Відкрити головне меню
Аїр тростиновий
Acorus calamus1.jpg
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)
Відділ: Вищі рослини (Streptophyta)
Надклас: Покритонасінні (Magnoliophyta)
Клас: Однодольні (Liliopsida)
Порядок: Аїроцвіті (Acorales)
Link, 1835
Родина: Аїрові (Acoraceae)
Рід: Аїр (Acorus)
Вид: Аїр тростиновий
Біноміальна назва
Acorus calamus
L., 1753
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Acorus calamus
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Acorus calamus
EOL logo.svg EOL: 1123481
IPNI: 84009-1
ITIS logo.svg ITIS: 564989
IUCN logo.svg МСОП: 168639
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 4465

Аїр тростиновий, також аїр тростинний, аїр звичайний, лепеха очеретяна, лепеха звичайна[1] (Acorus calamus, «лепеха пустостебельна») — вид трав'янистих багаторічних рослин родини Аїрові. Мають довгі мечоподібні листки й гострий запах. Міжнародна назва роду Acorus походить від грецького слова, що в перекладі означає «неприкрашений», «некрасивий», за малопомітні, непоказні квітки. Досягає висоти від 50 см до 1 м 20 см. Інші українські народні назви — татарське зілля, лепеха жидівська, шувар, аїр.

Зміст

НазвиРедагувати

  • а́гир[1]
  • а́гір[1]
  • а́єр[1]
  • а́ї́р[1]
  • аїрний корінь[1]
  • аляр[1]
  • а́рник[1]
  • вишера[1]
  • га́в'я́р[1]
  • га́їр[1]
  • га́йвір[1]
  • га́лки[1]
  • галяр[1]
  • ґоґору́дза[1]
  • ір[1]
  • ірни́к[1]
  • ірниця[1]
  • ірячни́к[1]
  • йор[1]
  • кальмус[1]
  • канки́[1]
  • катери́на[1]
  • кияхи́[1]
  • коломня[1]
  • ко́сатень[1]
  • косатни́к[1]
  • коситеня татарове[1]
  • ко́си́тень[1]
  • кувши́нки[1]
  • ле́пех[1]
  • лепеха́[1]
  • лепеха вонюча[1]
  • лепеха́ жиді́вська[1]
  • лепеха-різак[1]
  • лепеша[1]
  • лепешни́к[1]
  • лепешня́[1]
  • лепешня́к[1]
  • лепи́ха (воню́ча)[1]
  • ле́піх[1]
  • лепішни́к[1]
  • лепішняк[1]
  • ли́пих[1]
  • липни́ха[1]
  • липу́ха[1]
  • ліпаха[1]
  • лір[1]
  • лопу́х[1]
  • осока́[1]
  • осока́ паху́ча[1]
  • осока́ широ́ка[1]
  • о́стрий бур'я́н[1]
  • пади́волос[1]
  • па(и)хурка[1]
  • пі́вники жа́б'ячі[1]
  • піща́лка[1]
  • плишни́к[1]
  • плюща́й[1]
  • рамни́к[1]
  • ре́вінь[1]
  • різа́к[1]
  • ро'гіз[1]
  • сасина[1]
  • саш[1]
  • саш бі́лий[1]
  • сашина[1]
  • сашина біла[1]
  • сіва́р[1]
  • сми́чка[1]
  • тартараки[1]
  • тата́ра[1]
  • татара́к[1]
  • тата́р-зі́лля[1]
  • татаринник[1]
  • татари́ння[1]
  • тата́рка[1]
  • тата́рни́к[1]
  • татарове зілля[1]
  • тата́рське воню́че зі́лля[1]
  • тата́рське зі́лля(є)[1]
  • тата́рський ко́рінь[1]
  • тата́рче зі́лля[1]
  • тетерни́к[1]
  • тросни́к[1]
  • тро́ща[1]
  • цар-зі́лля[1]
  • царське зіллє[1]
  • шабальни́к[1]
  • шава́р[1]
  • шалана́[1]
  • шаш[1]
  • швар[1]
  • шива́р[1]
  • шива́р зеле́ний[1]
  • широ́ка трава́[1]
  • шіва́р[1]
  • шова́р(ни́к)[1]
  • шу́ва́р[1]
  • шува́р звича́йний[1]
  • шувар татарський[1]
  • шуварник[1]
  • шу́вор[1]
  • щува́р[1]
  • я́вгір[1]
  • я́вер[1]
  • яве(і)ро́вий ко́рінь[1]
  • я́в'єр[1]
  • я́вір[1]
  • явор[1]
  • я́гір[1]
  • яр[1]
  • я́рус[1]

Історичні фактиРедагувати

Аїр звичайний.
Ботанічна ілюстрація
із книги О. В. Томе
Flora von Deutschland,
Österreich und der
Schweiz, Гера, 1885.

