Talking Heads
Talking Heads — американський рок-гурт, заснований у 1975 році в Нью-Йорку[1]. Складався з: Девіда Бірна (вокал, гітара), Кріса Франца (ударні), Тіни Веймут (бас-гітара) і Джеррі Гаррісона (клавішні, гітара). Описуваний, як «один з найбільш шанованих гуртів 80-х років»[2], гурт стала піонерами нової хвилі, об'єднавши елементи панк-року, артроку, фанку та етнічної музики[3].
| Talking Heads | |
|---|---|
 | |
 Talking Heads. Торонто, 1978 | |
| Основна інформація | |
| Жанр | Нова хвиля, пост-панк, денс-рок, артпанк, експериментальний рок, фанк |
| Роки | 1975 — 1991, 2002 |
| Країна |
 США |
| Місто | Нью-Йорк |
| Мова | Англійська |
| Лейбл | Sire/Warner Bros. Records, EMI |
| Склад |
Девід Бірн Кріс Франц Тіна Веймут Джеррі Гаррісон |
| Інші проєкти |
Tom Tom Club, The Modern Lovers, Браян Іно |
| store.talkingheadsofficial.com(англ.) | |
|
| |
Talking Heads у Вікісховищі | |
1977 року гурт випустив дебютний альбом Talking Heads: 77, який отримав позитивні відгуки[4]. Наступні три альбоми колективу: More Songs About Buildings and Food (1978), Fear of Music (1979) і Remain in Light (1980) були сподюсовані Браяном Іно і отримали комерційний успіх. З початку 1980-х гурт почав залучати додаткових музикантів до своїх записів і шоу, зокрема гітариста Адріана Белью, клавішника Берні Воррелла, співачку Нону Гендрікс і басиста Басту Джонса.
Після певної перерви Talking Heads досягли свого комерційного піку в 1983 році з хітом «Burning Down the House» з альбому «Speaking in Tongues» і випустили концертний фільм «Stop Making Sense» режисера Джонатана Демме. Для цих виступів до них приєдналися: Ворелл, гітарист Алекс Вейр, перкусіоніст Стів Скейлз і співачки Лінн Мебрі та Една Холт[3]. У 1985 було випущено альбом Little Creatures, тільки у США було продано 2 000 000 копій альбому, що робить його найбільш продаваним альбомом Talking Heads. Сьомий студійний альбом True Stories було випущено, як саундтрек до однойменного фільму вокаліста Девіда Бірна. Останній восьмий альбом гурту Naked (1988), містив елементи ворлдбіту. 1991 року гурт розпадається. Без Бірна інші учасники гурту виступали під назвою Shrunken Heads і випустили альбом No Talking, Just Head (1996).
У 2002 році Talking Heads були включені до Зали слави рок-н-ролу. Чотири їхні альбоми з'явилися в списку 500 найкращих альбомів усіх часів за версією журналу «Rolling Stone». Talking Heads також посідають 64 номер у списку VH1 «100 найкращих артистів усіх часів»[5]. В аналогічному рейтингу журналу «Rolling Stone» вони посідають 100 місце[6].
Біографія ред.
Всі троє засновників Talking Heads були випускниками «Rhode Island School Of Design» міста Провайденс і вже мали чималий музичний досвід. Бірн керував студентською формацією The Artistics, Веймут наприкінці 1960-х років разом з Mrs. Tuft's English Handbell Ringing Group у різних школах та церквах Вашингтона виконувала староанглійські релігійні гімни. Франц був учасником нью-йоркського гурту The Beans, репертуар якої головним чином складався з хітів Creedence Clearwater Revival, a 1973 року приєднався до The Artistics Бірна.
Тріо перебралось до Нью-Йорка, де в червні 1975 року дебютувало у клубі «CBGB's», підігріваючи публіку перед виступом Ramones. Концертами Talking Heads у «CBGB's» зацікавився Сімур Стейн і запропонував музикантам угоду з фірмою «Sire», яку було укладено в листопаді 1976 року. Дебютний сингл «Love Goes To Building On Fire», що незабаром з'явився, характеризувала дотепність та велика музична уява учасників тріо. У лютому 1977 року до Talking Heads приєднався Джеррі Харрісон (Jerry Harrison), повне ім'я Джеремія Харрісон (Jeremiah Harrison; 21 лютого 1949, Мілвокі, Вісконсин, США) — клавішні, гітара, який до цього виступав з гуртом The Modern Lovers Джонатана Річмана. Записаний у невеликій нью-йоркській студії «Sundragon» після насиченого турне лонгплей «Talking Heads'77» не відразу сподобався слухачеві. Лише твір «Psycho Killer», у якому Бірн сповна використав своє вокальне та естрадне вміння, звернув увагу публіки на сам гурт. Однак з часом альбом все ж здобув визнання як одна з найцікавіших контрпропозицій у рок-музиці того періоду.
Продюсером наступного альбому «More Songs About Buildings & Food» був Браян Іно. Ця платівка вже своєю назвою натякала на антиромантичну позицію її творців. Ексцентричні вокальні партії Бірна доповнювало нетрадиційне ритмічне рішення. У фінальному творі «The Big Country» іронічний текст висміював споживацький спосіб життя американців. Популярність здобула цікава версія твору Ела Гріка «Take Me To The River», що походила з цього альбому. Браян Іно також виступив у ролі продюсера на третьому альбомі Talking Heads «Fear Of Music», у той час, як Бірн взяв участь у запису його сольного лонгплея «My Life In The Bush Of Ghosts». Черговий продюсований Браяном Іно альбом 1980 року «Remain In Light» вирізняється, наприклад, чаруючою композицією «Once In A Lifetime» з елементами африканської поліритмії, яка на синглі наступного року стала чималим хітом. Щоб збагатити та прикрасити запис цього альбому, Іно запросив до студії відомих музикантів, таких як Нона Хендрікс, Адріан Белью, Джон Хасселл та Роберт Палмер. Водночас на початку 1980-х років музиканти Talking Heads розпочали сольні кар'єри. Бірн записав лонгплей «The Catherine Wheel», на якому запропонував балетну сюїту власного авторства, а Франц разом із Веймут утворили формацію Tom Tom Club.
Певним підсумком першого періоду діяльності Talking Heads виявився подвійний концертний альбом «The Name Of This Band Is Talking Heads». Він пропонував записи з концертів 1977, 1979, а також 1980 та 1981 років (зроблені у розширеному складі з Хендрікс, Белью, Долетт Макдональд, Берні Воррелом, Баста Джонсом та (Стівом Спейлзом). Після появи «The Name Of This Band Is Talking Heads» гурт на деякий час засів в студії, щоб 1983 року повернутись з лонгплеєм «Speaking In Tongues», з якого походив черговий хіт-сингл «Burning Down The House». Разом з гітаристом Алексом Вейром (Alex Weir) гурт у грудні 1983 року влаштувала у голлівудському театрі «Pantages» шоу-виставу, яка спиралась на репертуар попередньої діяльності Talking Heads, від «Psycho Killer» до «Burning Down The House». Це видовище фіксує фільм режисера Джонатана Демм «Stop Making Sense», а також однойменний альбом.
Лонгплей 1985 року «Little Creatures» був розрахований на ширше коло слухачів, внаслідок чого успіх здобули видані на синглах заголовний твір, «& She Was», та «Road To Nowhere». (Цей останній виявився найбільшим бестселером у діяльності гурту не в останню чергу завдяки цікавому відеокліпу). 1986 року Бірн зацікавився кінематографом, тому платівка «True Stories» була музичною ілюстрацією гурту до стрічки його власної режисури «True Stories».
На деякий час Talking Heads зникли з поля зору і нагадали про себе лише 1988 року автономним альбомом «Naked». У запису цієї платівки під керівництвом продюсера Стіва Ліллівайта взяли участь, наприклад, Воллі Бадароу (продюсер Level 42), гітаристи Джонні Марр та Їв Н'Джон з The Smiths, а також акордеоніст Джейм Фернлі з The Poques. Надалі учасники гурту займались головним чином власними проєктами, однак офіційний розпад формації стався лише наприкінці 1991 року.
Учасники гурту ред.
- Девід Бірн — вокал, гітара (1975—1991, 2002)
- Кріс Франц — ударні, перкусія, бек-вокал (1975—1991, 2002)
- Тіна Веймут — бас-гітара, бек-вокал (1975—1991, 2002)
- Джеррі Гаррісон — клавішні, гітара, бек-вокал (1977—1991, 2002)
Додаткові музиканти ред.
- Адріан Белью — соло-гітара, вокал (1980—1981)
- Алекс Вейр — гітара, вокал (1982—1984)
- Берні Ворелл — клавішні, бек-вокал (1980—1984, 2002)
- Реймонд Джонс — клавішні (1982)
- Баста Джонс — бас (1980—1981)
- Стів Скейлз — перкусія, бек-вокал (1980—1984, 2002)
- Долетт Макдональд — вокал, дзвіночок (1980—1982)
- Нона Гендрікс — вокал (1980, 1982)
- Една Холт — вокал (1983)
- Лінн Мебрі — вокал (1983—1984)
- Стефані Спруіл — вокал (1984)
Дискографія ред.
- 1977: Talking Heads: 77
- 1978: More Songs About Buildings and Food
- 1979: Fear Of Music
- 1980: Remain in Light
- 1982: The Name Of This Band Is The Talking Heads
- 1983: Speaking In Tongues
- 1984: Stop Making Sense
- 1985: Little Creatures
- 1986: True Stories
- 1988: Naked
- 1992: Sand In The Vaseline — Popular Favourites 1976—1992
- 1992: Once In A Lifetime — The Best Of Talking Heads
David Byrne ред.
- 1980: My Life In The Bush Of Ghost
- 1981: Songs From The Broadway Production Of The Catherine
- 1985: Music For The Knee Plays
- 1986: Sounds From True Stories — Music For Activities Freaks
- 1988: The Last Emperor
- 1985: Rei Homo 1989: Words & Music
- 1991: The Forest 1992: Uh — Oh
- 1994: Back In The Box
- 1994: David Byrne
- 1994: Unplugged + Moe
- 1997: Feelings
Tom Tom Club ред.
- 1981: Tom Tom Club
- 1983: Close To The Bone
- 1988: Boom Boom Chi Boom
- 1992: Dark Sneak Love Action
Jerry Harrison ред.
- 1981: The Red & The Black
- 1987: Casual Gods (з власним гуртом Casual Gods)
- 1980: Walk On Water
Література ред.
- АРГ. Одна голова — добре, Talking Heads — краще! // «Галас» (Київ). — 1997. — № 7—8. — С. 52—54.
- Олександр Рудяченко. Голову… за спиною не носити. 1 // «Молода гвардія» (Київ). — 1988. — 20 листопада. — Стор. 3 (рубрика «Відеосюжет»).
- Олександр Рудяченко. Голову… за спиною не носити. 2 // «Молода гвардія» (Київ). — 1988. — 27 листопада. — Стор. 3 (рубрика «Відеосюжет»).
| Ця стаття не містить посилань на джерела. (вересень 2011) |
- ↑ Talking Heads Rock and Roll Hall of Fame, retrieved November 23, 2008
- ↑ Erlewine, Stephen Thomas. Talking Heads: Biography. AllMusic. Процитовано 27 квітня 2014.
- ↑ а б Talking Heads Biography, Songs, & Albums. AllMusic (англ.). Процитовано 17 вересня 2022.
- ↑ Demorest, Stephen (3 листопада 1977). Talking Heads '77. Rolling Stone (амер.). Процитовано 3 серпня 2019.
- ↑ The Greatest – Ep. 215. vh1.com. Архів оригіналу за 10 вересня 2015. Процитовано 29 квітня 2015.
- ↑ 100 Greatest Artists of All Time. Rolling Stone. 2011. Архів оригіналу за 11 січня 2016. Процитовано 8 січня 2016.