Використання психіатрії в політичних цілях в СРСР — практика боротьби радянської влади з дисидентами та правозахисниками, яка полягала у зловживанні психіатричним діагнозом, лікуванням і утримуванням в ізоляції. Винесення психіатричного діагнозу дозволяло владі уникати гласного судового процесу над інакодумцями шляхом відправлення їх у психіатричні лікарні без суду й на невизначений строк. Крім того, оголошення незгодних психічно хворими дозволяло владі ігнорувати питання про політичних в'язнів.

За визначенням психіатра, президента Асоціації психіатрів України, колишнього дисидента й політв'язня Семена Глузмана, зловживанням психіатрією, зокрема в політичних цілях, є ще й навмисна екскульпація (визнання неосудними) громадян, які за своїм психічним станом не потребують ані психіатричних заходів обмеження, ані психіатричного лікування[1]. За визначенням всесвітньої організації «Глобальна ініціатива у психіатрії», під використанням психіатрії в політичних цілях розуміється зловживання психіатричним діагнозом, лікуванням і утримуванням в ізоляції з метою обмеження фундаментальних прав людини для певних осіб або груп у суспільстві[2].

В СРСР траплялися систематичні зловживання психіатрією в політичних цілях[1][3][4][5][6][7][8][9][10][11]. Протягом XIX століття в Росії відзначені лише поодинокі випадки використання психіатрії в політичних цілях[12], поодинокими такі випадки були також у перші роки існування радянської держави[13]. Набагато частішого характеру політичні зловживання психіатрією набули у 30–50-х роках XX століття[12][13], та лише в 1960-х роках психіатрія стала одним із головних інструментів репресій в СРСР[13].

Психіатрія брежнєвського періоду використовувалася як знаряддя для усунення політичних опонентів (дисидентів) — людей, які відкрито висловлювали погляди, що суперечили офіційно декларованим догмам[14]. Політичні зловживання психіатрією в СРСР були засуджені світовою психіатричною спільнотою[11][12][15][16][17]:330[18], що призвело до виходу Всесоюзного наукового товариства невропатологів і психіатрів з Всесвітньої психіатричної асоціації в 1983 році[16].

Систематичне використання психіатрії в політичних цілях в СРСР припинилося в кінці 1980-х років, і на початку XXI століття в Росії та інших колишніх радянських республіках відзначаються лише окремі випадки такого роду[13].

Передісторія. 1920–50-ті роки

Протягом перших років існування СРСР було кілька поодиноких спроб використовувати психіатрію в політичних цілях[13]. Найпримітнішим випадком такого роду став випадок одної з лідерів Партії лівих соціалістів-революціонерів Марії Спірідонової[16], поміщеної до Пречистенської психіатричної лікарні за наказом Дзержинського 1921 року[19][20].

 
Марія Спиридонова, революціонерка, одна з керівниць партії лівих есерів

Політичні зловживання психіатрією почастішали в 1930-х роках. У політичних цілях використовувалася перша тюремна (спеціальна) лікарня в СРСР — Казанська тюремна психіатрична лікарня НКВС СРСР. За деякими даними, у ній містилося як безліч осіб, що страждали на психічні розлади, так і багато людей без психічних порушень[13]. Існувало ще декілька тюремних психіатричних лікарень у 1940–50-ті роки, до яких належали, зокрема, створена в 1951 році в будівлі колишньої жіночої в'язниці (поруч зі знаменитими «Хрестами») Ленінградська ТПЛ; тюремно-психіатричне відділення Бутирської в'язниці; тюремно-психіатрична лікарня в районі міста Томська.[21].

У тюремних психіатричних лікарнях у сталінські часи й перші післясталінські роки перебували, зокрема, поміщені туди з політичних причин О. Г. Гойхбарг[19], перший президент Естонії Костянтин Пятс[13][22], відомий партійний працівник С. П. Писарев, генерал КДБ СССР Павло Судоплатов (який брав участь у репресіях у сталінські часи і в середині 1950-х років симулював психічне захворювання, щоб уникнути відповідальності)[19], двоюрідний брат першого секретаря Ізраїльської комуністичної партії Мікуніс, колишній начальник штабу ВМС адмірал Л. М. Галлер, знаменитий радянський інженер і авіаконструктор А. М. Туполєв[21].

У 1955 році С. П. Писарев, який піддався репресіям за критику КДБ у зв'язку з так званою справою лікарів, почав після свого звільнення кампанію проти політичних зловживань психіатрією[13]. Він домігся призначення спеціальної комісії ЦК Компартії, яка прийшла до висновку, що зловживання дійсно відбувалися, і підтвердила висловлені Писаревим звинувачення у визначенні помилкових діагнозів, яке призвело до того, що психічно здорові люди піддавалися ізоляції в тюремних психіатричних лікарнях. Унаслідок сотні здорових людей були випущені з лікарень, а винуватці їхніх діагнозів були відсторонені від справ. Однак згодом відсторонені комісією лікарі та адміністратори повернулися на свої місця, учасники комісії — видалені під різними приводами з апарату ЦК[23]. Практика госпіталізації інакодумців, які не страждали на психічні захворювання, тривала[22].

Основний період. 1960–80-ті роки

Юридична ситуація

У жовтні 1960 року Верховна Рада РРФСР прийняла Кримінальний кодекс РРФСР, який замінив собою Кримінальний кодекс 1926 р. Для засудження дисидентів використовувалося понад 40 статей КК РРФСР, до того ж у республіканських КК змінювався лише номер статті, але зміст був ідентичним. «Найвживанішою» статтею, за якою проходили дисиденти, у КК РРФСР 1960 року була стаття 70 КК «Антирадянська агітація і пропаганда».[24]

Стаття КК 64 «Зрада Батьківщині», що містила згадування про «втечу за кордон або відмову повернутися з-за кордону в СРСР», дозволяла піддати репресіям, зокрема, тих, хто намагався емігрувати за кордон. Завдяки статті 72 «Організаційна діяльність, спрямована на вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації» в ув'язненні опинялися члени організацій (у тому числі соціалістичних і комуністичних), створених не за вказівкою влади, а з ініціативи пересічних громадян. Особи, засуджені за статтями 70, 64 й 72, нерідко опинялися у психіатричних лікарнях.[21]

У 1966 році був виданий Указ Президії Верховної Ради РРФСР «Про внесення доповнення до Кримінального Кодексу РРФСР», що доповнював низку статей, які використовувалися для засудження дисидентів, статтями 190.1, 190.2, 190.3 такого змісту: стаття 190.1 — «Поширення завідомо неправдивих вигадувань, що ганьблять радянський державний і суспільний лад»; стаття 190.2 — «Наруга над Державним гербом або прапором»; стаття 190.3 — «Організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок»[21].

У Кримінальному кодексі РРФСР існувала (проте в 1960-ті роки була вилучена з кодексу) стаття 148, згідно з якою «поміщення до лікарні для душевнохворих завідомо здорової людини з корисливих або особистих цілей» мало каратися позбавленням волі на строк до трьох років[21].

Як зазначає історик-архівіст, консультант Комісії з реабілітації жертв політичних репресій при Президентові РФ[25] А. Прокопенко, оголошення неугодних людей неосудними дозволяло без привернення уваги світової громадськості й пов'язаного з цим шуму ізолювати їх у психіатричних лікарнях. До того ж можна було заявляти, що в СРСР сповідається найліберальніша концепція права, оскільки правопорушник у подібних випадках розглядається скоріше як хворий, якого слід лікувати, ніж як злочинець, який підлягає кримінальному покаранню[19].

Окрім політичних статей, до інакодумців, зокрема тих, які поміщалися до психіатричних лікарень, часом застосовувалися і кримінальні статті — наприклад, стаття 209 «Систематичне заняття бродяжництвом або жебрацтвом»[21]; звинувачення в «хуліганстві», «паразитизмі», «участі в незаконній торгівлі»[10]. Використання кримінальних статей було ще одним способом уникнути широкого громадського резонансу, який в низці випадків отримували політичні справи[21].

