Відкрити головне меню

Замшани (Ратнівський район)

село в Ратнівському районі Волинської області України
Версія від 19:52, 2 березня 2014, створена Іванко1 (обговорення | внесок) (стильові правлення за допомогою AWB)

Замша́нисело в Україні, Ратнівському районі Волинської області. Населення становить 1712 осіб.

село Замшани
Країна Україна Україна
Область Волинська область Волинська область
Район/міськрада Ратнівський
Рада/громада Замшанівська сільська рада
Код КОАТУУ 0724284201
Основні дані
Засноване 1500
Населення 1712
Площа 3,358 км²
Густота населення 509,83 осіб/км²
Поштовий індекс 44153
Телефонний код +380 3366
Географічні дані
Географічні координати 51°33′47″ пн. ш. 24°34′48″ сх. д. / 51.56306° пн. ш. 24.58000° сх. д. / 51.56306; 24.58000Координати: 51°33′47″ пн. ш. 24°34′48″ сх. д. / 51.56306° пн. ш. 24.58000° сх. д. / 51.56306; 24.58000
Середня висота
над рівнем моря
164 м
Місцева влада
Адреса ради 44153, Волинська обл., Ратнівський р-н, с.Замшани , тел. 9-37-32
Карта
Замшани. Карта розташування: Україна
Замшани
Замшани
Мапа

Замшани у Вікісховищі?

Походження назви села

Назва с. Замшани пояснюється тим, що воно зі сторони Ратне знаходиться за Мшаном, тобто за болотом. В давнину люди їздили на ярмарок в Ратне і на запитання, де ти живеш, відповідали: “За мшаном”. Щодо назви села, то є декілька версій. Одна з них говорить, що нинішню назву замшани перейняли від «мшари», або «мшани», що значить глибокі мочари, тобто болота, часто-густо покриті мохом. А що це село стосовно Ратного знаходилося за цими мочарами, то його й назвали «За-мшанами». Інша, скоріше лірична версія – легенда про те, що тут заблукала, заговорена відьмою, й загубилась дівчина Мшана, яка йшла на побачення до коханого. (додаток №1) Об'єднує ці версії одне – дійсно, навколо села було багато болотистих масивів, в які вкрапилися чудові озера.

Історія

Доісторичний період

Територія села Замшани була заселена людьми ще в період бронзового віку близько 4-х тисяч років тому. Про це свідчать археологічні знахідки знарядь праці того часу: кам'яні сокири, рубила, скребки, дитячі іграшки, люльки.

Київська Русь

В період Київської Русі село входило до складу Галицько-Волинського князівства, яке всередині XIII ст. зазнало монголо-татарського нашестя. Внаслідок чого воно розпалось на ряд дрібних князівств, в тому числі на князівство Ратненське.

Феодальна роздрібіненість, Велике Князівство Литовське та Річ Посполита

За територію краю з кінця XIII ст. по XVI ст. постійно вели боротьбу руські (українські), польські, литовські та угорські феодали. В 70- роках XIV ст. брав участь у цій боротьбі Теодор Ратнівський зі своєю дружиною. В кінці XV ст. територія Ковельського повіту, в тому числі с. Замшани, були подаровані князю Сангушку.

На початку XVI ст. село входило до Ратнівського староства у складі Литовської держави. За описом сіл Ратнівського староства за 1500-1512 роки вказується, що в той час в селі нараховувалось 10 дворищ, які сплачували податку 12 кіп, 2 гроша. Податки та побори виплачували медом, грошима, зерном, білячими шкірками, маслом та сиром.

Крім податків селяни відбували покарання різноманітні феодальні повинності: обробляли панську землю, збирали врожай, заготовляли дрова, возили дерево до замку. Люди, які проживали на території села носили прізвища Драч, Прош, Остапович, Тиш, Ляш.

Російська Імперія

За Третім поділом Польщі в 1795 році село Замшани, як і вся Західна Волинь відійшли до Російської імперії.

Територія Ратнівщини під час Франко-російської війни 1812 р. була ареною запеклих воєнних дій. Тут знаходилась австрійська наполеонівська дивізія генерала Зігенталя. В липні 1812 р. російська армія під командуванням Тормасова через Замшани наступала на Кобрин і Берестя. До скасування кріпосного права село було державним володінням. Разом з селом Датинь, Видраниця, Синово село входило до складу Замшанівського фільварку.

У середині 1820-х село трималося купи: хати стояли одна біля одної рядками по обох сторонах дороги. Земля на полях піскувата. Тоді ж відзначалося, що й пшениці тут не сіють. Білий хліб Замшанівці бачать тільки на Великдень, а тому про них говорять: «Замшанівці їдять булку з хлібом».

