Стрептограміни
Стрептограміни — група природних антибіотиків та їх похідних, що продукуються бактеріями роду Streptomyces. Кожен стрептограмін складається з 2 абсолютно окремих хімічних сполук, перша група цих сполук (стрептограміни А) — це молекули макролактонів, що містять багато ненасичених зв'язків[1], і включають:
- пристинаміцин ІІА
- пристинаміцин IIB
- дальфопристин (напівсинтетичне похідне пристинаміцину IIB).[2]
Друга група (стрептограміни В) є циклічними гексадепсипептидами[1], яка включає:
- пристинаміцин IA
- віргінаміцин S1
- хінупристин (напівсинтетичне похідне пристинаміцину IA).
Всі стрептограміни є бактеріостатичними, але комбінація квінупристин/дальфопристин має бактерицидну дію, ефект якої в кілька разів перевищує суму дій цих двох сполук, причому комбінація цих двох стрептограмінів дуже часто використовується через сильну дію навіть на бактерії, стійкі до інших антибіотиків.[2]
Механізм дії ред.
Стрептограміни пригнічують синтез бактеріального білка, з'єднуючись із субодиницею рибосоми 50S біля входу в тунель, через який пептидний ланцюг виходить із рибосоми. Місце зв'язування стрептограміну B частково перекривається з місцем зв'язування макролідів і лінкозамідів[3], тому, коли бактерії стають стійкими до одної з цих груп антибіотиків, також виникає перехресна резистентність до двох інших груп антибіотиків.
Спектр дії ред.
Під час лінічних досліджень встановлено, що більшість грампозитивних бактерій, таких як стафілококи, стрептококи та ентерококи, чутливі до стрептограмінів, включаючи мультирезистентні штами. Винятком є Enterococcus faecalis , який проявляє природну резистентність завдяки ефлюксному насосу, а також Enterobacterales та Pseudomonas. Спектр дії стрептограмінів також включає аеробні грамнегативні бактерії, такі як Moraxella catarrhalis, Legionella, Neisseria, Haemophilus influenzae, але з меншою ступінню активності, а також анаеробні бактерії, наприклад Bacteroides, Lactobacillus, Clostridium perfringens і Clostridium difficile.[4] Поки область застосування стрептограмінів обмежена ускладненими шкірними інфекціями, спричиненими стрептококами групи А та метицилін-чутливими стафілококами, а також інфекціями, спричиненими резистентними до ванкоміцину штамами Enterococcus faecium, та госпітальною пневмонією.[5]
Примітки ред.
- ↑ а б Wojciech Kostowski i Zbigniew S. Herman: Farmakologia. Wyd. III. T. 2. Wydawnictwo Lekarskie PZWL, 2010, ss. 341,342. ISBN 978-83-200-4164-4. (пол.)
- ↑ а б Danuta Dzierżanowska: Antybiotykoterapia praktyczna. Wyd. V. α-medica press, 2009, ss. 144-146. ISBN 978-83-7522-048-3. (пол.)
- ↑ Ernst Mutschler: Farmakologia i toksykologia. Wyd. II. MedPharm Polska, 2010, s. 868. ISBN 978-83-60466-81-0. (пол.)
- ↑ Eliopoulos GM (лютий 2003). Quinupristin-dalfopristin and linezolid: evidence and opinion. Clin. Infect. Dis. 36 (4): 473—81. PMID 12567306. (англ.)
- ↑ Fraser TG, Hansen C, Long JK (вересень 2006). Newer antibiotics for serious gram-positive infections. Cleve Clin J Med. 73 (9): 847—53. PMID 16970136. (англ.)