У XVI столітті німецькі аптекарі продавали щорічно майже біля центнера аїрного кореня[2]. Його отримували з Константинополя шматками, а цілої рослини не бачили навіть ботаніки[2]. Ботанік Маттіолі описує в «Травнику» тільки зацукрований шматок кореня аїру[2].

 
Ареал розповсюдження аїру

Велика була радість ботаніка Клузіуса, коли він через посланника отримав з Константинополя живе кореневище аїру. Це було в 1574 році[2]. Аїр був урочисто посаджений на березі ставка в одному з перших ботанічних садів у Відні. З кореневища з'явилося довге мечоподібне листя. А через три роки аїр заквіт. На сплюснутому тригранному порожнистому стеблі утворився зачаток, який стирчав убік з дрібними зеленувато-жовтими квітками з шістьма вузьколускатими пелюстками і шістьма тичинками. Цвітіння аїру явно розчарувало ботаніків, і вони назвали рослину «акорус калямус» (Acorus calamus), тобто «негарна тростина»[2]. Плід її не дозрів, хоча в Китаї та Індії на зачатку утворюються червоні ягідки.

У 1601 році Клузіус видав перший опис і перший малюнок аїру[2].

Ця рослина ще раз розчарувала вченого, коли через двадцять років після його посадки польський лікар відвідав Віденський ботанічний сад[2]. Його підвели до рідкісної рослини, отриманої з Османської імперії. Але гість, побачивши аїр, сміючись запитав[2]: «Навіщо це посадили сюди „татарську траву“, яка у безлічі росте по берегах водойм по всій Литві?»

Те, яким чином могла потрапити до Литви і аж на північ Росії ця рослина, яка росте в Малій Азії, Персії, Індії, Китаї, можна розуміти із назви, яку дали аїру в Литві, Україні, Білорусі, — «татарська трава», «татарське зілля»[2]. Очевидно, що татари занесли аїр з південного сходу, здійснюючи набіги по всій Русі, від Криму до Лівонії[2].

Ботанічна характеристикаРедагувати

 
Насіння аїру

Водяна або прибережна рослина з товстим, довгим (іноді до 50 см і більше) повзучим, губчастим кореневищем з приємним запахом, на смак пекуча. Листки мечоподібні, загострені, м'ясисті, довгі (80—130 см), сплюснуті жовтуваті з одного боку і гостро-ребристі з іншого.

Уся рослина має приємний пряний запах. Цвіте в червні — липні. Дрібні двостатеві квітки з жовтувато-зеленуватою оцвітиною зібрані в суцвіття — початок довжиною 4—12 см, відхилений від стебла і неначе бічний. Від основи початка з одного боку відходить довге зелене мечоподібне покривало, яке нагадує листок і ніби безпосередньо продовжує стебло. Плід шкірястий.

 
Суцвіття крупним планом

Пилок переноситься комахами, які живуть у межах природного поширення аїру; в Європі їх немає, тому тут аїр не плодоносить (не дає насіння%[3]), а досить інтенсивно розмножується вегетативно.

ПоширенняРедагувати

Росте на болотистих луках, болотах, на берегах і на мілководдях річок, озер, стариць майже в усій Україні, переважно в лісових і лісостепових районах, подекуди утворюючи великі зарості, застилаючи мілке плесо. Поширений в Європейській частині (крім Карпат і Донецької області) лісостепової зони%[3].

В Україні росте один вид аїру. Аїр завезений до Європи з Південно-Східної Азії як цінна лікарська рослина, а потім здичавів і поширився по багатьох країнах. Вважають, що під час татаро-монгольської навали в середині 16 століття аїр розповсюдився по Україні. Татари вважали, що аїр очищає воду, робить її безпечною для здоров'я людей і тварин. Вони вірили в те, що аїр в затравлених водах і водах, непридатних для споживання, рости не буде. Тому під час походів татаро-монгольські воїни везли з собою мішки з корінням аїру, який розкидали по водоймах та болотистих місцях. Звідси, мабуть, і походить місцева назва «татарське зілля».[4] В Польщі рослина носить назву «Татарак звичайний» (пол. Tatarak zwyczajny).

Практичне використанняРедагувати

Цілющі властивості аїрного кореня були відомі грецьким лікарям Стародавнього Риму — Діоскариду і Галену[2].

Кореневище містить ефірну олію, яку використовують у медицині, парфюмерній і харчовій промисловості: використовують для додання аромату туалетному милу, помаді[2], лікерам, пиву[2], кремам і печиву[2]. Ефективність дії препаратів обумовлюється фітонцидами.

Основною біологічно активною речовиною кореня є летка олія (понад 4 %), яка має досить складну хімічну будову[3]. Крім того, в ньому містяться гіркоти, фітонциди, дубильні речовини, аскорбінова кислота, смоли, органічні кислоти, евгенол[3].

У народній медицині відвар кореневищ аїру тростинного застосовують при відсутності апетиту, млявому травленні, печії, метеоризмі, нульовій кислотності шлункового соку, запаленні та виразковій хворобі шлунка, блюванні, діареї, інших шлунково-кишкових, захворюваннях, хворобах жовчних шляхів та як відхаркувальний засіб при бронхіті і бронхопневмонії. Зовнішньо відвар кореневищ рослини застосовується для полоскання при неприємному запахові з рота та промивання гнійних ран і виразок.

Летку аїрну олію та порошок кореня визнано науковою медициною як засоби успішного лікування гастриту із зниженою та підвищеною кислотністю шлункового соку, а також як жовчогінний засіб і такий, що посилює скорочення жовчного міхура[3].

В давнину, запашним листям аїру вистилали глинобитні підлоги хат — це був засіб, що охороняв від бліх.

У культуріРедагувати

Хрест аїру, м’яти і любистку, розміщений на покуті в Зелені свята, слугував оберегом від злих сил.[4]

У харчуванніРедагувати

Зацукровані коріння аїру — дорогоцінні турецькі солодощі[2]. Такі цукерки усувають неприємний запах з рота. Кореневища аїру кладуть у компоти, зацукровують, варять з них варення; висушені кореневища аїру вживають як замінник лаврового листа, імбиру і кориці[2].

Турки покращували корінням аїру погану воду для пиття, а також вважали, що жування коренів лепехи унеможливлює шкоду від отруєного повітря. Додають кореневища до оцту та пива під час бродіння. Ароматизують компоти, киселі, муси, фруктові супи.

У деяких країнах коріння аїру кладуть до м'ясних страв замість гіркого перцю чи імбирю. Палочку сухого кореневища кладуть до гарячої страви за дві-три хвилини перед подаванням на стіл і виймають перед їжею.

Заготовляють пізно восени або напровесні. Очищають від дрібних корінчиків, залишків листя та ріжуть на шматки до 5 см. і сушать у теплому приміщені, що добре провітрюється. Остаточно досушують у печі.[5]

ГалереяРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм бн бп бр бс бт бу бф бх бц бш бщ бю бя ва вб вв вг вд ве вж ви вк вл вм вн вп вр вс вт ву вф вх вц вш вщ вю вя га гб гв гг гд ге гж ги гк гл гм гн гп гр гс гт гу Словник українських наукових і народних назв судинних рослин 2004 р. (Ю. Кобів)
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с т (рос.) Верзилин Николай Михайлович По следам Робинзона. Сады и парки мира. — Л.: Детская литература., 1964. — 576с.
  3. а б в г д Товстуха Є. С. Фітотерапія. — К.: Здоров'я, 1990.-304 с., іл., 6,55 арк. іл. ISBN 5-311-00418-5
  4. а б Войтович Валерій Миколайович Українська міфологія. — К.: Либідь, 2002. — 664 с.: іл.; Українська міфологія. — Вид. 3-є. — Рівне: Видавець В. Войтович, 2012. — 681 с.: іл.
  5. М. Л. Рева, Н. Н. Рева Дикі їстівні рослини України / Київ, Наукова думка, 1976 — 168 с. — С.157

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати