Вікіпедія

Сурб Карапет

Сурб Карапет (Монастир святого Карапета, Монастир святого Іоанна Предтечі, вірм. Մշո Սուրբ Կարապետ վանք, Глакський монастир[1], Глакаванк, вірм. Գլակավանք) — історичний монастир Вірменської апостольської церкви в Західній Вірменії, на території Туреччини, на північний захід від Муша, в стороні від правого берега річки Мурат, відомий у вірменському фольклорі під назвою «Мшо султан сурб Карапет» (мушський владика святий Карапет)[2][3] . Монастир був присвячений святому покровителю вірмен Карапету (після прийняття вірменами християнства традиційно ототожнюється з   Іоанном Хрестителем). Існував з IV по XIX століття. Був загальновірменським місцем паломництва[4] . До нього перейшли священні традиції сусіднього язичницького храму у місті Аштішат, де поклонялися язичницькій трійці — богу Ваагну і богиням Анаїт і Астхік . На храмове свято в день Вардавара сюди стікалися паломники не тільки з сусідніх областей, а й з віддалених місць .

Сурб Карапет
вірм. Մշո Սուրբ Կարապետ վանք
38°57′39″ пн. ш. 41°11′30″ сх. д. / 38.96106800002777248° пн. ш. 41.19169700002777290° сх. д. / 38.96106800002777248; 41.19169700002777290Координати: 38°57′39″ пн. ш. 41°11′30″ сх. д. / 38.96106800002777248° пн. ш. 41.19169700002777290° сх. д. / 38.96106800002777248; 41.19169700002777290
Розташування Туреччина Туреччина
Мапа
CMNS: Сурб Карапет у Вікісховищі

Заснований у гаварі Тарон (Туруберан, на захід від озера Ван) Великої Вірменії в IV столітті. Настоятелями монастиря були Зеноб Глак[1] (за його імені монастир називався Глакським або Глакаванк) і Іоан Маміконян[5] . Їм приписується авторство «Історії Тарона» — одного з найбільш суперечливих пам'ятників вірменської середньовічної літератури[6] .

Вірменська апостольська церква вшановує як засновників монастиря преподобних Антона і Кроніда, сподвижників Григорія Просвітителя . Антон і Кронід були кесарійський греками. Згідно «Історії Тарона» за наказом Григорія Просвітителя був зруйнований мідний ідол Гісане[7] . На його місці була побудована церква Святого Карапета, в якій влаштувалися ці два ченці. Померли в 355 році, після сорока років відлюдництва. Їх пам'ять відзначається у п'ятий понеділок після Воздвиження[8][9] .

Згідно «Історії Тарона» в 584 році до монастиря прибули сім пустельників: Полікарп, Фенай, Сімеон, Іоанн, Єпіфаній, Дімар і Нарцис. Вони тримали піст і харчувалися травами, тому їх називають травоїди. Коли на Тарон напали війська правителя держави Сасанідів Хосрова II Парвіз, монахи покинули обитель, а травоїди відмовилися це зробити і були вбиті персами в 604 році під час нападу на монастир. Їх пам'ять відзначається Вірменською апостольською церквою у п'ятий понеділок після Воздвиження[9] .

Монастир став родинним монастирем Маміконянів, які володіли двома великими областями — Тарон і Тайк[10] .

У 1862 році настоятелем став Мкртич I, згодом католікос всіх вірмен. Тут він заснував семінарію і газету «Арцвік Тароні» («Орел Тарона»). Редактором газети, а потім настоятелем монастиря був Гарегин Срвандзтянц (1840—1892)[7] .

З початком геноциду вірмен у 1915 році вірмени в Сурб Карапет і інших місцях вдалися до стихійної самооборони, але зазнали невдачі через чисельні переваги турецької армії і малої кількості боєприпасів[11] . Монастир було зруйновано. На його місці виникло курдське село Юкарийонгалі (Ченгілі[12], Çengilli), у провінції Муш .

Примітки ред.

  1. ↑ а б Зеноб // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
  2. ↑ Вірменський народний епос «Сасунські удальци». Вибрані варіанти / Переклад текстів, укладання та словник-коментарі К. Мелик-Оганджаняна. — Ер., 2004.
  3. ↑ Лисиціан С. Д. Нариси етнографії дореволюційної Вірменії // Кавказький етнографічний збірник / Відп. ред. М. О. Косвен. — М. : Вид-во АН СРСР, 1955. — С. 182—265. — (Праці Інституту етнографії ім. Н. Н. Миклухо-Маклая. Нова серія/ АН СРСР, т. XXVI)
  4. ↑ Одабашян А. А. Народные верования армян (по материалам рукописных талисманов XV-XIX вв.) / Отв. ред. М. О. Косвен. — Кавказский этнографический сборник (КЭС). — M. : Изд-во АН СССР, 1976. — С. 121-130. — (Труды Института этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. Новая серия/ АН СССР)
  5. ↑ Иоанн Мамиконьян // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
  6. ↑ Арутюнова-Фиданян В. А., Щавелев А. С. Очерк истории изучения легенд об основаниях городов в древнерусской «Повести временных лет» и армянской «Истории Тарона»: Кий и Куар // Древнейшие государства Восточной Европы : ежегодник. 2011: Устная традиция в письменном тексте / Российская академия наук, Институт всеобщей истории ; [редкол.: Е. А. Мельникова (отв. ред.) и др.] ; отв. ред. тома Г. В. Глазырина. — М. : Восточная лит, 2013. — С. 9. — ISBN 978-5-91244-107-3.
  7. ↑ а б Айвазян, К. В. «История Тарона» и армянская литература IV-VII веков : Ист.-филол. исследование / Ереван. гос. ун-т. — Ереван : Изд-во Ереван. ун-та, 1976. — 409 с.
  8. ↑ Армянский обряд. Православная энциклопедия. — М. : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2001. — Т. III. — С. 356-374. — ISBN 5-89572-008-0.(рос.)
  9. ↑ а б Обретение мощей Агванского Католикоса Св. Григориса. День памяти свв. Отцов Татула и Вароса, Фомы, Антона и Кронида и семи травоедов, принявших мученичество в капище Иннакн. Армянский информационный портал. 12 жовтня 2015. Процитовано 10 вересня 2019.
  10. ↑ Исторические связи и дружба украинского и армянского народов / АН Арм. ССР. Ин-т истории ; Ред. коллегия: А. Е. Арутюнян и др. — Ереван : Изд-во АН Арм. ССР, 1965. — С. 152.
  11. ↑ Армянский вопрос. Энциклопедия / Под ред. К. С. Худавердяна. — Ереван : Главная редакция Армянской Энциклопедии, 1991. — 352 с.
  12. ↑ Аркуш карти J-37-47 Муш. Масштаб: 1 : 100 000. Видання 1973 р. (рос.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Сурб_Карапет&oldid=39043024