Соляні промисли Передкарпаття
Соляні промисли Передкарпаття
Історія ред.
1292 року галицько-волинський князь Лев Данилович у Лаврові та Старій Солі заснував монастир (згодом василіянський). Через кілька років ченці, копаючи колодязь, замість води виявили соляну ропу. З неї вони почали видобувати сіль, випарюючи її у горщиках, а згодом — у невеликих казанах. Так почалася історія солеварень у підгір'ях Карпат (див. Дрогобицький солевиварювальний завод).
У середині XVI ст., як свідчать документи, комплекс королівських солеварень у на Підкарпатті охоплював 10 колодязів (3 — у Старій Солі, 3 — у Дрогобичі, 2 — у Колпці (зараз частина м. Стебник) і Модричах, 2 — у Котові). Лише на Самбірщині у середині XVI ст. діяли три королівські солеварні (жупи) — у Котові, Ясениці Зворицькій та Нагуєвичах. Крім того, існувало понад 60 приватних малих солеварень. Саме у той час у Європі, зокрема у Червоній Русі, у гірничій справі впровадили важливі вдосконалення: були створені гірничі виробітки для розвідки корисних копалин і їх експлуатації, поставлено до ладу канатно-ударну техніку буріння, почали використовувати кінний привод з передачами для підйому із шахти розсолу, систему водопостачальних і водовідливних пристроїв (труби, жолоби, підземні штольні).
Техніка та технологія ред.
Солеварня містила власне колодязь (свердловину, «вікно») з соляною ропою, варниці або бані — спеціальні споруди із гостроверхою шатроподібною надбудовою-вежею, через яку виводився димар для створення тяги. Готову сіль складували у спеціальних приміщеннях. На Старосільській жупі 1559 року діяла також цегельня, яка постачала цеглу для печей.
Варили сіль спершу в казанах, згодом у плоских черенах, варницях (сковородах). Праця на солепромислі взагалі була спеціалізованою. Виділяли «землекопів» або «гірників», які власне проходили свердловину («вікно») до соляної ропи — цей процес міг тривати цілий рік і був вельми коштовним. Канатники і водопровідники слідкували за технологічним устаткуванням (канатами, трубами), мали їх певний запас. Сіль випарювали зваричі. Бочки для готової солі виготовляли бондарі. Нагляд і дрібний ремонт інструментарію здійснював слюсар (faber). Ремісники наймалися для ремонту дерев'яних кріплень гірничих виробок (зокрема, колодязів, шахт), кератів, печей, приміщень і будівель. Пакували сіль «лопатники». Була навіть професія закупорювальника завантажених сіллю бочок спеціальними чопами — її здійснювали «свердлильники». Крім того, були заготівельники дров (палива для випарювальних печей). Допоміжний персонал: конюхи, перенощики солі, погоничі кератних коней і т.і.
Станом на 2019 р. старовинна технологія збереглася в ДП «Солевиварювальний Дрогобицький завод».
Продуктивність ред.
Продуктивність таких солеварень була на той час досить високою. Збереглися записи, що за тиждень (6 днів) на чані виробляли 16 бочок грудкової солі.
Див. також ред.
Література ред.
- Гайко Г., Білецький В., Мікось Т., Хмура Я. Гірництво й підземні споруди в Україні та Польщі (нариси з історії). — Донецьк: УКЦентр, Донецьке відділення НТШ, Редакція гірничої енциклопедії, 2009. — 296 с.
- Гайко Г. І., Білецький В. С. Історія гірництва: Підручник. — Київ-Алчевськ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», видавництво «ЛАДО» ДонДТУ, 2013. — 542 с.