Перегляд вихідного коду сторінки Петрушевич Євген Омелянович

{{Однофамільці|Петрушевич}}
{{Картка:Лідер 
| ім'я = д-р Євген Петрушевич
| зображення = Petrushevych Yevhen.jpg
| розмір_зображення =220пкс
| підпис_зображення =
| посада = [[Файл:ZUNR coa.svg|25пкс]] Голова [[Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки|Української Національної Ради]] [[Західноукраїнська Народна Республіка|Західноукраїнської Народної Республіки]] [[Файл:Flag of Ukraine.svg|25px]]
| початок_терміну = [[1 листопада]] [[1918]]
| кінець_терміну = [[22 січня]] [[1919]]
| попередник = посада заснована
| наступник = посада скасована; [[Володимир Винниченко]] як голова [[Директорія УНР|Директорії Української Народної Ресубліки]]
| посада2 = [[Файл:ZUNR coa.svg|25пкс]] Президент [[Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки|Української Національної Ради]] [[Файл:Flag of Ukraine.svg|25пкс]]
| початок_терміну2 = [[19 жовтня]] [[1918]]
| кінець_терміну2= [[1 листопада]] [[1918]]
| попередник2 = посада заснована
| наступник2 = посада скасована
| президент2=
| посада3 = [[Файл:ZUNR coa.svg|25пкс]] [[Диктатор ЗУНР]] [[Файл:Flag of Ukraine.svg|25пкс]]
| початок_терміну3 = [[9 червня]] [[1919]]
| кінець_терміну3= [[1923]]
| попередник3 = посада запроваджена
| наступник3 = посада скасована
| президент3=
| дата_народження = 
| місце_народження = 
| дата_смерті = 
| місце_смерті = Гермсдорф<ref name="ЛН351">''Литвин М., Науменко К''. Історія ЗУНР…&nbsp;— С. 351.</ref> біля [[Берлін]]а, [[Третій Райх]]
| громадянство =
| національність = [[українець]]
| виборчий_округ =
| дружина = Леокадія Пуніцька
| професія = правник
| релігія =[[Українська греко-католицька церква|греко-католик]]
| партія =
}}
'''Євге́н''' (галицьке; в діаспорі '''Евген'''<ref>{{ББ|927}} {{ref-uk}}</ref>) '''Омеля́нович Петруше́вич''' ([[3 червня]] [[1863]], [[Буськ]], нині [[Львівська область|Львівської області]], [[Україна]]&nbsp;— [[29 серпня]] [[1940]], [[Берлін]], тепер [[Німеччина]])&nbsp;— український громадсько-політичний діяч, [[Юрист|правник]], [[Доктор наук|доктор]] цивільного і церковного права ([[1891]]), [[Президент]] і Уповноважений Диктатор (верховний військово-політичний зверхник під час війни) [[Західноукраїнська Народна Республіка|Західноукраїнської Народної Республіки]] (ЗУНР).

== Життєпис ==

=== Навчання, початки діяльності ===
Народився в сім'ї греко-католицького священика, громадсько-політичного діяча, віце-маршалка Камінко-Струмилівського повіту о. [[Петрушевич Омелян Михайлович|Омеляна Петрушевича]]. Батько був знавцем української історії й літератури, людиною широкого духовного кругозору, глибокої національної свідомості. Відповідно виховав своїх трьох синів. Стрийком Евгена був історик Антоній Петрушевич.

Спочатку закінчив народну школу<ref name="Т43">''Тимченко Р.'' Євген Петрушевич…&nbsp;— С. 143.</ref>. Після закінчення [[Львівська академічна гімназія|Академічної гімназії]] записався на студії правничого факультету [[Львівський національний університет імені Івана Франка|Львівського університету]]. У студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «[[Академічне братство]]». Після здобуття ступеня [[доктор наук|доктора]] права проходив практику в директора Товариства взаємних забезпечень [[Дністер (страхове товариство)|«Дністер»]] [[Федак Степан|Степана Федака]]. 1896 року у Львові відкрив адвокатську канцелярію<ref name="Т43"/>.

=== Сокальський період ===
У 1897 році переніс адвокатську канцелярію до [[Сокаль|Сокаля]]<ref name="Т43"/>.

На Сокальшині виявив себе талановитим організатором громадсько-політичного та культурно-освітнього життя у трохи віддаленому від галицької столиці повіті: був головою повітової «[[Просвіта|Просвіти]]», закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», очолював боротьбу проти [[Москвофільство|москвофільства]], яке ще мало тут досить сильні позиції. За сприяння Е. Петрушевича було збудовано «[[Народний дім (Сокаль)|Народний дім]]» у Сокалі<ref name="Т43"/>. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу професійним захистом від сваволі влади.

Із утворенням [[Українська Національно-Демократична Партія|Української Національно-Демократичної Партії]] ([[1899]]) став її активним членом. Тож не випадково на перших (після ухвалення в [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщині]] демократичного закону) виборах до [[Райхсрат|австрійського парламенту]] ([[1907]] року) його обрали послом від великої виборчої округи Сокаль&nbsp;— [[Радехів]]&nbsp;— [[Броди]]&nbsp;— [[Зборів]] (не раз виступав на Зборівщині<ref>''Литвин М.'' Петрушевич Євген Омелянович…&nbsp;— С. 59.</ref>). Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з [[Кость Левицький|Костем Левицьким]]), згодом&nbsp;— головою Української парламентської репрезентації, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю та глибокою аргументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ (насамперед виборчої&nbsp;— до [[Галицький сейм|Галицького сейму]], в якому українці мали лише 12 послів; саме цій проблемі він присвятив першу промову в [[палата послів|Палаті послів]] [[1908]]&nbsp;р.).

=== Сколівський період, діяльність у парламенті Австро-Угорщини ===
1908 (або 1909<ref name="ІЧ72">''Чорновол І.'' 199 депутатів Галицького сейму…&nbsp;— С. 172.</ref>) р. переніс адвокатську канцелярію до м. [[Сколе]], де невдовзі став [[посадник]]ом (мером<ref name="ІЧ72"/>) міста.

[[1910]]&nbsp;р. його від [[Стрий]]ської виборчої округи було обрано послом до [[Галицький сейм|Галицького сейму]] (замість [[Олесницький Євген|Евгена Олесницького]], який склав мандат; від IV курії округу Стрий&nbsp;— Сколе, входив до складу «Українсько-руського соймового клубу»<ref>''Чорновол І.'' 199 депутатів Галицького сейму…&nbsp;— С. 113.</ref>). На першій осінній сесії 1910 року виступив з доповіддю від радикального крила українських депутатів під час гострої дискусії з приводу обговорення нового закону про вибори до сейму. Впродовж майже двох років як провідний діяч «Українського сеймового клубу» очолював боротьбу за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було ухвалено. На виборах [[1913]] року до Галицького сейму увійшли 34 українські посли. На цьому керівництво українського клубу не зупинилося. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Е. Петрушевич (обраний від IV курії округу [[Стрий]]&nbsp;— [[Сколе]], входив до складу «[[Український соймовий клуб|Українського соймового клубу]]», був заступником голови<ref>''Чорновол І.'' 199 депутатів Галицького сейму…&nbsp;— С. 114—115.</ref>) і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому [[1914]]&nbsp;р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету.

Брав активну участь в діяльності австрійського парламенту. У розпал [[Перша світова війна|Першої світової війни]] ([[1916]]) замінив К. Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення [[23 жовтня]] 1916 року цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував [[Польща|Польщі]] Галичину. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та польськими, з другого, розгорнулася справжня війна. Є. Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька аргументованих заяв у виступах і пресі, обстоюючи історичну справедливість щодо Галичини&nbsp;— української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і решта народів імперії.

Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема Легіону Українських Січових Стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики [[Загальна Українська Рада|Загальної Української Ради]], українські посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем і К. Левицьким домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників і польської адміністрації на українське населення [[Галичина|Галичини]]. Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, що більше, [[Горбачевський Іван Якович|Іван Горбачевський]] став міністром здоров'я (1917—1918), а [[Ганінчак Йосип|Йосип Ганінчак]]&nbsp;— генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити цісарського намісника Галичини генерала Діллера з його відверто пропольською орієнтацією, якого замінив більш поміркований і прихильний до українців генерал [[Карл фон Гуйн]]. Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював К. Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань,&nbsp;— писав він у спогадах 1937&nbsp;р.&nbsp;— Поміж послами належав до діячів гострійшого тону».

=== Перед проголошенням ЗУНР ===
Під час міжнародних переговорів у [[Берестя|Бересті]] в лютому 1918&nbsp;р. очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між [[Центральні держави|Центральними державами]], [[Українська Народна Республіка|УНР]] та [[Радянська Росія|більшовицькою Росією]] зобов'язання Австрії надати Галичині автономію до [[20 липня]] [[1918]]&nbsp;р. Проте польські представники таки зірвали у [[Рейхсрат|віденському парламенті]] ратифікацію [[Берестейський мир (3 березня 1918)|Берестейських угод]], які певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї української державності. У відповідь Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд [[Карл Габсбурґ|цісаря Карла]] план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. [[16 жовтня]] 1918&nbsp;р. цісар Карл І оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, її народи здобували право на державність.

Усвідомлюючи, що монархія [[Габсбурги|Габсбургів]] стоїть на межі розвалу, [[10 жовтня]] галицько-український політичний провід на чолі з Є. Петрушевичем ухвалив рішення скликати [[18 жовтня]] у Львові Українську [[Національні установчі збори|конституанту]], щоби визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів [[Райхсрат]]у, [[Галицький сейм|Галицького]] та [[Буковинський сейм|Буковинського сеймів]], єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) [[19 жовтня]] проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало [[УНРада|УНРаду]] на чолі з президентом Є. Петрушевичем для реалізації історичних постанов. [[21 жовтня]] на зборах відпоручників з усього краю в [[Народний дім (Львів)|Народному домі]] він оголосив у присутності митрополита [[Шептицький Андрей|Андрея Шептицького]] опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців. З цим виїхав до Відня.

=== Президент та уповноважений Диктатор ЗУНР ===
Мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. Через реальну загрозу приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом К. Левицького та Військовий комітет на чолі з [[Вітовський Дмитро Дмитрович|Дмитром Вітовським]] здійснили [[1 листопада]] 1918 переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини («[[Листопадовий чин]]»). 1 листопада проголошено утворення Української Держави колишніх австро-угорських земель (з 13 листопада 1918&nbsp;р. [[ЗУНР]]), а 9 листопада сформовано її перший уряд (з 13 листопада&nbsp;— [[Державний секретаріат ЗУНР|Державний Секретаріат]]). У краї розгорнуто національно-державне будівництво. Розв'язана поляками війна і запеклі бої у Львові не дали змоги Євгену Петрушевичу повернутися до краю. Він прибув до [[Станіславів|Станіславова]], куди після втрати Львова перебрався провід ЗУНР, і [[3 січня]] [[1919]]&nbsp;р. провів першу сесію УНРади, на якій було ухвалено закон про Злуку з УНР. Після урочистого проголошення та схвалення [[Акт Злуки|Акта злуки]] у Києві [[22 січня]] увійшов до складу [[Директорія УНР|Директорії]].

Як президент УНРади здебільшого виконував репрезентативні функції й, згідно з [[Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії|Тимчасовим Основним Законом]], не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були піддавані критиці як такі, що вони не відповідали ситуації в країні, охопленій війною. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку необхідних законів, які реґламентували громадсько-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народу, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини й інших деструктивних явищ, смертельно небезпечним для молодих держав.

