Вікіпедія

Хуліо Акоста Гарсія

президент Коста-Рики

Хуліо Акоста Гарсія (ісп. Julio Acosta García; 23 травня 1872 — 6 липня 1954) — костариканський політик, двадцять перший президент Коста-Рики.

Хуліо Акоста Гарсія
Прапор
Прапор
 21-й Президент Коста-Рики
8 травня 1920 — 8 травня 1924
Попередник: Франсіско Агілар Баркеро
Наступник: Рікардо Хіменес Ореамуно
 
Народження: 23 травня 1872(1872-05-23)
San Ramónd, Алахуела, Коста-Рика
Смерть: 6 липня 1954(1954-07-06) (82 роки)
Сан-Хосе, Коста-Рика
Поховання: Сан-Хосе
Країна: Коста-Рика
Шлюб: Elena Gallegos Rosalesd

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Біографія ред.

Народився в сім'ї, що мала грецьке коріння, він мав вісьмох братів[1]. Його батько та троє дядьків керували копальнею «Три брати» та фермою[2]. Його мати, відома як Хесус, походила з родини священнослужителів[3].

Здобував освіту в Інституті Сан-Хосе, а потім у коледжі Сан-Луїс-Гонзага в Картаго[3]. Там він захопився підпільними молодіжними політичними рухами[4]. Повернувшись до Алахуели, Акоста влаштувався на бананову плантацію та був членом шкільної ради, перш ніж зайнятись політикою[5].

Початок політичної кар'єри ред.

Від 1902 до 1906 року Акоста був депутатом Конституційного конгресу від провінції Алахуела[5]. 1907 року отримав посаду генерального консула в Сальвадорі. У квітні 1910 року одружився з Марією Наталією Гальєгос Росалес, після чого впродовж двох років обіймав посаду міністра-резидента в Сальвадорі[6]. В середині 1915 року Акосту відкликали до Коста-Рики та призначили на посаду державного секретаря Управління закордонних справ[7][8] .

Одним з питань, якими займався Акоста, була тривала прикордонна суперечка з Панамою[9]. Вона виникла 1910 року, коли після відокремлення Панами від Великої Колумбії виникла необхідність встановлення кордону з Коста-Рикою. Сторони уклали угоду, відповідно до якої арбітри мали вирішити ту суперечку. На атлантичному узбережжі французький арбітр передав спірну територію від Коста-Рики Панамі, й обидві сторони визнали таке рішення. На тихоокеанському узбережжі арбітр зажадав від Панами поступитись територією Коста-Риці. Панама висловила протест, а голова Верховного суду Сполучених Штатів Едвард Дуглас Вайт 1914 року оприлюднив «Біле правило», в якому підтвердив, що територія на тихоокеанському узбережжі має перейти до Коста-Рики[10]. 1916 року Акоста запропонував США зайняти спірну територію, щоб дозволити інженерам з двох країн обстежити кордон й опрацювати спільну резолюцію[11]. Під час перебування на посаді міністра закордонних справ Акоста здійснив офіційні візити до всіх країн Центральної Америки[9][12].

27 січня 1917 року Акоста втратив міністерський портфель, коли брати Федеріко та Хоакін Тіноко очолили державний переворот, щоб повалити уряд[13]. Акоста втік на батьківську ферму своєї дружини[14] до Сальвадору та невдовзі знайшов роботу в редакції газети «Діаріо дель Сальвадор», написавши про заворушення в Коста-Риці[14]. 1919 року Тіноко був змушений піти у відставку, а коли президент Хуан Баутіста Кірос Сеґура поступився владою тимчасовому президенту Франсіско Агілару, Акості запропонували повернутись до Коста-Рики[15]. 8 вересня того ж року він став кандидатом на посаду президента. Виборовши 89 % голосів на виборах, що відбулись 7 грудня, він вступив на посаду 8 травня 1920 року[16].

Президентство ред.

Акоста був прогресивним президентом та майже одразу відмовився від репресивної антиклерикальної й диктаторської політики Тіноко, давши обіцянки реформувати виборчий процес, урегулювати прикордонні суперечки та керувати країною без корупції й обману[17]. Він виступав за те, щоб надати жінкам право голосу[18], запровадив пенсійну програму для ветеранів[19], запропонував нормалізувати відносини його держави з папою Бенедиктом XV[20]. За його врядування були засновані Академія мови, Центральний банк Коста-Рики та Міжнародна служба кабельного зв'язку[21]. Також було впроваджено законодавство про захист неповнолітніх, регулювання ігорного бізнесу, страхування[22], створено поліцейський корпус[23], розроблено програму навчання вчителів та безкоштовної й обов'язкової освіти для всіх дітей у віці від 8 до 15 років[24].

Акоста запропонував пакт, відповідно до якого мала бути створена Федеративна Республіка Центральної Америки. Через суперечки з Нікарагуа та Панамою, що тривали, членами того союзу мали бути Коста-Рика, Сальвадор, Гватемала та Гондурас. Хоча законодавчі органи інших трьох країн схвалили федерацію, Конгрес Коста-Рики відхилив ту ініціативу президента[25].

У лютому 1921 року прикордонна суперечка з Панамою знову загострилась. Чутки про окупацію Панамою спірної території змусили Акосту відрядити експедиційні сили для оцінки того, що відбувається[26]. У відповідь Панама звернулась по допомогу до США[27]. Святкування сторіччя визволення Панами від іспанської влади пробудило націоналістичні почуття в Панамі, що підживлювались пресою, і прикордонна суперечка швидко перейшла від дипломатичного конфлікту до військового[28]. Війна в Кото тривала від 21 лютого до 5 березня 1921 року, коли Коста-Рика вдерлась на територію Панами в районах Альміранте й Бокас-дель-Торо, а сили Панами вдерлись до провінції Пунтаренас у Коста-Риці. Сполучені Штати відрядили до регіону військові кораблі, а Ліга Націй наполегливо закликала до миру[29][30]. Відбулась дипломатична дискусія, втім затримки з панамської сторони змусили американського арбітра 23 серпня зажадати від Панами залишити регіон Кото[31].

Подальша діяльність ред.

Останнє послання Акости до Конгресу відбулось 1 травня 1924 року[32]. Після виходу у відставку він з родиною переїхав до Парижа, де працював у Міжнародному комітеті Червоного Хреста. Повернувшись до Коста-Рики 1927 року, він продовжував співпрацювати з Червоним Хрестом[33] до 1929 року, коли був призначений на посаду члена Ради з іпотечного кредитування. 1932 року Акосту обрали депутатом від Сан-Хосе до лав Конституційного конгресу, який працював у 1932—1936 роках. Потім він упродовж двох років був членом Ради Національного банку Коста-Рики, а 1938 знову став депутатом Конгресу[34]. Після завершення терміну повноважень 1942 року Акоста став керівником Фонду соціального страхування, а в лютому наступного року — головою Національної ради цивільної оборони[35]. 1944 року знову очолив міністерство закордонних справ. За тієї каденції Акоста від імені Коста-Рики підписав конвенцію 1945 року у Сан-Франциско, що затвердила Статут Організації Об'єднаних Націй[36]. У травні 1947 року Акоста переніс інсульт і був змушений піти у відставку[37].

Пам'ять ред.

Помер 6 липня 1954 року в Сан-Хосе та був похований на Головному кладовищі столиці.

У доповнення до численних почестей, які він отримав упродовж свого життя, на його честь було названо кілька шкіл у Коста-Риці, а в парку Морасан у Сан-Хосе йому встановили пам'ятник[38].

Примітки ред.

  1. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 11–12.
  2. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 12.
  3. ↑ а б Revollo Acosta, 2012, с. 13.
  4. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 15.
  5. ↑ а б Revollo Acosta, 2012, с. 16.
  6. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 19.
  7. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 21.
  8. ↑ International Who's Who. 8th edition. George Allen & Unwin, London, 1943, стор. 4
  9. ↑ а б Revollo Acosta, 2012, с. 23.
  10. ↑ The Philadelphia Inquirer, 1921, с. 6.
  11. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 25–30.
  12. ↑ Ureña Cruz, Solís Cruz, 2013, с. 2.
  13. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 30.
  14. ↑ а б Revollo Acosta, 2012, с. 32.
  15. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 36.
  16. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 37–39.
  17. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 39–41.
  18. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 43.
  19. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 44–45.
  20. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 48.
  21. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 51, 53, 58.
  22. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 52.
  23. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 54.
  24. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 55.
  25. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 47–48.
  26. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 49.
  27. ↑ Colby, 1922, с. 372–373.
  28. ↑ La Estrella de Panamá, 2014.
  29. ↑ The St. Louis Post-Dispatch, 1921, с. 1–2.
  30. ↑ The Grand Forks Herald, 1921, с. 6.
  31. ↑ Colby, 1922, с. 374–375.
  32. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 60.
  33. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 62.
  34. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 64.
  35. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 65.
  36. ↑ Ureña Cruz, Solís Cruz, 2013, с. 3.
  37. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 77.
  38. ↑ Revollo Acosta, 2012, с. 80.

Література ред.

  • Colby, Elbridge. The United States and the Coto Dispute between Panama and Costa Rica // The Journal of International Relations : journal. — Worcester, Massachusetts : Clark University, 1922. — Т. 12, № 3. — С. 372—378. — ISSN 0148-8937. — DOI:10.2307/29738499. Процитовано 2017-12-04.
  • Revollo Acosta, Julio Ernesto. El Canciller Acosta. — San José, Costa Rica : MREC, Instituto Manuel María de Peralta, 2012. — ISBN 978-9977-76-016-2.
  • Ureña Cruz, Erson; Solís Cruz, Steven (21 October 2013). Instituto Superior Julio Acosta Garcia Y su trayectoria [Higher Institute Julio Acosta García and His Career]. Instituto Superior Julio Aosta García (ісп.). San Ramón, Costa Rica. Процитовано 2 грудня 2017.
  • Concentration of Panaman (sic) Troops Closely Watched. Grand Forks, North Dakota: Grand Forks Herald. 12 квітня 1921. с. 6. Архів оригіналу за 4 грудня 2017. Процитовано 18 березня 2021 — через Newspapers.com.  
  • Costa Rican Chief States Their Side. Philadelphia, Pennsylvania: The Philadelphia Inquirer. New York World. 6 березня 1921. с. 5. Архів оригіналу за 4 грудня 2017. Процитовано 18 березня 2021 — через Newspapers.com.  
  • El Conflicto de Coto y memoria histórica [The Coto Conflict and historical memory] (Spanish) . Panama City, Panama: La Estrella de Panamá. 21 лютого 2014. Архів оригіналу за 22 лютого 2017. Процитовано 18 березня 2021.
  • U.S. Demands that Panama and Costa Rica Cease Hostilities (pt 1). St. Louis, Missouri: The St. Louis Post-Dispatch. Associated Press. 6 березня 1921. с. 1. Архів оригіналу за 4 грудня 2017. Процитовано 18 березня 2021 — через Newspapers.com.  
  • U.S. Demands that Panama and Costa Rica Cease Hostilities (pt 2). St. Louis, Missouri: The St. Louis Post-Dispatch. Associated Press. 6 березня 1921. с. 2. Архів оригіналу за 4 грудня 2017. Процитовано 18 березня 2021 — через Newspapers.com.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Хуліо_Акоста_Гарсія&oldid=39596326