Відкрити головне меню

Зелена політика (також відома як екополітика) [1] - це політична ідеологія, яка має на меті створити екологічно стале суспільство, що базується на енвайронменталізмі, ненасильстві, соціальній справедливості і низової демократії.[2] Вона почала формуватися в західному світі в 1970-х роках і з тих пір зелені партії розвивалися і утвердилися у багатьох країнах світу і досягли певного електорального успіху.

Політичний термін «зелений» був використаний спочатку по відношенню до die Grünen (нім. зелений),[3][4] зеленої партії, сформованої в кінці 1970-х рр.[5] Термін «політична екологія» іноді використовується в академічних колах, але в останній час став представляти міждисциплінарну область дослідження, оскільки академічна дисципліна охоплює широкі дослідження, що інтегрують екологічні соціальні науки з політичною економією[6] у таких питаннях, як деградація та маргіналізація, екологічні конфлікти, збереження та контроль, екологічні ідентичності та соціальні рухи.[7]

Прихильники зеленої політики поділяють багато ідей з природозахисним рухом, екологічним рухом, феміністським рухом і пацифізмом. На додаток до демократії та екологічних проблем, зелена політика пов'язана з громадянськими свободами, соціальною справедливістю, ненасильством, іноді варіантами локалізму[8] і прагне підтримувати соціальний прогресивізм. Платформа в значній мірі вважається політично лівою.

Зелена ідеологія має зв'язки з різними іншими екоцентричними політичними ідеологіями, включаючи екосоціалізм, екоанархізм і екофемінізм, але в якій мірі це можна розглядати як форми зеленої політики - це питання дебатів.[9]

У міру розвитку лівої зеленої політичної філософії, з'явились також окремі незв'язані і полярно протилежні праві рухи, які включають зелений консерватизм і еко-капіталізм.

ПриміткиРедагувати

  1. Peter Reed; David Rothenberg (1993). Wisdom in the Open Air: The Norwegian Roots of Deep Ecology. University of Minnesota Press. с. 84. ISBN 978-0-8166-2182-8. 
  2. Wall 2010. p. 12-13.
  3. Derek Wall (2010). The No-nonsense Guide to Green Politics. New Internationalist. с. 12. ISBN 978-1-906523-39-8. 
  4. Jon Burchell (2002). The Evolution of Green Politics: Development and Change Within European Green Parties. Earthscan. с. 52. ISBN 978-1-85383-751-7. 
  5. Playing by the Rules: The Impact of Electoral Systems on Emerging Green Parties. ProQuest. 2007. с. 79. ISBN 978-0-549-13249-3. 
  6. Peet, Richard; Watts, Michael (2004). Liberation Ecologies: Environment, Development, Social Movements. Routledge. с. 6. ISBN 9780415312363. 
  7. Robbins, Paul (2012). Political Ecology: A Critical Introduction. Wiley-Blackwell. ISBN 9780470657324. 
  8. Dustin Mulvaney (2011). Green Politics, An A-to-Z Guide. SAGE publications. с. 394. ISBN 9781412996792. 
  9. Wall 2010. p. 47-66.

ДжерелаРедагувати

  • Wall, Derek (2010). The No-Nonsense Guide to Green Politics. Oxford: New Internationalist Publications. ISBN 978-1-906523-39-8. 
  • Dobson, Andrew (2007). Green Political Thought. 4. Edition (1. Edition 1980), London/ New York: Routledge. ISBN 0-415-40351-0
  • Gilk, Paul (2009). Green Politics is Eutopian. The Lutterworth Press. 
  • Spretnak, Charlene (1986). The Spiritual Dimension of Green Politics. Santa Fe, N.M.: Bear & Co. 95 p. ISBN 0-939680-29-7

ПосиланняРедагувати