Трипартійна коаліція (Франція)
Трипартійна коаліція (1945–1947 рр.) — коаліція лівих та лівоцентристських політичних партій Франції (СФІО, ФКП, МРП), що формувала три останніх уряди Тимчасового режиму у Франції та перший уряд Четвертої французької республіки.
Ліві сили Франції після Другої світової війни ред.
Після звільнення Франції від німецьких окупантів та відновлення її суверенітету у сіспільстві значно посилився вплив лівих та лівоцентристських сил. Найбільшою новою політичною силою став Народно-республіканський рух (МРП), що виник у листопаді 1944 р. Його керівниками стали видатні діячі Опору — Жорж Бідо та Моріс Шуман. Програма МРП була заснована на ідеології християнського соціалізму та містила положення про часткову націоналізацію банків і промисловості, державне керування економікою, участь робітників в управлінні підприємством. Зовнішньополітичний курс руху був спрямований на об'єднання країн Західної Європи у «Сполучені Штати Європи».
В перші роки після звільнення Франції генеральний секретар СФІО Д. Мейєр, якому в роки Другої світової війни вдалось відновити партію в підпіллі, спробував зробити її соціал-демократичною подібно до Лейбористської у Великій Британії, тобто об'єднати на платформі ревізіонізму соціалістів, профспілки та лівих католиків. У 1946 р. питання щодо реорганізації СФІО обговорювалось на першому післявоєнному з'їзді соціалістів, де проти лінії Мейєра на «відхід від марксизму» різко виступив Гі Молле — один з нових молодих лідерів партії. Більшість соціалістів підтримала Гі Молле, обравши його генеральним секретарем, відтак висловилась за те, щоб СФІО залишилась класовою партією. Хоча й за часів Гі Молле СФІО не відмовилась від теорії Леона Блюма про «здійснення влади». Це дозволило соціалістам в роки Четвертої республіки не лише брати участь у численних коаліційних урядах, але й неодноразово їх очолювати[1]. Завдяки участі у русі Опору СФІО посилила свої позиції у суспільстві. У 1946 р. її чисельність перевищила максимальний довоєнний рівень та досягла 350 тис. чол. В партії посилилось ліве крило, що говорило про свою прихильність до марксизму. Його вплив виявився у «Декларації принципів», що була прийнята СФІО у 1946 р. В цьому документі, який відтворював деякі марксистські положення, СФІО знову (як і в «Хартії єдності» 1905 р.) оголошувала себе «партією класової боротьби» та «партією головним чином революційною». Вона проголошувала свій намір ліквідувати капіталістичний режим, знищити класи, передати засоби виробництва і обміну у власність колективу, проте не містила питання щодо диктатури пролетаріату. У грудні 1944 р. Комуністична і Соціалістична партії організували постійну Погоджувальну раду[2].
Комуністи як одна з головних сил руху Опору також користувались великою підтримкою в суспільстві. Їх позиція під час війни стала більш компромісною. Комуністична партія (ФКП) виступала за співробітництво з іншими антифашистськими силами, закликала робітників утриматись від страйків. Для комуністів залишались актуальними розширення системи соціального захисту, націоналізація головних галузей промисловості та фінансової системи[3].
Вибори до Установчих зборів ред.
21 жовтня 1945 р. у Франції відбулися перші після перемоги вільні вибори і референдум з питання про скликання Установчих зборів. На виборах комуністи завоювали 152 мандати, МРП — 152, соціалісти — 142, радикали — 29. Збори обрали де Голля главою уряду, до якого ввійшли 5 комуністів, 5 соціалістів, 5 членів МРП і 6 голлістів. Заступником прем'єр-міністра став лідер ФКП Моріс Торез[4].
Уряди трипартійної коаліції ред.
Через незгоду з втручанням Установчих зборів у діяльність уряду Шарль де Голль 20 січня 1946 р. оголосив про свою відставку. З цього часу протягом року уряди формувала трипартійна коаліція МРП, СФІО та ФКП. Перший коаліційний уряд (26 січня — 12 червня 1946 р.) очолив соціаліст Фелікс Гуен, 23 червня 1946 р. його змінив на посаді народний республіканець Жорж Бідо (прем'єр-міністр до 28 листопада 1946 р.)
Уряди Гуена та Бідо провели низку реформ. У 1946 р. були націоналізовані головні страхові компанії, а також електроенергетична та газова промисловість країни. Державний сектор, таким чином, значно збільшився. Він випускав 15-20% промислової продукції та контролював 35-40% капіталовкладень.
Чималих успіхів було досягнуто у галузі соціального забезпечення. У 1945 р. відновили 40-годинний робочий тиждень. Знову запроваджувались 2-тижневі оплачувані відпустки для робітників та 3-тижневі для службовців. Була створена єдина державна система соціального страхування, що поширювалась на всіх найманих працівників.
Прийняття нової Конституції ред.
Головна боротьба в цей час розгорнулась за майбутню Конституцію Французької Республіки. Якщо комуністи та, спочатку, соціалісти виступали за передачу повноти влади Національним зборам одночасно з ліквідацією інститутів верхньої палати — Сенату — та Президента, то МРП, радикали та правоцентристи жадали посилити виконавчу владу (уряд, Президент), зберігши також Сенат. Лівий проект був провалений на референдумі 5 травня 1946 р. Після цього відбулись нові вибори до Установчих зборів, внаслідок яких трипартійна коаліція була збережена[5].
Коаліційні сили змогли домовитись про компромісний варіант Конституції, відкинувши як пропозиції де Голля щодо сильної президентської влади, так і ідеї попереднього проекту лівих. Був збережений двопалатний парламент, проте повноваження Президента значно обмежили. 13 жовтня 1946 р. Конституція була ухвалена на референдумі, що знаменувало юридичне оформлення Четвертої Республіки у Франції[6]. Перехідний уряд Леона Блюма (16 грудня 1946 — 16 січня 1947 рр.)передав владу в країні Президентові Венсану Оріолю та новому коаліційному кабінету соціаліста Рамадьє.
Розпад трипартійної коаліції ред.
З кінця 1946 р. взаємостосунки між учасниками трипартійної коаліції загострились. Лідери СФІО відмовились від участі у Погоджувальній раді з комуністами. Леон Блюм в цей час висунув на противагу тоталітарному комунізму ідею демократичного чи гуманістичного соціалізму, що відкидав диктатуру пролетаріату. Блюм заперечував класовий характер французької демократії та закликав підтримувати союзницькі відносини з Великою Британією та США. 5 травня 1947 р. комуністи були виведені зі складу уряду, що остаточно зруйнувало трипартійну коаліцію[7].
Примітки ред.
- ↑ Канинская Г. Н. Что в имени твоем?: О французских левых // Французский ежегодник. — М., 2009.
- ↑ Смирнов В. П. Новейшая история Франции. — М., 1979. — С. 230.
- ↑ Смирнов В. П. Франция в ХХ веке. М., 2001. — С. 186–187.
- ↑ Трубайчук А., Шевченко В. Шарль де Голль. К., 1997. С. 57.
- ↑ История Франции. Т. 3. М., 1973. С. 310–312.
- ↑ Смирнов В. П. Франция в ХХ веке. М., 2001. — С. 195–196.
- ↑ Смирнов В. П. Новейшая история Франции. — М., 1979. — С. 256–258.