23 березня 1827 р. він був подарований в оренду генерал-ад'ютанту Воронову на 12 років з виплатою на користь держави по 894 крб срібла в рік.

В серпні 1830 після смерті генерала маєток був переданий у володіння його сестер, які призначили управителем маєтку Сігізмунда Гутовського.

В цей час різко погіршується становище селян, зростає їх гноблення.

У 1835 році 12 замшанських селян на чолі з Федором Дудкою пишуть скаргу в Ковельську Казенну Палату на управителя, в якій зазначають, що Гутовський відбирає у них орну і сінокосну землі. Заборонив ловлю риби в озері і забрав у селян рибальські снасті, за 12 днів роботи зараховує 4 дні панщини, собаками своїми затравив 20 штук селянської нерогатої худоби овець.

Замшанівці також писали, що Гутовський без згоди громади віддає селян у рекрути, призначає додаткові дні панщини, здійснює побої.

В архівних документах 1835 року Ф 363, оп.1. ед.хр.353л.-340-351 це описується так : «Селяни Замшанського фільварку Ковельського повіту Федір Дудка, Мелентій Левчук з товаришами, всього 12 чоловік присланому 15 серпня 1835 р. прошенії в Казенну Палату розповідають, що управляючий Замшанівським фільварком Гутовський, в противагу Люстрації 1789 р. роблять селянам с. Замшани різні образи і утиски: в урочищі Рокитному відібрав на 6 косарів сінокісної землі, в урочищі Річки, в чому здавна був вигін для випасання худоби знищив-зробив орну землю, в урочищі Залюбань та Ізбіще присвоїв 9десятин а в останньому 8 днів орної землі. А замість неї дав селянам в урочищі Сонозьках болотисту землю. В урочищі Залюбань біля озера вирубав казенний ліс зробив сінокосну і на 40 днів орної землі, в самому озері заборонив ловлю риби. Забрав риболовну посуду 160 штук з якої 130 спалив і 30 взяв собі. Вимагає через екзикуцію від кожного хазяїна додатково по фурі сіна, по півкорця жолудів і зверх міри по 2 гарнці жита і вівса, в роботі ж використовував селян з тяглом в різні місця Литовсько-Гроднинської губернії, зараховуючи за 12 по 4 дні панщини. Додачі худобі корму і напоюванні її використовував на добу по 3 чоловіки, собаками ж своїми затравив 20 штук селянської не рогатої хвороби і знищив через землеміра Теодоровича мором людей так що вони раніше оброблялися на протязі 10 днів, а нині тільки 7 днів. Пеньку заставляє заставляє вимочувати і виробляти, вимагаючи більше прядива, а селян віддає в рекрути сам без згоди общества, за поїздку в Ковель і назад замість 3 днів вираховує панщини по 2 дні. А замість поправки плотин і мостів кожного місяця кожним хазяїном тільки по дню примушує відбувати крім цієї панщини тяглом по дню на тиждень і зверх того причиняє селянам побої чим селян до бідності і просять розпорядження Казенної Палати про припинення їм Гутовським образ, утисків і побоїв і про повернення їх власності, а також про удалення того Гутовського з фольварка Замшанського.» На запит Казенної палати Гутовський заперечив усі претензії селян і пояснив свої дії турботою про інтереси економії. А також самих селян, зауважуючи наприкінці своєї відповіді : «Что касается побоев, то не может статься, чтобы владея больше 1000 душ крестьянами не случилось иногда за какое-нибудь преступление, леность и упущение наказать мужика, но чтобы таковое наказание делаемо было чрезмерно или немилосердно того мне никто не докажет. Объявив выше изложенные несправедливо написанные на меня претензии крестьян, имею честь доложить, что если бы некто Нестор Михалевич не попрекнул крестьян сего фольварка к подаче такого прошения выдуманного им единственно для своего корыстолюбия, то крестьяне яко во всех статьях жалобы их не заслуживают уважения, к подаче таковой сами не отважились бы» Управитель Сигизмунд Гутовский.

