Відкрити головне меню

Лучани (село)

село в Україні, в Жидачівському районі Львівської області.

Луча́ни — село в Україні, в Жидачівському районі Львівської області. Населення становить 237 осіб. Орган місцевого самоврядування — Чорноострівська сільська рада. В Лучанах знаходиться дерев'яна церква Покрова Пр. Богородиці 1782.

село Лучани
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Жидачівський район
Громада Ходорівська міська громада
Код КОАТУУ 4621589105
Основні дані
Населення 237
Поштовий індекс 81720[1]
Телефонний код +380 3239
Географічні дані
Географічні координати 49°28′23″ пн. ш. 24°18′24″ сх. д. / 49.47306° пн. ш. 24.30667° сх. д. / 49.47306; 24.30667Координати: 49°28′23″ пн. ш. 24°18′24″ сх. д. / 49.47306° пн. ш. 24.30667° сх. д. / 49.47306; 24.30667
Середня висота
над рівнем моря
261 м
Місцева влада
Адреса ради 81720, Львівська обл., Жидачівський р-н, с.Чорний Острів, вул.Галицька,75 , тел. 55-4-23
Карта
Лучани. Карта розташування: Україна
Лучани
Лучани
Лучани. Карта розташування: Львівська область
Лучани
Лучани

Зміст

Історія селаРедагувати

Заснування

Перша писемна згадка про село Лучани відноситься до 1457 року, хоча саме воно було засноване значно раніше. Як припускає історик Леонтій Войтович, його заснували ще після війни Ростиславичів з волинським князем Давидом Ігоровичем (1098-1099 рр.) лучани (переселенці з Лучеська (м. Луцька) на Волині), що були переселені в Подністров’я.

Звісно судити про те, наскільки вище згадане припущення є правдивим важко, оскільки для цього потрібно провести археологічні розкопки на території села, які б могли пролити трохи світла на його минуле. Однак, на думку автора цих рядків, ближчим до істини є припущення краєзнавця В. Лаби, який у своїй книзі “Історична топоніміка Жидачівського району Львівської області від часів Ісуса Христа до ХХІ ст.” пише так: “Не виключено, що село постало в часи великих війн, які вів князь Данило Галицький за галицький престол”. Таким чином, часом заснування села слушно вважати першу половину ХІІІ ст.

Походження назви

Назва ж села, як стверджує вчений В. Котович, утворилась від того, що людей, які оселилися на луці, або на березі р. Луча (тепер р. Боберка), прозвали “лучанами”. Дослідниця І. Царалунга, вивчаючи українські ойконіми, встановила, що назва села Лучани, утворилась від апелятива лука, тобто “згин, луговий чи лісовий простір у згині річки”. Таким чином, село отримало свою назву саме від географічного розташування. Але не слід забувати й того, що, можливо, село завдячують своїй назві засновникам – переселенцям з міста Луцька, мешканців якого й сьогодні називають лучанами. Цієї думки, наприклад, дотримується краєзнавець В. Лаба.

У складі Жидачівського князівства (1393-1442 рр.)

Про історію села Лучани з часів його заснування й аж до кінця ХIV ст., нажаль, нічого невідомо. Хоча й з кінця ХIV ст. й до 1457 р. – першої писемної згадки, його історію можна викласти як розповідь про Жидачівське князівство, а потім Жидачівський повіт Львівської землі Руського воєводства, що й пропонує автор.

З 1393 р. до 1442 р. с. Лучани входило до складу Жидачівського князівства, котре існувало впродовж цього періоду в Прикарпатті у верхній течії р. Дністер. До 1390 р. угорські залоги утримували на цих землях замки (у Жидачеві, Тустані та, можливо, Стрию). Польське військо опанувало Жидачівську землю, напевно, тільки у 1393 р., бо в цьому році місту Жидачеву було надано від короля Владислава Ягайла магдебурзький привілей. Крім самоврядування, місто дістало 60 франконських ланів землі, два лани окремо для плебана католицької церкви і чотири лани для пасовищ, право на торг у суботу, заняття ремеслами та торгівлею. Для усунення конкуренції заборонялось в окрузі на милю ставити корчми. В такий спосіб польська влада старалася добитися лояльності місцевого населення.

