Сова Микола Максимович
Мико́ла Макси́мович Сова́ (*30 жовтня 1936 , Прачі, Борзнянський район, Чернігівська область, УРСР — 3 червня 2006, Червонозаводське, Полтавська область, Україна) — педагог, композитор, музикант, поет, художник, який зробив значний внесок у справу популяризації української національної культури та мистецтва. Почесний громадянин міста Заводського[1]. Головний редактор і впорядник книги «Місто над Сулою».
| Сова Микола Максимович | |
|---|---|
 | |
| Основна інформація | |
| Дата народження | 30 жовтня 1936 |
| Місце народження | Борзнянський район, Чернігівська область, Українська СРР, СРСР |
| Дата смерті | 3 червня 2006 (69 років) |
| Громадянство | Україна |
| Національність | Українець |
| Професії | композитор, поет, диригент, педагог, художник |
Життєпис ред.
Дитинство та юність ред.
Народився у великій співочій сім'ї. Батько — Максим Оврамович, старший брат Андрій, сестри — Галя, Ліда і Оля. З часу народження до 1955 року проживав на Чернігівщині. Закінчив Ядутинську середню школу. З дитинства мріяв про артистичну кар'єру.
Служив у Головному штабі протиповітряної оборони України, де був керівником солдатської художньої самодіяльності. Виступав у струнному оркестрі, граючи на ударниках, був організатором і заступником керівника хору. Особливо виділявся художнім свистом, яким володів досконало.
Після служби вступив до Ніжинського культосвітнього технікуму підготовки працівників на хоровий відділ, який закінчив у 1959 році. Потім працював директором Васильківського сільського клубу, масовиком міжколгоспного Токарівського Будинку відпочинку на Лебединщині Сумської області.
Зрілість ред.
Перші пісні створив, коли працював завідувачем Турк'янського сільського клубу на Краснопільщині 1963 року: «Думи дівочі», «Вишенька», які були видані окремими листівками Сумського обласного будинку народної творчості. Окремі з них друкувалися в місцевій пресі Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини, міст Запоріжжя, Кіровограда, в журналах «Ранок» і «Дніпро» та збірнику «Музичні вечори».
Закінчив Харківський державний інститут культури (1967), потім працював художнім керівником Калинівського сільськогосподарського технікуму[2] на Курщині (Росія).
Пізні роки ред.
1972 р. повернувся в Україну. Жив у м. Червонозаводському (Заводське) Лохвицького району на Полтавщині. Рік працював замполітом Червонозаводського профтехучилища, а потім з 1972 року учителем малювання, музики та співів у Гаївщинській загальноосвітній школі. За багатогранну вчительську роботу в 1986 році отримав звання Відмінника народної освіти України. Мав веселу вдачу та гострий розум. Вмів пожартувати, за що користувався заслуженою повагою учнів та колег по роботі.
Творчість ред.
Написав понад 300 пісень, був членом музичного об'єднання композиторів України. Його твори виконують народні колективи: ансамбль «Лучанські барви», хор «Явір» Заводського міського будинку культури № 1 , сільські фольклорні колективи сіл Гаївщина, Харківці, Токарі, Піски, Гиряві Ісківці ті інших.
Писав вірші, друкувався. В 1975 році за вірш «12 палата», який поширився в рукописах і активно передався з рук в руки, мало не потрапив під радянський суд та виселення з України і, лише завдяки активній підтримці громадькості, зміг уникнути покарання, однак отримав заборону друкуватися в пресі.
Київське видавництво «Арфа» випустило у світ вокальну збірку Миколи Сови «А калина цвіте»[3][4] (1995), куди ввійшло більше трьох десятків пісень.
Окрім пісенного та фольклорного здобутку Микола Максимович достатньо багато часу приділяв збору та систематизації народних оповідань[5] і казок[6].
Став почесним громадянином міста, якому віддав більшу частину свого життя.
Список творів ред.
- «Лохвичанка» (листопад 1980)
- «Вічні сліди» (травень 1981)
- «12 палата» (1975)
- «Найдемократичніша» (1974)
- «Голосуємо за правду» (20 березня 1994)
- «Щавіль» (1980)
- «Весільні навії» («Ірині й Сергію», 1995)
- «Співаємо пісні» (1994)
- «З днем ангела» (червень1995)
- У Ядутинському клубі" (лютий 1954)
- «Отакого натворив» (1954)
- «Стовп» (1955)
- «Шутмарія» (1959)
- «Туристська дорога» (1980)
- Україно молода[7]
- «Хочу…» (1995)
- «Буду літати» (1995)
- «Лохвичанка» (1995)
- «Вічні сліди» (1995)
- «Берізка» (1995)
- «Самий бідний» (1995)
- «Найдемократичніша» (1995)
- «В тому моя сила» (1995)
- «Може пригодиться» (1995)
- «Ой, ладушки» (1995)
- «Перевиховали бабу Ягу» (1995)
- «Журавлик» (1993)[8]
- «Понесу над нивами» (1995)[9]
- «Розбиті ікони» (1995)[10]
- «Сніг золотий» (1995)[11]
Примітки ред.
- ↑ Почесні громадяни міста на Головна сторінка міста Заводське
- ↑ Калиновский сельскохозяйственный техникум (КСХТ). eduscan.net. Архів оригіналу за 30 листопада 2020. Процитовано 4 листопада 2019.
- ↑ Зміст книги Сови Миколи Масимовича «А калина цвіте», яку випустило видавнитво Арфа в 1995 році, 4 листопада 2019, процитовано 4 листопада 2019
- ↑ Українська: Київське видавництво "Арфа" в 1995 році випустило в друк нотне видання Миколи Масимовича Сови "А калина цвіте", 4 листопада 2019, процитовано 4 листопада 2019
- ↑ Як єврей за «кумпанію» повісився Українська народна казка. proridne.org (укр.). Процитовано 1 листопада 2018.
- ↑ Прокляття матері Українська народна казка. proridne.org (укр.). Процитовано 28 жовтня 2018.
- ↑ Слова, текст, акорди "Україно молода" - Микола Сова - Українські пісні. www.pisni.org.ua (укр.). Процитовано 4 листопада 2019.
- ↑ Слова, текст, акорди "Журавлик" - Українські пісні. www.pisni.org.ua (укр.). Процитовано 4 листопада 2019.
- ↑ Слова, текст, акорди "Понесу над нивами" - Лучанські барви - Українські пісні. www.pisni.org.ua (укр.). Процитовано 4 листопада 2019.
- ↑ Слова, текст, акорди "Розбиті ікони" - Українські пісні. www.pisni.org.ua (укр.). Процитовано 4 листопада 2019.
- ↑ Слова, текст, акорди "Сніг золотий" - Українські пісні. www.pisni.org.ua (укр.). Процитовано 4 листопада 2019.
Література ред.
- Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укладачі: Лобач О. О., канд. пед. наук., доцент кафедри музики Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка; Халецька Л. Л., методист Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського. — Полтава: ПОІППО, 2009. — 360 с.