Перегляд вихідного коду сторінки Музика Японії

{{ніхонго|'''Му́зика Япо́нії'''|日本の音楽|ніппон-но онґаку}}&nbsp;— сукупність усіх традиційних і сучасних [[музика|музичних]] мистецтв, що були створені та розвинені мешканцями [[Японський архіпелаг|Японського архіпелагу]], включаючи [[айни|айнів]] [[Хоккайдо]] і [[рюкюсці]]в [[Окінава (префектура)|Окінави]]. Термін «''музика''» японською буде як 音楽 («онґаку»); де 音 («он») означає «звук» , а 楽 («ґаку») — «комфорт».<ref>Kenkyusha's New Japanese-English Dictionary, {{ISBN|4-7674-2015-6}}</ref>


== Основні напрямки ==
В цілому, музика [[Японія|Японії]] поділяється на [[традиційна музика Японії|традиційну]], так звану «брудну музику», до якої окрім придворної чи театральної музики старовини і середньовіччя інколи зараховують [[японські народні пісні|народні музичні практики]], та популярну або сучасну музику, яка включаює в себе різноманітні музичні жанри і напрямки, що були започатковані з середини [[20 століття]] та існують посьогодні.

== Терміни ==
Пуська

== Традиційна музика ==
До традиційної музики Японії відносять такі музичні мистецтва і практики, які склалися на Японських островах до 20 століття.

=== Музика Ямато ===
==== Стародавність ====
Ймовірно, перші поселенці Японського архіпелагу мали своє музичне мистецтво, проте прямих доказів його існування немає. Перші писемні згадки, які натякають на існування музики і танців у [[2 століття|2 столітті]] по Р. Х. на Японському архіпелазі, містяться у «''Розділі про людей ва''» китайської історичної хроніки «[[Записи Вей|Записів Вей]]» і пов'язані із шаманськими практиками, що їх застосовувала «японська королівна» [[Хіміко]].

У пізніших джерелах [[8 століття]], «[[Кодзікі|Записах про справи давнини]]» і «[[Ніхон-сьокі|Анналах Японії]]», знаходимо безпосередні вказівки на існування пісень-віршів ''ута'' ({{lang0|ja|歌}}). Це були переважно священні перекази [[ямато (держава)|яматоського]] імператорського двору, які назвалися «великими піснями» ''оута'' ({{lang0|ja|大歌}}) і виконувалися переважно під час богослужінь та бенкетів.

===== Материкові запозичення і [[ґаґаку]] =====
[[Файл:Kagura 1.jpg|thumb|300px|right|Виконання [[каґура]], різновиду [[ґаґаку]] при [[дзіндзя|святилищі]] [[Ісе дзінґу]].]]
У [[6 століття|6]]&nbsp;— [[9 століття]]х молода японська держава вступила у активні відносини із державами [[Корейський півострів|Корейського півострову]] і [[Китай|Китаю]]. На цей час припадають запозичення остров’янами культурних надбань цих країн, і музики зокрема. В Японії континентальне музичне-танцювальне мистецтво іменувалося за назвами заморських держав: «музика [[Сілла]]», «музика [[Когурьо]]», «музика [[Пекче]]», «музика [[Тан]]»і «музика [[Бохай]]» <ref>Ієрогліфічне написання у такому ж порядку: {{lang0|ja|新羅楽}}, {{lang0|ja|高麗楽}}, {{lang0|ja|百済楽}}, {{lang0|ja|唐楽}}, {{lang0|ja|渤海楽}}.</ref>. У 7 столітті, за правілння [[імператриця Суйко|імператриці Суйко]], пекчеський монах [[Мі Ма Чі]] запровадив у Японії театральне мистецтво [[:ja:伎楽|ґіґаку]] ({{lang0|ja|伎楽}}), а у середині 8 століття [[індія|індійські]] [[брахман]]и завезли до Японських островів музичне мистецтво [[рін'юґаку]] ({{lang0|ja|林邑楽}}) і буддистскі гімни-літанії [[:ja:声明|сьомьо]] ({{lang0|ja|声明}}). Відголосом стародавнього ''рін'юґаку'' є традиційна музика сучасного [[музика В'єтнаму|В'єтнаму]].

Ці музичні мистецтва, за виключенням ''ґіґаку'', яке занепало у [[13 століття|13 столітті]], злилися у придворній «вишуканій музиці» [[ґаґаку]] ({{lang0|ja|雅楽}}), що зберіглась до нашого часу. Вона виконувалась оркестром струнних і ударних інструментів. Різновидом цього мистецтва була «танцювальна музика» [[буґаку]] ({{lang0|ja|舞楽}}), виконання якої супроводжувалося танцем. «Танцювальна музика» поділялися на два види: «ліву»&nbsp;— «музика Тан» і рін'юґаку, та «праву»&nbsp;— «корейська музика» і «музика Бохай». Кожен окремий вид виконувався під оригінальну мелодію і окремий від інших склад оркестру. У [[9 століття|9]]&nbsp;— [[10 століття|10 столітті]], з настанням [[період Хей'ан|періоду Хей'ан]], струнні оркестри набули менших маштабів і японці почали складати свої власні твори на зразок іноземних. Деякі з них записані у «Новостворнених піснях і мелодіях династії Хей'ан». Такі пісні і мелодії мали назви «музика північного саду» ({{lang0|ja|北庭楽}}), «музика гармонії» ({{lang0|ja|承和楽}}), «музика метелика» ({{lang0|ja|胡蝶楽}}), «звуки насолоди» ({{lang0|ja|長慶子}}) і відносилися до лівої «танцювальної музики». Разом із ними ґаґаку увібрало у себе стародавні японські божественні гімни і танці [[каґура]] ({{lang0|ja|神楽}}), пісні та мелодії східної Японії ({{lang0|ja|東遊歌}}), розважальні і побутові пісні регіонів ({{lang0|ja|風俗歌}}) та популярні в народі пісні [[:ja:催馬楽|саібара]] ({{lang0|ja|催馬楽}}). Усі вони отримали музичне оформлення у виконанні струнних інструментів і речитативного співу.

===== [[Сьомьо|Марія]] та [[Іманово|Діма]] =====
Різновидом буддистської музики були релігійні гімни-літанії ''сьомьо'', аналог європейського [[григоріанський спів|церковного співу]] часів середньовіччя в Японії. Ці гімни були молитвами прославлення [[будда|будд]], священним текстом [[сутра|сутр]] покладеним на мелодію, які імпортувалися з [[Китай|Китаю]] з 8 по 10 століття. Тексти перших ''сьомьо '' були написані [[санскрит]]ом, китайською писемною [[веньянь]] і стародавньою японською мовами<ref> Такі тексти називалися відповідно «сбрахмінські літанії» ({{lang0|ja|梵讃}}, ''бонсан''), «китайські літанії» ({{lang0|ja|漢讃}}, ''кансан'') і «японські літанії» ({{lang0|ja|和讃}}, ''васан'').</ref>. Загалом, існувало два стилі виконання цих гімнів, які сформувалися на традиціях найбільших стародавніх буддистських сект Японії&nbsp;— [[Тендай]] і [[Сінґон]]. Ці стилі справили величезний вплив на манеру співу і виконання мелодій не лише у релігійному, а й світському музичному мистецтві пізніших епох.

Починаючи з [[11 століття]] пісні ''сайбара'' і прокламації віршів поступово вийшли з моди. Їх замінили «пісні сьогодення» ''[[імайо]]'' ({{lang0|ja|今様}}), які були популярними у середовищі придворних до кінця [[12 століття]]. Походження цих пісень тісно пов'язане із буддистськими гімнами ''сьомьо''&nbsp;— різновиди гімнів, так звані «японські літанії» були скорочені і приведені до форми японського чотировірша. ''Імайо'' виникли серед простолюдинів, насамперед серед банних служанок [[юдзьо]] і танцівниць для розваг [[сірабьосі]]. У 12 столітті, завдяки захопленням імператорів танцівницями, нова пісенна культура знайшла визнання при дворі і була підхоплена місцевою знаттю. У 13 столітті ''імайо'' поступово зникли. Сьогодні їх відголосок можна знайти хіба що у мелодичних співах ''еттнеґаку'' ({{lang0|ja|越天楽}}), різновиді придворного ''ґаґаку''.

==== Середньовіччя ====
===== [[Хейкьоку]] =====
У [[13 століття|13 столітті]] в Японії з'явилося нове музичний жанр [[хейкьоку]] ({{lang0|ja|平曲}}, «думи про Тайра»), що були створені музиканатами-сліпцями на основі буддистських літаній. ''Хейкьоку'' виконувалися [[речитатив]]ним співом під акопонімент японської лютні [[біва]]. Виконавці цих дум, сліпі «ченці-лютники» [[біва-хосі]], носили чернечий одяг, але монаших обітниць не приймали. Після падіння режиму родини [[Тайра]] наприкінці 12 століття, ці «японські [[кобзар]]і» поклали на музику слова «[[Хейке моноґатарі|Повісті про рід Тайра]]» і популяризували її, мандруючи усіма провінціями Японії. Згідно з переказами «[[Цуредзуреґуса|Записок від нудьги]]» повість написав придворний [[Сінано но Дзендзі Юкінаґа]] ({{lang0|ja|信濃前司行長}}), а на її основі сліпий монах [[Сьобуцу]] ({{lang0|ja|生仏}}) склав перші [[хейкьоку]].

