Використання психіатрії в політичних цілях в СРСР

Версія від 17:02, 3 липня 2020, створена Propodail (обговорення | внесок) (Створена сторінка: '''Використання психіатрії в політичних цілях в СРСР''' — практика боротьби радянської в...)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)

Використання психіатрії в політичних цілях в СРСР — практика боротьби радянської влади з дисидентами та правозахисниками, яка полягала у зловживанні психіатричним діагнозом, лікуванням і утримуванням в ізоляції. Винесення психіатричного діагнозу дозволяло владі уникати гласного судового процесу над інакодумцями шляхом відправлення їх у психіатричні лікарні без суду й на невизначений строк. Крім того, оголошення незгодних психічно хворими дозволяло владі ігнорувати питання про політичних в'язнів.

За визначенням психіатра, президента Асоціації психіатрів України, колишнього дисидента й політв'язня Семена Глузмана, зловживанням психіатрією, зокрема в політичних цілях, є ще й навмисна екскульпація (визнання неосудними) громадян, які за своїм психічним станом не потребують ані психіатричних заходів обмеження, ані психіатричного лікування[1]. За визначенням всесвітньої організації «Глобальна ініціатива у психіатрії», під використанням психіатрії в політичних цілях розуміється зловживання психіатричним діагнозом, лікуванням і утримуванням в ізоляції з метою обмеження фундаментальних прав людини для певних осіб або груп у суспільстві[2].

В СРСР траплялися систематичні зловживання психіатрією в політичних цілях[1][3][4][5][6][7][8][9][10][11]. Протягом XIX століття в Росії відзначені лише поодинокі випадки використання психіатрії в політичних цілях[12], поодинокими такі випадки були також у перші роки існування радянської держави[13]. Набагато частішого характеру політичні зловживання психіатрією набули у 30–50-х роках XX століття[12][13], та лише в 1960-х роках психіатрія стала одним із головних інструментів репресій в СРСР[13].

Психіатрія брежнєвського періоду використовувалася як знаряддя для усунення політичних опонентів (дисидентів) — людей, які відкрито висловлювали погляди, що суперечили офіційно декларованим догмам[14]. Політичні зловживання психіатрією в СРСР були засуджені світовою психіатричною спільнотою[11][12][15][16][17]:330[18], що призвело до виходу Всесоюзного наукового товариства невропатологів і психіатрів з Всесвітньої психіатричної асоціації в 1983 році[16].

Систематичне використання психіатрії в політичних цілях в СРСР припинилося в кінці 1980-х років, і на початку XXI століття в Росії та інших колишніх радянських республіках відзначаються лише окремі випадки такого роду[13].

Передісторія. 1920–50-ті роки

Протягом перших років існування СРСР було кілька поодиноких спроб використовувати психіатрію в політичних цілях[13]. Найпримітнішим випадком такого роду став випадок одної з лідерів Партії лівих соціалістів-революціонерів Марії Спірідонової[16], поміщеної до Пречистенської психіатричної лікарні за наказом Дзержинського 1921 року[19][20].

 
Мария Спиридонова, революционерка, одна из руководителей партии левых эсеров

Політичні зловживання психіатрією почастішали в 1930-х роках. У політичних цілях використовувалася перша тюремна (спеціальна) лікарня в СРСР — Казанська тюремна психіатрична лікарня НКВС СРСР. За деякими даними, у ній містилося як безліч осіб, що страждали на психічні розлади, так і багато людей без психічних порушень[13]. Існувало ще декілька тюремних психіатричних лікарень у 1940–50-ті роки, до яких належали, зокрема, створена в 1951 році в будівлі колишньої жіночої в'язниці (поруч зі знаменитими «Хрестами») Ленінградська ТПЛ; тюремно-психіатричне відділення Бутирської в'язниці; тюремно-психіатрична лікарня в районі міста Томська.[21].

У тюремних психіатричних лікарнях у сталінські часи й перші післясталінські роки перебували, зокрема, поміщені туди з політичних причин О. Г. Гойхбарг[19], перший президент Естонії Костянтин Пятс[13][22], відомий партійний працівник С. П. Писарев, генерал КДБ СССР Павло Судоплатов (який брав участь у репресіях у сталінські часи і в середині 1950-х років симулював психічне захворювання, щоб уникнути відповідальності)[19], двоюрідний брат першого секретаря Ізраїльської комуністичної партії Мікуніс, колишній начальник штабу ВМС адмірал Л. М. Галлер, знаменитий радянський інженер і авіаконструктор А. М. Туполєв[21].

У 1955 році С. П. Писарев, який піддався репресіям за критику КДБ у зв'язку з так званою справою лікарів, почав після свого звільнення кампанію проти політичних зловживань психіатрією[13]. Він домігся призначення спеціальної комісії ЦК Компартії, яка прийшла до висновку, що зловживання дійсно відбувалися, і підтвердила висловлені Писаревим звинувачення у визначенні помилкових діагнозів, яке призвело до того, що психічно здорові люди піддавалися ізоляції в тюремних психіатричних лікарнях. Унаслідок сотні здорових людей були випущені з лікарень, а винуватці їхніх діагнозів були відсторонені від справ. Однак згодом відсторонені комісією лікарі та адміністратори повернулися на свої місця, учасники комісії — видалені під різними приводами з апарату ЦК[23]. Практика госпіталізації інакодумців, які не страждали на психічні захворювання, тривала[22].

Основний період. 1960–80-ті роки

Юридична ситуація

У жовтні 1960 року Верховна Рада РРФСР прийняла Кримінальний кодекс РРФСР, який замінив собою Кримінальний кодекс 1926 р. Для засудження дисидентів використовувалося понад 40 статей КК РРФСР, до того ж у республіканських КК змінювався лише номер статті, але зміст був ідентичним. «Найвживанішою» статтею, за якою проходили дисиденти, у КК РРФСР 1960 року була стаття 70 КК «Антирадянська агітація і пропаганда».[24]

Стаття КК 64 «Зрада Батьківщині», що містила згадування про «втечу за кордон або відмову повернутися з-за кордону в СРСР», дозволяла піддати репресіям, зокрема, тих, хто намагався емігрувати за кордон. Завдяки статті 72 «Організаційна діяльність, спрямована на вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації» в ув'язненні опинялися члени організацій (у тому числі соціалістичних і комуністичних), створених не за вказівкою влади, а з ініціативи пересічних громадян. Особи, засуджені за статтями 70, 64 й 72, нерідко опинялися у психіатричних лікарнях.[21]

У 1966 році був виданий Указ Президії Верховної Ради РРФСР «Про внесення доповнення до Кримінального Кодексу РРФСР», що доповнював низку статей, які використовувалися для засудження дисидентів, статтями 190.1, 190.2, 190.3 такого змісту:

стаття 190.1 — «Поширення завідомо неправдивих вигадувань, що ганьблять радянський державний і суспільний лад»; стаття 190.2 — «Наруга над Державним гербом або прапором»; стаття 190.3 — «Організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок»[21].

У Кримінальному кодексі РРФСР існувала (проте в 1960-ті роки була вилучена з кодексу) стаття 148, згідно з якою «поміщення до лікарні для душевнохворих завідомо здорової людини з корисливих або особистих цілей» мало каратися позбавленням волі на строк до трьох років[21].

Як зазначає історик-архівіст, консультант Комісії з реабілітації жертв політичних репресій при Президентові РФ [25] А. Прокопенко, оголошення неугодних людей неосудними дозволяло без привернення уваги світової громадськості й пов'язаного з цим шуму ізолювати їх у психіатричних лікарнях. До того ж можна було заявляти, що в СРСР сповідається найліберальніша концепція права, оскільки правопорушник у подібних випадках розглядається скоріше як хворий, якого слід лікувати, ніж як злочинець, який підлягає кримінальному покаранню[19].

Окрім політичних статей, до інакодумців, зокрема тих, які поміщалися до психіатричних лікарень, часом застосовувалися і кримінальні статті — наприклад, стаття 209 «Систематичне заняття бродяжництвом або жебрацтвом»[21]; звинувачення в «хуліганстві», «паразитизмі», «участі в незаконній торгівлі»[10]. Використання кримінальних статей було ще одним способом уникнути широкого громадського резонансу, який в низці випадків отримували політичні справи[21].

Примусові заходи медичного характеру (поміщення осіб, звинувачених за кримінальними й політичними статтями та визнаних неосудними, до психіатричних лікарень) в РРФСР офіційно регулювалися статтями 11, 58-61 Кримінального кодексу 1960 року, статтями 403-413 Кримінально-процесуального кодексу й підзаконними нормативними актами (інструкціями)[21]. У статті 58 КК РРФСР зазначалося:[26]

  «До осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності або вчинили такі діяння у стані осудності, але захворіли до винесення вироку або під час відбування покарання на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, судом можуть бути застосовані такі примусові заходи медичного характеру:

1. поміщення в психіатричну лікарню загального типу;

2. поміщення в психіатричну лікарню спеціального типу»

 

Існував і інший варіант розвитку подій — госпіталізація без порушення кримінальної справи, у межах медичних нормативних положень.[27] У 1961 році набула чинності «Інструкція з невідкладної госпіталізації психічно хворих, які становлять суспільну небезпеку»[24], затверджена МОЗ СРСР (від 10 жовтня 1961 року 04-14/32). Вона фактично легітимувала позасудове позбавлення волі й насильство над здоров'ям людей через владне свавілля[24] й застосовувалася в тих випадках, коли будь-які законні підстави для арешту були відсутні або ж коли влада прагнула уникнути судового процесу, який міг би привернути увагу громадськості. Надалі ця інструкція перевидавалася (для внутрішньовідомчого користування) з незначними змінами.[21]

Людина, госпіталізована відповідно до «Інструкції з невідкладної госпіталізації...», могла перебувати у психіатричному стаціонарі як завгодно довго. В інструкції було відсутнє право людини, яка госпіталізується, на захист, користування послугами адвоката і періодичний перегляд рішень про недобровільну госпіталізацію[28].

Розширення мережі психіатричних лікарень

У радянській психіатрії переважала така тенденція, як посилене будівництво все більшої кількості психіатричних лікарень[17]. У 1935 році на території СРСР функціонувало 102 психіатричні лікарні і 33 772 койко-місця; до 1955-го — близько 200 психіатричних лікарень, які мали 116 тисяч ліжок[29]. З 1962 року по 1974-й кількість койко-місць зросла з 222 600 до 390 тисяч[17].

29 квітня 1969 року Ю. В. Андропов направив до ЦК партії проєкт плану розширення мережі психіатричних лікарень і пропозиції щодо вдосконалення використання психлікарень для захисту інтересів радянської держави і суспільного ладу. Крім того, приймалися й відповідні закриті постанови ЦК партії й Ради Міністрів.[24]

Спеціальні (тюремні) психіатричні лікарні (скорочено — СПЛ, ТПЛ) були створені в 1930-х роках з ініціативи А. Вишинського.[30] З початку 1960-х рр. створюється широка й постійно зростаюча мережа тюремних психіатричних лікарень.[22] . Динаміка їхнього будівництва в 1960-ті роки виглядала таким чином:

  • 1961 рік — Сичовська ТПЛ (Смоленська область)[19];
  • 1964 рік — Благовіщенська ТПЛ (Амурська область)[19];
  • 1965 рік — Черняхівська ТПЛ (Калінінградська область) і Костромська ТПЛ (Костромська область)[19];
  • 1966 рік — Мінська СПЛ[28];
  • 1968 рік — Дніпропетровська СПЛ[28];
  • 1970 рік — Орловська СПЛ[28].
 
Санкт-Петербургская (бывшая Ленинградская) психиатрическая больница специализированного типа с интенсивным наблюдением

Також проводилося розширення площ лікарень, у зв'язку з чим збільшувався рівень їхнього заповнення. Наприклад, у 1956 році в Казанській і Ленінградській ТПЛ був відзначений найнижчий рівень заповнення — відповідно 324 і 384 хворих, а до 1970 року він зріс більш ніж у 2 рази: 752 хворих у Казанській і 853 в Ленінградській[19]. Загальна кількість людей, які перебували на лікуванні в психіатричних лікарнях спеціального типу МВС СРСР у 1968 році, за архівними даними, становила 2465 осіб, а до кінця 1979 року вона виросла більш ніж у 2,5 раза і склала 6308 осіб[19][31]. У 1986 році тільки в шести найбільших спеціальних психіатричних лікарнях МВС СРСР — Казанській, Ленінградській, Орловській, Сичовській, Черняхівській, Благовіщенській — знаходилося в ув'язненні 5329 людей[19].

За словами докторки історичних наук Л. О. Корольової, до середини 1980-х рр. було відомо про існування 11 психлікарень спеціального типу, до числа яких входили Дніпропетровська, Казанська, Ленінградська, Мінська, Орловська, Сичовська, Черняхівська, два «спецсанаторії» в Київській та Полтавській областях та ін.[24] Однак Жак Россі у книзі «Довідник з ГУЛАГу» згадує, що до кінця 1970-х рр. у СРСР було вже близько сотні «психотюрем»; крім власне «психотюрем», у багатьох лікарнях Міністерства охорони здоров'я були камери в розпорядженні органів держбезпеки або внутрішніх справ[32].

Доктор історичних наук Г. Чернявський пише, що найвідомішими серед «психотюрем і в'язниць із психвідділеннями» були лікарня при Інституті ім. Сербського, Новослободська й Бутирська в'язниці, в'язниця «Матроська тиша» (усі в Москві й під Москвою), психіатрична лікарня в місті Білі Стовпи Московської області, психвідділення в'язниці «Хрести» й лікарня ім. І. І. Скворцова-Степанова в Ленінграді, лікарні й в'язниці в Дніпропетровську, Казані, Калініні, Черняховську, Алма-Аті, Ташкенті, Великих Луках, Запоріжжі, Челябінську, Кишиневі, Мінську, Орлі, Полтаві, Києві (Дарниця), Ризі та інших місцях.[25]

Психіатричні лікарні спеціального типу були установами закритого типу і перебували у віданні МВС СРСР — юридично й фактично безконтрольні з боку лікарської спільноти загалом. Фактично ж усі СПЛ були в підпорядкуванні 5-го управління Комітету держбезпеки, і тому всі санкції стосовно ув'язнених для «вилікування» дисидентів застосовувалися з відома комітетчиків.[24]

Діаґнози

Аналіз конкретних випадків психіатричного репресування інакодумців свідчить про те, що діагностичними «масками», використовуваними в репресивних цілях, найчастіше були «сутяжно-паранояльний розвиток особистості» та «повільноплинна шизофренія»[1][33]. Решта діагнозів (зокрема, параноїдна шизофренія: в окремих випадках цей діагноз ставився інакодумцям, які ніколи не виказували психотичної симптоматики і згодом були визнані психічно здоровими) дисидентам майже не виставлялися[1][27]. Особливо часто для обґрунтування неосудності дисидентів використовували діагноз повільноплинної (малопрогредієнтної) шизофренії[18][34]:18.

Повільноплинна шизофренія

Часто висловлюється думка, що саме розширювальні діагностичні критерії повільноплинної шизофренії, які поширювалися А. В. Снєжневським та іншими представниками московської школи, зумовили використання цього діагнозу в репресивних цілях[18][33][34][35]:259[36][37].

Російський психіатр Микола Пуховський називає концепцію м'якої (мляво, повільно і непомітно протікаючої) шизофренії міфологізованою і вказує на те, що захоплення нею російських психіатрів збіглося з правовим дефіцитом, який дозволив державі використовувати цей діагноз з метою політичних репресій[35]:259.

Відомий український психіатр та правозахисник, президент Асоціації психіатрів України Семен Глузман зазначає, що в 1960-ті роки різноманіття радянських психіатричних шкіл і напрямів змінилося диктатом школи академіка Снєжневського, що поступово став абсолютним: альтернативна діагностика переслідувалася. Цей фактор сприяв масовим зловживанням у психіатрії, частому використанню в судовій і позасудовій психіатричній практиці діагнозу «повільноплинна шизофренія» й поставленню його політичним інакодумцям. За словами української судової психіаторки, кандидатки медичних наук Ади Коротенко, розпливчасті діагностичні критерії даної нозологічної одиниці, відсутність стандартів діагностики і існування в СРСР власної класифікації форм шизофренії дозволяли укладати в межі хвороби індивідуальні особистісні прояви та визнавати душевнохворими практично здорових людей[34]:18,46.

Відомий петербурзький лікар-психіатр, доктор медичних наук, професор Юрій Нуллер зазначає, що концепція школи Снєжневського призвела до надмірного розширення діагностики повільноплинної шизофренії й тої шкоди, яку воно принесло. Ю. Л. Нуллер додає, що в межах концепції повільноплинної шизофренії будь-яке відхилення від норми (за оцінкою лікаря) можна розглядати як шизофренію, з усіма наслідками для обстежуваного, що з цього випливали. Це створює широку можливість для вільних і мимовільних зловживань психіатрією. Однак ні А. В. Снєжневский, ні його послідовники, як стверджує Нуллер, не знайшли в собі цивільної й наукової мужності переглянути свою концепцію, що явно зайшла у глухий кут.[36][37]

Американський психіатр Волтер Райх зазначив, що у зв'язку з характером політичного життя в Радянському Союзі й соціальних стереотипів, сформованих цим життям, нонконформістська поведінка там дійсно здається дивною та що у зв'язку з характером діагностичної системи Снєжневського ця дивина в деяких випадках стала кваліфікуватися як шизофренія. На думку Райха, у багатьох і, можливо, у більшості випадків, коли ставився такий діагноз, не тільки КДБ та інші відповідальні особи, а й самі психіатри дійсно вважали, що дисиденти хворі.[18]

Серед ключових фігур, які очолювали використання психіатрії з метою придушення вільнодумства в Радянському Союзі, відомий австралійський психіатр С. Блох і американський політолог П. Реддауей називають Г. В. Морозова, Д. Р. Лунца й А. В. Снєжневського[17]:219, відзначаючи, що Снєжневский запровадив нове тлумачення хвороби, яке дало можливість розглядати ідеологічне інакомислення як симптом тяжкого психічного розладу[17]:220. С. Блох і П. Реддауей згадують, що прихильники інших напрямів у радянській психіатрії (переважно представники київської та ленінградської шкіл) тривалий час рішуче виступали проти концепції Снєжневського і пов'язаної з цією концепцією гіпердіагностики шизофренії; впродовж 1950–60-х років представники ленінградської школи психіатрії відмовлялися визнавати шизофреніками дисидентів, яким був поставлений діагноз повільноплинної шизофренії в Москві[17].

Французький історик психіатрії Ж. Гаррабе зазначає, що критеріям шизофренії, прийнятим на Заході, цей діагноз не відповідав: пацієнти, яким був поставлений діагноз «повільноплинна шизофренія» представниками московської школи психіатрії, не розглядалися як шизофреніки психіатрами в західних країнах на підставі прийнятих там діагностичних критеріїв, незабаром офіційно закріплених в МКХ-9[38].

Діагноз застосовувався у випадках, коли обвинувачені заперечували вину, не співпрацювали зі слідством і було незручно засуджувати правозахисників до тюремного ув'язнення[24][27][39].

В. Буковський і С. Глузман наводять слова професора Тимофєєва, який писав, що інакомислення може бути обумовленим хворобою мозку, коли патологічний процес розвивається дуже повільно, м'яко, а інші його ознаки до певного часу, іноді до скоєння кримінального вчинку, залишаються непомітними[27].

Згідно з радянськими правилами, «усі хворі на шизофренію повинні перебувати на обліку в психоневрологічному диспансері»[40]. Отже, хоча повільноплинна шизофренія є неважким розладом, особи, які отримали цей діагноз, піддавалися постановці на облік у ПНД. Далі: «невідкладної госпіталізації відповідно до спеціальної інструкції Міністерства охорони здоров'я СРСР потребують хворі на шизофренію, які внаслідок особливостей клінічної картини (марення, імперативні галюцинації, збудження різного типу, гебоїдний стан з асоціальною поведінкою, депресії з суїцидальними тенденціями та ін.) становлять соціальну небезпеку для оточуючих або самих себе».»[40]. Тому, якщо психіатр трактував якусь суспільно-політичну самодіяльність як прояв марення або «гебоїдного стану з асоціальною поведінкою», таке трактування могло автоматично спричинити недобровільну госпіталізацію.

Сутяжно-паранояльний розвиток особистості

Сутяжно-паранояльний розвиток особистості радянськими психіатрами виділявся як один із різновидів патологічного розвитку психопатичної особистості[41] й передбачав виникнення після реальних психічних травм (зокрема, конфліктних ситуацій) паранояльних реакцій, з яких, як стверджувалося, згодом формується струнка система марення[27][41]: домінуюча ідея змінюється надцінною і врешті — маячною[27]. С. Глузман та В. Буковський зазначали, що сутяжно-паранояльний розвиток особистості виявився вельми зручним діагнозом для психіатричного репресування інакодумців[1]: ті чи інші прояви нонконформістського мислення й поведінки (наприклад, невдоволення «звільненням» людини від займаної посади після підписання нею «заяви протесту»; судження про окупацію Чехословаччини або про відсутність в СРСР демократичних свобод) легко могли бути діагностовані як «марення сутяжництва» або ж «марення реформаторства» у рамках паранояльного розвитку особистості[27].

Під поняттям «марення сутяжництва», як підкреслюють С. Глузман та В. Буковський, могло матися на увазі переконання інакодумця (яке нібито не відповідає дійсності), що особисті права індивіда порушуються, зневажаються; написання ним численних скарг і заяв з вимогою відновити «справедливість». Відомими судово-медичними експертами прямо висловлювалися твердження, що нібито ідеї боротьби за правду і справедливість найчастіше формуються саме в особистостей паранояльної структури, твердження, що судові засідання особами із сутяжно-паранояльним станом можуть використовуватися в ролі трибуни для промов і звернень тощо.[27]

А. Коротенко згадує, що до людей, які мали паранояльний склад особистості, відносили, якщо слідувати думці А. В. Снєжневського, «фанатиків правди», переконаних у правоті своїх поглядів[34]:46. За паранояльний розвиток трактувалися властиві дисидентам впевненість у своїй правоті, потреба у справедливості, загострене реагування на ситуацію, що принижує людську гідність[34]:79.

За твердженням С. Глузмана, сам собою діагноз паранояльного розвитку особистості ще не означає необхідність визнання особи, якій інкримінується вчинення правопорушення, неосудною: в осіб, які вчинили загальнокримінальні делікти, діагностування цього розладу майже ніколи не призводило до екскульпації й подальшого примусового лікування. Згідно з офіційною статистикою Інституту судової психіатрії, осудними визнавали 95,5% правопорушників, яким був поставлений цей діагноз. Однак поставлення діагнозу сутяжно-паранояльного розвитку дисидентам, як зазначає С. Глузман, майже завжди призводило до визнання їх неосудними[1][27]. Аналогічно неосудними зазвичай визнавалися й дисиденти, яким була діагностована повільноплинна шизофренія, — незважаючи на слабку окресленість діагностичних критеріїв, які передбачали невиразність, стертість симптоматики, що не заважає успішній адаптації в соціумі, професійній та творчій реалізації[1][27].