Примусові заходи медичного характеру (поміщення осіб, звинувачених за кримінальними й політичними статтями та визнаних неосудними, до психіатричних лікарень) в РРФСР офіційно регулювалися статтями 11, 58-61 Кримінального кодексу 1960 року, статтями 403—413 Кримінально-процесуального кодексу й підзаконними нормативними актами (інструкціями)[21]. У статті 58 КК РРФСР зазначалося:[26]

  «До осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності або вчинили такі діяння у стані осудності, але захворіли до винесення вироку або під час відбування покарання на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, судом можуть бути застосовані такі примусові заходи медичного характеру:

1. поміщення в психіатричну лікарню загального типу;

2. поміщення в психіатричну лікарню спеціального типу»

 

Існував і інший варіант розвитку подій — госпіталізація без порушення кримінальної справи, у межах медичних нормативних положень.[27] У 1961 році набула чинності «Інструкція з невідкладної госпіталізації психічно хворих, які становлять суспільну небезпеку»[24], затверджена МОЗ СРСР (від 10 жовтня 1961 року 04-14/32). Вона фактично легітимувала позасудове позбавлення волі й насильство над здоров'ям людей через владне свавілля[24] й застосовувалася в тих випадках, коли будь-які законні підстави для арешту були відсутні або ж коли влада прагнула уникнути судового процесу, який міг би привернути увагу громадськості. Надалі ця інструкція перевидавалася (для внутрішньовідомчого користування) з незначними змінами.[21]

Людина, госпіталізована відповідно до «Інструкції з невідкладної госпіталізації…», могла перебувати у психіатричному стаціонарі як завгодно довго. В інструкції було відсутнє право людини, яка госпіталізується, на захист, користування послугами адвоката і періодичний перегляд рішень про недобровільну госпіталізацію[28].

Розширення мережі психіатричних лікарень

У радянській психіатрії переважала така тенденція, як посилене будівництво все більшої кількості психіатричних лікарень[17]. У 1935 році на території СРСР функціонувало 102 психіатричні лікарні і 33 772 койко-місця; до 1955-го — близько 200 психіатричних лікарень, які мали 116 тисяч ліжок[29]. З 1962 року по 1974-й кількість койко-місць зросла з 222 600 до 390 тисяч[17].

29 квітня 1969 року Ю. В. Андропов направив до ЦК партії проєкт плану розширення мережі психіатричних лікарень і пропозиції щодо вдосконалення використання психлікарень для захисту інтересів радянської держави і суспільного ладу. Крім того, приймалися й відповідні закриті постанови ЦК партії й Ради Міністрів.[24]

Спеціальні (тюремні) психіатричні лікарні (скорочено — СПЛ, ТПЛ) були створені в 1930-х роках з ініціативи А. Вишинського.[30] З початку 1960-х рр. створюється широка й постійно зростаюча мережа тюремних психіатричних лікарень.[22] . Динаміка їхнього будівництва в 1960-ті роки виглядала таким чином:

  • 1961 рік — Сичовська ТПЛ (Смоленська область)[19];
  • 1964 рік — Благовіщенська ТПЛ (Амурська область)[19];
  • 1965 рік — Черняхівська ТПЛ (Калінінградська область) і Костромська ТПЛ (Костромська область)[19];
  • 1966 рік — Мінська СПЛ[28];
  • 1968 рік — Дніпропетровська СПЛ[28];
  • 1970 рік — Орловська СПЛ[28].
 
Санкт-Петербургская (бывшая Ленинградская) психиатрическая больница специализированного типа с интенсивным наблюдением

Також проводилося розширення площ лікарень, у зв'язку з чим збільшувався рівень їхнього заповнення. Наприклад, у 1956 році в Казанській і Ленінградській ТПЛ був відзначений найнижчий рівень заповнення — відповідно 324 і 384 хворих, а до 1970 року він зріс більш ніж у 2 рази: 752 хворих у Казанській і 853 в Ленінградській[19]. Загальна кількість людей, які перебували на лікуванні в психіатричних лікарнях спеціального типу МВС СРСР у 1968 році, за архівними даними, становила 2465 осіб, а до кінця 1979 року вона виросла більш ніж у 2,5 раза і склала 6308 осіб[19][31]. У 1986 році тільки в шести найбільших спеціальних психіатричних лікарнях МВС СРСР — Казанській, Ленінградській, Орловській, Сичовській, Черняхівській, Благовіщенській — знаходилося в ув'язненні 5329 людей[19].

За словами докторки історичних наук Л. О. Корольової, до середини 1980-х рр. було відомо про існування 11 психлікарень спеціального типу, до числа яких входили Дніпропетровська, Казанська, Ленінградська, Мінська, Орловська, Сичовська, Черняхівська, два «спецсанаторії» в Київській та Полтавській областях та ін.[24] Однак Жак Россі у книзі «Довідник з ГУЛАГу» згадує, що до кінця 1970-х рр. у СРСР було вже близько сотні «психотюрем»; крім власне «психотюрем», у багатьох лікарнях Міністерства охорони здоров'я були камери в розпорядженні органів держбезпеки або внутрішніх справ[32].

Доктор історичних наук Г. Чернявський пише, що найвідомішими серед «психотюрем і в'язниць із психвідділеннями» були лікарня при Інституті ім. Сербського, Новослободська й Бутирська в'язниці, в'язниця «Матроська тиша» (усі в Москві й під Москвою), психіатрична лікарня в місті Білі Стовпи Московської області, психвідділення в'язниці «Хрести» й лікарня ім. І. І. Скворцова-Степанова в Ленінграді, лікарні й в'язниці в Дніпропетровську, Казані, Калініні, Черняховську, Алма-Аті, Ташкенті, Великих Луках, Запоріжжі, Челябінську, Кишиневі, Мінську, Орлі, Полтаві, Києві (Дарниця), Ризі та інших місцях.[25]

Психіатричні лікарні спеціального типу були установами закритого типу і перебували у віданні МВС СРСР — юридично й фактично безконтрольні з боку лікарської спільноти загалом. Фактично ж усі СПЛ були в підпорядкуванні 5-го управління Комітету держбезпеки, і тому всі санкції стосовно ув'язнених для «вилікування» дисидентів застосовувалися з відома комітетчиків.[24]

Діаґнози

Аналіз конкретних випадків психіатричного репресування інакодумців свідчить про те, що діагностичними «масками», використовуваними в репресивних цілях, найчастіше були «сутяжно-паранояльний розвиток особистості» та «повільноплинна шизофренія»[1][33]. Решта діагнозів (зокрема, параноїдна шизофренія: в окремих випадках цей діагноз ставився інакодумцям, які ніколи не виказували психотичної симптоматики і згодом були визнані психічно здоровими) дисидентам майже не виставлялися[1][27]. Особливо часто для обґрунтування неосудності дисидентів використовували діагноз повільноплинної (малопрогредієнтної) шизофренії[18][34]:18.

Повільноплинна шизофренія

Часто висловлюється думка, що саме розширювальні діагностичні критерії повільноплинної шизофренії, які поширювалися А. В. Снєжневським та іншими представниками московської школи, зумовили використання цього діагнозу в репресивних цілях[18][33][34][35]:259[36][37].

Російський психіатр Микола Пуховський називає концепцію м'якої (мляво, повільно і непомітно протікаючої) шизофренії міфологізованою і вказує на те, що захоплення нею російських психіатрів збіглося з правовим дефіцитом, який дозволив державі використовувати цей діагноз з метою політичних репресій[35]:259.

Відомий український психіатр та правозахисник, президент Асоціації психіатрів України Семен Глузман зазначає, що в 1960-ті роки різноманіття радянських психіатричних шкіл і напрямів змінилося диктатом школи академіка Снєжневського, що поступово став абсолютним: альтернативна діагностика переслідувалася. Цей фактор сприяв масовим зловживанням у психіатрії, частому використанню в судовій і позасудовій психіатричній практиці діагнозу «повільноплинна шизофренія» й поставленню його політичним інакодумцям. За словами української судової психіаторки, кандидатки медичних наук Ади Коротенко, розпливчасті діагностичні критерії даної нозологічної одиниці, відсутність стандартів діагностики і існування в СРСР власної класифікації форм шизофренії дозволяли укладати в межі хвороби індивідуальні особистісні прояви та визнавати душевнохворими практично здорових людей[34]:18,46.

Відомий петербурзький лікар-психіатр, доктор медичних наук, професор Юрій Нуллер зазначає, що концепція школи Снєжневського призвела до надмірного розширення діагностики повільноплинної шизофренії й тої шкоди, яку воно принесло. Ю. Л. Нуллер додає, що в межах концепції повільноплинної шизофренії будь-яке відхилення від норми (за оцінкою лікаря) можна розглядати як шизофренію, з усіма наслідками для обстежуваного, що з цього випливали. Це створює широку можливість для вільних і мимовільних зловживань психіатрією. Однак ні А. В. Снєжневский, ні його послідовники, як стверджує Нуллер, не знайшли в собі цивільної й наукової мужності переглянути свою концепцію, що явно зайшла у глухий кут.[36][37]

Американський психіатр Волтер Райх зазначив, що у зв'язку з характером політичного життя в Радянському Союзі й соціальних стереотипів, сформованих цим життям, нонконформістська поведінка там дійсно здається дивною та що у зв'язку з характером діагностичної системи Снєжневського ця дивина в деяких випадках стала кваліфікуватися як шизофренія. На думку Райха, у багатьох і, можливо, у більшості випадків, коли ставився такий діагноз, не тільки КДБ та інші відповідальні особи, а й самі психіатри дійсно вважали, що дисиденти хворі.[18]

Серед ключових фігур, які очолювали використання психіатрії з метою придушення вільнодумства в Радянському Союзі, відомий австралійський психіатр С. Блох і американський політолог П. Реддауей називають Г. В. Морозова, Д. Р. Лунца й А. В. Снєжневського[17]:219, відзначаючи, що Снєжневский запровадив нове тлумачення хвороби, яке дало можливість розглядати ідеологічне інакомислення як симптом тяжкого психічного розладу[17]:220. С. Блох і П. Реддауей згадують, що прихильники інших напрямів у радянській психіатрії (переважно представники київської та ленінградської шкіл) тривалий час рішуче виступали проти концепції Снєжневського і пов'язаної з цією концепцією гіпердіагностики шизофренії; впродовж 1950–60-х років представники ленінградської школи психіатрії відмовлялися визнавати шизофреніками дисидентів, яким був поставлений діагноз повільноплинної шизофренії в Москві[17].

Французький історик психіатрії Ж. Гаррабе зазначає, що критеріям шизофренії, прийнятим на Заході, цей діагноз не відповідав: пацієнти, яким був поставлений діагноз «повільноплинна шизофренія» представниками московської школи психіатрії, не розглядалися як шизофреніки психіатрами в західних країнах на підставі прийнятих там діагностичних критеріїв, незабаром офіційно закріплених в МКХ-9[38].

Діагноз застосовувався у випадках, коли обвинувачені заперечували вину, не співпрацювали зі слідством і було незручно засуджувати правозахисників до тюремного ув'язнення[24][27][39].

В. Буковський і С. Глузман наводять слова професора Тимофєєва, який писав, що інакомислення може бути обумовленим хворобою мозку, коли патологічний процес розвивається дуже повільно, м'яко, а інші його ознаки до певного часу, іноді до скоєння кримінального вчинку, залишаються непомітними[27].

Згідно з радянськими правилами, «усі хворі на шизофренію повинні перебувати на обліку в психоневрологічному диспансері»[40]. Отже, хоча повільноплинна шизофренія є неважким розладом, особи, які отримали цей діагноз, піддавалися постановці на облік у ПНД. Далі: «невідкладної госпіталізації відповідно до спеціальної інструкції Міністерства охорони здоров'я СРСР потребують хворі на шизофренію, які внаслідок особливостей клінічної картини (марення, імперативні галюцинації, збудження різного типу, гебоїдний стан з асоціальною поведінкою, депресії з суїцидальними тенденціями та ін.) становлять соціальну небезпеку для оточуючих або самих себе»."[40]. Тому, якщо психіатр трактував якусь суспільно-політичну самодіяльність як прояв марення або «гебоїдного стану з асоціальною поведінкою», таке трактування могло автоматично спричинити недобровільну госпіталізацію.

Сутяжно-паранояльний розвиток особистості

Сутяжно-паранояльний розвиток особистості радянськими психіатрами виділявся як один із різновидів патологічного розвитку психопатичної особистості[41] й передбачав виникнення після реальних психічних травм (зокрема, конфліктних ситуацій) паранояльних реакцій, з яких, як стверджувалося, згодом формується струнка система марення[27][41]: домінуюча ідея змінюється надцінною і врешті — маячною[27]. С. Глузман та В. Буковський зазначали, що сутяжно-паранояльний розвиток особистості виявився вельми зручним діагнозом для психіатричного репресування інакодумців[1]: ті чи інші прояви нонконформістського мислення й поведінки (наприклад, невдоволення «звільненням» людини від займаної посади після підписання нею «заяви протесту»; судження про окупацію Чехословаччини або про відсутність в СРСР демократичних свобод) легко могли бути діагностовані як «марення сутяжництва» або ж «марення реформаторства» у рамках паранояльного розвитку особистості[27].

Під поняттям «марення сутяжництва», як підкреслюють С. Глузман та В. Буковський, могло матися на увазі переконання інакодумця (яке нібито не відповідає дійсності), що особисті права індивіда порушуються, зневажаються; написання ним численних скарг і заяв з вимогою відновити «справедливість». Відомими судово-медичними експертами прямо висловлювалися твердження, що нібито ідеї боротьби за правду і справедливість найчастіше формуються саме в особистостей паранояльної структури, твердження, що судові засідання особами із сутяжно-паранояльним станом можуть використовуватися в ролі трибуни для промов і звернень тощо.[27]

А. Коротенко згадує, що до людей, які мали паранояльний склад особистості, відносили, якщо слідувати думці А. В. Снєжневського, «фанатиків правди», переконаних у правоті своїх поглядів[34]:46. За паранояльний розвиток трактувалися властиві дисидентам впевненість у своїй правоті, потреба у справедливості, загострене реагування на ситуацію, що принижує людську гідність[34]:79.

За твердженням С. Глузмана, сам собою діагноз паранояльного розвитку особистості ще не означає необхідність визнання особи, якій інкримінується вчинення правопорушення, неосудною: в осіб, які вчинили загальнокримінальні делікти, діагностування цього розладу майже ніколи не призводило до екскульпації й подальшого примусового лікування. Згідно з офіційною статистикою Інституту судової психіатрії, осудними визнавали 95,5 % правопорушників, яким був поставлений цей діагноз. Однак поставлення діагнозу сутяжно-паранояльного розвитку дисидентам, як зазначає С. Глузман, майже завжди призводило до визнання їх неосудними[1][27]. Аналогічно неосудними зазвичай визнавалися й дисиденти, яким була діагностована повільноплинна шизофренія, — незважаючи на слабку окресленість діагностичних критеріїв, які передбачали невиразність, стертість симптоматики, що не заважає успішній адаптації в соціумі, професійній та творчій реалізації[1][27].

Відомий психіатр В. Я. Гіндикін у книзі «Лексикон малої психіатрії» згадує, що несумлінне використання діагнозу «сутяжно-паранояльний розвиток особистості» у репресивних цілях під час епохи застою призвело до його дискредитації і, як наслідок, — до відмови від виділення цього діагнозу в рамках МКХ-10[41].

Ю. С. Савенко, відомий російський психіатр, президент Незалежної психіатричної асоціації, пише, що «найбільш злощасною помилкою радянської психіатрії» стало ігнорування критерію зрозумілості К. Ясперса і, як наслідок, — стирання межі між паранояльним розвитком особистості й паранояльним маренням — діагнозом, що часто виставлявся дисидентам[42].

Жертви використання психіатрії в політичних цілях

Використання психіатрії проти окремих осіб

Посилення зловживань психіатрією почалося після 1968 року[43]. 25 серпня 1968 року вісім радянських дисидентів (Костянтин Бабицький, Тетяна Баєва, Лариса Богораз, Наталія Горбаневська, Вадим Делоне, Володимир Дремлюга, Павло Литвинов і Віктор Файнберг) провели у Лобного місця на Красній площі сидячу демонстрацію, протестувавши проти введення до Чехословаччини військ СРСР і країн Варшавського договору. Війська були введені в ніч з 20 на 21 серпня 1968 року з метою зупинити в Чехословаччині суспільно-політичні реформи, що отримали назву Празької весни.

Судовий процес над учасниками демонстрації викликав великий суспільний резонанс в СРСР і за кордоном. У КДБ СРСР виникла складність: одному з учасників (В. Файнбергу) на допитах вибили всі передні зуби, і демонстрація його в суді була визнана небажаною[30]. Вихід був знайдений у відправленні В. Файнберга до спеціальної психіатричної лікарні[30] (таке рішення могло бути винесене судом без присутності підсудного й без права оскарження у вищому суді). Експертизу Файнберга проводила комісія Інституту ім. Сербського у складі Г. В. Морозова, Д. Р. Лунца і Л. Л. Ландау. У їх акті № 35/с від 10 жовтня 1968 року навмисно не згадувалося про введення військ до Чехословаччини, яке стало приводом для цієї демонстрації, вчинок Файнберга описувався лише як «порушення громадського порядку на Красній площі», а його психічний стан описувався таким чином:

  Із захопленням і великим охопленням висловлює ідеї реформаторства стосовно вчення класиків марксизму, виявляючи при цьому явно підвищену самооцінку і непохитність у своїй правоті. Водночас у його висловлюваннях про сім'ю, батьків і сина виявляється емоційне сплощення... У відділенні інституту при зовні впорядкованій поведінці можна відзначити безтурботність, байдужість до себе й оточуючих. Він зайнятий гімнастикою, обтиранням, читанням книг і вивченням літератури англійською мовою... Критика до свого стану і ситуації, що виникла, у нього явно недостатня.[19]  
 
Наталія Горбаневська 2005 року

Унаслідок Файнберга визнали неосудним і направили до Ленінградської спецпсихлікарні, де він перебував 4 роки — з січня 1969-го по лютий 1973 року[19]. Разом з Володимиром Борисовим тримав голодування в березні — червні 1971-го, протестувавши проти поміщення інакодумців до психіатричних лікарень і нестерпних умов утримання в них; після невиконання адміністрацією обіцянки поліпшити умови утримання в'язнів Борисов і Файнберг тримали голодування повторно — з грудня 1971-го по лютий 1972 року[44].

Наталія Горбаневська неодноразово піддавалася судово-психіатричній експертизі з політичних мотивів, двічі примусово направлялася до психіатричних лікарень. У вину їй ставили участь у демонстрації на Красній площі проти введення радянських військ до Чехословаччини, написання й розповсюдження листа про цю демонстрацію, участь у виданні «Хроніки поточних подій» та ін.[44] За висновком професора Д. Р. Лунца, «не виключена можливість в’яло протікаючої шизофренії», «повинна бути визнана неосудною й поміщена на примусове лікування до психіатричної лікарні спеціального типу»[45]. Остаточний діагноз «уповільнена шизофренія» був виставлений у 1970 році.[46]

На прикладі експертизи, проведеної 6 квітня 1970 року стосовно Наталії Горбаневської, відомий французький психіатр Ж. Гаррабе робить висновок про низьку якість судово-медичних експертиз, що проводилися стосовно дисидентів: відсутність у клінічному описі змін мислення, емоцій і здатності до критики, характерних для шизофренії; відсутність хоч якогось встановленого експертизою зв'язку між дією, що спричинила звинувачення, і психічною хворобою, яка може її пояснити; вказівка ​​у клінічному описі лише депресивної симптоматики, яка не потребує госпіталізації до психіатричної лікарні[38].

Іллю (Еліягу) Ріпса, який вчинив спробу самоспалення в знак протесту проти введення радянських військ до Чехословаччини і був звинувачений за статтею 65 КК Латвійської РСР, що відповідала ст. 70 КК РРФСР (антирадянська агітація і пропаганда)[47], направили на примусове лікування у «психлікарні особливого типу» з тим самим діагнозом.

Як приклади можна навести ще багатьох. Цей діагноз намагалися поставити В. Буковському[48], але комісія, що складалася переважно із супротивників теорії уповільненої шизофренії, внаслідок визнала його осудним. Також цей діагноз був поставлений В'ячеславу Ігрунову, який поширював «Архіпелаг ГУЛАГ», Леоніду Плющу, Валерії Новодворській[49].

Леонід Плющ у 1972 році був звинувачений за статтею 62 КК Української РСР в антирадянській агітації та пропаганді. Тричі проходив судово-психіатричну експертизу. За підсумками першої експертизи (проведеної в київському слідчому ізоляторі КДБ УРСР) його визнали психічно здоровим. Другу і третю експертизи проходив в Інституті ім. Сербського; друга і третя експертні комісії дійшли висновку про наявність у Плюща «психічного захворювання у формі шизофренії». Був поміщений до Дніпропетровської СПЛ, внаслідок застосування високих доз галоперидолу відчував украй болісні рухові порушення. Згодом відзначав важкі умови перебування у спецлікарні (побиття, зловживання ін'єкціями). За звільнення Л. Плюща боролися міжнародні організації, відомі російські правозахисники (А. Сахаров, Т. Ходорович, С. Ковальов та ін.). Після 4-річного перебування у психіатричній лікарні був виписаний і вивезений за кордон. Л. Плющ емігрував.[34]:49—50,65—67

 
Йосип Бродський

Йосип Бродський у лютому — березні 1964 року після арешту проходив примусову судово-психіатричну експертизу на «Пряжці» (психіатрична лікарня № 2 в Ленінграді)[50]. Це було друге перебування поета у психіатричній лікарні: першого разу, ще до арешту, він добровільно ліг до Московської психіатричної лікарні імені П. П. Кащенко, оскільки він і його друзі вважали, що отримання довідки про психічну нестійкість Бродського знизить ризик переслідувань; проте лікарня вплинула на Бродського важко, і він попросив друзів домогтися його виписки[51]. 18 лютого 1964 року суд постановив направити Бродського на примусову судово-психіатричну експертизу[52]. У лікарні на «Пряжці» Бродський провів три тижні[51] и впоследствии отмечал: та згодом зазначав: «...це був найгірший час у моєму житті». За спогадом Бродського, у психіатричній лікарні до нього застосовували «укрутку»: «Глибокої ночі будили, занурювали у крижану ванну, загортали в мокре простирадло й поміщали поруч із батареєю. Від жару батарей простирадло висихало і врізалася в тіло»[50]. У висновку експертизи зазначалося: «У наявності психопатичні риси характеру, але працездатний. Тому можуть бути застосовані заходи адміністративного порядку»[51][52].

Олександр Єсенін-Вольпін, син Сергія Єсеніна, був п'ять разів госпіталізований протягом 19 років (у 1950–60-ті роки) з політичних причин: написання віршів «антирадянського» характеру, подана заява про виїзну візу після того, як його запросили на наукову конференцію до США тощо. Про репресії, яким його піддали, згодом (у 1972 році) дав свідчення Правовому комітету Сенату США. У 1975-му відомий психіатр Сідней Блох провів неофіційне обстеження психічного стану Єсеніна-Вольпіна й не знайшов у нього ознак психічного захворювання як на момент обстеження, так і в минулому.[22]

Відомий геофізик Микола Самсонов був заарештований у 1956 році після написання ним трактату «Думки вголос», де розглядалося питання про створення бюрократичної еліти та спотворення ленінських принципів. До вересня 1964 року перебував у Ленінградській тюремній психіатричній лікарні. За даними «Хроніки поточних подій», психіатри лікарні вважали Самсонова здоровим, проте радили йому визнати свій трактат плодом хворої уяви, що «свідчило б про його одужання». Лише у 1964 році, після того як йому почали вводити аміназин і стан його здоров'я погіршився, Самсонов підписав заяву, де стверджував, що під час написання трактату був душевно хворим.[22]