У [[14 століття|14 столітті]] музиканти-сліпці створили свою самоврядну організацію, що займалася збереженням і передачею стародавніх «дум про Тайра». Ця організація перебувала під охороною центральних самурайських властей до 19 століття. Сьогодні ''хейкьоку'' зберігається зусиллями декліькох ентузіастів і знаходиться на грані зникнення. Мелодії і ритм співу дум були запозичені піснями [[наґаута]] і японською драматичною прозою [[дзьорурі]].

===== [[Саруґаку]] і [[но]] =====
[[Файл:Noh3.jpg|thumb|300px|right|Вистава театру ''но'', відомішого у середньовіччі як ''саруґаку'', в [[Іцукусіма дзіндзя|святилищі Іцусіма]].]]

Одними з найвідоміших різновидів музичного мистецтва середньовічної Японії були «мистецтво польової музики» [[денґаку]] ({{lang0|ja|田楽能}}) і «мистецтво музики мавпування» [[саруґаку]] ({{lang0|ja|猿楽能}}).

''Денґаку'' утворилося шляхом поєднання сільських обрядових танців, що виконувалися під час проведення розсади на рисових заливних полях, з музичними і акробатичними практиками запозиченими з Китаю. Це мистецтво виконувалося професійними майстрами [[денґаку-хосі]]. Воно набуло широкої популярності у 13&nbsp;— 14 століттях у серидовищі аристократії і вищого самурайства. Відомо, що японські можновладці [[Ходзьо Такатокі]] і [[Асікаґа Такаудзі]] високо цінували ''денґаку''. Проте «польова музика» не змогла розвитися у окреме театральне мистецтво і, врешті-решт, поступилася мистецтву ''саруґаку'', відомішому сьогодні як японський театр [[но]] ({{lang0|ja|能}}).

Словом ''саруґаку'' позачали жартівливе мистецтво пантоміми, «мавпування», яке було поширене в Японії з 11 століття. Музиканти столичного регіону поєднали його з танцями куртизанок і піснями ''імайо'', давши початок новому театральному мистецтву. Воно набуло піку своє популярності у другій половині [[14 століття]]. Найвідомішим упорядником і драматургом цього мистецтва був [[Дзеамі]], який вважається одним із засновників середньовічного театру ''но''. Завдяки підтримці центральної влади у особі [[Асікаґа Йосіміцу|Асікаґи Йосіміцу]], цей театр укріпив свої позиції, перетворившись мистецтво японської знаті. До 19 століття воно вважалося офіційним музичним мистецтвом [[сьоґунат|самурайських урядів]].

Сьогодні виконавці ''но'' поділені на п'ять шкіл&nbsp;— [[Кандзе-рю]], [[Хосю-рю]], [[Компару-рю]], [[Конґо-рю]] і [[Кіта-рю]], серед яких усі за винятком останньої ведуть свій початок з 14 століття. Вистави'' но'' супроводжуються речетативним співом, танцями і мелодійними піснями різних видів. У музичному плані це театральне мистецтво зазнало сильного вплиу буддистських літаній ''сьомьо'', а драматичному&nbsp;— артистичних прийомів ''денґаку'' і танців ''буґаку''. Більшість класичних п'єс і пісень для ''но'', які називаються [[йокьоку]] ({{lang0|ja|謡曲}}), були написані Дзеамі, патріархом школи Кандзе-рю. Вони проникнуті головним естетичним принципом цього театру&nbsp;— «таємничою чарівністю» [[юґен]] ({{lang0|ja|幽玄}}). У традиційному ''но'' за один день актори показували, як правило, п'ять вистав ({{lang0|ja|五番立}}), що були впорядковані за темами <ref>Перша вистава ({{lang0|ja|初番目物}}) називалась «божественною» ({{lang0|ja|神仏物}}), в якій головними героями були боги і богині Японії. Друга вистава ({{lang0|ja|二番目物}}) називалась «[[ашура|ашурською]]» ({{lang0|ja|修羅物}}), де обігрувалися видатні полководці і їхні муки на шляху Ашури, бога війни. Третя вистава ({{lang0|ja|三番目物}}) називалася «[[перука|перуковою]]» ({{lang0|ja|鬘物}}), головними персонажами якої були молоді жінки, що прославилися в історії Японії. Четверта вистава ({{lang0|ja|四番目物}}) називалися «відьмацькою» ({{lang0|ja|狂女物}}) чи «сучасною» ({{lang0|ja|現在物}}), основним сюжетом якої були сімейні події та наболілі проблеми сучасності. П'ята вистава ({{lang0|ja|五番目物}}) називалася «демонічною» ({{lang0|ja|鬼畜物}}), в якій головними особами були чорти чи духи. Такий поділ на п'ять вистав остаточно укріпився у 18 столітті. </ref>. Проте з 20 століття такі довготривалі програми були скорочені до однієї-двох вистав.