Відомий психіатр В. Я. Гіндикін у книзі «Лексикон малої психіатрії» згадує, що несумлінне використання діагнозу «сутяжно-паранояльний розвиток особистості» у репресивних цілях під час епохи застою призвело до його дискредитації і, як наслідок, — до відмови від виділення цього діагнозу в рамках МКХ-10[41].

Ю. С. Савенко, відомий російський психіатр, президент Незалежної психіатричної асоціації, пише, що «найбільш злощасною помилкою радянської психіатрії» стало ігнорування критерію зрозумілості К. Ясперса і, як наслідок, — стирання межі між паранояльним розвитком особистості й паранояльним маренням — діагнозом, що часто виставлявся дисидентам[42].

Спогади колишніх в'язнів

Примітки

  1. а б в г д е ж Глузман С.Ф. Этиология злоупотреблений в психиатрии: попытка мультидисциплинарного анализа : [арх. 17 листопада 2015] // Нейponews: Психоневрология и нейропсихиатрия : журнал. — 2010. — № 1 (20) (январь).
  2. Van Voren R. Political Abuse of Psychiatry—An Historical Overview : [арх. 26 липня 2011] // Schizophrenia Bulletin : journal. — 2010. — Vol. 36, № 1 (January). — С. 33—35. — DOI:10.1093/schbul/sbp119. — PubMed. Архівовано липень 26, 2011 на сайті Wayback Machine.
  3. British Medical Association. {{{Заголовок}}}. — ISBN 1-85649-104-8.
  4. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Bonnie не вказано текст
  5. {публікація|стаття|автор=Van Voren R|заголовок=Ending political abuse of psychiatry: where we are at and what needs to be done|видання=BJPsych Bull|рік=2016 Feb|посилання=https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC4768845/%7Cissue=1%7Cvolume=40%7Cpages=30–33%7Cpmid=26958357%7Cdoi=10.1192/pb.bp.114.049494}}
  6. Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Gershman не вказано текст
  7. Knapp, Martin. {{{Заголовок}}}. — ISBN 0-335-21467-3.
  8. {{{Заголовок}}}.
  9. {{{Заголовок}}}.
  10. а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою hearing-1983 не вказано текст
  11. а б Ван Ворен Р. От политических злоупотреблений психиатрией до реформы психиатрической службы // Вестник Ассоциации психиатров Украины. — 2013. — № 2.
  12. а б в Ougrin D, Gluzman S, Dratcu L. Psychiatry in post-communist Ukraine: dismantling the past, paving the way for the future // The Psychiatrist. — February 16, 2007.
  13. а б в г д е ж и Ван Ворен Р. {{{Заголовок}}}. — ISBN 978-92-823-4595-5. — DOI:10.2861/28281. Архівовано грудень 30, 2013 на сайті Wayback Machine. См. также: Ван Ворен Р. Психиатрия как средство репрессий в постсоветских странах // Вестник Ассоциации психиатров Украины. — 2013. — № 5.
  14. Короленко Ц. П., Дмитриева Н. В. Психиатрия советского периода. — В кн.: Короленко Ц. П., Дмитриева Н. В. Социодинамическая психиатрия. — Новосибирск: Издательство НГПУ, 1999 г.; Академический проект, 2000 г., ISBN 5-8291-0015-0; Деловая книга, 2000 г. ISBN 5-88687-070-9
  15. Merskey, Harold. Political neutrality and international cooperation in medicine // Journal of Medical Ethics[en] : journal. — 1978. — Vol. 4, № 2. — С. 74—77. — PubMed.
  16. а б в Bloch, Sidney; Reddaway, Peter. {{{Заголовок}}}. — ISBN 0-8133-0209-9.
  17. а б в г д е Блох С., Реддауэй П. {{{Заголовок}}}. — 418 p. — ISBN 0903868334.
  18. а б в г Reich W. The World of Soviet Psychiatry // The New York Times (USA). — 1983. — Помилка: неправильний час. Перевод: Мир советской психиатрии. Архів оригіналу за 11 лютого 2012. 
  19. а б в г д е ж и к л {{{Заголовок}}}. — ISBN 5170301723.
  20. Меленберг А. Карательная психиатрия : [арх. 16 січня 2008] // Новая газета. — 18 августа 2003. — № 60.
  21. а б в г д е ж и к Подрабинек А.П. {{{Заголовок}}}. — ISBN 0897200225. Шаблон:Архивировано
  22. а б в Блох С., Реддауэй П. Диагноз: инакомыслие : [арх. 22 березня 2006] // Карта: Российский независимый и правозащитный журнал. — 1996. — № 13—14. — С. 56—67.
  23. Шаблон:Книга:Алексеева Л. М.: История инакомыслия в СССР
  24. а б в г д е ж Королева Л.В, докт. ист. наук. Власть и советское диссидентство: итоги и уроки. Часть 1 // Электронный журнал «Полемика» : журнал. — № 11.
  25. а б Петрюк П. Т., Петрюк А. П. Рецензия на книгу: Карательная психиатрия: Сборник / Под общ. ред. А. Е. Тараса. — М.: АСТ; Минск: Харвест, 2005. — 608 с. — (Серия «Библиотека практической психологии») // Психічне здоров’я. — 2006. — Вип. 4. — С. 89—94.
  26. Уголовный кодекс РСФСР от 27 октября 1960 г. Первая редакция, исходный текст кодекса (без изменений и дополнений). 
  27. а б в г д е ж и к л 'Буковский В., Глузман С.. Пособие по психиатрии для инакомыслящих // Хроника защиты прав в СССР. — 1975. — № 13 (Помилка: неправильний час). — С. 36—61.
  28. а б в г Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою zaprava не вказано текст
  29. Ястребов В. С. {{{Заголовок}}}.
  30. Сахаров А.Д. Часть вторая. {{{Заголовок}}}.
  31. Центральный архив Федеральной службы безопасности РФ, д. Н685; ф. 55, оп. 2, д. 739, 852
  32. Росси Ж. {{{Заголовок}}}.
  33. а б Глузман С. Ф. Украинское лицо судебной психиатрии // Новости медицины и фармации. — Издательский дом «ЗАСЛАВСКИЙ», 2009. — № 15 (289).
  34. а б в г д Коротенко А. И., Аликина Н. В. {{{Заголовок}}}. — ISBN 9667841367.
  35. а б Пуховский Н.Н. {{{Заголовок}}}. — ISBN 5829101548.
  36. а б Нуллер Ю.Л. {{{Заголовок}}}. Архівовано серпень 25, 2011 на сайті Wayback Machine.
  37. а б Нуллер Ю.Л. О парадигме в психиатрии // Обозрение психиатрии и медицинской психологии имени В.М. Бехтерева : научный журнал. — Л. : Институт им. В.М. Бехтерева, 1991. — № 4. — С. 5—13.
  38. Garrabé J. Histoire de la schizophrénie. — Paris, 1992. Перевод: История шизофрении. См. Вялотекущая шизофрения (в гл. XI).
  39. Королева Л.В., докт. ист. наук. Власть и советское диссидентство: итоги и уроки. Часть 2 : [арх. 21 лютого 2014] // Электронный журнал «Полемика» : журнал. — № 12. Архівовано лютий 21, 2014 на сайті Wayback Machine.
  40. а б Наджаров Р. Я. {{{Заголовок}}}. — 235 000 прим.
  41. а б в {{{Заголовок}}}.
  42. {{посилання=http://npar.ru/wp-content/uploads/2016/02/%E2%84%963_1999.pdf%7Cстраницы=15—16}}

Література


Посилання