Улітку 1919&nbsp;р. польське військо за сприяння Франції захопило майже всю Галичину (румунське ще восени захопило Буковину). Під загрозою надзвичайної небезпеки, витвореної польським наступом, за одними даними, 31 травня 1919 року в приміщенні [[Бучацький монастир|Бучацького монастиря]] ЧСВВ відбулось засідання послів Української національної Ради ЗУНР, які «скасували парламент та передали всю повноту влади диктаторові ЗУНР Євгенові Петрушевичу».<ref>''[[Стоцький Ярослав Васильович|Стоцький Я]].'' Бучацький монастир Отців Василіян: на службі Богові й Україні. До 300-ліття заснування.&nbsp;— Жовква&nbsp;: Місіонер, 2011.&nbsp;— 24 с. вкл.&nbsp;— С. 102.&nbsp;— ISBN 978-966-658-239-6.</ref> За іншими, [[2 червня]] [[1919]] у приміщенні Бучацького монастиря ЧСВВ відбулась державна нарада ЗУНР за участи майже всіх чільників держави, зокрема президента ЗУНР, державних секретарів, генералів [[Омелянович-Павленко Михайло Володимирович|Михайла Омеляновича-Павленка]] і [[Олександр Греков|Олександра Грекова]], полковника [[Курманович Віктор|Віктора Курмановича]] та інших старшин [[УГА]]. Переглядали «фатальну ситуацію на фронті», вирішили використати всі можливості для оборони Галичини, в крайньому випадку&nbsp;— перевести [[УГА]] за [[Збруч]]<ref>''[[Шанковський Лев|Шанковський Л]]''. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920 // {{ББ|78}}</ref>. Історик о. [[Назарко Іриней-Іван Іванович|Іриней Назарко]] стверджував, що Диктатором Петрушевич став у травні у Бучачі.<ref name="Н1">о. ''[[Назарко Іриней-Іван Іванович|Назарко І]].'' Лицар у чернечій рясі // {{ББ|110}}</ref>

У [[Заліщики|Заліщиках]]<ref>''Тимченко Р.'' Євген Петрушевич…&nbsp;— С. 149.</ref> УНРада 9 червня надала йому спеціальні права уповноваженого [[Диктатор]]а (верховного військово-політичного зверхника на час війни), які означали сумісництво обов'язків президента й голови уряду. Відтак функції Державного секретаріату передано уповноваженим, зокрема, [[Голубович Сидір|Сидору Голубовичу]]&nbsp;— функції уповноваженого з внутрішніх справ, [[Курманович Віктор|Віктору Курмановичу]]&nbsp;— військових, [[Витвицький Степан|Степану Витвицькому]]&nbsp;— закордонних тощо. Це рішення загалом було схвалене галицьким суспільством, але керівництво [[УНР]] розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Петрушевича усунули з Директорії, а щоби втримати надійний вплив на регіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з галицьким соціалістом [[Вітик Семен|Семеном Вітиком]], через що його відносини з [[Симон Петлюра|Симоном Петлюрою]], які й до того не були ідеальні, загострилися.

Цікаво, що деяких східно-українських визначних військовиків (зокрема Оскілка і Болбочана) звинуватили в намаганні призначити Петрушевича і головою Директорії УНР.

Ситуацію намагався використати радянський уряд України. Його голова [[Раковський Християн Георгійович|Християн Раковський]] пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею лише за однієї умови&nbsp;— порвати стосунки з Директорією. Але Петрушевич прийняв пропозицію Симона Петлюри приєднати [[Галицька армія|Галицьку армію]] до [[Армія УНР|армії УНР]] для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові структури ЗУНР і УГА перейшли [[Збруч]] і розмістилися в районі м. [[Кам'янець-Подільський]]. У серпні об'єднані українські (УГА і Дієва армія УНР) армії розгорнули бойові дії на Правобережжі й на короткий час ([[30 серпня|30]]&nbsp;— [[31 серпня]]) визволили [[Київ]]. Невдовзі вони билися на двох фронтах&nbsp;— проти більшовицького і денікінського військ. Проте впродовж війни керівництво УНР вело закулісні інтриги проти Петрушевича. Великим непорозумінням сталося й залишення Києва. Не маючи повної довіри до Євгена Петрушевича, Головний отаман Петлюра вимушено почав сепаратні переговори з поляками. Коли знесилена жахливою [[Епідемія|епідемією]] [[тиф]]у Галицька армія змушена була заради порятунку укласти перемир'я з [[Добровольча армія|денікінцями]]. За даними [[Сергійчук Володимир Іванович|Володимира Сергійчука]], Евген Петрушевич виїхав до окупованої денікінцями Одеси.<ref>''Сергійчук В''. Симон Петлюра…&nbsp;— С. 234.</ref> Симон Петлюра вимушено віддав полякам Кам'янець-Подільський (вранці 17 листопада увйшли в місто<ref>''Литвин М., Науменко К.'' Історія ЗУНР…&nbsp;— С. 267.</ref>), керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня, Головний отаман залишився в Україні.