Віктор Рафальський, автор неопублікованих романів, п'єс і коротких оповідань, звинувачувався у приналежності до таємної марксистської групи, написанні антирадянської прози та зберіганні антирадянської літератури.[53] Маючи діагноз «шизофренія», провів 26 років у психіатричних лікарнях, з них 20 років — у лікарнях спеціального типу. Побував у психіатричних лікарнях Києва, Харкова, Львова, Москви, Вільнюса, а також у ленінградській, дніпропетровській, казанській і сичовській спецлікарнях.[34]:60—62 У 1987 році був реабілітований і визнаний психічно здоровим.[53] Згодом були опубліковані його спогади «Репортаж нізвідки», що описують перебування Рафальського в радянських психіатричних лікарнях.[54]

Віктора Некіпєлова, звинуваченого за статтею 190-1 КК РРФСР («поширення завідомо неправдивих вигадувань, що ганьблять радянський державний лад»), направили на обстеження до Інституту Сербського з таким висновком, винесеним експертною комісією м. Володимира: «Зайва, надмірна запальність, зарозумілість... схильність до правдошукацтва, реформаторства, а також реакції опозиції. Діагноз: уповільнена шизофренія або психопатія». В Інституті ім. Сербського Некіпєлова визнали психічно здоровим, строк відбував у кримінальному таборі. Про Інститут Сербського написав документальну книгу «Інститут дурнів», яка стала знаменитою.[55]

Письменник Михайло Наріца був заарештований у 1961 році за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді» (70-та стаття) і визнаний неосудним.[56][57] У медичному висновку стверджувалося: «Має власну систему поглядів на державний устрій з позицій вільних ідей. Радянську дійсність оцінює болісно неправильно, виходячи з неправомірних узагальнень окремих недоліків. Страждає на психічне захворювання у формі параноїчного розвитку особистості й не може усвідомлювати свої дії й керувати ними».[57] Поміщений до Ленінградської спецпсихлікарні, вийшов на волю у 1964 році. У 1975-му відбувся ще один арешт і нова психіатрична експертиза[56][57], цього разу Михайла Наріцу визнали осудним[56].

Відомий білоруський дисидент Михайло Кукобака піддався примусовій госпіталізації після того, як у 1969 році написав англійському письменнику Айвору Монтегю відкритого листа, який хотів опублікувати в газеті «Комсомольска правда». Унаслідок цієї госпіталізації провів шість років у психлікарнях тюремного типу. Кукобаку тричі піддавали судово-психіатричній експертизі в Інституті ім. Сербського, на нього було заведено кілька кримінальних справ. У вину йому ставили, за словами Кукобаки, відмову від участі у виборах, суботниках і заходах КПРС, поширення тексту Загальної декларації прав людини в гуртожитку м. Бобруйська.[58] Зокрема, у путівці на госпіталізацію, виданій психоневрологічним диспансером у 1976 році, зазначалося: «за відомостями держбезпеки[,] поширював антирадянську літературу, страждає на манію перебудови суспільства, соціально небезпечний».[44] У в'язницях і психіатричних лікарнях тюремного типу знаходився загалом 17 років.[58]

Ольга Іофе звинувачувалася за статтею 70 КК РРФСР у тому, що вона брала активну участь у виготовленні листівок антирадянського змісту, зберіганні та розповсюдженні документів антирадянського змісту, вилучених у неї під час обшуку. Попередня експертиза, проведена Інститутом ім. Сербського (професор Морозов, доктор медичних наук Д. Р. Лунц, лікарі Фелінський, Мартиненко), визнала О. Іофе неосудною з діагнозом «уповільнена шизофренія, проста форма»[59][60].

Петро Григоренко, відомий дисидент, генерал-майор Червоної Армії, критикував політику партії й уряду, закликав до відновлення ленінських принципів і норм, відкрито виступав під час політичних судових процесів над дисидентами. Неодноразово був направлений на експертизу до Інституту ім. Сербського, унаслідок із діагнозом «паранояльний розвиток» провів кілька років у спеціалізованих психіатричних лікарнях. В експертизах брали участь А. В. Снежневский, Д. Р. Лунц, Г. В. Морозов, В. М. Морозов та інші імениті психіатри.[34]:22—23,27

29 травня 1970 року в калузькій психіатричній лікарні опинився відомий біолог і публіцист Жорес Медведєв, написавший декілька статей про порушення прав людини в СРСР, серед яких був нарис про цензуру радянської пошти. У ньому Медведєв стверджував, що будь-який лист будь-якого громадянина могли розпечатати працівники КДБ[61]. Вночі додому до Медведєва приїхали головний лікар калузької психлікарні О. Є. Лівшиц, завідувач обнінським психдиспансером Ю. В. Кирюшин і наряд міліції на чолі з майором М. Ф. Нємовим. Не пред'явивши ні документів, ні висновку лікарів, вони вимагали, щоб Медведєв поїхав з ними до Калуги на психіатричну експертизу[62][63]. Медведєв відповів, що добровільно не поїде, але й чинити опору не буде. Колеги Медведєва, які прийшли до нього додому, стали висловлювати обурення. Нємов відповів: «Ми — орган насильства, а ви можете скаржитися куди завгодно». На їхніх очах Медведєву заламали за спину руки, посадили його в автобус, що стояв біля під'їзду, й увезли з Обнінська до Калуги.[62][63].

Експертна комісія у складі голови Б. В. Шостаковича (Інститут ім. Сербського) і декількох калузьких лікарів-психіатрів «не знайшла у Ж. Медведєва явних відхилень від психічної норми. Однак вона знайшла, що Медведєв виявляє підвищену нервозність і тому потребує деяного додаткового спостереження в умовах лікарні». На захист Медведєва виступали багато радянських учених, письменників та інших представників інтелігенції (серед яких П. Л. Капіца, А. Д. Сахаров, Б. Л. Астауров, І. Є. Тамм, О. Т. Твардовський, В. Ф. Тендряков, М. О. Леонтович, В. Ф. Турчин, Л. В. Альтшулер, В. М. Чалідзе та ін.), які направляли листи-протести до різних інстанцій і звернення до вчених, наукових і творчих працівників усього світу. 17 червня Жорес Медведєв був випущений на волю з психіатричної лікарні[63].

Список найвідоміших осіб, які стали жертвами репресій
  • Абовін-Єгидес, Петро Маркович[28][64]
  • Айхенвальд, Юрій Олександрович[65]
  • Бєлов, Євген[16]
  • Борисов, Володимир Євгенович[16][23][28][46]
  • Бродський, Йосип Олександрович[50][66][67]
  • Буковський, Володимир Костянтинович[16][34]:11[68]
  • Вишневська, Юлія Йосипівна[44][69]
  • Галанськов, Юрій Тимофійович[22][28]
  • Гершуні, Володимир Львович[6][10][22][65]
  • Горбаневська, Наталія Євгенівна[16][34]:11[38]
  • Григоренко, Петро Григорович[16][34]:11[70]
  • Данчев, Володимир[10]
  • Євдокимов, Борис Дмитрович[16][49][64]
  • Єсенін-Вольпін, Олександр Сергійович[16][66][71][72]
  • Зотов, Михайло Васильович[10][49]
  • Іванов, Порфирій Корнійович[73]
  • Ігрунов, В'ячеслав Володимирович[22][74]
  • Іофе, Ольга[16]
  • Клєбанов Володимир Олександрович[49]
  • Корягін, Анатолій Іванович
  • Кузнєцов, Віктор[28]
  • Кукобака, Михайло Гнатович[16][75]:188
  • Лєтов, Ігор Федорович
  • Литвин-Молотов, Георгій Захарович[76]
  • Макєєва, Валерія Зороастровна[10]
  • Мальський, Ігор Степанович[77][78]
  • Мальцев, Юрій Володимирович[44][56]
  • Медведєв, Жорес Олександрович[16][34]:11[62][63]
  • Наріца, Михайло Олександрович[44][56][57]
  • Некіпєлов, Віктор Олександрович[16][55]
  • Новодворська, Валерія Іллівна[16][28][79]
  • Овечкін, Валентин Володимирович[28][69]
  • Піменов, Револьт Іванович[69]
  • Плахотнюк, Микола Григорович[49][80][81]
  • Плющ, Леонід Іванович[16][27][34]
  • Под'япольський, Григорій Сергійович[44][56]
  • Потиліцин, Сергій Анатолійович[16]
  • Рафальський, Віктор Парфентійович[16][34]
  • Ріпс, Ілля Аронович (Еліягу Ріпс)[22][44]
  • Самойлов, Едуард Володимирович[16][21][82]
  • Самсонов, Микола Миколайович[22]
  • Скобов, Олександр Валерійович[16][49][83]
  • Соколов, Валентин Петрович (Валентин Зека)[16] (Валентин Зэка)
  • Старчик, Петро Петрович[16][28][79]
  • Стус, Василь Семенович[84][85]
  • Тарасов, Олександр Миколайович[86][87][88]
  • Тарсис, Валерій Якович[16][28]
  • Тереля, Йосип Михайлович[16][89][90]
  • Убожко, Лев Григорович[16][28]
  • Файнберг, Віктор Ісаакович[16][46]
  • Шемякін, Михайло Михайлович[91]
  • Шиманов, Геннадій Михайлович[69][92]
  • Шиханович, Юрій Олександрович[17][22]
  • Щаранський, Натан[28]
  • Яхимович, Іван Антонович[28][69][93]

Масові репресії

Багато випадків госпіталізації політичних в’язнів були добре задокументовані. Зокрема, таким репресіям піддавались активісти-правозахисники, представники національних рухів[16][94], громадяни, які прагнули до еміграції, релігійні інакодумці[10][16][94], учасники неофіційних груп, які намагалися відстоювати свої трудові права[10][49], і особи, які відстоювали їх поодинці[49]. Нерідко в'язні сумління потрапляли до психіатричних лікарень з таких причин, як відмова віруючих від служби в армії, незаконний перехід кордону, фальсифіковані кримінальні звинувачення та ін.[95] Насильно поміщали до психіатричних лікарень також «підписантів» — осіб, які підписувалися під тими чи іншими значущими листами, що були відгуком на судові процеси та інші форми переслідувань[96].

Проаналізувавши сотні випадків політичних зловживань психіатрією в Радянському Союзі, політолог П. Реддауей і психіатр С. Блох зазначали, що значну (близько 10%) частину з тих, хто зазнав переслідувань, становили представники національних рухів. Як правило, вони протестували проти утиску прав у сфері мови, культури й освіти (українці, грузини, латиші, естонці, кримські татари) або виступали за надання реальної автономії союзним республікам відповідно до Конституції СРСР[16].

У 20% випадків, згідно з С. Блохом і П. Реддауеєм, застосовувалися репресії щодо людей, які прагнули емігрувати з Радянського Союзу. У деяких випадках таке прагнення було обумовлено національною приналежністю (поволзькі німці, які хотіли повернутися до Західної Німеччини; євреї, які бажали емігрувати до Ізраїлю), в інших випадках потенційні емігранти лише прагнули до кращого для себе життя[16].

Близько 15%, за Блохом і Реддауеєм, становили представники різних конфесій, які прагнули сповідувати свою релігію вільно, а також домогтися повного розділення церкви й держави. Хоча радянське законодавство формально гарантувало свободу совісті, насправді існували жорсткі обмеження, і віруючі, які займалися розповсюдженням своїх релігійних поглядів (католики, православні, баптисти, п'ятдесятники, буддисти та ін.), піддавалися кримінальним переслідуванням[16].

Крім випадків поміщення політичних інакодумців до психіатричних лікарень, що стали широко відомими, траплялися «локальні конфлікти» громадян з представниками влади, які закінчувалися недобровільною госпіталізацією, хоча клінічних підстав для цього не було[97]. Таким репресіям піддавалися, зокрема, особи, які зверталися зі скаргами на бюрократизм і ті чи інші зловживання місцевої влади до вищих органів державної влади: Центрального Комітету КПРС, Президії Верховної Ради, Ради Міністрів[16].

А. Д. Сахаров писав, що в деяких центральних установах, як-от приймальні Прокуратури СРСР і Верховної Ради, існувала система направляти особливо наполегливих відвідувачів до психіатричних лікарень. До числа цих відвідувачів належали люди, які безрезультатно добивалися справедливості в конфліктах з начальством на роботі, у ситуації незаконного звільнення та ін.[98] У документах Московської Гельсінської групи (1976 р., документ № 8) зазначалося: «Приблизно 12 осіб у день міліція направляє до чергових психіатрів тільки з приймальні Верховної Ради СРСР; крім того, ще 2–3 людини з тих, хто намагався пройти в посольство; крім того, невизначене число з інших місць присутствія, а також — прямо з вулиці. З них приблизно половина — госпіталізується».[99]

У спільній записці керівників КДБ, МВС, Генеральної прокуратури та Міністерства охорони здоров'я СРСР, надісланій до ЦК КПРС 31 серпня 1967 року, згадувалося:

  Особливу небезпеку викликають приїжджі у великій кількості до Москви особи, які страждають на манію відвідування у великій кількості державних установ, зустрічей з керівниками партії та уряду, марять антирадянськими ідеями. <...> Усього з приймальних центральних установ і відомств у 1966–1967 рр. були доставлені до лікарень понад 1800 психічно хворих, схильних до суспільно небезпечних дій.[19]  

С. Глузман зазначає, що значно більша кількість людей, у порівнянні з числом жертв репресій, які пройшли через судові процедури, була піддана позасудовим психіатричним репресіям. До числа таких репресій належали, зокрема, випадки недобровільної госпіталізації до психіатричних лікарень на короткий термін, найчастіше на один або два дні, за вказівкою партійних або державних органів[33].

Двічі на рік люди, які перебували на психіатричному обліку, недобровільно госпіталізувалися до психіатричних стаціонарів не за медичними показаннями, а за вказівками чиновників. За два тижні до великих радянських свят — 7 листопада та 1 травня — райкоми та міськкоми КПРС секретно направляли до головних лікарів психлікарень розпорядження тимчасово госпіталізувати до психіатричних лікарень людей з непередбачуваною поведінкою[100] (у тому числі інакодумців і багатьох віруючих[101]), щоб забезпечити громадський порядок під час свят[100], і психіатричні лікарні ставали тимчасовими в'язницями для «соціально небезпечних» людей[102]. Схожа ситуація відбувалася під час партійних з'їздів[21], візитів закордонних державних діячів[21][102], коли багато дисидентів поміщалися до психіатричних лікарень загального типу на 1–2 тижні або місяць[21].

Порушенням прав пацієнтів була й «профілактична» госпіталізація людей, які перебували на обліку, перед головними міжнародними заходами на кшталт молодіжних фестивалів та Олімпійських ігор.[103] Формальним приводом для цього був лише облік у психоневрологічному диспансері, навіть у зв'язку з, наприклад, невротичними або патохарактерологічними реакціями.[104] Зокрема, голова КДБ Ю. В. Андропов у своїй доповіді, направленій до ЦК КПРС, у 1980 році зазначав: «...з метою запобігання можливим провокаційним й антигромадським діям з боку психічно хворих осіб з агресивними намірами вживаються заходи спільно з органами охорони здоров'я та міліції, спрямовані на попереджувальну ізоляцію таких людей під час Олімпіади 1980 р.».[13]

Підготовка до Олімпійських ігор 1980 року стала приводом до хвилі арештів, що почалася в 1979 році й мала на меті остаточне придушення дисидентського руху. Деякі з дисидентів отримували особливо тривалі терміни таборів, інші госпіталізувалися до психіатричних лікарень. Міста, де проходила Олімпіада, були (як зазначає відомий радянолог, професор політології, генеральний секретар міжнародної організації «Глобальна ініціатива у психіатрії» Р. ван Ворен) «очищені від будь-кого, хто міг би зруйнувати гарний, але все ж крихкий образ гармонійного соціалістичного суспільства»: психіатричні пацієнти, алкоголіки, люди, які ведуть асоціальний спосіб життя, і дисиденти піддавалися масовим арештам, і багато хто з них поміщався до психіатричних установ.[105]

Однією з перших книг, присвячених зловживанню психіатрією у СРСР, стала книга «Страчені божевіллям»[69], що вийшла у Франкфурті-на-Майні в 1971 році.

Спогади колишніх в'язнів

Примітки

  1. а б в г д е ж Глузман С.Ф. Этиология злоупотреблений в психиатрии: попытка мультидисциплинарного анализа : [арх. 17 листопада 2015] // Нейponews: Психоневрология и нейропсихиатрия : журнал. — 2010. — № 1 (20) (январь).
  2. Van Voren R. Political Abuse of Psychiatry—An Historical Overview : [арх. 26 липня 2011] // Schizophrenia Bulletin : journal. — 2010. — Vol. 36, № 1 (January). — С. 33—35. — DOI:10.1093/schbul/sbp119. — PubMed. Архівовано липень 26, 2011 на сайті Wayback Machine.
  3. British Medical Association. {{{Заголовок}}}. — ISBN 1-85649-104-8.
  4. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Bonnie не вказано текст
  5. {публікація|стаття|автор=Van Voren R|заголовок=Ending political abuse of psychiatry: where we are at and what needs to be done|видання=BJPsych Bull|рік=2016 Feb|посилання=https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC4768845/%7Cissue=1%7Cvolume=40%7Cpages=30–33%7Cpmid=26958357%7Cdoi=10.1192/pb.bp.114.049494}}
  6. а б Gershman, Carl. Psychiatric abuse in the Soviet Union // Society. — 1984. — Т. 21, № 5. — С. 54—59. — DOI:10.1007/BF02695434. — PubMed.[недоступне посилання з Март 2020]
  7. Knapp, Martin. {{{Заголовок}}}. — ISBN 0-335-21467-3.
  8. {{{Заголовок}}}.
  9. {{{Заголовок}}}.
  10. а б в г д е ж и {{{Заголовок}}}.
  11. а б Ван Ворен Р. От политических злоупотреблений психиатрией до реформы психиатрической службы // Вестник Ассоциации психиатров Украины. — 2013. — № 2.
  12. а б в Ougrin D, Gluzman S, Dratcu L. Psychiatry in post-communist Ukraine: dismantling the past, paving the way for the future // The Psychiatrist. — February 16, 2007.
  13. а б в г д е ж и к Ван Ворен Р. {{{Заголовок}}}. — ISBN 978-92-823-4595-5. — DOI:10.2861/28281. Архівовано грудень 30, 2013 на сайті Wayback Machine. См. также: Ван Ворен Р. Психиатрия как средство репрессий в постсоветских странах // Вестник Ассоциации психиатров Украины. — 2013. — № 5.
  14. Короленко Ц. П., Дмитриева Н. В. Психиатрия советского периода. — В кн.: Короленко Ц. П., Дмитриева Н. В. Социодинамическая психиатрия. — Новосибирск: Издательство НГПУ, 1999 г.; Академический проект, 2000 г., ISBN 5-8291-0015-0; Деловая книга, 2000 г. ISBN 5-88687-070-9
  15. Merskey, Harold. Political neutrality and international cooperation in medicine // Journal of Medical Ethics[en] : journal. — 1978. — Vol. 4, № 2. — С. 74—77. — PubMed.
  16. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи Bloch, Sidney; Reddaway, Peter. {{{Заголовок}}}. — ISBN 0-8133-0209-9.
  17. а б в г д е ж Блох С., Реддауэй П. {{{Заголовок}}}. — 418 p. — ISBN 0903868334.
  18. а б в г Reich W. The World of Soviet Psychiatry // The New York Times (USA). — 1983. — Помилка: неправильний час. Перевод: Мир советской психиатрии. Архів оригіналу за 11 лютого 2012. 
  19. а б в г д е ж и к л м н п {{{Заголовок}}}. — ISBN 5170301723.
  20. Меленберг А. Карательная психиатрия : [арх. 16 січня 2008] // Новая газета. — 18 августа 2003. — № 60.
  21. а б в г д е ж и к л м н п Подрабинек А.П. {{{Заголовок}}}. — ISBN 0897200225. Шаблон:Архивировано
  22. а б в г д е ж и к л м Блох С., Реддауэй П. Диагноз: инакомыслие : [арх. 22 березня 2006] // Карта: Российский независимый и правозащитный журнал. — 1996. — № 13—14. — С. 56—67.
  23. а б Шаблон:Книга:Алексеева Л. М.: История инакомыслия в СССР
  24. а б в г д е ж Королева Л.В, докт. ист. наук. Власть и советское диссидентство: итоги и уроки. Часть 1 // Электронный журнал «Полемика» : журнал. — № 11.
  25. а б Петрюк П. Т., Петрюк А. П. Рецензия на книгу: Карательная психиатрия: Сборник / Под общ. ред. А. Е. Тараса. — М.: АСТ; Минск: Харвест, 2005. — 608 с. — (Серия «Библиотека практической психологии») // Психічне здоров’я. — 2006. — Вип. 4. — С. 89—94.
  26. Уголовный кодекс РСФСР от 27 октября 1960 г. Первая редакция, исходный текст кодекса (без изменений и дополнений). 
  27. а б в г д е ж и к л м 'Буковский В., Глузман С.. Пособие по психиатрии для инакомыслящих // Хроника защиты прав в СССР. — 1975. — № 13 (Помилка: неправильний час). — С. 36—61.
  28. а б в г д е ж и к л м н п р с {{{Заголовок}}}. Архівовано квітень 18, 2013 на сайті Wayback Machine.
  29. Ястребов В. С. {{{Заголовок}}}.
  30. а б в Сахаров А.Д. Часть вторая. {{{Заголовок}}}.
  31. Центральный архив Федеральной службы безопасности РФ, д. Н685; ф. 55, оп. 2, д. 739, 852
  32. Росси Ж. {{{Заголовок}}}.
  33. а б в Глузман С. Ф. Украинское лицо судебной психиатрии // Новости медицины и фармации. — Издательский дом «ЗАСЛАВСКИЙ», 2009. — № 15 (289).
  34. а б в г д е ж и к л м н п р Коротенко А. И., Аликина Н. В. {{{Заголовок}}}. — ISBN 9667841367.
  35. а б Пуховский Н.Н. {{{Заголовок}}}. — ISBN 5829101548.
  36. а б Нуллер Ю.Л. {{{Заголовок}}}. Архівовано серпень 25, 2011 на сайті Wayback Machine.
  37. а б Нуллер Ю.Л. О парадигме в психиатрии // Обозрение психиатрии и медицинской психологии имени В.М. Бехтерева : научный журнал. — Л. : Институт им. В.М. Бехтерева, 1991. — № 4. — С. 5—13.
  38. а б в Garrabé J. Histoire de la schizophrénie. — Paris, 1992. Перевод: История шизофрении. См. Вялотекущая шизофрения (в гл. XI).
  39. Королева Л.В., докт. ист. наук. Власть и советское диссидентство: итоги и уроки. Часть 2 : [арх. 21 лютого 2014] // Электронный журнал «Полемика» : журнал. — № 12. Архівовано лютий 21, 2014 на сайті Wayback Machine.
  40. а б Наджаров Р. Я. {{{Заголовок}}}. — 235 000 прим.
  41. а б в {{{Заголовок}}}.
  42. {{посилання=http://npar.ru/wp-content/uploads/2016/02/%E2%84%963_1999.pdf%7Cстраницы=15—16}}
  43. Ковалев А. А. Взгляд очевидца на предысторию принятия закона о психиатрической помощи // Независимый психиатрический журнал. — 2007. — № 3.
  44. а б в г д е ж и {{{Заголовок}}}.
  45. Горбаневская Н.Е. {{{Заголовок}}}.
  46. а б в Что было: свидетельствует Наталья Горбаневская // Независимый психиатрический журнал. — 2009. — № 3.
  47. Судьба инакомыслящих, объявленных психически больными // Хроника текущих событий : журнал. — 1969. — № Вып. 8 (Помилка: неправильний час).
  48. См. 10:55 от начала фильма: «Или другой диагноз — так называемая вялотекущая шизофрения — диагноз, изобретённый нашим отечественным, уважаемым психиатром профессором Снежневским, и идея, состоящая в том, что шизофрения может развиваться так незаметно и так долго, что только он, Снежневский, может это заметить. Мне он поставил диагноз „вялотекущая шизофрения“ в шестьдесят втором году. Я счастлив сообщить, что она до сих пор течёт вяло». Ярошевский А. Фильм «Тюремная психиатрия». rutube. Архів оригіналу за 19 липня 2013. Процитовано 14 травня 2010.  Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  49. а б в г д е ж и {{{Заголовок}}}. — ISBN 5-98440-30-8.
  50. а б в Иосиф Бродский о своих судебно-психиатрических экспертизах // Независимый психиатрический журнал. — 2005. — Вип. 4.
  51. а б в Шаблон:Публикация
  52. а б Шаблон:Публикация
  53. а б Struk D. {{{Заголовок}}}. — Т. 4. — ISBN 0-8020-3009-2.
  54. Рафальский В. Репортаж из ниоткуда // Воля: журнал узников тоталитарных систем. — 1995. — № 4—5. — С. 162—181.
  55. а б Савенко Ю. С. «Институт дураков» Виктора Некипелова // Независимый психиатрический журнал. — 2005. — № 4.
  56. а б в г д е Писатели-диссиденты: Биобиблиографические статьи (Продолжение) : [арх. 17 лютого 2017] // Новое литературное обозрение. — 2004. — № 67.
  57. а б в г Автор Татьяна Вольтская, ведущий Иван Толстой. Поверх барьеров: судьба Михаила Нарицы. Радио «Свобода». Процитовано 18 жовтня 2013. 
  58. а б Радиостанция Deutsche Welle («Немецкая волна»): «Михаил Кукобака: портрет самого известного белорусского диссидента»
  59. Суд над Ольгой Иофе // Хроника текущих событий. — 1970. — № Вып. 15 (Помилка: неправильний час).
  60. 'Чернявский Г., докт. ист. наук. Преступники в белых халатах (окончание) : [арх. 19 січня 2015] // Интернет-приложение к газете «Каскад». — 2003. — № 194 (Помилка: неправильний час).
  61. См. 13:55 от начала фильма Ярошевский А. Фильм «Тюремная психиатрия». rutube. Архів оригіналу за 14 лютого 2012. Процитовано 14 травня 2010.  Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  62. а б в Терновский Л. Б. {{{Заголовок}}}.
  63. а б в г Заключение Медведева в психиатрическую больницу // Хроника текущих событий. — 1970. — № Вып. 14 (Помилка: неправильний час).
  64. а б Шаблон:Публикация
  65. а б Шаблон:Публикация
  66. а б Василенко Н. Ю. «Основы социальной медицины», учебное пособие, Владивосток: Дальневосточный университет, 2004. С. 33.
  67. Шаблон:Публикация
  68. Garrabé J. Histoire de la schizophrénie. — Paris, 1992. Перевод: История шизофрении. См. 1971 год (в гл. XI).
  69. а б в г д е {{{Заголовок}}}.
  70. Райч В. {{{Заголовок}}}.
  71. Человек имеет право [Обсуждение с участием А. Прокопенко, Р. Чорного, В. Лапинского. Ведущий К. Агамиров] // Радио «Свобода». — 25.01.05.
  72. Асриянц С., Чернова Н. Юрий Савенко и Любовь Виноградова (Интервью) : [арх. 21 квітня 2010] // Новая газета : газета. — 2010. — Помилка: неправильний час. Архівовано квітень 21, 2010 на сайті Wayback Machine.
  73. Справка о реабилитации. Иванов Порфирий Корнеевич. Прокуратура города Москвы
  74. Glasser, Susan. Psychiatry's Painful Past Resurfaces in Russian Case; Handling of Chechen Murder Reminds Many of Soviet Political Abuse of Mental Health System // The Washington Post (USA) : journal. — 2002. — 15 December. Перевод: Болезненное прошлое российской психиатрии вновь всплыло в судебном деле Буданова // ИноСМИ.ру. — 2002.
  75. Van Voren R. {{{Заголовок}}}. — 296 p. — ISBN 9789042025851.
  76. Шаблон:Публикация
  77. Владимир Емельянов об Игоре Мальском
  78. Игорь Степанович Мальский. Некролог на сайте ЧГК.инфо
  79. а б Abuse of Psychiatry against Dissenters // Economic and Political Weekly. — Feb. 7, 1981. — Т. 16, № 6.
  80. Глузман С.Ф. Снежневский // Вестник Ассоциации психиатров Украины. — 2013. — № 6.
  81. Биографии // Хроника текущих событий. — 1980. — № Вып. 57 (Помилка: неправильний час).
  82. Рогозин Ю. Умер Эдуард Самойлов, человек, который хотел улучшить мир Архівовано грудень 22, 2010 на сайті Wayback Machine. // Патриот — российский политический клуб. — 10 лютого 2010 ріка.
  83. Суды над ЦУРКОВЫМ и СКОБОВЫМ // Хроника текущих событий. — 1979. — № Вып. 53 (Помилка: неправильний час).
  84. Глузман С. {{{Заголовок}}}. — ISBN 978-966-489-121-6.
  85. Краткие сообщения // Хроника текущих событий. — 1972. — № Вып. 25 (Помилка: неправильний час).
  86. en[ReeseErlich]. Soviet Dissidents. Gone with the wind of change // Chicago Tribune. — 11.11.2001.
  87. Узлов Н.Д. {{{Заголовок}}}.
  88. Тарасов А. Н. Возвращение на Лубянку: 1977-й // Неприкосновенный запас. — 2007. — № 2.
  89. В психиатрических больницах // Хроника текущих событий. — 1976. — № Вып. 43 (Помилка: неправильний час).
  90. В психиатрических больницах // Хроника текущих событий. — 1977. — № Вып. 45 (Помилка: неправильний час).
  91. В России назрела психиатрическая революция. НТВ. Процитовано 7 березня 2010.  Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  92. Slater E. Russia's Political Hospitals. The Abuse of Psychiatry in the Soviet Union // Journal of medical ethics. — 1978. — № 4. — С. 100—103.
  93. Краткие сообщения // Хроника текущих событий. — 1971. — № Вып. 20 (Помилка: неправильний час).
  94. а б Finlayson J. Political Abuse of Psychiatry with a Special Focus on the USSR Report of a meeting held at the Royal College of Psychiatrists on 18 November 1986 // Psychiatric Bulletin. — 1987. — № 11. — С. 144—145. — DOI:10.1192/pb.11.4.144.
  95. Сахаров А.Д. Часть третья. Горький. {{{Заголовок}}}.
  96. Шаблон:Публикация
  97. Иванюшкин А.Я., Игнатьев В.Н., Коротких Р.В., Силуянова И.В. {{{Заголовок}}}. — ISBN 5898260064. Архівовано грудень 11, 2008 на сайті Wayback Machine.
  98. Сахаров А.Д. Часть вторая. {{{Заголовок}}}.
  99. 1976. 15. О злоупотреблениях психиатрией. Документ № 8 Архівовано жовтень 20, 2013 на сайті Wayback Machine. // Документы МХГ (1976—1982) Архівовано вересень 27, 2008 на сайті Wayback Machine.
  100. а б См. 28:00 от начала фильма Ярошевский А. Фильм «Тюремная психиатрия». rutube. Архів оригіналу за 14 лютого 2012. Процитовано 21 березня 2010.  Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  101. Сахаров А.Д. Часть вторая. {{{Заголовок}}}.
  102. а б Шаблон:Публикация
  103. Krasnov V. N., Gurovich I. History and current condition of Russian psychiatry // Int Rev Psychiatry[en] : journal. — 2012. — Vol. 24, № 4 (August). — С. 328—333. — DOI:10.3109/09540261.2012.694857. — PubMed.
  104. Шаблон:Публикация
  105. Ван Ворен Р. {{{Заголовок}}}. — ISBN 978-966-489-158-2.

Література


Посилання