===== Танці «кабукі» =====
[[Файл:Okuni with cross dressed as a samurai.jpg|thumb|200px|right|Ідзумо Окуні в яскравому одязі куртизанки і «модними» атрибутами свого часу&nbsp;— християнською вервицею, мечами і гарбузами-горлянками.]]

У [[16 століття|16 столітті]] в Японії з'явився новий жанр «дивакувати танців»&nbsp;— [[кабукі-одорі]] ({{lang0|ja|歌舞伎踊}}), які виконувалися у багатолютних місцях столичного регіону. Його засновницею вважають жінку [[Ідзумо Окуні]], жрицю [[Ідзумо тайся|святилища Ідзумо]]. В основу танців лягли так звані буддистських «танцювальних молитв» [[одорі-ненбуцу]] ({{lang0|ja|踊念仏}}), що були популярними у 13&nbsp;— 14 століттях. «Дивакуваті танці» Акуні супровожджувалися короткими простолюдинськими піснями [[коута]] на противагу довгим гімнам імператорського двору. Вони виконувалися без інструментального акомпаніменту, в танці з [[віяло]]м. Хоча [[Канґісю|перший збірник]] таких пісень був складений у [[1528]] році, увагу японців привернули пісні [[Такасабу Рютацу]], зібрані у [[1592]]—[[1596]] роках. Саме його ввжаюсть «прабатьком коута» нового часу. У 17&nbsp;— 19 столітті танці кабукі, поєднані з короткими піснями, переростуть у окремий вид театрального мистецтва.

==== Новий час ====

=== Музика айнів ===

=== Музика Окінави ===

=== Традиційні музичні інструменти ===
* [[Біва (інструмент)|Біва]]&nbsp;— 4-5 струнний музичний інструмент, аналог української [[кобза|кобзи]].



== Сучасна музика ==
Сучасне музичне життя Японї багато в чому визначається діяльністю великої кількості організацій і товариств. У [[Токіо]] знаходяться японське відділення міжнародних музичних товариств, Міжнародного фонду мистецтв та інші. У Японії функціонують: оперні трупи "Фудзівара каґекідан" і "Ніккікай", ансамбль камерної опери "Сіцунай каґекідан"; близько 20 симфонічних оркестрів (8 - у Токіо); камерно-інструментальні ансамблі, у т.ч. Токійський струнний квартет; хорові колективи тощо. Значну роль грають колективи традиційного музично-театрального мистецтва: Оркестр гагаку імператорського палацу "Сіґенкан", оркестр народних інструментів "Ніппонія", трупи Національного тетру. Серед навчальних закладів: Музична академія ("Сендеокуґакуен"), Вища музична школа "Тохо", Музична школа Кунітаті, музичне відділення при університетах Токіо, Осаки й інших міст; науково-дослідна робота проводиться в Японській академії музикознавства; товариство музики 20 століття сприяє виконанню сучасної музики, проводить музичні фестивалі. Зберігається звичай виконання музики й танців під час традиційних свят. 

Серед традиційних виконавців кінця XX століття: співаки — Цудаю Такемото, Кіемото Сідзутаю, Есімура Ґородзі, Тобая Рітьо, Есідзуме Коредзі; інструменталісти - Такахасі Тікудзан, Еномото Сісуй (бива); Міяґі Міте, Кініті Макано-Сіма (кото); Кінея Ґосасуке, Імафудзі Тедзюро, Кінея Ґендзіро, Кіем те Ейдзабуро (сямісен); Масаюкі Коґа (сякухаті).

Одними з найвідоміших сучасних японських виконавців є [[Кейко Мацуї]], [[Envy]], [[Heaven In Her Arms]].

Серед композиторів кінця 20 ст., що працюють у галузі електронної музики, виділяються твори [[Ісао Томіта]]. Частка його творів присвячена [[кіно]]. Він же створив музичний акомпанемент для делегації гімнасток Японії, що виступали на Олімпійських іграх [[1956]] р. в місті [[Мельбурн]], Австралія.

== Примітки ==
{{reflist|2}}

== Джерела та література ==
* {{lang0|ja|吉川英史著『日本音楽の歴史』}}(Кіккава Ейсі. ''Історія японської музики''.) {{lang0|ja|東京、創元社、1965年}}　ISBN 978-4-422-93275-0

== Посилання ==
* [http://www.nihon-ongaku.com/ Пізнаймо музику Японії] {{ref-ja}}
* [http://jtrad.columbia.jp/jpn/index.html Японська традиційна музика] {{ref-ja}}

{{Музика країн світу}}
{{Японія в темах}}

[[Категорія:Музика Японії]]