Паї́сій Величко́вський (справжнє ім'я: Петро Іванович Величковський) (21 грудня 1722, Полтава — 15 листопада 1794) — православний старець, аскет, святий; служіння відбувалося в Україні, на Афоні, у Молдові.

Паїсій Величковський
Paisius.jpg
У миру: Петро Іванович Величковський
У чернецтві: Платон
Паїсій
Народився 21 грудня 1722 (1 січня 1723)
Полтава, Гетьманщина, Російська імперія[1]
Помер 15 (26) листопада 1794 (71 рік)
Нямецька лавра, Винеторі-Нямц, Нямц, Румунія
Канонізований 6 червня 1988
У лику преподобних
День пам'яті 15 листопада за юліянським календарем
Подвижництво ісихазм

Життєпис

Родина, дитячі та юнацькі роки

Петро Іванович Величковський народився 21 грудня 1722 року в Полтаві, в родині протопопа Успенського собору Івана Величковського.

Іван Величковський був шанованою у Полтаві людиною. Був поетом і написав декілька збірок "барокових фігурних віршів". Про нього згадує Самійло Величко в своєму літописі. Був прихильником гетьмана Самойловича і присвятив йому панегірик. Окрім написання власних творів, Іван Величковський також перекладав з іноземних мов, зокрема переклав твори англійського письменника Джона Оуена. Прадід Івана Величковського Симеон був знатним і заможним козаком а його син Лука став першим священником серед родини Величковських. Мати Ірина була онукою відомого і заможного Полтавського єврейського купця, якого звали Мандя, який разом зі своєю сім'єю хрестився у Полтаві. Хрещеним батьком Петра став старшина, майбутній Полтавський полковник Василь Кочубей. Коли Петру було чотири роки, помирає його батько, тоді старшим у родині стає брат Петра Іван Величковський, який також став настоятелем Успенського собору після свого батька.

Приблизно в той же час Петро починає старанно і з зацікавленням навчатися грамоті у свого брата Івана, починає самостійно читати Буквар, Часослов, Псалтир, книги Святого письма, Старого і Нового заповіту, житія святих Єфрема і Дорофея, "Маргарит" Іоанна Златоуста та інші книги, які були тоді в бібліотеці храму. Петро за свідченням сучасників був дуже спокійною та мовчазною дитиною. Дуже часто траплялося, що навіть з матір'ю він перемовлявся всього декількома словами за цілий день. При цьому він завжди був усміхненою, щасливою і світлою дитиною. У 1735 році помирає брат Іван Величковський, який встиг пробути полтавським протопопом і настоятелем Успенського храму всього 5 років. Оскільки серед Величковських залишився лише тринадцятирічний Петро, його мати взяла від хрещеного, Полтавського полковника Василя Кочубея і полтавської старшини похвальні листи і разом з сином поїхала до Києва, щоб випросити в митрополита Рафаїла Заборовського грамоту для нього на полтавську протопопію, якою родина Величковських керувала ще з середини XVII ст., починаючи з петрового прадіда. Петро виступив перед митрополитом з чудовим декламуванням віршів, тоді Рафаїл видав грамоту на протопопію. Єдиною вимогою митрополита було навчання в Києво-Могилянській академії, в тому ж 1735 році Петро починає навчатися. В академії він потрапляє до гуртка, де все більше почав захоплюватись аскетизмом. В той момент для Петра вже були сформовані життєві принципи, за якими він проживе все своє життя: 1) Не суди свого ближнього, хоч би ти на власні очі бачив гріхи його. 2) Ні до кого не виявляй ненависті. 3) Цілим серцем прощай кривди.

Становлення Паїсія Величковського

До 1738 року Петро навчався в Києві, повертаючись до Полтави лише на канікули, від 15 липня до 15 вересня. З 1738 року він відійшов від навчання, почав досліджувати київські монастирі і скити, спілкувався зі священиками і старцями. Зокрема з Молдавським митрополитом Антонієм Черновським, який тоді перебував у Києві і який багато в чому вплинув на світогляд Петра. В цьому році Петро не поїхав до Полтави на канікули а намагався вступити до Китаєвського скиту під Києвом, але його не прийняли. Востаннє за своє життя Петро повернувся до Полтави на канікулах в 1739 році. В тому ж 1739 році він полишає академію, аргументуючи це тим, що: 1) Він хоче прийняти чернецтво. 2) Він не хоче навчатися світських наук, які не приносять душі жодної користі. 3) Він не сприймає осіб монашого сану, які отримавши академічну, світську освіту надають матеріальним благам більшої ваги, "зодягаються у дорогі одежі та славу, їздять прехорошими кіньми та в дорогих повозах." Після відрахування з Київської академії Петро дістався Чернігівщини і оселився в Любецькому монастирі, де став послушником. За короткий час перебування у монастирі він продовжував вивчати аскетизм і дотримуватися аскетичного способу життя. Але перебування в монастирі для Петра закінчилося не дуже добре. Петро посварився з новим ігуменом монастиря Германом, який під час сварки з ним "так сильно вдарив його по щоці, що він насилу вдержався на ногах, до того ж ще люто пхнув його так, що він упав через поріг його келії... А коли встав, то ігумен крикнув на нього: "геть іди, ти ледарю!"."