Після цього приватний власник сіл Поступля і Велимча, дворянин Нестор Степанович Михалевич був в серпні 1835 року заарештований і звинувачений у підбурюванні селян до написання скарг на своїх управителів. Під час слідства виявилось що Нестор Михалевич зустрічався з представниками Замшанських і Самарівських селян в Житомирі. А в Поступель і в містечко Ратне селяни ходили до нього натовпами. На цей час с. Замшани в порівнянні з іншими селами фільварку було досить розвинутим (арх. Матеріали Ф.363, оп. 1, ед. Хр. 353, л 360.) «Опис казенних будівель»

3 грудня 1835 року чиновники Волинської Казенної палати провели огляд казенних будівель в Казенному маєтку Замшанського фільварка. Список: Економний дом з флігелем людської, в якому є кухня, хлів для утримання птиці, погріб новий з кришею, другий погріб з коморою на верху сирник, амбар для зберігання різного хліба, кінський млин, солодовня, винокурня, хлів для худоби, конюшня і біля неї скотський двір, амбар для складу посуди з горілкою і тік для скаду збираного з поля хліба і молотьби — всі ці будівлі знаходилися в потрібній цілості. В с. Замшани Корчма знову перероблена і поремонтована. В с. Синово Винокурня знову перебудована, хлів для худоби, тік для складання хліба в хорошому стані, Корчма ж вимагає нової переробки, в с. Видраниця Корчма Винокурня хлів для худоби в хорошому стані. В с. Датинь ніяких еконономічних будівель і корчми нема." (Волинський губернський казенних справ стряпчий Бутович)

У кінці XIX ст. у Замшанах було поштове відділення на трасі через село, що з'єднувала Київ з Брестом.

Динамічно зростало населення села. Статистичні дані за 1898 рік: тут було 196 дворів проживало 1542 чол.. 1906 рік фіксують у Замшанах, яке належало до Датинської волості, 286 дворів і 1894 мешканці. Також тут діяло у той час велике лісництво та працювала проста одна крамниця і корчма. У 1969 р. населення становило 2194 чол., 1997 р. - 2071 чол.

Українська Народна Республіка і Українська революція

В 1917 році село входить до складу Української Народної Республіки.

В 1918 році село, внаслідок захоплення влади гетьманом Скоропадським, входить до складу Української Держави.

Наприкінці 1918 внаслідок антигетьманського повстання в селі відновлюється влада УНР.

У 1920 році союзну українсько-польську армію з теренів України відтискають війська більшовиків.

18 березня 1921 року Польща, всупереч домовленостям із УНР, підписує сепаратний мирний договір із більшовиками. Більша частина Волинської губернії відходить до Польщі, а Армія УНР - інтернована.

Перші визвольні змагання закінчуються поразкою українців.

Польська Республіка

Село Замшани перебувало у складі Датинської ґміни Ковельського повіту. Становище його жителів було тяжким. Більшість сімей під час війни втратили чоловіків, не мали тяглової сили, с/г ренаменту. Крім того, селяни були обтяжені численними податками.

За ділянку орної землі селяни платили 6,5 злотих, за корову або коня 2% їх вартості, за вівцю 6 злотих, за свиню 8 злотих, за теля 10 злотих.

Платили податки за те, що утримували у дворі собак.

Платили податки за утримання всього.

Більш заможні селяни на основі комесацій (поділу земель) загарбали землі зубожілих селян.

Більшість збіднілих селян працювали на лісорубках або батракували в багатих куркулів.

Справжнім лихом були епідемії, які щорічно забирали життя в 4-5 десятків людей. Багато замшанівців в пошуках кращої долі емігрували до Америки.

Комуністичне підпілля

В селі створюються підпільні організації КСМВ України і КПЗУ. Першими в підпільні організації вступили Заєць П.В., Дячук А.С., Козел А.А.

Комуністи вели серед населення пропаганду: на комуністичні "свята" вивішували червоні прапори в селі, поширювали листівки.

У 1933 польська поліція заарештувала 14 комуністів, їх всіх зв'язали по 2 чоловіки за руки і погнали пішки в поліцейський відділок у Датинь. Там їх били, вимагали зізнання в комуністичній приналежності, проте комуністи мовчали і тому через деякий час їх змушені були відпустити. Проте ряд підпільників, і серед них Заєць П.В., Петрик П.Ф., Шиманський І.С. були взяті на облік в поліції.

Націоналістичне підпілля

Перша радянська окупація

У вересні 1939 року Червона Армія, згідно із пактом Молотова-Ріббентропа розпочала захоплення Західної України.

В кінці вересня в селі була встановлено радянський окупаційний режим.

Почався масовий терор супроти цивільного населення та української інтелігенції.

Головою сільради було обрано Бірука Петра Захаровича, секретарем - Дудку Василя Севастяновича.

Волосне тимчасове управління було розпущене і Зайця П. В. призначено головою с\Ради. Після встановлення Радянської влади в селі конфісковані земельні володіння церкви і розподілені між малоземельними селянами. Восени 1940 р в с. Замшани і на хуторі Датинь були створені колгоспи ім. Чапаєва та ім. Воронцова.

Головою Замшанівського господарства був обраний Козел А. А., а датинський колгосп очолив Михалевич Я. П.

Колгосп ім. Чапаєва об'єднував 27 господарств. Прийом у члени колгоспу був виключно добровільний. В числі перших колгоспників були Дудка Омелян Степанович, Михалевич Севастян Філімонович, Михалевич Тимофій Кіндратович, Дудка Василь Севастянович, сім'я Демчуків, сім'я Кручковських.

В селян було конфісковано всю худобу, реманент, коней, фураж.

Німецька окупація та паралельна Українська Держава

28 червня 1941 року Ратнівський район окупований німцями.

30 червня 1941 року у м. Львові з ініціативи ОУН-б було проголошено відновлення Української держави і створено незалежний український уряд. Членів новоствореного уряду України німці заарештували і відправили в концтабори. Початок Німецько-радянської війни сприяв зростанню політичної зрілості українських національних сил, і насамперед - ОУН. Серед жителів села членами ОУН були: Козел Андрій Савович, Репета Пантелій Михайлович, Корецький Семен Антонович та ін.

У травні 1942 року німці увірвалися вранці у ще сонне село, забрали 5 членів сім'ї Савенюків, матір і дочку Корчицьких, шість осіб сім'ї Біруків й повели їх до викопаної біля кладовища ями. Сюди ж зігнали місцевих жителів і на їх очах розстріляли схоплених начебто за допомогу партизанам. В пам'ять про них радянською владою було споруджено пам'ятник на їх братській могилі.

За час німецької влади 61 особу з села було вивезено на примусові роботи в Німеччину.

У пам'ять про односельчан, що загинули під час війни у складі СРСР, у 1968 році радянською владою було споруджено пам'ятник.

Друга радянська окупація

14 березня 1944 року воїни першої Брестської Стрілецької дивізії Червоної Армії під командуванням Бакуєва і 812 стрілкового корпусу 70-ої армії Білоруського фронту Червоної Армії знову захопили село.

Після повторного захоплення села військами СРСР 195 замшанівців були примусово мобілізовані в ряди Червоної армії і до кінця війни перебували на різних фронтах, 58 з них загинули, 16 зникли без вісти. Багато замшанівців були нагороджені радянськими орденами і медалями.

До 19 липня 1944 року село знаходилося в районі бойових дій радянської дивізії. На межі сіл Глухи, Видраниця, Замшани проходила лінія фронту. Один з учасників бойових дій розповідав: «Частини дивізії виконували завдання в надзвичайно складних умовах — йшли вперед, потопаючи в болотах та бездоріжжі. Війська ще не перейшли на літнє обмундирування, тому в кожухах і валянках ішли по рідкій грязюці і воді. Всю солдатську поклажу, а також ящики з патронами і гранатами, протитанкову зброю несли на собі. Смертельно зморені, у мокрому одязі, безвідмовно підставляючи свої спини і плечі під різні вантажі, впрягались разом з кіньми в лямки, щоб витягти з трясовини гармати…»

Після відновлення радянської окупації в селі, як і в цілому на Західній Україні, тривала підпільна боротьба ОУН та УПА проти окупантів - тепер уже червоних. Для боротьби проти націоналістів було створено загін яструбків. У винищувальний загін входило 30 чоловік, двоє з яких загинули в боях.

Згодом відновила свою роботу сільська Рада, головою якої було обрано Бурко І. В.

У подальшому керівниками сільської ради були Бірук Іван Антонович, Дідицька Надія Сидорівна, Дудка Іван Григорович, Корецька Оксана Герасимівна, Олексюк Олександр Макарович.

Нині [коли?] сільську раду очолює Токарський Василь Лукич

9 квітня 1948 року було відроджено діяльність колгоспу ім. Чапаєва, який очолив Заєць П. В.

В кінці 1947 року була створена ініціативна група, яка розгорнула серед селян агітацію за вступ до колгоспу. Замшанівці всіляко опиралися колективізації, та з часом мусили змиритися. Першими заяви в колгосп написали Михалевич Яким Григорович, Бірук Антон Прокопович, Бірук Іван Антонович, Петрик Павло Федорович. Пізніше районна газета «Сталінський прапор» писала, що колгосп виконав першу заповідь «В першу чергу потрібно розрахуватися з державою по хлібозаготівлі…» 10 січня 1949 року газета писала «…Товариш Заєць, працюючи головою, домігся того, що колгосп став передовим в районі. Постійно виконує план хлібоздачі».

В 1980 році побудовано фельдшерсько-акушерський пункт.

1981 р.- дитячий садок

1985 р.-сільський будинок культури. Ця споруда стала окрасою села. В цей час в сільському БК працювало 9 чоловік. Це 2 кіномеханіки, 2 прибиральниці, 2 оператори котельні, бібліотекар, зав. Клубом та художній керівник.

Юнаки с. Замшани, зокрема, Михалевич М. С., Михалевич М. М., Корецький В. Л., Заєць В. Ф., Маринчук А. І., Бірук О. П. в якості примусово мобілізованих до Радянської Армії, брали участь у війні в Афганістані.

Директором будинку культури був Дячук Іван Юхимович. Який заснував жіночий вокальний фольклорний колектив «Діброва». Колектив постійно оновлюється першими учасниками були: Бірук Марія Тихонівна, Маринчук Євдокія Степанівна, Бірук Домна Феодосіївна, Мажула Марія Яківна, Савенюк Катерина Тихонівна. Це справжні хранительки народної та обрядової пісні. Колектив існує вже більше 30 років і є неодноразовим учасником різних районних, обласних, республіканських конкурсів. Був двічі учасником фольклорного фестивалю «Берегиня» у Луцьку.

Незалежна Україна

З 24 серпня 1991 року село належить до незалежної України.

Замість колгоспу діє реформований на приватній основі СВК «Замшанівський».

У 2003 р. «Діброва» взяла участь у Всеукраїнській акції «Мистецтво одного села» в Києві.

У 2011-отримали звання народного аматорського колективу

У 1990- роках: — газифіковано — 511 житлових будинків — сітка водогону — 6 км

У складі миротворчого контингенту ООН в Югославії приймали участь : Козел Сергій Йосипович, Корецький Петро Федорович

Освіта в селі

Перші згадки про навчальні заклади села є у 1860-70 роках. Офіційними документами підтверджується існування школи у 1891 році. (це 5 грудня 1890 р. була відкрита трьохкласна церковно-приходська школа в якій навчалося до 150 учнів.)Про школу 1909–1912 років очевидці згадують, що це була хата покрита соломою, вона мала один вхід. Коридор розділяв на дві частини: зліва був один клас, а з права жили два вчителі — холостяки, які були родом із Секуня.

«За партою сиділо по п'ять чоловік, по приходу до школи читали Отче наш (вголос співали), потім починалось навчання. Писали на дерев'яних дощечках „графах“. Вчили арифметику, грамоту, буквар, письмо, вчили старослов'янську мову.» Вчились по бажанню «хто скільки хотів» і ходили до школи ті хто мав бажання. За провини ставили в куток, тягали за вуха. В 20 роках XX століття школу було перебудовано. Вона мала 3 класи. На будівництво використали дерево зі старої клуні. Школу будували заможні селяни Старушик Семен (по-сільському Сапатюк), Паржаюк Филимон (який з часом виїхав до Парагваю)в рахунок податку від оренди озера, який вони сплачували громаді. «Старушик Семен і Паржаюк Филимон взяли озеро в оренду і заробляли гроші виловом і продажем риби. В них були 4 крипи і неводи., сітки, робітників» До школи брали з 6-7 років. Навчання велося на українській та польській мовах.

Вивчали: польську мову, українську мову та математику. В класі учням давали (але батьки платили за їх гроші), зошити для виконання домашніх завдань був окремий зошит. Самі купували чорнило та книжки. Школа мала 6 класів. По їх закінченні можна було продовжувати навчання у гімназії. В класах було до 30 учнів. Були й паралельні класи. У 1928 р. директором був Новак. Вчитель Ян Калле та попівна Туза Маргаєвська

У 20-х роках XX ст. існувало 3 школи, різного підпорядкування.

Про навчання в школі в 30-х роках очевидці розповідають так : «У школі лише один предмет викладався українською мовою, а всі інші велися на польській мові. Обов'язково раз на тиждень був урок християнської моралі, який проводив батюшка. Було всього 7 класів. Старші ходили 2 роки у 7 клас і це рахувалося ніби вони закінчили 8.» У кожному класі було по 21-22 учні. В школі діти грали різні ігри. Існувало також покарання: за невиконані домашні завдання, «пані била по руках лінійкою».