Близький до Диктатора ЗОУНР М. Лозинський стверджував, що він (незважаючи на позицію частини галицьких діячів) ''…рішився держатися далі дотеперішнього курсу, себто вважати Директорію і орієнтуватися на Антанту.'' На вибір шляхів виходу з ситуації вплинули позиція митрополита А. Шептицького (виступав категорично проти будь-якого союзу з більшовиками), ''міцна гіпноза за Антантою'' самого Е. Петрушевича.<ref>''Литвин М., Науменко К.'' Історія ЗУНР…&nbsp;— С. 205—206.</ref>

=== Початки еміграції ===
Опинившись в еміграції, продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені. Реорганізований у серпні 1920 уряд в екзилі, до якого увійшли досвідчені державні діячі Кость Левицький, [[Сінгалевич Володимир|Володимир Сінгалевич]], Степан Витвицький, [[Селезінка Ярослав|Ярослав Селезінка]], [[Назарук Осип Тадейович|Осип Назарук]] та інші, намагався не допустити юридичних рішень [[Ліга Націй|Ліги Націй]] щодо передачі Галичини Польщі. Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в [[Рига|Ригу]] та [[Женева|Женеву]]. У лютому [[1921]] Ліга Націй офіційно визнала окремішність Галичини й визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є. Петрушевича опрацював і представив союзним державам проект конституції Української Галицької Республіки, що була орієнтована на західні демократії й надавала широкі права й свободи усім національностям краю. Водночас за ініціативи уряду в Галичині здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до війська. Нарешті, вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на [[Генуезька конференція|міжнародній конференції]] в [[Генуя|Генуї]] у квітні 1922&nbsp;р. Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, увівши до неї К. Левицького, [[Рудницький Степан Львович|Стефана Рудницького]] і [[Назарук Осип Тадейович|Осипа Назарука]]. Але дискусію з проблем Галичини було зірвано. Саме в Генуї відбулися перші контакти Петрушевича з представниками Радянської України, зокрема з Х. Раковським, якому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою. Улітку 1922&nbsp;р. переговори з Є. Петрушевичем у Відні вів радянський дипломат [[Юрій Коцюбинський]]. Ці заходи більшовиків були скеровані на розкол української еміграції, здебільшого антирадянської.

Варшава, підтримувана Францією, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Галичиною. У вересні 1922&nbsp;р. польське керівництво здійснило низку акцій, які мали справити позитивне враження на світову громадськість, зокрема проголошено закон про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету у Львові, поширено заяву уряду з пропозицією Є. Петрушевичу розпочати переговорний процес. Результатом цих заходів стало [[Рішення Ради послів держав Антанти щодо східних кордонів Польщі|рішення Ради амбасадорів Антанти]] в [[Париж]]і від [[15 березня]] [[1923]]&nbsp;р., за яким Галичина без жодних застережень відійшли до Польщі. Проголошені Варшавою закони залишилися на папері.

Змушений був у травні 1923&nbsp;р. розпустити уряд ЗУНР в екзилі, ліквідувати дипломатичні представництва та місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі повернулися на Батьківщину, включилися у леґальну діяльність відповідно до програм своїх партій і рухів.

=== Берлінський період ===
Петрушевич переїхав до Берліна, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, поширював ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету «[[Український прапор]]», надавав морально-політичну підтримку інтернованим у Чехословаччині частинам Галицької армії.