До Жидачівської землі, яка пізніше трансформувалася у Жидачівський повіт (1442 р.), входило дев’ять міст, зокрема Жидачів (перша згадка – 1164 р., магдебурзьке право з 1393 р.), Соколівка (відповідно 1389 і 1558 рр.), Ходорів (1394, 1436 рр.), Журів (1394, 1438 рр.), Руда (1394, 1623 рр.), Долина (1434, 1525 рр.), Журавно (1435, 1563 рр.), Нові Стрілища (1513, 1617 рр.), Вибранівка (1631, 1631 рр.), і 170 селищ і сіл (за пізнішою люстрацією 1676 р.).

У 1393–1403 pp. Жидачівською землею управляли, напевно, намісники короля. Становище цієї території було схоже із становищем удільного князівства. Зрештою таке князівство було утворене у 1401 чи 1403 році, коли польський король Владислав Ягайло віддав Жидачівську землю своєму братові Свидригайлові Ольгердовичу (1403–1405, 1415 рр.), який повернувся з еміграції з Угорщини.

Перебування Свидригайла у князівстві сприяло зростанню його статусу та державницьких позицій. За свідченнями польського історіографа Яна Длугоша Свидригайло Ольгердович отримав окрім Terram Zudaczoviensem ще districtus Strij, Schydlow, Stobniczam, Drugnyam, Uscze. Крім Стрия і Устя (причому неясно яке Устя Золоте чи Зелене в Галицькій землі, чи Устя на Дністрі під Миколаєвом) локалізація решти поселень неясна. На думку істориків Свидригайло Ольгердович отримав території, які поляки опанували після 1390 р., поступово витісняючи угорські залоги і домовляючись з місцевими елітами. Це в основному території у Верхньому Подністров'ї, поблизу Жидачівського князівства. Напевно йшлося про Стрий, Щирець, Стебник, Дроговиже і Устя на Дністрі (королівське село Устя вперше згадується під 1433 р., ще у XVIII ст. тут були верфі, на яких будувалися судна для плавання по Дністрі). У 1415 р. Свидригайло оздобив місцевий Жидачівський храм Діви Марії.

Надаючи ці землі Свидригайлові, рівночасно король турбувався про підтримку польських і німецьких колоністів, спроваджених на ці землі ще Владиславом Опольським. У 1403, 1408 і 1425 рр. король надав і послідовно підтвердив магдебургське право Вербіжу, розташованому на р. Щирок при впадінні у Дністер, заохочуючи туди нових переселенців-католиків.

Князь Свидригайло Ольгердович отримав ще Подільську землю. Напевно у Жидачеві та інших містах сиділи тільки його намісники. Сам князь перебував на Поділлі, а у 1403–1404 рр. відзначився під Смоленськом. У 1405 р. Жидачівське князівство (окрім вище згаданих міст, які відійшли до польської корони) перейшло до князя Федора Любартовича, який володів ним до 1431 р., оскільки Свидригайло отримав Сіверську, Чернігівську і Трубчевську землі. У посіданні Федора Любартовича був ще замок Коропець. Обидва Коропці, які згадуються у XV ст., знаходилися у Галицькій землі біля Поморян на Львівщині та при впадінні однойменої річки у Дністер на Тернопільщині. Найпевніше мова йшла про Коропець, який знаходився у гирлі р. Коропець.

Федір Любартович проводив лояльну політику щодо Владислава Ягайла, про що свідчить участь окремої хоругви Жидачівського князівства (на ній зображений герб князівства : щит на блакитному фоні, три золоті леви з піднятими хвостами один над одним) у Великій війні з Тевтонським орденом 1409-1411 рр. та у найбільшій битві цієї війни – Грюндвальській (1410 р.).

У 1431 р. Жидачівське князівство, як стверджує Л. Войтович, переходить до сина Федора Любартовича Андрушка, котрий до цього часу був князем коропець ким. В період 1431–1435 рр. Андрушко Федорович був князем жидачівським. Подібно до батька, він залишався вірним польським васалом і перебував при дворі. Напевно після втрати Жидачівського князівства він отримав якісь інші володіння, у яких правив до своєї смерті у 1438 р., не залишивши нащадків.

У 1435 р. Жидачівське князівство, а з ним і Коропецьке князівство, було передане старшому з мазовецьких князів – князю равському, сохачевському і густинському Земовиту Земовитовичу. Сам він перебував у Мазовії, але титулував себе князем Жидачівським, оскільки призначив тут свого намісника – жидачівського суддю Сенька Прочолича з Рудного.

У 1442 р. князь Земовит Земовитович помер. Прямих спадкоємців у нього не було. Єдина дочка Маргарита та її мати Маргарита не змогли втримати князівство, і воно перейшло до Польщі та було включене до складу Руського воєводства як Жидачівський повіт.