В 1939 році, з приходом радянської окупації, церковно-приходську школу було закрито. В повоєнні роки школа була зруйнована і певний час учні навчалися в іншому місці. З часом була утворена семирічна школа на базі якої на початку 50-х років — середня школа. (додатки)

В ІІ половині 40-х років навчання проходило в приміщенні старої школи там було 2 класи. В одній кімнаті навчався 1 і 2 клас, на одному ряді сидів 1 клас на другому 2 клас. В класі було до 40 учнів. Діти були різного віку з 1928 р. народження по 1936 р. народження. Писали на тому, що могли знайти : між рядками газет, на папері з мішків . Ручка була дерев'яна паличка до якої прив'язували перо. Чорнило варили з ягід крушини, вільхових шишок, добавляли сажу і кислоту, буряковий розсіл. Зберігати у пляшечках.

В 1 класі вчили каліграфію, вчили читати й рахувати, з 4 класу починали вивчати російську мову. В Замшанах була початкова школа, а далі навчання продовжували у Старій Вижві, а 7 класів у Видраниці. За непослух ставили в куток. Було чотири педагоги вчителька 1 класу Тетяна Антонівна, в 2 класі був вчитель та директорка

В лютому 1945 року в село приїхала вчителька на ім'я Аня, прізвища встановити не вдалося, але не встигла вона ще як слід познайомитися з господарями як прийшли з лісу невідомі, які забрали її з собою.

15 січня 1975 року за державні кошти було розпочато будівництво нового приміщення школи, розраховане на 536 місць. Перших учнів школа прийняла восени того ж року у кількості − 543 учні.

Колектив навчального закладу на 1975–1976н.р. нараховував 42 педагоги на чолі з директором Ладижцем Михайлом Івановичем. У перший клас пішло 48 учнів, десятий — 54 учні. За період з 1976 р. По 2007 рік середню освіту отримали 1156 учнів. З них золотих медалістів — 20 , срібних −18.

Перший дитячий садок с. Замшани було відкрито 26 вересня 1977 р. в пристосованому приміщенні. Садок відвідувало 20 дітей.

Новий типовий садок відкрився 31 грудня 1981 р. Нині тут працює 3 групи, 69 дітей.

Згідно з матеріалами обласного архіву Ф 35, оп.-5, ед.хр. 136, л. 41-43

Святомихайлівська церква

21 листопада у день Собору Архістратига Божого Михаїла та інших Небесних Сил Безплотних престольне свято відзначають 20 храмів Володимир-Волинської єпархії Цікаво що найбільше церков нашої єпархії присвячено Покрові Пресвятої Богородиці, друге місце за чисельністю посідають Михайлівські храми. Волиняни споконвіків шанували святого Архангела Михаїла, адже йому присвячено як найдревніші, так і новозбудовані святині. Одним із таких храмів є Михайлівська церква с. Замшани Ратнівського району. Оточена зеленню дерев за чепуристою огорожею, вона схожа на перлину в коштовній оправі.

Згадується про наявність православного храму в с. Замшани ще в XVI столітті. Нинішня церква в ім'я Св. Архістратига Михаїла побудована на кошти парафіян у 1809 році. Згідно з матеріалами обласного архіву (1849 р.) Ф 35, оп.-5, ед.хр. 136, л. 41-43 «Ведомость на деревянную церковь Михайловскую, казенного владения : Число дворов — 105, мужчин −422, женщин 415; церковь построена в 1809г. Земли усадебной- 6 десятин, пашенной — 43 десятины, сенокосной-25 десятин, под лесом — 11 десятин»

За переказами, саме в цьому році лютувала небувала епідемія холери. Селяни, зібравшись на найвищому місці села, молилися до Бога — лихо почало зупинятися, і, врешті-решт, затихло. Саме на цьому місці, де проходив молебень, в знак вдячності вирішили побудувати красуню-церкву, яка незабаром, зведена в короткий термін, почала радувати душі спасенних від неминучої смерті жителів села.

В 1807 р. було освячено місце, закладено першей камінь під будівництво храму. Кошти на побудову церкви жертвували люди, а також було виділено певну суму з імператорської казни, а з лісів які були під керівництвом влади були виділені матеріали на потреби будівництва. Свято Михайлівський храм побудований за всіма правилами православної архітектури храмів. Аналогів іконостасу церкви немає аналогів в районі. Ікона Святого Михаїла є чудотворною. Зокрема, старожили розповідають, ця ікона мала здатність переміщуватися сама. Наприклад вона могла змінювати своє місце перебування в церкві. В роки І Світової війни ікона сама перейшла з храму на дуб, що ріс біля церкви, таких дубів на цвинтарі було декілька. Сталося так, що дуб цей підпалили німці, які хотіли дістати меду з дубового дупла, але бджоли не дали цього зробити, вони нещадно кусали всіх хто намагався наблизитись до дерева. Дерево згоріло майже повністю і в його залишках знайшли цю чудотворну ікону, вона була майже неушкоджена, лише трішки обгоріли краї.

Особливістю цієї церкви є те, що вона не була закрита в роки атеїстичного гоніння радянської владою християнства. Імена священників XIX невідомі так як церковний архів не зберігся.

Храм побудований на честь Святого Архістратига Михаїла і Всіх Небесних Сил Безплотних, пам'ять якого відзначається 21 листопада. Чому саме так названо церкву? Мабуть, кожен мешканець села знає про те, що в цьому ж 1809 році на місці, де молилися замшанівці на дубі з'явилася ікона Святого Архістратига Михаїла. Її переносили в інше місце, та даремно. Ікона з'являлась знову і знову.

Жителька Замшан Дудка Олена Самійлівна (дівоче прізвище — Корецька) , 3 червня 1929 р. народження, учасниця війни, активна прихожанка, учасниця хору з 1985 року згадує про Якова Мостепанюка: «Його батько пам'ятав, як будували церкву. Явився на дубі Архістратига Михаіл. Зняли — знову явився. І бачать, що то є Божий знак. Тоді ікону зняли і занесли в церкву.»

Кажуть, що Святий Михаіл зберіг церкву і під час Німецько-радянської війни — крислаті крони столітніх дубів захищали її і від стороннього злого ока німецьких окупантів, і під час горезвісних атеїстичних гонінь — адже церква була однією з не багатьох в районі, яка була постійно діючою, і в ті безбожницькі часи.

А день цей — 21 листопада — жителі села свято шанують. Історія свята така: це свято Ангелів, так званий собор (тобто церковне зібрання) Архістратига Михаїла і Всіх Безплотних Сил .Ангели — істоти духовні або безплотні, подоба самому Богу, обдаровані розумом, волею і могутністю . Всі Ангели поділяються на 9 чинів . Вони і хранителі людей, цілих держав і поселень, і кожної людини конкретно . Вони турбуються про збереження нас від бід і укріплюють нас в добротворенні, радіють, коли ми виконуємо волю Божу і гірко плачуть, якщо ми прогнівляємо Бога своїми гріхами. Св. Архістратиг Михаїл головним вождем небесних сил, що з грецької означає саме слово Архістратига (тобто воєначальник). Коли сатана повстав проти Бога і повів за собою багатьох інших духів, тоді він став захисником слави Божої. Зібрав Ангелів, що залишилися і стримав їх у покорі Богу. Сонм святих Ангелів багато численний, але з Писання і Передання відомі тільки такі: Михаїл, Гавриїл, Рафаїл, Уриїл, Салафіїл, Ієгудил, Варахіїл і Ієремії. Місяць листопад вибраний для свята Ангелів тому, що він є 9-м від березня, котрий був колись початком року, і число 9 відповідає 9-м чинам ангельським. З історії Свято-Михайлівської церкви відомо, що у 1860 році відбувся ремонт. У клірових відомостях зазначено, що дах протікає, вимагає ремонту, пошкоджені стіни.

Селяни зібрали кошти і в 1882 році фактично перебудували церкву, накрили бляхою. Має вигляд корабля. У XIX столітті побудована дзвіниця на 2 поверхи, окремо від церкви. Із 5 дзвонів великий мав вагу 12 пудів. Рахувалося за церквою 90 десятин землі. Для священика у 1883 році побудували будинок. Парафіян у 1892 році зафіксовано: 714 чоловіків і 651 жінка. У XIX столітті змінилося 16 священиків. Зокрема, тоді в церкві служили Пашковський,Теодорович Т.Баландрович П., Маркевич К., Михалевич Г., Шашкевич І., Скоробацький І.

У 1923–1924 рр. тут служив отець Даміан ,

у 1925–1943 рр. — отець Максим Туз, могила якого знаходиться біля церкви. Саме він у 1936 році відзначав смирення прихожан, їх прихильність до свого храму. Він писемно засвідчував церковному владиці, що «.. на богослужінні тут людей буває повно і літом, і зимою, і навіть в жнива.» Чи в не найважчі часи служив отець Максим.

Дудка О. С. , дитячі роки якої припали саме на цей період, згадує, що коли вони з подругами були в школі, донеслась чутка і до малих школярів, яких дуже любив отець Максим, що приходила бригада, як вона оточила хату священника (а батюшка жив з дочкою) і дітлахи, повертаючись зі школи йшли понад будинками улюбленого батюшки, щоб отримати святе благословення на прощання.

Син отця Максима зараз живе в США, але часто навідується сюди, на церковний цвинтар, де похований його батько.

