Геосфери

концентричні оболонки, з яких складається Земля

Геосфери або оболонки Землі (рос. геосферы, англ. geospheres, нім. Geosphären f pl, нім. Erdschalen f pl) — концентричні оболонки, з яких складається Земля. Геосфери різняться між собою будовою, фізичними й хімічними властивостями. Наукове уявлення про особливості окремих геосфер базується головним чином на даних геофізичних методів дослідження.

Перетин Землі від ядра до екзосфери

Виділяють зовнішні оболонки — магнітосферу, атмосферу і гідросферу, та внутрішні — літосферу, мантію і ядро Землі. Окремо виділяють оболонку біосфери.

Біосфера

Біосфе́ра (дав.-гр. βιος — життя та σφαῖρα — куля) — природна підсистема географічної оболонки, що являє собою глобальну планетарну екосистему (населена живими організмами). Маса біосфери — близько 0,05% маси Землі.

Біосфери на інших планетах, окрім Землі, невідомі. Вважається, що бактеріальні біосфери або подібні до них можуть існувати на Марсі, Венері, Європі, Титані і ймовірно інших малих планетах.

Зовнішні оболонки

Магнітосфера

Магнітосфера – ділянка навколоземного (чи навколопланетного) простору, фізичні властивості якої визначаються магнітним полем планети та його взаємодією з потоками заряджених частинок. Окрім Землі магнітосфера існує в інших планет, які мають власне магнітне поле: у Меркурія, Юпітера, Сатурна, Урана та Нептуна.

Термін магнітосфера запропонував 1959 року Томас Ґолд.

Незважаючи на назву, магнітосфера за формою зовсім не сферична — формою вона швидше нагадує цибулину.

Магнітне поле планет, зокрема Землі, близьке за формою до поля магнітного диполя, і його напруженість біля поверхні Землі становить біля 40 A/м, міняючись від екватора до магнітних полюсів. Найпотужніша та найактивніша магнітосфера Юпітера. Її особливістю є те, що всередині неї рухаються чотири великі супутники: Іо, Ганімед, Каллісто та Європа. У магнітосфері Юпітера, як і в земній, є радіаційні пояси.

Магнітосфера розташована вище від іоносфери й простягається на відстань у кілька разів більшу за радіус Землі. Це область де магнітне поле Землі суттєво вливає на рух частинок сонячного вітру. Досить чітка межа між магнітосферою та плазмою, утвореною частинками сонячного вітру, називається магнітопаузою

Атмосфера

Атмосфера — це газова оболонка Землі, яка обертається разом з нею. Саме тут проходить озоновий захист життя Землі від жорсткого для всього живого випромінювання Сонця. Сонячна радіація, яка проходить до земної поверхні, має зовсім безпечні границі, а всі ультрафіолетові промені з меншою довжиною хвилі в'язнуть у цьому невидимому, легкому, але непроникному шарі повітряного океану. За характером зміни різних параметрів атмосферу Землі розділяють на такі шари: тропосфера (9-18км), стратосфера (50-55км), мезосфера (80-90км), термосфера (вище 90 км до 800—1000 км) і екзосфера (вище 800-1000 км). Атмосферний кисень О2, необхідний для дихання людей, тварин, переважної більшості рослин і мікроорганізмів. Основне джерело утворення кисню — це фотосинтез зелених рослин. Водяна пара — це джерело утворення хмар, туманів, опадів. Вона захищає земну поверхню від надмірного охолодження.

Гідросфера

Внутрішні оболонки

Літосфера

Земна кора разом із субстратом становить літосферу.

Земна кора

Верхня з внутрішніх оболонок відділяється від мантії поверхнею Мохоровичича. Товщина земної кори під океанами 5…10 км, під гірськими системами — до 60…80 км.

Мантія Землі

Мантія Землі, підошва якої міститься на глибині 2900 км, поділяється на верхню мантію (товщина 850…900 км) і нижню мантію (товщина близько 2000 км). Частину верхньої мантії, що лежить безпосередньо під земною корою, називають субстратом.

Астеносфера

Середня частина верхньої мантії називається астеносферою, або шаром Ґутенберґа, нижня — шаром Голіцина.

Ядро Землі

Ядро Землі має радіус близько 3500 км; поділяється на зовнішнє і внутрішнє ядро — суб'ядро.

Див. також

Література

  1. Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Донбас, 2004. — Т. 1 : А — К. — 640 с. — ISBN 966-7804-14-3.
  2. Круть И. В. Введение в общую теорию Земли. М., 1978, 368 с. (рос.)
  3. Ласточкин А. Н. Системно-морфологическое основание наук о Земле (Геотопология, структурная география и общая теория геосистем). Спб., Издательство НИИХ СПбГУ, 2002, 762 с. ISBN 5-7997-0450-9. (рос.)