У берлінський період, залишившись без моральної підтримки соратників, відчуваючи матеріальні труднощі (допомогу надавали український [[вікарій]] [[Вергун Петро Іванович|Петро Вергун]], гетьман Павло Скоропадський, професор Іван Мірчук<ref name="ЛН351"/>) Є. Петрушевич підпав під вплив ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в Україні в період «українізації». Відвідував прийоми в радянському посольстві, зустрічався з послом М. Крєстінським. Однією з перших засудила [[радянофільство]] галицького діяча [[Українська Військова Організація]]. У відповідь «Український прапор» виступив з критичними статтями щодо діяльності УВО. Що більше&nbsp;— у 1925&nbsp;р. група прихильників Є. Петрушевича на чолі з [[Думін Осип Олексійович|Осипом Думіним]] спробувала розколоти організацію [[Коновалець Євген Михайлович|Євгена Коновальця]] й утворила так звану [[ЗУНРО|Західноукраїнську Народно-Революційну Організацію]], яка невдовзі розпалася.

Цим радо скористався радянський пропагандивний апарат. [[4 вересня]] [[1925]] року в Харкові [[Політбюро ЦК КПУ|Політбюро ЦК КП(б)У]] прийняло постанову про Є. Петрушевича; було визнано доцільним тимчасово підтримати Петрушевича з тим, щоб він письмово звернувся до [[РНК УРСР|РНК УСРР]] з викладом своєї позиції щодо ставлення до радянської влади, а також до нової економічної платформи трудовиків під назвою «[[Українське національне об'єднання]]»<ref>[http://www.history.org.ua/?hrono&inyear=1925 Україна: хроніка подій ХХ століття. 1925]</ref>.

Радянофільські настрої Є. Петрушевича, як і багатьох його співвітчизників, розвіялися на зламі 1930-х рр., коли в Україні розгорнулися масові репресії й терор органів [[ГПУ]]—[[НКВД]]. Подальші роки емігрантського життя виявилися надзвичайно важкі внаслідок матеріальних нестач. Долав труднощі завдяки підтримці гетьмана [[Скоропадський Павло Петрович|П. Скоропадського]] та Апостольського вікарія УГКЦ в Німеччині о. П.&nbsp;Вергуна. Але й у похилому віці Є.&nbsp;Петрушевич співпрацював з [[Українське Національне Об'єднання (Німеччина)|Українським Національним Об'єднанням]] (УНО), іншими емігрантськими організаціями. Коли у вересні 1939&nbsp;р. Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду Гітлера протестаційний меморіал.

== Смерть і після смерті ==
Влітку 1938 газета «Діло» повідомила, що Е. Петрушевич страждає від сечокам'яної хвороби<ref>Діло.&nbsp;— 1938.&nbsp;— Ч. 143 (2 липня).&nbsp;— С. 8.</ref>.

Помер [[29 серпня]] [[1940]] у віці 77 років у [[берлін]]ському районі {{не перекладено|Гермсдорф (район Берліна)|Гермсдорф|ru|Хермсдорф (район Берлина)}}<ref name="ЛН351"/>.

Був похований на берлінському [[цвинтар]]і римо-католицького [[Кафедральний собор святої Ядвіґи|собору св. Ядвіги]] представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам'ятник. За даними М.&nbsp;Литвина, К.&nbsp;Науменка, влітку 1959&nbsp;р. Об'єднання українських правників-емігрантів (Торонто) упорядкувало могилу, встановило 1,5-метровий пам'ятник, заплатило за ділянку до 2020&nbsp;р.<ref name="ЛН351"/> До [[2002]] року могилу доглядало [[посольство України в Німеччині]].

Перепохований [[1 листопада]] [[2002]] року на [[Личаківський цвинтар|Личаківському цвинтарі]] у Львові; перепохованням опікувався [[Юрій Ференцевич]].

== Сім'я ==
Дружина&nbsp;— Леокадія Пуніцька, донька сокальського<ref>повітового</ref> старости, [[кузина]] Євгена, похресниця його батька Омеляна. Для того, щоб одружитись, молодята отримали дозвіл церкви.<ref>''Тимченко Р.'' (рецензія). Павлишин О. Євген Петрушевич (1863—1940)…&nbsp;— С. 217.</ref>

1892 року у них народився син Антін<ref name="Т43"/>, священник, який помер 1941&nbsp;р. внаслідок тортур у німецькій в'язниці<ref>https://www.geni.com/people/Antin-Petrushevych/5562564261340065656</ref>. Його дві дочки отримали австрійське громадянство.