В 1945–1949 р. священником служив Моргаєвський Остап,

1950–1974 р.р. — Огороднік Анатолій, який дуже багато коштів виділяв на оздоблення церкви,. Саме при ньому була зроблена підмурівка, бо до цього церква стояла на дерев'яних палях.

з 1975–1985 р.р. — Бірук Миколай Сидорович (дружина матушка Феодосія померла весною 2013 року)

Особливо тяжко було, за словами Олени Самійлівни, у війну та після неї. ЇЇ дядько Пірожик Клим був старостою саме в цей період. Добре пам'ятає розповідь про те, як хрестили брата, а кума прямо по дорозі з церкви забрали на війну. Батько Олени Самійлівни був дуже богобоязливим, читав Біблію, до нього ходили люди, адже прочитає главу — і роз'яснює.

Саме батько захищав сім'ю під час лихоліття війни: зробив льоха глибоко в землю, а зверху поклав колоди. Туди на ніч виряджав всю свою багаточисленну сім'ю (в сім'ї Олени Самійлівни було 8 дітей, з них 2 побували в Німеччині)

Потім сім'ю загнали, як каже Олена Самійлівна, «на 7-е село, в Яловецьк за Датинь», де вони жили 2-3 місяці. Жили у скруті. Добре, що взяли з собою корову — Олена її доїла, ходила по дикоростучий щавель для борщу — так і харчувалися, так і виживали.

Пам'ятає жінка й епізоди, що, як легенди, передавалися з уст в уста, розповідає, що до центру села під час окупації, снаряди то не долітали, то перелітали. Розповідає, що той же Мостепанюк Яків, знаходячись під шаленим обстрілом весь час молився «Господи помилуй». — і йому Господь дав життя — обійшлось лише пораненням в ногу.

З гордістю згадує і про те, як сусідські хлопчики ходили колядувати, і як саме батько позичав їм чоботи, які були в нього ще з Польщі, як ці чоботи закопували, переховували, щоб ніхто не відібрав.

Закінчилася війна. У 1946 році, після війни побудовано церковну хатину.

З 1985–1999 р.р.- року в храмі служив Михалюк Стефан Павлович, людина високодуховна, з вищою духовенською освітою, був справжнім прикладом віри та старанності для всіх парафіян. . Саме у 1985 році у храмі провели капітальний ремонт, а в 1998 р. — пофарбували, розписали всередині, через рік — пофарбували ззовні. а потім, з 1999 — Балюк Валерій

З 2000 року в церкві служить отець Василій Матвію, рукоположений у сан у 1990 році.

У першій половині xx ст. понад 30 років церковним старостою був Паржаюк Ф. Нині головою парафіяльної ради є Матвіюк Р. М., а старостою — Старушик І. І., членами ради — Михалевич А. М., Хотинський М. В., Дідицький Л. М.

Керує церковним хором Матвіюк М. І., його активними учасниками — Михалевич О. В., Хотинський М. В.

Сьогодні Свято-Михайлівська церква живе активним духовним життям. При храмі діє Недільна школа, учні на чолі з вчителькою Козел Ларисою Іванівною неодноразово радують душі прихожан, особливо на різдвяні свята, коли приходять славити Новонароджене Богонемовля колядками та, у яскравому дійстві Різдвяного вертепу.

А 21 листопада, на престольне свято, до храму на святкове Богослужіння і молебень з'їжджаються люди з усіх приходів району, щоб отримати велику духовну радість, даровану Богом, по молитвах Архістратига Михаїла.’’

Цікавим є факт, що з села вийшли цілі династії священнослужителів:

1. Михалюк Степан Павлович — благочинний Камінь-Каширського району

— Михалюк Сергій Степанович

— Михалюк Владислав Степанович.

2. Хотинський Адам — настоятель Миколаївського храму с. Глухи

— Хотинський Василь Адамович

— Хотинський Микола Адамович

— Хотинський Леонід Адамович

3. Дудка Степан — настоятель храму с. Комарове

Дудка Василь Степанович — монах, отець Діонісій

Використана література

1. Матеріали обласного архіву

2. Матеріали краєзнавчого музею с. Замшани

3. Матеріали краєзнавчих експедицій

4. В. Т. Денисюк, І. О. Денисюк «Ратніщина», 1998 р. , Луцьк.

5. «Українознавство» , 1994 р. К., «Зодіак — еко»

6. А. К. Михалевич «Лелеки повертаються додому»

7. Спогади жителів села зібрані вчителями історії Редьковичем І. С., Марчук Н. М., Бутрим Г. О.

Посилання