Залишатися в Любецькому монастирі Петро більше не міг, тому він втік до Чорнобиля. Там він разом з товаришами, які пішли з ним зіштовхнулися з ворожістю від уніатів, які на чолі з Афанасієм Шептицьким тримали в страху всіх православних. Архієпископ Чернігівський Филарет, який досліджував ті події, так їх описував: "На православні монастирі нападали і вдень грабували й палили їх, монахів жорстоко мордували, часто вбивали насмерть... Селян по селах та міщан мордували нелюдськими катуваннями, щоб примусити стати уніатами". Зрештою Петру вдалося дістатися Ржищевського скиту, де він зустрів декількох монахів, які збиралися втікати до Молдавії, оскільки існувати і терпіти постійний жорсткий тиск від уніатів вони не могли. Петру вдалося їх вмовити взяти його з собою. По дорозі до Молдавії він зустрів старця Ісихія, який також був аскетом. Старцю вдалося справити велике враження на Петра і він просився до нього в учні. Ісихій привів його до Миколаївського Медведівського монастиря, недалеко від Чигирина, де він і залишився на деякий час. Тут Петро продовжив своє спокійне аскетичне життя і читання книг. А 6 серпня 1741 року ігумен Никифор постриг Петра в ченці під ім'ям Платон (за іншою інформацією Парфеній).

Певний час життя в монастирі було спокійним, але незабаром уніати дійшли і до Медведівського монастиря. Коли урядник зібрав разом усіх монахів і став вимагати від них перейти до унії, то не почувши згоди, він описав усе майно монастиря і запечатав його а ключ забрав собі. Цілий місяць монастир простояв зачиненим і монахи, розуміючи безвихідь почали тікати до інших монастирів. Так само вчинив і Платон. Спочатку він пішов до Василькова а потім до Києва, де приєднався до братії Києво-Печерської лаври і працював у друкарні. В той час Платон зустрічає свого товариша з академії Олексія Фалевича, який збирався йти до Молдавії і нагадав йому, що ще будучи студентами і членами гуртка вони пообіцяли не вступати до заможних монастирів через ризик спокуси. Платон прислухається до його слів і разом вони вирушають до Молдавії. У 1742 році він залишає Україну.

Чернецтво в Молдавії і старецтво на Афоні

Дійшовши до Молдавії Платон потрапляє до Тройстенського скиту, де зустрічає багато своїх земляків. Тут він знаходить спокій, веде аскетичний спосіб життя, вивчає богословську літературу. Але Платон пробув у Тройстенському скиті недовго. Скоро прийшов до Тройстен із Киркульського скиту схимонах Онуфрій, який зміг переконати Платона, що в їхньому скиті найбільше спокою, тиші і безмовності. Платон послухав Онуфрія і перейшов до Киркуля.

Платон прожив в Киркульському скиті, чотири роки і за цей час добре вивчив румунську мову (її він називав молдавською), зустрівся з впливом афонського учення на місцеве а також разом з іншими монахами-земляками поширював і українські духовні традиції. Платон вирішив, що тепер його шлях лежить на Афон - одине з найвизначніших місць світового православ'я. В 1746 році Платон разом з товаришем ієромонахом Трифоном відправився на Афон.

Дійшовши важким шляхом до Афона, Платон з Трифоном прийшли до Пантократорового монастиря, де так само було багато українців. Через чотири дні Трифон помер від лихоманки. Переживши втрату товариша, Платон продовжує своє життя аскета, багато читає, молиться і тримає піст. Жив він відлюдькувато і шукав собі духовного наставника серед місцевих старців, але так і не знайшов нікого. Сам Платон про своє життя на Афоні в 1746 - 1749 роках згадував так: "Коли я прибув на Святу гору з моєї православної Батьківщини, я жив так убого, що не міг заплатити три гроші боргу братові... Тілом я був немічний, безсилий тому міг існувати тільки на саму жебранину... І коли б святі отці слов'яни, що живуть на Святій горі не допомагали мені, я жодним способом не міг би тут існувати... Багато разів і зимою ходив я босо і без сорочки і так я жив чотири роки... Коли мені доводилось вертатися повозком з жебраниною від Лаври, чи від Хіландара до вбогої моєї келії, або принести з лісу дров, чи зробити якусь іншу тяжку працю, тоді я по два і по три дні лежав, як спаралізований". У 1750 році на Афон приїздив схимонах з Мерлопомен в Молдові Василій, який також був українцем. Платон дуже поважав Василія і називав його своїм духовним наставником. За проханнями Платона, Василій облік його в мантію і перейменував рясофорного Платона на мантійного старця Паїсія.

Через три місяці після висвячення в старці Паїсія, до нього прибув з Молдови молодий монах Вісаріон, який просив Паїсія стати його вчителем і наставником. Паїсій довго відмовлявся, але зрештою прийняв його. Так почала формуватися братія старця Паїсія, яка відіграла велику роль в поширенні його учення по всьому православному світу. До Паїсія почало приходити все більше людей, які хотіли приєднатися до нього, або ж просто за порадою. Паїсій ще понад чотири роки не приймав до себе в учні людей, але з часом, піддавшись на численні благання, почав приймати до себе монахів з випробуванням. Вже зимою 1757 року в братії Паїсія було 12 монахів і через відсутність місця для розміщення всіх людей, Паїсій отримує скит св. Костянтина з невеличкою церквою. Тут братія Паїсія плідно працювала, вдень займалася побутовими справами по покращенню життя в скиті, вночі працювали над перекладанням і переписуванням церковних текстів. Зокрема сам Паїсій багато працював, щоб перекладати на ново-церковнослов'янську мову і покращувати вже існуючі переклади. Через деякий час за клопотанням Паїсія братія перебирається в скит св. Пророка Іллі, де було підготовлено 15 келій для кожного. На той час Паїсій не планував приймати більше. Слава про монаха-аскета Паїсія вже розійшлася по всьому Афону і навколишніх територіях тому кількість бажаючих все більшала. Паїсію навіть сталося бути духівником колишнього Константинопольського патріарха Серафима ІІ.

Минали роки, братія Паїсія налічувала до 50 монахів, з яких близько половини становили вихідці з українських земель. Тоді, на початку 1760-их років для братії за рішенням Священно-духовного всієї гори Собору був переданий монастир Симонопетра, де Паїсій став інуменом. Коли він став ігуменом монастиря, він продовжив піклуватися про своїх земляків на Афоні, адже тоді між монахами були суперечки на національній основі. Паїсій, хоч і будучи далеким від мирського життя, пам'ятав хто він і звідки, і допомагав своїм землякам у всьому, чим тільки міг. Історик і дослідник життя Паїсія А. Яцимирський так про це пише: "Великою популярністю користується пам'ять о. Паїсія і на Афоні, а особливо в відновленому Іллінському скиті. Дуже можливо, що через давнішню ворожнечу афонських монахів різних націй, образ Паїсія в очах українських іконів Іллінського монастиря одержав національний характер. Тепер о. Паїсій вважається борцем за українських монахів проти грецьких вимог".

Вже 17 років Паїсій проживав на Афоні. Тут він багато працював і отримав славу старця, але він вирішив повернутися до Молдавії. Причин цьому було декілька: це і засилля турок, як економічне так і релігійне. Нестача вільного місця для нових членів братії. Протистояння з грецькими монахами, на яке не вистачало сили.

Повернення до Молдавії і останні роки життя

У 1763 році Паїсій разом з братією, яка тоді налічувала щонайменше 60 чоловік, подалася до Галацу а звідти у Ясси, де їх прийняли митрополит Гавриїл і молдавський господар Григорій Каллімах, які виділили для них Святодухівський монастир у Драгомирні. В який Паїсій перебрався вже в 1764 році. Тоді до Паїсія приїжджає його товариш часів Київської академії ієромонах Олексій Филевич, який декілька місяців перебував у нього в гостях, Паїсій просив облікти його в схиму, що той і зробив. Тоді Паїсій став ієросхимонахом, але свого імені не змінив. У новому монастирі він взявся за впорядкування життя. Зокрема домігся створення двох хорів, один з яких співав молдавською а другий церковнослов'янською, що було великим досягненням того часу для тих земель. Також Паїсій створив свій власний устав, на основі устава Василія Великого а служби проводив за грецькими обрядами з Афону. Користуючись спокоєм, Паїсій відновив велику літературну діяльність. Але і тут спокійне життя довго не протрималося. В 1768 році почалася Російсько-турецька війна, а потім мор і голод. У 1774 році за Кучук-Кайнарджійським мирним договором Драгомирна відійшла до Австрії і залишатися під новою уніатською владою Паїсій не хотів, добре пам'ятаючи через що він покинув Україну. В 1775 році ігумен Секульського монастиря запросив Паїсія до себе, і він зі своєю братією, яка вже налічувала до 350 монахів, переселився до Секулу, де продовжив таке ж життя, як і в Драгомирні. Так минуло ще чотири роки а братія продовжувала рости, тому Паїсій звернувся до молдавського господаря Костянтина Мурузі з проханням про розширення монастиря. Господар вирішив виділити братії Нямецький монастир, який був у занедбаному стані. В Нямець Паїсій з братією прибув в 1779 році. Паїсія з братією відправили саме в цей монастир спеціально з надією, що йому вдасться його привести до ладу. Паїсій просив господаря дозволити повернутися до Секульського монастиря, але той не дозволив. В Нямецькому монастирі братія знову продовжила свою діяльність, тут їх кількість виросла до 400 чоловік. Йшли роки і монастир почав відроджуватися, сюди почали приходити люди, щоб послухати Паїсія, попросити поради або долучитися до братії. У 1790 році архієпископ Амбросій, який супроводжував російську армію у Молдавії, на декілька днів зупинився в Нямеці. Почувши про подвиги старця Паїсія, він висвятив його в архімандрити. Час ішов і важка праця, яка не припинялася ні на мить, далася в знаки. Паїсій втрачав здоров'я, все більше втрачав зір і ставав слабшим, але до самої смерті він не полишив літературної діяльності. На початку листопада 1794 року Паїсій захворів і лише через тиждень він зміг насилу встати і піти до церкви, але й тоді він не зміг після служби без допомоги повернутися до келії. Останні дні він писав вже лежачи в ліжку. Свою автобіографію "Повість про Святий Собор..." він так і не встиг закінчити. 15 листопада 1794 року Паїсій причастився і в той же день помер. Коли звістка про смерть Паїсія розійшлася по всьому краю, до Нямецького монастиря зійшлася дуже велика кількість людей, щоб попрощатися зі старцем. Хотів приїхати навіть єпископ Тумський Веніамін, але він не встиг на похорон. Поховали Паїсія в Вознесенському храмі Нямецького монастиря. На могильній плиті зробили два написи румунською і слов'янською мовою: "Тут спочиває блаженніший Отець Ієросхимонах і Архімандрит Старець Паїсій Малоросіянин, який з Афонської гори із 60 учнями прийшов до Молдавії і велику братію зібрав і все життя собою оповив, яке Господу віддав 1794 року листопада 15. В день благочестивого Михайла Суцула воєводи і Преосвященного Митрополита Іакова".

Літературна праця Паїсія Величковського

Паїсій Величковський належав до тих учених монахів які служили Богу також і книжною справою. Робота Паїсія, це переписування, перекладання і удосконалення вже існуючих перекладів на ново-церковнослов'янську мову. Для цього Паїсій вивчав грецьку і румунську і молдавську мови. За десятиліття праці, Паїсій залишив по собі понад 300 різних рукописних перекладів та виправлень, аскетичних та богословських творів. З роботою Паїсію допомагала його братія, для якої переписування рукописів було однією з головних занять. З готових перекладів братчики робили декілька списків, які учні Паїсія розносили по всіх православних землях. Правопис творів Паїсія - мішаний тогочасний напівуставний церковний правопис XVIII ст., який складався з церковнослов'янських, українських, болгарських і грецьких мовних елементів. В ньому також помітні і російські мовні елементи, як результат посилення політичного і інформаційного впливу Росії на землі східної Європи. Сотні праць Паїсія можна поділити на переклади, окремі твори, послання і полеміки. З них сьогодні досліджена і опублікована лише частина.

Староотцівські твори

1. Переклади з грецької мови на ново-церковнослов`янську святоотцівських книг. Їх з доробку Паїсія найбільше. Повного списка книг, які переклав Паїсій сьогодні не існує.

Переклади з грецької мови на ново-церковнослов`янську святоотцівських книг. Їх з доробку Паїсія найбільше. Повного списка книг, які переклав Паїсій сьогодні не існує

2. Виправлення староотцівських книг, що були раніше перекладені з грецької мови  на церковнослов`янську. Ні  повний список цих книг, ані характер самих виправлень сьогодні невідомий.

3. Збірники. Паїсій любив складати потрібні збірники з староотцівських творів. У Нямецькому монастирі збереглося  8 цінних збірників.

Окремі твори

4. Автобіографія старця Паїсія. Початок написання незадовго до смерті в Нямецькому монастирі. Повна її назва: " Повість про Святий Собор превозлюбленихих у Господі отців і братів і чад моїх духовних, що зійшлися в ім’я Христове заради спасіння душіші до мене, недостойного, який Промислом Божим перебуваєає у цих святих і славних обителях: у святій і Чесногоикій обителі Вознесіння Господа і Спаса нашого братство Христа, званої Нямець,та у святій обителі".

5."Спільножитний устав старця Паїсія" (зберігається в Ленінградській публічній бібліотеці).

6. "Глави об Умной молитве". Головний твір Паїсія, у 6 розділах, приблизно 1763 року. 1793 року Паїсій написав другу частину твору про Умну молитву і подав 35 виписок із святоотцівських книг про неї.

7. "Наука на постриженення в монаший чин".

Послання - твори старця Паїсія

8. "Послання ієрею отцю Димитрію, 3 травня 1766 року — про монаше життя". Димитрій — друг Паїсія з молодечих літ у Полтаві.

9. "Послання митрополитові Яському Гавриїлу 1778 року". Цей твір можна назвати  заповітом  Паїсія, кого вибирати провідником Секульського монастиря, і розповідь про те, що є основою монашого спасіння.

10. Два послання до архимандрита Феодосія, — про якості ігумена монастиря.

11. "Послання браттям, що позосталися в монастирі Драгомирні. Про чеснотне монаше життя".

12. "Послання ЗО червня 1767 року ієромонаху Софронію, — про велику чеснотність настоятеля монастиря" Софроній був настоятелем скита Рубай.

13. "Послання 21 липня 1775 року до монастиря Сечериш. Про чеснотне монаше життя."

14. "Послання ченцям Нямецького і Секульського монастиря в Бухарест: монахи не їдять м'яса."

15. Послання старцю Афанасію на Афоні.  Старець Афанасій (приблизно в 1758—1763 роках) сильно обвинуватив старця Паїсія, що він не належно «спасається». Старець Паїсій відповів своїм Посланням в 14 розділів. Послання це дуже цінне для зрозуміння життя й ідеології Паїсія.

Полемічні твори


16. "Про Хресне Знамення". Це Послання до старообрядців, оборона триперстя з богословського погляду.

17. "Дух Святий походить тільки від Отця, а не від Отця і Сина". Про унію. Відповідь уніатському священникові Ірану, що просив у Паїсія цієї відповіді. Ієромонах Леонід указує, що у творі старця Паїсія помітно сильний вплив твору патріарха Фотія (написаний в 886 р.): "Послання патріярха Фотія до архієпископа Аквілейського про походження Святого Духа".

Господнього Іоанна, званої Секул; як і чому це святе

братствозїї не зберігсягрішного і недостойного."Автобіографія не дописана і обривається на

перебуванні старця у монастирі Кярнул, приблизно в 1746 році. Оригіналу автобіографії нема, є тільки список, який зберігається в Ленінградській Академії наук.

Паїсій Величковський і Військо Запорозьке

Зв'язки Паїсія Величковського з Військом Запорозьким, зокрема його листування з кошовим отаманом Петром Калнишевським і генеральним писарем Іваном Глобою, є дуже цікавим фактом в його біографії. Сьогодні збереглося лише шість листів, які були написані в 1768 - 1772 рр.. Ці листи, показують відносини Війська Запорозького з православним світом, свідчать про допомогу запорожців для монахів Молдавії і інших земель. Також листи розповідають про повсякденне життя братії Паїсія, і подорож її монахів на землі Війська Запорозького для збору пожертв. Попри свою цінність, ці листи дуже довго залишалися невідомими і сьогодні є малодосліджені. В архіві Коша листи Паїсія не були виділені в окремий матеріал і зберігалися в збірнику загальних справ за 1764-1774 рр. під назвою: "О приежаючихъ в Сечь Запорожскую с разных мнстрей и приходскихъ церквей за испрошешемъ отъ доброходателей милостинны. Зъ 1768 году заведено. №283". Причиною незацікавлення до листів істориків також можна назвати підпис, адже Паїсій просто писав своє ім'я в кінці, не згадуючи прізвище.

1-й лист від 2 червня 1768 року

Вельможному Його Милості панові преславного Війська Запорозького Отаману кошовому, також і високопо­важним та найшляхетнішим їх Милостям пану судді, пану писарю, пану осавулу, старшині військовій та шляхетним їх Милостям панам отаманам курінним і всьому преславному, і благочестивому і премилостивому Війську Запорозькому, нашим премилостивим благодійникам.

Благодать і мир від Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, і в Господі радійте.

Маючи в незабутній пам’яті безліч благодіянь від вас, наймилостивіших благодійників наших, як тих, що бу­ли зроблені раніше, коли ми перебували на Святій Афонській Горі, так і тих, що робляться нашій убогості та бід­ності нині, коли ми з Божої волі переселилися звідти в Молдовлахійську землю, ми уклінно дякуємо і ніколи словом і серцем за таке ваше милостиве добродіяння та щире милосердне піклування про наше убоге спільножительство дякувати не припинимо. Бо настільки рясне благодіяння ваше до нас і любов, що відкрито повстала заздрість, яка має звичку переслі­дувати всяке добре починання. Дивуємося ж ми вельми сильно: звідки на нашу убогу громаду такий наклеп і та­ка неправда походить, що навіть на думку не спадало нам, коли те почули від прибулого брата нашого монаха Пахомія, і хто вони, що брехливі наклепи зшивають? Хіба ті, які за деяку помічену в них непостійність не були при­йняті до спільноти нашої, або ті, які сохнуть від заздрощів, таємно навчаючись від ворога роду християнського, що завжди ненавидить добро. І як вони не страшаться Госпо­да, Який говорить: «За пусте слово дасте відповідь у день судний»? Якщо ж за пусте слово треба буде дати відповідь, то неправдомовці явно всіляко покарані будуть. Бо написано: «Погубить Господь усіх, хто говорить неправду». Але молимося до премилосердного Бога, нехай врозумить Своєю благодаттю всіх тих, які ворогують і обмов­ляють нас, і дарує їм прийти до розуміння істини та цілко­витого покаяння від їхнього злобного умислу. Щоб вони, цілком віддавши себе злобі, й самі не загинули жахливим чином. Отож, нині наймилостивішим благодійникам нашим, усьому славнозвісному православному Війську За­порозькому, докладно, як є істина, оголошуємо: «Нехай замовкнуть уста неправдивих!» Я, хоча й при слабкому, та все ж при здоров’ї знаходжу­ся та керую з Божими настановами за переданням святих отців нашим спільножительним монастирем, наскільки дозволяє сила моя. Цей монастир, який зветься Драгомирна, що знаходиться у пристойному для громади місці, був виділений нам благочестивим господарем Молдовлахійським та Преосвященним митрополитом, коли прийшли ми з п’ятдесятьма братами зі Святої Афонської Гори, у повне володіння зі всім майном, що належить до цього монастиря. Брати ж наші, як ті, що прийшли зі Свя­тої Афонської Гори, так і ті, що тут до нас долучилися, кількість яких нині є сто п’ятдесят, живуть мирно, спокій­но, підкоряючись заповідям Христовим. Більша части­на з них походить з руського роду, а найбільше ж зі слав­нозвісного православного краю Запорозького. Кожен займає своє місце на рукоділлях та послухах монастир­ських, деякі з них уже пострижені до чернечого чину, де­які ж іще у випробуванні перебувають, випробовуючись за переданням святих отців, чи можуть понести черне­цтво. Інші ж із них уже сподобилися за своїм достоїн­ством дияконського та священицького чину, які, стоячи в церкві перед престолом Божим, ревно молять Господа про здоров’я та спасіння всього христолюбного Війська Запорозького як найближчих своїх благодійників. Збентеження ж або переміни в монастирі нашому ні­якої не було, і сподіваємося на милість Божу, що й не бу­де. Тому що всім нашим спільножительним уставам та обрядам, які ми, принісши зі Святої Афонської Гори, вста­новили за переданням святих отців у виділеному нам монастирі, як сам благочестивий господар і Преосвящен­ний митрополит, так і всі найславетніші властителі Молдовлахійської землі духовного й світського чину не тільки ні в чому не перешкоджають, але й вельми радіють цьо­му та схвалюють. І бажають, щоб і навіки так затвердити, і того знамення Святої Афонської Гори, де колись спільножительство наше почалося, аби жінкам жодним чином, навіть найшляхетнішим, у монастир наш не входити, не відкидають, але й дуже про це благоволять, і сприяють у будівництві монастирському, в розбудові келій, оскіль­ки братію, що збільшується благодаттю Христовою, вже не вміщають келії. Коли ж побачив споконвіку ненависний ворог роду людського таку кількість братій, що у Христі поєдналися, що ходять у смиренності та простоті, що стараються ви­конувати заповіді Христові, що тісним і скорботним шля­хом ідуть, і церкви Божественні та обителі, що належним начинням благоліпно прикрашаються, почав заздрістю терзатися й давню злобу виголошувати. Не маючи змоги всередині спільноти створити якусь капость і збентежи­ти стадо Христове, бо проганявся силою Животворяще­го Духа, знайшовши на стороні послідовників своєї волі, почав намовляти їх складати брехливі наклепи та ворож­нечі, щоб так принаймні засмутити смиренне, Богом зі­бране спільножительство. Та іншим благочестивим, які б могли мати звідси душевну користь, хоче завдати шкоди, щоб, відщепивши нас убогих від вас, наймилостивіших давніх наших благодійників, залишити нас нагих, босих, непокритих. І вас самих за ту велику милість, яку ство­рили ви обителі нашій з ревності та любові Божої, позба­вити вічної нагороди, а саму церкву Божу залишити неприкрашену, як належить, пристойними, благоліпними святими сосудами та священними одежами, які велику душевну користь подають усім, хто добре дивиться, ко­ли вони бачать таку велику славу й окрасу церковну в на­рочиті Божественні дні. Бо розмірковують, наскільки ж більше прикрасить Бог у майбутньому тому нетлінному віці прикрасою тих, хто любить благоліпність храмів Божих. Але дякуємо всемогутньому Богу, що наставляє на добрий розум вас, вірних рабів Своїх, і просвітлює серця ва­ші розуміти істину і не приймати брехливих наклепів, що приносяться від спільного християнського ворога. Отже, і молимося до премилосердного Бога: нехай завжди дає вам бачити волю Його святу і нехай збереже вас в усі дні життя вашого від усяких душевних і тілесних підступів. А нас убогих нехай не позбавить і надалі звичного вашо­го доброчинного благодіяння, яким ми обдаровані, завж­ди при Безкровній Страшній Божественній Жертві ваши­ми незабутніми молитвениками будемо.

З найщирішими побажаннями нашим високомилостивим благодійникам тимчасових і вічних благ, ваші бо­гомольці, Молдовлахійської спільножительної Зішестя Святого Духа обителі Драгомирни будівник ієромонах Паїсій зі всією у Христі братією. 1768 року, червня 2. З Молдовлахії.

2-й лист від 2 червня 1768 року

Напис на конверті: Вельможному Його Милості пану Отаману кошовому Війська Запорозького Петру Івановичу, Його Вельможно­сті в Січі Запорозькій. З великою повагою.

Вельможному, високородному та високоповажному і преславного Низового Війська Запорозького великому панові Отаману кошовому, також і нашому високомилостивому благодійнику та доброчинцю.

Благодать і мир від Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, і в Господі радійте.

Ми завжди Вашій Вельможності за зроблені нашій убо­гості милостиві благодіяння з належною повагою уклін­но дякували. Нині ж, усе більше й більше пізнаючи осо­бливе Вашої Вельможності про нас, нужденних, щире милосердне піклування, вельми красно дякуємо, а разом із тим із великим здивуванням схвалюємо дароване Бо­гом Вашій Вельможності добре розуміння. Адже стільком наклепникам і неправдомовцям, що повстали на убогу громаду нашу, не лише зовсім не повірили, але для кра­щого засвідчення наказали брату нашому Пахомію негайно йти до монастиря, і з уст його таке почули, що й на думку ніколи нам не спадало, і не снилося ніколи, яка не­правда від заздрісників промовляється. Сильно дивуємося: звідки їм це приходить, щоб та­кі брехливі наклепи зшивати? І хто вони? Хіба ті, які за деяку помічену в них непостійність не були прийняті до громади нашої, або ті, які сохнуть від заздрощів, таємно навчаючись від ворога роду християнського, що завжди ненавидить добро. І як вони не страшаться Господа, Який говорить: «За пусте слово дасте відповідь у день судний»? Якщо ж за пусте слово відповідь дати треба, то неправдомовці явно всіляко повинні бути покарані, бо написано: «Погубить Господь усіх, хто говорить неправду»! Але мо­лимося до премилосердного Господа, нехай усіх тих, які ворогують і обмовляють нас, врозумить Своєю благодат­тю і дарує їм прийти до розуміння істини та цілковито­го покаяння від їхнього злого та заздрісного умислу. Щоб вони, цілком віддавши себе злобі, й самі не загинули жах­ливим чином! Нині про себе докладно, як є істина, оголошуємо, що я при здоров’ї, хоча й слабкому, знаходжуся, і браття жи­ві й здорові, нерозлучно в спільножительстві перебува­ючи. Збентеження ж або переміни в монастирі ніякої не було, і сподіваюся на милість Божу, що й не буде. Бо ко­ли прийшли ми зі Святої Афонської Гори до Молдовлахії з п’ятдесятьма братами і були милостиво прийняті, від благочестивого господаря та Преосвященного митропо­лита цієї землі доручили монастир давній Драгомирну як найзручніше місце для чернечого спільножительного перебування, і дали його нам у повне володіння зі всім майном, що належить до цього монастиря. Потім, час від часу примножуючись, братія збільшилася, з благодаттю Христовою, до ста п’ятдесяти, з яких більша частина по­ходить з руського роду, а найбільше ж — зі славнозвісно­го православного краю Запорозької Січі. Кожен займає своє місце на рукоділлях і послухах монастирських, у кра­вецькій та швацькій майстерні, в паламарці, на кліросі, деякі прийняли чернечий чин, деякі ж іще непострижені, у випробуванні перебувають за переданням святих отців випробовуючись, чи можуть понести чернецтво, а ін­ші вже сподобилися за своїм достоїнством дияконського чину, які, стоячи в церкві перед престолом Божим, молять Господа про здоров’я та спасіння Вельможності Вашої та за все христолюбне Воїнство Запорозьке як за найближ­чих своїх благодійників. Усі ж вони, брати наші, сто п’ят­десят, живуть мирно, спокійно, без будь-якої крамоли та збентеження, один одного смиряючи та один одного ша­нуючи, пов’язані любов’ю Христовою. Я також, наскільки врозумив Бог, за силою своєю маю старання правити всією спільнотою нашою та відкри­вати шляхи спасіння братії за переданням святих отців. І який благочестивий чин, від святих отців переданий, принісши зі Святої Гори, в спільножительній обителі на­шій установили, той і до сьогодні цілком зберігається. Як і те, щоб не входити жінкам у монастир наш жодним чи­ном, навіть і найшляхетнішим, це невпинно і ретельно пильнується, як знамення або печать Святої Афонської Гори, де спільножительство наше почалося. Усім же нашим спільножительним уставам та обрядам як сам благочестивий господар, так і Преосвященний митрополит і всі найславетніші властителі Молдовлахійської землі духовного та світського чину не тільки ні в чому не перешкоджають, але й вельми радіють цьому та схвалюють, і дбають, щоб і навіки так затвердити. На­дають нам допомогу в будівництві монастирському та інших потребах, і ось недавно почали будувати нам де­які христолюбні пани молдовлахійські кам’яну лікарню з церквою теплою поза огорожею монастирською заради більш просторої будівлі та більшого спокою хворих бра­тів, коли таке трапиться. Вислухавши це, Ви, Ваша Вельможносте, легко може­те зрозуміти, наскільки брехливі ті наклепи, що від во­рожих людей на нас зводяться, і майже сама сатанинська заздрість, тому що споконвіку ненависний ворог роду людського, не спромігшись сам собою всередині монас­тиря зробити якусь капость і збентежити стадо Христове, бо проганявся силою Христовою, відходить подалі на сто­рону та, знайшовши послідовників своєї волі, намовляє їх брехливі наклепи зшивати, щоби принаймні засмути­ти нас, та іншим благочестивим, які б могли мати звідси користь для душі, завдасть шкоди. Але, однак, і таким чи­ном нічого не досягла заздрісна злоба його, як видно, то­му що невимовним Своїм милосердям преблагий Господь вдунув Духом Своїм Пречистим у серце Вельможності Ва­шої, щоб не приймали тих брехливих наклепів, що зводяться на наше бідне спільножительство, і дарував нам Вельможність Вашу як особливого заступника та сильно­го захисника у всіх злобних підступах, які трапляються. Отож, дякуємо премилостивому Богу за те, що таку ве­лику милість показує нам, убогим, через Вельможність Вашу. Разом із тим ревно молимо Його незбагненну благість: нехай, як Вельможність Ваша нас бідних та убогих захищає, так захистить і збереже на многії літа Вельмож­ність Вашу, найособливішого нашого премилостивого благодійника, від усяких злобних і ворожих підступів, ду­шевних і тілесних, і дарує у благоденстві та міцному здо­ров’ї душеспасительно всі дні Вашого життя проводи­ти. У майбутньому ж віці нехай удостоїть Небесний Цар слави того вічного блаженства, яке Він найбільше обі­цяє тим, хто милує убогих і захищає тих, що перебувають у напастях. При тому ж смиренно в нашому до Вельможності Ва­шої писанні повідомляємо й інше таке ж писання до всього православного козацтва Війська Запорозького, і вельми смиренно просимо Вашу Вельможність, нехай воно буде прочитане за велінням Вашим у церкві Січо­вій Запорозькій Свято-Покровській при всьому христо­любному зібранні. Іще для кращого засвідчення поси­лаємо з братом нашим монахом Пахомієм від громади нашої чесного ієромонаха Софронія та найпокірніше просимо, як цим, так і всім тим братам нашим, що за­лишилися, протягом того часу, аж доки зможуть вони зібратися в дорогу, щоби повертатися до монастиря, являти всяку вашу благодійницьку милість і любов, та в потребах, що виникають, надавати щиру, турботливу допомогу.Ми ж, згідно нашого обов’язку, за ваше до нас милосер­дя і численні благодіяння будемо повсякчасними та неза­бутніми молитвениками до преблагого Владики при Свя­тій Божественній Тайній Жертві. При цьому, віддавши себе милості й любові Вельможності Вашої, з превеликим шануванням нашим у надії залишаємось назавжди.

З найщирішими побажаннями Вашій Вельможності, нашому всемилостивому благодійнику і доброчинцю, всіх тимчасових і вічних благ Ваші невпинні богомольці, Молдовлахійської спільножительної Зішестя Святого Духа обителі Драгомирни будівник ієромонах Паїсій зі всією у Христі братією. 1768 року, червня 2. З Молдовлахії.

3-й лист від ЗО січня 1771 року

Напис на конверті: Високошляхетному та високоповажному добродієві Запорозькому військовому пану Писарю, милостивому та найнадійнішому нашому благодійникові, з повагою.