== Вшанування пам'яті ==
[[Файл:Coin of Ukraine Petrushevych r.jpg|міні|праворуч|190пкс| Ювілейна монета [[Національний Банк України|НБУ]] із зображенням Євгена Петрушевича]]
* [[28 червня]] [[1991]] року на батьківщині Євгена Петрушевича, у м.&nbsp;[[Буськ]] у відкрито, першу в Україні, меморіальну таблицю Президенту ЗУНР, встановлену на будівлі колишнього універмагу<ref>''Іванців М.'' На честь Є. Петрушевича: відкрито першу меморіальну дошку в Буську // Воля народу.&nbsp;— 2 липня 1991.&nbsp;— С.&nbsp;1.</ref>.
* [[5 серпня]] [[1997]] року Буській гімназії було присвоєно ім'я Євгена Петрушевича.
* На честь Петрушевича названо [[Площа Петрушевича (Львів)|площу]] у Львові та вулиці у багатьох містах та селах Галичини.
* [[1 листопада]] [[2008]] року на батьківщині Євгена Петрушевича, у м. [[Буськ]]у відкрито перший монумент Президенту ЗУНР.
* У 2008 році [[Національний Банк України]] пам'ятну випустив монету на честь Євгена Петрушевича.
* Пам'ятна таблиця, присвячена перебуванню Президента ЗУНР Є. Петрушевича та уряду ЗУНР, встановлена на будівлі [[Чортків]]ської міської ради (ратуші; значний внесок у її встановлення зробив краєзнавець Юхим Ф. Макотерський).
* У [[2014]] році, за сприяння місцевого краєзнавця Степана Давидовського, на міському цвинтарі віднайдено та відновлено могилу батьків Євгена Петрушевича&nbsp;— Омеляна та Савини.

== Примітки ==
{{reflist|2}}

== Джерела та література ==
* ''Головченко В. І''. Петрушевич Євген Омелянович // [[Українська дипломатична енциклопедія]]: У 2-х т. /Редкол.: Л.&nbsp;В.&nbsp;Губерський (голова) та ін.&nbsp;— К. : Знання України, 2004.&nbsp;— Т. 2.&nbsp;— 812 с.&nbsp;— ISBN 966-316-045-4.
* Диктатор // {{ЕУ}}&nbsp;— Т. 2.&nbsp;— С. 510—511.
* ''Жадько В.'' Український некрополь.&nbsp;— К., 2005.&nbsp;— С.&nbsp;262.
* ''Литвин М.'' Петрушевич Євген Омелянович // {{ТЕС|3|59}}
* ''Литвин М., Науменко К''. Історія ЗУНР.&nbsp;— Львів&nbsp;: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.&nbsp;— 368&nbsp;с., іл.&nbsp;— ISBN 5-7707-7867-9.
* ''[[Мельник Ігор Володимирович|Мельник І]]''. [http://zbruc.eu/node/8216 Євген Петрушевич&nbsp;— президент і диктатор] // [[Збруч (газета)|Zbruč]].&nbsp;— 2013.&nbsp;— 2 червня.
* ''Мельник І.'' Євген Петрушевич&nbsp;— Президент і Диктатор.
* ''[[Сергійчук Володимир Іванович|Сергійчук В]]''. Симон Петлюра.&nbsp;— К. : Україна, 2004.&nbsp;— 448&nbsp;с.; іл.&nbsp;— ISBN 966-524-149-4.
* Отець ''Сохоцький І.'' Будівничі новітньої української державності в Галичині: Історичні постаті Галичини XIX—XX&nbsp;ст. Нью-Йорк&nbsp;— Париж&nbsp;— Сидней&nbsp;— Торонто, 1961. {{ref-uk}}
* ''Павлишин О. Й''. [http://history.org.ua/?encyclop&termin=Petrushevych_Y Петрушевич Євген Омелянович ] // {{ЕІУ|8|198}}
* [http://www.day.kiev.ua/256223 Президент «Швейцарії Сходу». Політичний портрет Євгена Петрушевич] // [[День (газета)|День]].&nbsp;— 2008.&nbsp;— №&nbsp;198 (1 листопада).
* ''Солдатенко В''. Петрушевич Євген Омелянович // Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін.&nbsp;— К. : Парламентське видавництво, 2011.&nbsp;— С. 554.&nbsp;— ISBN 978-966-611-818-2.
* ''Тимченко Р.'' Євген Петрушевич&nbsp;— лідер Західноукраїнської Народної Республіки (до 150-річчя з дня народження та 95-річчя з дня утворення ЗУНР) // [[Український історичний журнал]].&nbsp;— К. 2013.&nbsp;— №&nbsp;5 (512) (вер.—жовт.).&nbsp;— С. 143—156.&nbsp;— ISSN 0130-5247.
* ''Тимченко Р.'' [http://history.org.ua/LiberUA/green_2014_17/green_2014_17.pdf Протиріччя С. Петлюри і Є. Петрушевича в умовах реалізації Акту злуки] // [[Український історичний збірник]].&nbsp;— 2014.&nbsp;— С. 152—165.
* ''Тимченко Р.'' (рецензія). Павлишин О. Євген Петрушевич (1863—1940): Ілюстрований біографічний нарис // [[Український історичний журнал]].&nbsp;— К. 2014.&nbsp;— №&nbsp;5 (518) (вер.—жовт.).&nbsp;— С. 217—221.&nbsp;— ISSN 0130-5247.
* ''[[Чорновол Ігор Павлович|Чорновол І]].'' 199 депутатів Галицького Сейму.&nbsp;— Львів&nbsp;: Тріада плюс, 2010.&nbsp;— 228&nbsp;с.; іл.&nbsp;— С.&nbsp;113—115, 172.&nbsp;— (Львівська сотня).
* ''Чучман В.'' Євген Петрушевич // Буськ: історико-краєзнавчий нарис.&nbsp;— Львів&nbsp;: Свічадо, 1993.&nbsp;— С.&nbsp;23.

== Посилання ==
* [http://leksika.com.ua/13170204/legal/petrushevich Петрушевич] // {{Юридична енциклопедія|4}}
* {{УМЕ11|частина=Петрушевич Євген|сторінки=1358}}
* [https://youtu.be/5mVmLJkXjpI ЄВГЕН ПЕТРУШЕВИЧ | Програма «Велич особистості» | 2016&nbsp;(ВІДЕО)]
* [http://www.infoukes.com/newpathway/41-2013-Page-14-1.html Євген Петрушевич&nbsp;— найвищий керівник ЗУНР] {{ref-uk}}
* [http://www.kmu.gov.ua/control%5Cuk%5Cpublish%5Carticle?art_id=1237771&cat_id=661234 Петрушевич Євген] // Урядовий портал. {{ref-uk}}
* [http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/3/125391 «Галичанин Петрушевич міг стати президентом всієї України»] {{ref-uk}}

{{Перші особи України з 1917 року}}
{{УНР2}}
{{Бібліоінформація|TYP=p|колір={{колір|Україна}}}}

[[Категорія:Посли Галицького сейму 9-го скликання]]
[[Категорія:Посли Галицького сейму 10-го скликання]]
[[Категорія:Діячі ЗУНР]]
[[Категорія:Делегати УНРади ЗУНР]]
[[Категорія:Діячі Кам'янецької доби УНР]]
[[Категорія:Петрушевичі]]
[[Категорія:Уродженці Буська]]
[[Категорія:Випускники Львівської академічної гімназії]]
[[Категорія:Випускники Львівського університету]]
[[Категорія:Доктори права]]
[[Категорія:Персоналії:Сокаль]]
[[Категорія:Персоналії:Стрий]]
[[Категорія:Персоналії:Сколе]]
[[Категорія:Персоналії:Заліщики]]
[[Категорія:Персоналії:Чортків]]
[[Категорія:Померли в Берліні]]
[[Категорія:Поховані на цвинтарі святої Ядвіґи]]
[[Категорія:Поховані на Личаківському цвинтарі]]
[[Категорія:Перепоховані на Личаківському цвинтарі]]
[[Категорія:Люди, на честь яких встановлено пам'ятні таблиці]]
[[Категорія:Люди, на честь яких названі вулиці]]
[[Категорія:Люди на монетах України]]