Слаквін Володимир Іванович
Володимир Іванович Слаквін (15 квітня 1961, Харків — 20 травня 1980, Кунар, Афганістан) — радянський військовик, учасник афганської війни. Посмертно нагороджений орденом Червоної зірки.
| Слаквін Володимир Іванович | |
|---|---|
 | |
| Народження |
15 квітня 1961 Харків, Українська РСР, СРСР |
| Смерть |
20 травня 1980 (19 років) Кунар, Афганістан смерть у боюd |
| Поховання | Міське кладовище № 3d |
| Країна |
 СРСР |
| Звання |
 Рядовий |
| Формування | 108-а мотострілецька дивізія |
| Війни / битви | Війна в Афганістані 1979—1989 |
| Нагороди |
  |
Біографія ред.
Володимир Слаквін народився 15 квітня 1961 року в місті Харкові. Його батьками були робітники Іван Пантелійович та Віра Андріївна Слаквіни. Також, у Володимира була сестра — Ольга[1]. За національністю росіянин[2].
Навчався у харківській середній школі № 42, восьмий клас якої закінчив у 1977 році. Пізніше працював токарем на заводі Електроважмаш. 2 липня 1979 року був призваний до лав Радянської армії. Медична комісія визнала його придатним до стройової служби, хоча Слаквін мав дестрокардію. Його серце знаходилося праворуч[3]. Перші пів року знаходився в учбовій військовій частині. Брав участь у спеціальному відрядженні на полігон, де відмінно виконував накази командира. Відзначився під час тактичного навчання, за що був нагороджений короткостроковою відпусткою[3][4].
У грудні того ж року прибув до Афганістану[2]. Служив стрільцем-гранатометником у 3-му мотострілецькому батальйоні 181-го мотострілецького полку 108-ї мотострілецької дивізії. Його військова частина базувалася у Кабулі, поблизу артилерійського училища, де було розміщене наметове містечко. Брав участь у бойових рейдах, під час одного з них відсвяткував свій останній день народження. 15 травня відправився у черговий бойовий рейд. 20 травня, під час спуску у долину, поблизу кишлаку Газіабад у провінції Кунар, його загін був обстріляний повстанцями. Командир загону — капітан Глинських Геннадій Степанович, наказав прориватися у гори, залишивши прикривати відхід невеликій групі солдат, серед яких був і Володимир Слаквін. Він прикривав відхід товаришів, доки у його груди не влучила куля, прямо у серце. Це сталося близько шістнадцятої години. Загону вдалося відійти у гори, однак під час бою загинув командир і солдати залишилися без командуючого. Вони тримали оборону, доки вночі до них не прийшла допомога. Ранених та померлих доставили до Кабулу, а вцілілі солдати продовжили рейд з новим командиром[5][6].
Спочатку труп Володимира Слаквіна був помилково ідентифікований полковим писарем, як тіло іншого солдата — Сергія Супруна. Вони були досить схожі за зовнішністю, що, навіть, ротний їх плутав. Відрізняли їх за шрамом на щоці у Володимира. У цинковій труні Володимир лежав на боці й шраму було не видно через невелике віконце. 27 травня 1980 року Володимир Слаквін був похований у селі Дмитрівка Новоайдарського району Луганської області. Через два дні у село приїхав Сергій Супрун у супроводі офіцера, щоб виправити помилку. 30 травня труну зі Слаквіним відкопали і відправили до Харкова. Наступного дня Володимир Слаквін був похований на третьому міському кладовищі[5][7].
Особистість ред.
Так характеризував Володимира Слаквіна його однополчанин Євген Куліков:
…на Вовку завжди можна було покластися. З автоматом чи гранатами, а своє завдання виконував чітко. Був справжній друг у повному розумінні цього слова[1].
Нагороди ред.
- Медаль «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу»[1]
- Орден Червоної Зірки (1 листопада 1989)[3]
Пам'ять ред.
- У лютому 1989 року була встановлена меморіальна дошка всередині середньої школи № 42[1].
- Ще одна меморіальна дошка була встановлена на фасаді школи № 42[8].
- Його ім'я викарбуване на одній з плит Меморіального комплексу пам'яті воїнів України, полеглих в Афганістані у Києві[9].
- Його ім'я викарбуване на одній з плит Меморіалу пам'яті воїнів-інтернаціоналістів у Харкові[10].
Галерея ред.
-
Плита із прізвищем Слаквіна на меморіалі у Києві. -
Плита із прізвищем Слаквіна на меморіалі у Харкові. -
Меморіальна дошка у приміщенні школи №42.
Примітки ред.
- ↑ а б в г Головін, 1989.
- ↑ а б Книга Памяти о советских воинах, 1999.
- ↑ а б в Шкварко, 1995.
- ↑ Биков, 2019, с. 38.
- ↑ а б Геннадий Ломакин. Дважды погребенный (рос.). Харьковский Городской Союз Ветеранов Афганистана (воинов-итернационалистов). Процитовано 4 липня 2020.
- ↑ Биков, 2019, с. 39—40.
- ↑ Биков, 2019, с. 40—41.
- ↑ В честь воинов-интернационалистов. www.usva.org.ua (Ru) . Українська спілка ветеранів Афганістану. Процитовано 4 липня 2020.
- ↑ Памятник воинам-афганцам (Киев) - Мемориал воинов-афганцев "Черный тюльпан". afgan-memorial.org. Архів оригіналу за 30 травня 2019. Процитовано 26 серпня 2020.
- ↑ Шукач | Мемориал памяти воинам-интернационалистам в Сквере Воинов-Интернационалистов, г. Харьков. www.shukach.com. Процитовано 26 серпня 2020.
Джерела ред.
- Слаквін Володимир Іванович // Чорні тюльпани. Афганський мартиролог України / О. Г. Мусієнко. — Київ : Столиця, 1999. — 560 с. — ISBN 966-95583-0-1.
- Слаквин Владимир Иванович // Книга Памяти о советских воинах, погибших в Афганистане. — Москва : Военное издательство, 1999. — Т. II М-Я. — С. 385. — 712 с. — ISBN 5-203-01484-1.
- Шкварко І. П. Слаквін Володимир Іванович // Біль пам'яті: книга пам'яті про воїнів Харківщини, загиблих в Афганістані. — Харків : РВП "Оригінал", 1995. — С. 398—399. — 494 с. — ISBN 5-7707-2089-1.
- Головін О. П. «…свій день народження зустрів у рейді» // Вечерний Харьков. — 1989. — № 79 (6079) (4 квітня).
- Биков Михайло. Слаквін Володимир Іванович // Біль пам'яті Слобожанщини. — Харків : Золоті сторінки, 2019. — С. 38—41. — 668 с. — ISBN 978-966-400-524-8.