Високошляхетний та високоповажний пане Писарю,  милостивий та найнадійніший наш благодійнику. Маючи в незабутній пам’яті благодіяння Ваші й милостиню, які творяться щодо убогої обителі нашої, удостоюємося тепер письмово за них принести подяку з побажанням тимчасових і вічних благ від Христа Госпо­да нашого. У великому пригніченні та страху були ми в обителі на­шій протягом тривалого часу. Спочатку від ворожих ага­рянських військ, що проходили повз нас, потім від морової хвороби, що сталася з Божого допущення. Однак від усіх таких випадків зберіг нас Господь Своєю благодаттю цілих і здорових, тільки одна в нас лишилася біда — крайня убо­гість, скудність у їжі та одязі, та й у всіх потребах. Як і самі ви можете розсудити: де трапляються війни та різні пере­міни, там найбільше виникають голод і всякі злидні. Тому просимо Ваше Високоблагородіє, найнадійнішо­го благодійника нашого, як колись робили, так і тепер зробіть милість із нами убогими, надайте допомогу. В цій справі важко буде тим двом чесним братам, від обителі нашої посланим; найбільше подбайте заради Бога про те, щоб можливо було тим братам нашим безперешкодно в Січі протягом деякого часу затриматись заради прохан­ня у христолюбців милостині За таке ваше благодіяння нехай віддасть Господь премилосердний у відплаті праведній вічними Своїми блага­ми. Я та вся братія обителі нашої завжди молимо Його благостиню, також і за здоров’я та багаторічне життя Ва­шого Високоблагородія маємо за обов’язок.

З найщирішими побажаннями Вашому Високоблагородію,  нашому милостивому та найнадійнішому благодійнику, всіх тимчасових і вічних благ Ваші повсякчасні богомольці, Молдовлахійської спільножительної Зішестя Святого Духа в обителі Драгомирни ігумен ієромонах Паїсій зі всією у Христі братією. 1771 року, січня ЗО. Драгомирна.

4-й лист від 31 січня 1771 року

Вельможному, високородному та високоповажному преславного Війська Запорозького великому волода­рю, пану Отаману кошовому, нашому високомилостивому благодійнику й доброчинцю.

Дякуємо всемогутньому Богові, що дарував нам досягти часу, коли можемо Вашій Вельможності, високомилостивому благодійникові нашому, письмово засвідчити нашу повсякчасну богомольну подяку за численні благодіяння, які Ви являєте нам і братам нашим, що там перебувають. Багато часу минуло, протягом якого жодним чином із обителі нашої, то через страх перед ворогами та інші збентеження, що трапляються під час розмиру, то потім через небезпечну моровицю, що з Божого допущення че­рез гріхи наші в землі Молдавській трапилася, нікого ні­куди послати заради потреб монастирських було немож­ливо. Тому залишилися ми аж дотепер, наче безвісні для інших, як тут, у нас; з чого здогадуємося, що два роки то­му постало багато неправедних поговорів і наклепів на убогу обитель нашу, так, можливо, і тепер різні марнотні та неправдиві розмови, чи то від незнання, чи то від заздрості, через деяких розголосилися. Але Ваша Вельмож­ність за своїм богодарованим здоровим розумінням ані­трохи до тих колишніх поговорів не дослухалися та в нас не сумнівалися. Отже, сподіваюся, що й нині, якби й тра­пився зі сторони якийсь наклеп, не повірите, але покірно молимо, щоб до цього нашого письмового подання біль­ше дослухалися. На початку розмиру в великому страху й трепоті були не тільки ми в обителі, але й уся Молдова від турецьких і татарських військ, що пересувалися туди й сюди на невеликій відстані від обителі нашої. Потім, коли Бог Своєю благодаттю дарував російським військам, перемігши їх, вступити до Молдови, ми трохи перепочили, але невдов­зі від моровиці, що трапилася з Божого допущення, знову подібним, ба навіть і більшим, пригнічені були страхом. Однак від усіх тих випадків урятував нас Господь Своєю невимовною милістю цілими та здоровими в обителі на­шій. Одне тільки пригнічення в нас лишилося — велика у всьому убогість, бо від початку розмиру земля Молдав­ська через різні зміни в крайню бідність прийшла. Посту­пово й обитель наша, яка здавна є убогою, нині до кін­ця як у їжі, так і в одежі та в інших потребах убожіє, так що браття деякі майже напівголі ходять, хлібом же таким харчуються, що більше шкоди завдають своєму здоров’ю, ніж від того підкріплення отримують. Через це, не маючи більше нізвідки після Бога надії, знову до Вашої Вельможності, високомилостивого до­брого піклувальника, звертаємо наше найсмиренніше моління. Знову посилаємо з обителі нашої двох чесних братів, ієросхимонаха Матфея та монаха Спиридона, ви­просивши їм на дорогу від Його Високографського Сіятельства паспорт, і просимо богомольно: нехай благово­лить Ваша Вельможність дозволити їм у Січі Запорозькій та в інших належних місцях протягом деякого часу


Вшанування пам'яті

Паїсій Величковський канонізований Молдавською православною церквою та Російською православною церквою в 1988 році. День пам'яті відзначають 15 (26) листопада всі православні церкви. У Полтаві на честь Паїсія названа вулиця та встановлена меморіальна дошка на стіні Успенського собору. Іменем Паїсія назване духовне товариство, яке також розміщується в Полтаві.

Примітки

  1. Catalog of the German National Library

Джерела і література

Посилання