Формально Жидачівське князівство (Жидачівська волость) у статусі окремого повіту ввійшло до складу Львівської землі Руського воєводства ще в 1434 р., але через своє географічне розташування в долині Дністра й нижньої течії Стрия та передгір’ях Карпат на кордоні з Угорщиною (по Карпатському хребті), зберігало адміністративно-територіальну автономію до початку 40-х років XV ст.

Жидачівський повіт на заході межував зі Стрийським повітом, на сході – з Галицьким повітом. На півдні кордон проходив хребтом Бескиду (пізніше Долини і Перегінська), на півночі – вздовж берегів Дністра. У XV ст. повіт охоплював понад півсотні поселень, у тому числі міста Жидачів (Сидачів, Шидачів, Зудачів, Шудачів) і Жирава, містечка Долина, Стрілиська (Стріличі; відоме з 1375 р.) і Ходоростав (Ходорів).

Територія повіту тоді охоплювала села : Бабичів (біля Острова), Бовшів (Бовшівці), Бжоздовиці, Болехів Волоський, Болехів Руський, Бортники, Бродтичі (Бородчиці), Волчнів, Гніздичівці (Гніздичів), Голин, Голтовське (Голдовичі), Городище, Дев’ятники, Дуліби, Дурчиці (Держів), Загір’я (Загоречко), Заліще (Залісці), Зджурів (Журів), Козара, Княже Село, Колоколин, Лівчиці, Ліщин, Лучани, Межирець (Межиріччя), Мельнич, Могилище (Нагоряни), Монастирець, Нагірці (Підгірці), Нагоряни або Петрова Гора (Нагорині), Облазниця, Острів, Перегінсько, Підбір’я, Піддністр’яни, Підмихайлове (Підмихайлівці), Плонино? (біля Лівчиців), Посвич (Посвир), Рогізно, Руда, Сваричів, Свірж, Снилів (Жнилів, Новошини?), Стародуби, Чишів (Тисів), Чортория, Юсиптичі.

У 1448 р. жидачівським старостою був краківський каштелян Ян з Чижова, що само по собі служить вказівкою на високий статус колишньої княжої столиці. Новий староста добровільно схилив міщан до будівництва замку, причому відповідно до привілею міщани не повинні були його ремонтувати і нести варту, лише мали обороняти у випадку нападу ординців. Високий статус жидачівських міщан зберігався і у XVII ст. Як колишня столиця місто мало свого каштеляна. За люстрацією 1662 р. міщани не несли ніяких повинностей тільки платили по З гроші з дому.

Деякі історичні дані

Приблизно у XIII—XV ст., тобто в часи монголо-татарської навали неподалік території сучасного села Лучани, знаходилось містечко Оттовичі. Розташовувалось воно частково на території села Голдовичі та за його межами. У містечку було розвинуте гончарство, про що свідчать керамічні вироби, знайдені під час археологічних розкопок. Також на північ від Оттович знаходився чоловічий монастир, монахи якого, під час облоги містечка монголо-татарами, чинили запеклий триденний опір. Однак містечко, як і сам монастир було захоплено й спалено, а населення частково знищене та захоплене в полон.

У податковому реєстрі 1515 року в селі документується млин і 4 лани (близько 100 га) оброблюваної землі[2].

Станом на 1849 р. с. Лучани входило до складу Бережанського округу площею у 762 км кв. У ньому налічувалося : 3 міста, 5 передмість, 14 містечок, 317 населених пунктів загалом (включаючи кількість міст, передмість та містечок), 32 565 будинків, 232 420 чоловік, з яких за релігійною приналежністю : 40 850 римо-католиків, 171 338 греко-католиків, 86 вірменів римо-католиків, 292 євангелісти і лютерани, 11 менонітів, 19 843 євреї; за соціальним станом : 2 358 представників шляхти, 233 князі, 158 урядовців, 1 500 ремісників.

Станом на 1882 р. села Лучани, Голдовичі та Юшківці належали до однієї парафії. Разом у них нараховувалось 762 парафіяни греко-католицького обряду. Церква знаходилась у с. Голдовичі і належала до Ходорівсьького (Ходоровського) деканату Львівської дієцезії. Священиком на той час (чи на початку ХХ ст.) був Амбросій Лотоцький.

З 10 по 20 січня 1946 р. в Лучанах було розміщено 15 постійних енкаведівських військових гарнізонів.

ПриміткиРедагувати

  1. Довідник поштових індексів України. Львівська область. Жидачівський район
  2. Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 166 – Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. - 252 s.

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати