Шевчук Олександр Андрійович
Олександр Андрійович Шевчук (10 серпня 1921, с. Бараші Барашівської волості Житомирського повіту Волинської губернії — 2012, Санкт-Петербург) — російський письменник, член спілки письменників Росії.
| Шевчук Олександр Андрійович | ||||
|---|---|---|---|---|
| Народився |
10 серпня 1921 або 20 серпня 1921[1] Бараші, Коростенський повіт, Волинська губернія, Українська СРР | |||
| Помер |
2012 або грудень 2011[1] (90 років) Санкт-Петербург, Росія | |||
| Країна |
 СРСР Росія | |||
| Діяльність | письменник | |||
| Мова творів | російська | |||
| Жанр | військова тематика | |||
| Брати, сестри | Шевчук Василь Андрійович | |||
| Учасник | Друга світова війна | |||
| Нагороди | ||||
|
| ||||
Життєпис ред.
Народився Олександр Андрійович 20 серпня 1921 року на хуторі в урочищі Торчин[2] села Бараші Барашівської волості Житомирського повіту Волинської губернії у селянській родині. У 1933 році, після страшного голодомору, разом з родиною переселяються у село Петровське Псковської області. Тут пройшли юнацькі роки Олександра.
У 1937 році Олександр разом з родиною повертається у Бараші. Пізніше переїжджає до Коростеня, де влаштовується на будівництво гідроелектростанції. Після цього працює у локомотивному депо станції «Коростень».
У 1940 році Олександра Андрійовича призивають на військову службу, яку проходить на Балтійському флоті.
Учасник бойових дій в період німецько-радянської війни 1941-1945 рр. Служив сигнальником на сторожовому катері МО-201 і на інших кораблях Балтійського флоту.
Тяжко поранений, нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня, медаллю «За відвагу» та іншими.
Після війни знову працював на будівництві та річному транспорті. Закінчив Літературну студію при ЦК ВЛКСМ України.
За покликом душі і серця повертається на північ, в ті місця, де пройшли головні віхи життя: флот і війна — в Ленінград. Там залишався до останніх днів свого життя.
Помер у 2012 році у Санкт-Петербурзі.
Творчість ред.
У 1956 році у Києві вийшла перша книга віршів «Море шумить». Потім було багато публікацій в журналах «Райдуга», «Аврора», в різних газетах. В 90-х роках побачили світ декілька збірок віршів та прози.
З 1997 року Олександр Андрійович став членом Союзу письменників Росії. У 2001 році йому присудили премію імені В. С. Пікуля з врученням золотої медалі.
Одна з його книг «Вмирати не маю права» видавалася тричі, останнє видання вийшло у 2010 році.
Інші публікації ред.
- Вид с Касьяновой горы: Стихи. — 1991;
- Я в такие времена: Стихи. — 1995;
- Боевая тревога. — 1993;
- Мы и они. — 1996;
- Ты — гуцул, и я — гуцул: Стихи. — 1997;
- Сюжеты. — 1998;
- Жестоко днесь… горим и тонем. — 1999;
- Одиннадцатая навигация. — 2000;
- В трехколесном году. — 2000;
- Здравствуй, Ладога: Док. повесть. — 2001;
- Мой самый младший брат: Повесть. — 2002.
Родина ред.
Молодший брат Василь — відомий український письменник.
Примітки ред.
- ↑ а б Литераторы Санкт-Петербурга. ХХ век / под ред. О. В. Богданова
- ↑ Мапа Шуберта. Архів оригіналу за 25 березня 2021.
Посилання ред.
- http://spbsoyuzpisateley.narod.ru/Spisok-chlenov-SP/spiski-SP.htm#ШАНТГАЙ [Архівовано 7 липня 2017 у Wayback Machine.] // Шевчук Олександр Андрійович
- http://syasnews.ru/lyudi/4189-god-prizyva-sorokovoj [Архівовано 7 червня 2015 у Wayback Machine.] // Рік призиву — сороковий
- http://bbarashi.wixsite.com/bzs13/residential [Архівовано 19 липня 2017 у Wayback Machine.] // Шевчук Олександр Андрійович