть: „Я повинен все ж співати і грати для Бога мого“, бо якщо ви одній думці піддастеся, то він нажене ще десять, поки вас не здолає. Тому найкраще&nbsp;— відразу ж дати йому в морду, як це зробив один дворянин: коли його дружина стала точити і уражати, він взяв з-за пояса дудку і став грати на ній. Врешті-решт вона так втомилася, що залишила його в спокої; так і ви&nbsp;— сідайте за регаль або підберіть собі хороших товаришів і співайте, поки вам не вдасться насміятися над дияволом.»''<ref>М. Лютер, письмо к органисту Матвею Веллеру. 7 октября 1534 года</ref></blockquote>

<blockquote>''«Сатана&nbsp;— ворог музики: він їй чужий. Давайте заспіваємо, заспіваємо що-небудь повними голосами чорту на зло! Йому не по собі, коли слово Божої правої віри співається з музикою, може бути тому, що він згадує, як він своїм падінням був викинутий в якості поганого музиканта з небесного воїнства.»''<ref>H. J. Moser, Musikalishen Zeitenspiegel, 1922, S. 3</ref></blockquote>

Найвідоміші хорали, складені самим Лютером&nbsp;— «Ein feste Burg ist unser Gott» («Господь наш&nbsp;— оплот», складений між 1527 і 1529) і «Vom Himmel hoch, da komm ich her» («Схожу с висот небесних я»; в 1535 склав вірші, підклавши їх під шпільманскую мелодію «Ich komm 'aus fremden Landen her»; в 1539 склав до віршів власну мелодію). Всього Лютеру приписують складання близько 30 хоралів.

Відомий релігійний реформатор, мислитель і педагог [[Філіпп Меланхтон]] є однією з найвпливовіших фігур німецької Реформації. Після смерті Лютера він очолив німецький протестантизм. У сімнадцять років закінчив [[Тюбінгенський університет]] і став викладати класичну філологію у Віттенберзі. Велику увагу він приділяв і проблемам музики. Про музику він пише в статтях «Похвала музиці», «Про музику», говорить в промові «Про вільні мистецтва» (1517). У цих нотатках своєрідно переплітаються християнські й античні уявлення про музику, про її значення і роль в житті людини. Особливий інтерес представляє порівняння Меланхтоном музики з арифметичною, геометричною і гармонійною пропорцією:<ref name="шест"/>

<blockquote>''«І якщо хто-небудь все це більш ретельно обміркує, він помітить, що в кожному роді пропорцій виявляється мудрість, гідна подиву. Фізика найбільше потребує арифметичного рівності, управління людьми&nbsp;— геометричного, для церкви же характерна гармонія. Адже саме музику господь призначив роду людського для того, щоб об'єднуватися співом і повідомляти іншим істинне вчення про сутність і волі божої, а разом з тим і закріплювати його в пам'яті, бо запам'ятовування за допомогою співів зберігається довше; музика призначена також порушувати почуття, відповідні христову вченню, і тому в храмах справжньої церкви вона завжди повинна і зберігатися, і шануватися. Отже, Господь хотів, щоб сама гармонійна пропорція була відображенням церкви, що утворюється з збігу людей, різних за гідністю, але таикх, що складають співзвуччя в їх вірі. Існують, й інші співвідношення. Нарешті, подібно до того як Господь хоче, щоб правителі підтримували інші мистецтва, корисні церкви, так він хоче, щоб вони заохочували й заняття музикою.»''<ref>Philippi Melanchtonis, Opera quae supersunt omnia. Halix Saxonum, v. X, 1842, p. 94—96</ref></blockquote>

Женевський реформатор [[Жан Кальвін]] був проти того, щоб людські емоції знаходили втілення в музиці. З одного боку, він визнавав псалми єдиним матеріалом, придатним для християнських піснеспівів. Тому кальвіністи забороняли виконувати в церкві будь-які тексти, крім тих, що містяться в Псалтирі. З іншого боку, Кальвін і його послідовники наполягали на простому і чистому співі Господньої хвали і забороняли будь-який багатоголосний спів і застосування музичних інструментів.<ref name="дис">Лозовская Н.&nbsp;В.&nbsp;Книга Псалтирь и её отражение в творчестве композиторов ХХ века: дис. канд. : 17.00.02 / Лозовская Наталия Вячеславовна&nbsp;— Москва, 2015.&nbsp;— 230 с.</ref>
 
[[Жан Кальвін]] писав: «Ми не повинні брати на озброєння все, що, на нашу думку, нам підходить, але повинні стежити за вказівками Того
єдиного, хто правомочний їх наказувати. Без веління або прикладу використання механічних інструментів в Новому Завіті ми не маємо права привносити їх до церкви». Кальвін не був проти гри на інструментах в приватному житті, але виступав проти використання їх в християнській церкві<ref>{{Cite web|url=https://bible-help.ru/wp-content/uploads/ru_lessons/RU_201001_05.pdf|title=Музыка в поклонении в период Реформации}}</ref>

Таким зразком музики, що вкладається в такі жорсткі рамки, є «Женевський псалтир». Псалми, перекладені близько 1550&nbsp;р. французькою мовою Теодором де Беза (1519&nbsp;— 1605), були покладені на музику професійним музикантом Луї Буржуа. В результаті
з'явився Женевський псалтир, завершений в 1562 році.<ref name="дис"/> Згідно з кальвіністськими поглядами на церковне мистецтво, автори «Женевського псалтиря» використовували мінімальні засоби виразності, відмовляючись від багатоголосся. Утім, широка популярність збірника інспірувала появу численних багатоголосних обробок «Женевського псалтиря», з яких навідомішими є чотириголосні твори Клода Гудімеля (1565), що їх автор пропонував виконувати вдома, а не в церкві, у зв'язку з доктриною кальвіністської церкви щодо спрощення зовнішнього елементу богослужіння.
«Женевський псалтир» користувався популярністю не лише в Швейцарії: у 1632&nbsp;р. у Лондоні вийшов переклад «All the French Psalm Tunes with English Words …», де на мелодії «Женевського псалтиря» було покладено англійський текст<ref>{{Cite web|url=http://knmau.com.ua/wp-content/uploads/2017/05/20170520-naukovyy-visnyk-7.pdf|title=Псалтирна поезія та псалтирні пісні в західноєвропейській католицькій і протестантській богослужбовій практиці|accessdate=4 грудня 2017|archiveurl=https://web.archive.org/web/20171205143542/http://knmau.com.ua/wp-content/uploads/2017/05/20170520-naukovyy-visnyk-7.pdf|archivedate=5 грудня 2017|deadurl=yes}}</ref>

У Нідерландах наспіви «Женевського псалтиря» обробляли [[Якоб Клемент]], [[Тільман Сузато]], [[Ян Свелінк]], в Німеччині&nbsp;— Амброзіус Лобвассер.

Англіканська церква відокремилася від Риму при [[Генріх VIII (король Англії)|Генріху VIII]] (1534). Т. Стернхолдом і Дж. Хопкінсом був здійснений переклад Псалтиря на англійську мову. Вони ж і деякі інші композитори стали авторами нових мелодій. У єлизаветинскую епоху Дж. Булл, К. Тай, Т. Талліс, Т. Морлі та У. Берд створили многоголосі обробки псалмів (по стилю вони споріднені творам Гудімеля і Ле Жона). В Англії з'явився і специфічно національний церковний жанр&nbsp;— енсзем (Морлі, Берд, О. Гіббонс, Г. Перселл, Г.&nbsp;Ф.&nbsp;Гендель). Разом з тим в Англії як богослужбова мова довго зберігалась латина, створювалася музика в традиційних католичних жанрах ([[Меса (богослужіння)|меса]], [[мотет]]).

Перші досліди з перекладу латинських піснеспівів меси і оффіціума на німецьку мову належать [[Томас Мюнцер|Томасу Мюнцеру]]<ref name="енциклопедія"/>

== Вшанування пам'яті ==
Відповідно до указу Президента України у [[2017]] році 500-річчя Реформації відзначатиметься на державному рівні.

== Реформація та мистецтво ==
На відміну від Італії, де у мистецтві вже переважали світські мотиви, у Німеччині основним сюжетом продовжувала бути біблійна тематика. Епоха Реформації тісно пов'язана з [[Північне Відродження|Північним Відродженням]].  Реформаторські ідеї вплинули радше негативно на розвиток мистецтва через канонічну відмову від сакральних зображень. Деякі протестантські лідери, як [[Жан Кальвін|Ж.Кальвін]] та [[Ульріх Цвінглі|У.Цвінглі]] були противниками будь-якого сакрального зображення, через що й було знищено сотні зображень. Особливо на півдні Німеччини та у Швейцарії реформаційна хвиля знищила численні католицькі картини, скульптури та вітражі 16 ст. Це явище відоме в історії як «картинна буря» (нім. "Bildersturm ")<ref>{{Cite web|url=https://www.sachsen-tourismus.de/fileadmin/userfiles/TMGS/Startseite/Presse/Hintergrundtexte/Reformation_DE/Reformation_und_Kunst.pdf|title=Reichtum an sakraler Kunst – dank und trotz der Reformation|last=|first=|date=|website=|publisher=|language=|accessdate=}}</ref>. Все мистецтво мусить прославляти Бога. Реформація виступила проти культу святих, у тому числі і Діви Марії, проти відпущення гріхів, паломництв, поклоніння реліквіям, проти чернецтва, що несло по собі скасування величезного пласту релігійних сюжетів, а також втрату замовлень на декорування культових будівель.

Перебуваючи у Базелі, [[Еразм Ротердамський|Еразм Роттердамський]] писав:   <blockquote> "Нічого не вціліло не в монастирях, не на порталах, не у церквах. Картини були замазані вапном, все, що могло горіти, було кинуте у багаття, інше розбито вщент. Ні їх грошова, ні художня цінність не служили їм захистом "<ref>{{Cite book|title=ВЛИЯНИЕ РЕФОРМАЦИОННЫХ
ИДЕЙ НА ИЗОБРАЗИТЕЛЬНОЕ
ИСКУССТВО ГЕРМАНИИ
ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЫ XVI В.|last=Борецкая|first=А.В.|year=2011|publisher=|location=Вісник ХДАДМ|pages=47-51|language=|isbn=}}</ref></blockquote>З іншого боку реформація зі своїми ідеями гуманізму дала поштовх бурхливому розвитку Німецького Відродження. На перший план виходять повсякденні сцени, народні образи, пейзажі. Мистецтво вже не обмежується стінами церкви. Велика увага надається рисам обличчя. Після виступу [[Мартін Лютер|Лютера]] на [[Вормський рейхстаг|Вормський рейхстазі]] 1521 року і підання його анафемі, його популярність так зросла, що кожен політичний памфлет, який стосувався дискусії з католицькою церквою, супроводжувався портретом Лютера на титульному листі, останнього зображували із сяєвом над головою, схожим на німб, і з голубом, символом Святого Духа, який, як проголошував сам Лютер, зійшов на нього.

Швидкого розвитку набуває портретний живопис. У  майстрів німецького Відродження спостерігається поступова зміна художньої форми з утвержденням нового протестантського догматизму. Зображення та передача моральних цінностей має більше значення, ніж художні канони. У самому епіцентрі реформації знаходилась особистість на ім'я [[Лукас Кранах старший|Лукас Кранах]], відомий за своїми портретами реформаторів (зокрема самого [[Мартін Лютер|Мартіна Лютера)]]. Кранах відходить від ідеалістичних позицій. У моделях пізніх портретів Кранаха зовнішня краса поступається місцем внутрішньому запалу та моральному ідеалу протестантського благочестя і працьовитості. Ці люди, згідно лютеранському вченню, своєю працею в житті послідують випробування Христа.  Саме терпіння лежить в основі протестантської духовності. Художнику належить низка розмальованих алтарей з найпоширенішим сюжетом епохи&nbsp;— [[Тайна вечеря|Тайною вечерею]]. На них Ісус зоюражується традиційним шляхом з німбом, проте замість апостолів зображено портрети провідних діячів Реформації. Відомим є вівтар Віттенберзької церкви, «Розп'яття Христа». Різноманітність людей та емоції свідчать про те, що Кранах розуміє, що кожна людина має особисті стосунки з Богом і по-різному реалізує питання віри. Горе його персонажів&nbsp;— це лише необхідний крок до щастя.<ref>{{Cite web|url=http://reverendluther.org/pdfs2/Olivia-Reformation-Art.pdf|title=The Impact of the Protestant Reformation on Renaissance Art|last=Facini|first=Olivia|date=2014|website=|publisher=|language=Англійською|accessdate=}}</ref>

«Здешевлення церкви» наштовхує на нові мистецькі форми, зростає попит на малі зображення, що несуть по собі християнську мораль, поширюється мистецтво [[Гравюра|гравюри]], яскравим представником якої є [[Альбрехт Дюрер]]. У картині «Чотири апостоли», [[Петро (апостол)|Святого Петра]], засновника католицької церкви, символічно змальовано на задньому плані. Зі зверненням до лютеранства у 1519 році, роботи Дюрера мають кардинально інший характер зображення, як наприклад у творі «Богоматір та немовля зі Св. Анною», де художник передає трагізм неминучості важкої долі маленького Ісуса. У своїй гравюрі від 1523 року «Тайна вечеря», Дюрер зображує Христа трохи зсунутим у бік, а вираз облич апотостолів позбавленні надземної ідеальності, кажен має власну реакцію на сказане Ісусом, видно чітку гуманізацію деталей. Домінантними об'єктами постають хліб, вино та чаші, що є символами Святого Причастя та звертаються до лютеранських позицій Євхрастиї. Особливим моментом є порожня посудина без жертовної баранини, що використовувалась у католиків, як символ Христа. Дюрер тут зосереджує увагу не на смерті Христа, а на Воскресінні.

Одним з перших художників якому вдалось зобразити важливість безпосереднього контакту людини з Богом є [[Рембрандт ван Рейн|Рембрант ван Рейн]], який приписував себе до прихильників Реформації. Він один з тих митців, хто стояв у своїх творах на безпосередньому контакті з Богом. Єдиним джерелом надії для нього виступає Біблія. Новаторством у його роботах стало те, що він почав зображувати біблійні сцени не ідеалістично, а згідно реалій. Рембрант зображує святих як звичайних людей з власними вадами та пороками у павшому світі Адама.<ref>{{Cite web|url=http://digitalcommons.liberty.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1174&context=sor_fac_pubs|title=The Impact of the Reformation on the Fine Arts|last=John D. Wilsey|first=|date=Spring 2006|website=|publisher=|language=Англійською|accessdate=}}</ref> Американські дослідники Вільям та [[Аріель Дюран]]т писали про цю особливість стилю Рембранта: «Коли художники такі, як Рубенс, шукали предмети своїх зображень серед красивих та щасливих, Рембрандт поширював своє мистецтво через вигнанців, хворих, жалюгідний, навіть покалічених; і, хоча він і не ставив собі за мету творити релігію, йому вдавалсь втілити відношення до Христа через тих, хто впав у війні проти всього».<ref>{{Cite book|title=The Age of Reason Begins|last=Durant|first=|year=|publisher=|location=|pages=493|language=|isbn=}}</ref> Рембрант був митцем у ще одному стилі, на розвиток якого вплинула Реформація&nbsp;— у автопортреті.
Реформація дала початок традиції ландшафтів та жанрових сцен, які поширились пізніше, у 17 ст.. [[Пітер Брейгель старший|Пітер Брейгель]] (працював як на католицьких, так і на протестантських покровителів. У більшості його картин, взагалі відсутня релігійна сюжетність, основна увага надається селянському життю у Фландрії XVI століття. Ще один великий художник свого віку, [[Лука Лейденський|Лукас ван Лейден]], відомий в основному своїми гравюрами знов ж таки з повсякденими сценами життя.

Католицька церква розглядала протестантизмз його політикою іконоборства, як загрозу Церкві. На спільному [[Тридентський собор|Тридентському собор]]<nowiki/>і було запроваджено деякі власні реформи. Багато релігійного мистецтва в католицьких країнах (особливо Італії) втратило свою увагу на релігійну тематику, і зацікавилось матеріальними речами та декоративними якостями. Реформи, які випливають з цієї ради, лягли в основу того, що називається контрреформацією .

<gallery>
Файл:Albrecht Dürer 046.jpg|Альбрехт Дюрер-Богоматір та немовля зі Св. Анною
Файл:Lucas Cranach (I) workshop - Martin Luther (Uffizi).jpg|Лукас Кранах старший&nbsp;— Мартін Лютер
Файл:Vier Apostel (Albrecht Duerer).jpg|Альбрехт Дюрер&nbsp;— Чотири апостоли
Файл:Lucas Cranach d. Ä. - The Lamentation of Christ - The Schleißheim Crucifixion - Alte Pinakothek.jpg|Лукас Кранах старший&nbsp;— Розп'яття Христа
Файл:Dürer - Das Abendmahl.jpg|Альбрехт Дюрер&nbsp;— Таємна вечеря (гравюра)
</gallery>

== Див. також ==
* [[Контрреформація]]
* [[Полемічна література]], [[Історія української літератури]]
* [[історія Церкви]]

== Посилання ==
* [http://leksika.com.ua/19690402/legal/reformatsiya Реформація] // {{Юридична енциклопедія|5}}
* [http://maysterni.com/publication.php?id=124721 Мартін Лютер. 95 тез] (Повний текст українською.)
* [https://drive.google.com/file/d/0B3m2TqBM0APKYjl1UjlJYzR6dFE/view Поняття, причини і структура Реформації] : додаток до листа МОН від 23.02.2017 № 1/9-100 "Щодо відзначення в Україні 500-річчя Реформації"

{{Вікіцитати1}}
{{Commonscat|Reformation}}

== Джерела ==
* [https://web.archive.org/web/20131113222734/http://k-ua.net/%d1%80%d0%b5%d1%84%d0%be%d1%80%d0%bc%d0%b0%d1%86%d1%96%d1%8f-%d0%b2-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d1%96/ Реформація в Україні]&nbsp;— матеріал на сайті «Культура України»
* Enzyklopedie Brockhaus. 6. Aufl. in 12 Bde.&nbsp;— Bd. 9., S.604-606
* Lexikon der Weltreligionen. Voltmedia: Paderborn, 2005
* ''Bulowski, J.'' Dzieje reformacji w Polsce. I—III, 1883—86;
* [[Грушевський Михайло Сергійович|Грушевський]] М. Культ.-нац. рух на Україні в XVI—XVII віці. К. 1912;
* ''Koch H.'' Ukraine und Protestantismus Ostdeutsche Wissenschaft. Мюнхен 1954.
* {{ЕУ}}
* [http://books.google.com/books?id=cAMJEP1_No4C&pg=PP1&dq=Мак-Ґрат&hl=uk&sig=yoEY3tRol1_JjPUoI0LWfgl0Ctg Алістер Мак-Ґрат. Інтелектуальні витоки європейської Реформації / Пер. з англ. Миколи Климчука і Тараса Цимбала.&nbsp;— К.: «Ніка-Центр», 2008.&nbsp;— 344 с.]
* Норт Джеймс. Історія Церкви.&nbsp;— Москва, 1993.
* Кернс Ерл. «Шляхами Християнства».&nbsp;— Москва, 1992.

{| cellspacing="0" cellpadding="0" style="background-color: transparent; width: 100%;"
|- style = "vertical-align: top;"
| style="text-align: left;" |

=== Наукові праці (по Реформації загалом) ===
<div class="references-small">
* Джерела з історії Реформації.&nbsp;— М., 1906.&nbsp;— Вип. 1-2
* Зноско-Боровський, М. Православ'я, римо-католицтво, протестантизм і лютеранство.&nbsp;— Загорськ, 1991.
* {{Книга
| Автор = Ковальський, Ян Веруша
| Заголовок = Папи і папство
| Видання =
| Місце = М.
| Видавництво = Политиздат
| Рік = 1991
| Сторінок = 236
| Isbn = 5-250-01237-X
| Наклад =
}}
* Культура епохи Відродження і Реформації.&nbsp;— Л., 1981
* Леметр, Н. Католики та протестанти: релігійний розкол XVI століття в новому висвітленні / / [[Вопросы истории|ВИ]].&nbsp;— 1995.&nbsp;— №&nbsp;10
* Нариси історії західного протестантизму.&nbsp;— М., 1995
* {{Книга
| Автор = Смирнов, М. Ю.
| Заголовок = Реформація і протестантизм: Словник
| Видання =
| Місце = СПб
| Видавництво = Видавництво СПбДУ
| Рік = 2005
| Сторінок = 196
| Isbn = 5-288-03727-2
| Наклад =
}}
* ''Соловйов, Е. Ю.''Політико-юридичні завоювання Реформації / / Філософія епохи ранніх буржуазних революцій.&nbsp;— М., 1983
* ''[[Еріх Фромм|Фромм, Е.]]''Втеча від свободи.&nbsp;— М., 1990
* {{Книга
| Автор = Стефан Цвейг 
| Заголовок = Совість проти насильства: Кастеллио проти Кальвіна
| Посилання = http://book-read.ru/save.php?file=110863
| Видання =
| Місце = М.
| Видавництво = Думка
| Рік = 1986
| Сторінок = 238
| Серія = Бібліотечна серія
}}
* {{Книга: Епоха Реформації. Європа}}
* Жукоцкий В. Д. [https://web.archive.org/web/20110819203955/http://www.ec-dejavu.net/r/Reformation.html Реформація як універсалія культури: перегук епох і поколінь] / / Жукоцкий В. Д., Жукоцкая З.&nbsp;Р.&nbsp;Російська Реформація XX століття: статті з культурософії совєтизму.&nbsp;— М.: Новий хронограф, 2008, с. 4-52
</div>
| Style="text-align: left;" |

; Наукові праці (про Реформацію&nbsp;— за країнами)
<div class="references-small">
* Англійська реформація: документи і матеріали.&nbsp;— М., 1990
* ''Бецольда, Ф. фон.''Історія Реформації в Німеччині.&nbsp;— Спб., 1900
* ''Дементьєв, Г. А.''Введення реформації в Швеції.&nbsp;— Спб., 1892
* ''Дементьєв, Г. А.''Введення реформації в Данії.&nbsp;— Спб., 1900
* ''Макаров, І. В.''[http://www.verigi.ru/?book=204 Нариси історії Реформації у Фінляндії].&nbsp;— СПб.: Реноме, 2007
* ''Клібанов, А. І.''Реформаційні рухи в Росії в XIV&nbsp;— першій половині XVI&nbsp;ст. М., 1960
* ''Ліфшиц, Г. М.''Реформационное рух в Чехії та Німеччини.&nbsp;— Мінськ, 1978
* ''[[Смирин, Мойсей Менделевич|Смирин, М. М.]]''Німеччина епохи Реформації та Великої Селянської війни.&nbsp;— М., 1962
* ''Соколов, В.''Реформація в Англії.&nbsp;— М., 1881
* ''Чістозвонов, А. М.''Реформація як фактор німецької історії XVI&nbsp;ст. / / Середні віки.&nbsp;— М., 1985.&nbsp;— Вип. 48
* ''Ульяновський, В. І.''Історія церкви та релігійної думки в Україні: у 3. кн.&nbsp;- К. : Либідь, 1994
</div>
; Теологічні праці
<div class="references-small">
* {{Книга
| Автор = Кернс, Ерл
| Заголовок = Дорогами Християнства. Історія церкви
| Посилання = http://stg10.ifolder.ru/download/?1331765&ZK2fpAIKk% 2FVVfRFVh4Mz5Sj9% 2BL2yt3IeiS% 2FGh2lE5yoH0Joc3qw3tw% 3D% 3D
| Місце = М.
| Видавництво = Протестант
| Рік = 1992
| Тому =
| Сторінки =
| Сторінок = 416
| Серія =
| Isbn =
| Наклад =
}}
* {{Книга
| Автор = Норт, Дж.
| Заголовок = Історія Церкви від дня П'ятидесятниці до нашого часу
| Посилання = http://www.krotov.info/libr_min/14_n/nor/t_00.htm
| Видання =
| Місце = М.
| Видавництво = Протестант
| Рік = 1993
| Сторінок = 413
}}
* {{Книга
| Автор = Геґґлунд, Бенґт
| Заголовок = Історія теології
| Оригінал =
| Посилання = http://stg55.ifolder.ru/download/?1680021&kAL2pWx4s% 2FRjLW0V7bqlOAL1X1B08nAlFmj8G0wqwof3FeXFypNQwg% 3D% 3D
| Відповідальний = А. Прилуцький
| Видання =
| Місце = Спб
| Видавництво = Світоч
| Рік = 2001
| Тому =
| Сторінки =
| Сторінок = 369
| Серія =
| Isbn = 5-7443-0058-9
| Наклад = 2000
}}
</div>
; Біографії
<div class="references-small">
* {{Книга
| Автор = Гобрій, Іван
| Заголовок = Лютер
| Посилання = http://stg203.ifolder.ru/download/?1882674 &% 2FvRO83ql3nxrTBe% 2FYeKevNQ7% 2Bhd28TdHR% 2Fw6HBxw8n3GaV6qlDj% 2FBg% 3D% 3D
| Видання =
| Місце = Москва
| Видавництво = Молода гвардія
| Рік = 2000
| Сторінок = 513
| Серія = [[Життя чудових людей]]
| Isbn = 5-235-02389-7
| Наклад = 5000
}}
* ''Прозорівська, Б.''Мартін Лютер. Його життя і реформаторська діяльність.&nbsp;— Спб, 1994
* {{Книга
| Заголовок = Ян Гус; Лютер; Кальвін; Цвінглі; Патріарх Никон: Біографічні розповіді
| Видання = 2-ое вид.
| Місце = Челябінськ
| Видавництво = Урал LT
| Рік = 1998
| Тому = 12
| Сторінок = 521
| Серія = Бібліотека Флорентій Павленкова
| Isbn = 5-88294-077-X
| Наклад = 15000 екз.
}} </div>
|}

== Література ==
* ''Н. Кочан''. Реформація // Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін.&nbsp;— К.: Парламентське видавництво, 2011.&nbsp;— С.&nbsp;637. ISBN 978-966-611-818-2
* ''В. Литвинов''. Реформація // {{ФЕС|сторінки=548}}
* ''Гілл Дж''. Історія християнства&nbsp;— К.: Темпора&nbsp;— с. 258—261

Виправлено

== Примітки ==
{{reflist}}

{{Християнство-теми}}
{{ВП-портали|Культура}}

{{DEFAULTSORT:Реформація}}
[[Категорія:Християнство]]
[[Категорія:Реформація| ]]
[[Категорія:Релігійні війни]]
[[Категорія:Історія Церкви]]
[[Категорія:Надпопулярні статті]]
[[Категорія:Розколи християнської церкви]]
[[Категорія:Історія протестантизму]]