Синди
Си́нди, Сінди (грец. Σινδοί, Herod, IV, 28) — одне з меотських племен, які у 1000-і роки до Р. Х. жили на Таманському півострові та прилеглому до нього узбережжі Чорного моря (Pontus Euxinus) у підніжжях Кавказу і в пониззі Кубані[1]. Їхній край називався Сіндис (Sindice)[2].
Згадуються у творах Геродота, Страбона, Псевдо-Скілака.
Сусідами Синдів були племена дандаріїв, фатеїв, торетів і керкетів.
За етнічним походженням Синди, можливо, були близькими до кімерійців.
Їх ім'я було записане по-різному: Мела(Mela) називає їх Сіндонес[3], Люсіан[4], Сіндіаної (Sindianoi).
Страбон описує їх проживаючими вздовж Palus Maeotis, серед Меотів (Maeotae), Dandarii, Toreatae, Agri, Arrechi, Tarpetes, Obidiaceni, Sittaceni, Dosci, і Aspurgiani[5].
Основні зайняття: хліборобство, рибальство, ремесло й торгівля (здебільшого з греками)[1]. Займалися в основному землеробством; були розвинені рибальство і ремесла (ливарне, ковальське, гончарне). Значного розвитку досягла торгівля, особливо хлібом (з Урарту та грецькими містами — з 6 ст. до Р. Х.), яку Синди вели через власні порти — Синдську гавань (Синдик; з 4 сторіччя називалася також Горгіппія), Корокондаму.
У 500–350 рр. до Р. Х. виникла синдська держава Синдика[1], у 400–300 рр. до Р. Х. вони увійшли до складу Боспорського царства і зазнали значної еллінізації[1].
Синди вели війни зі скіфами. У 4 ст. до Р. Х., за часів правління Екатая держава синдів втратила незалежність і увійшла до складу Боспорського царства. Синдська шляхта увійшла до правлячої боспорської аристократії і мала значний влив на політику держави.
Їм належали міста: морський порт Синда (Sinda), Гермонаса, столиця Горгіппія, і Аворас[6].
Серед чорноморських племен Синди були найбільш еллінізовані. Синди, особливо їхня знать, засвоїли мову, культуру, релігійні вірування греків. У перших 1-200 роках нашої ери синди були повністю асимільовані сарматами[1].
Археологічна пам'ятка про синдів — група могил «Сім братів» й руїна Синдики — Семибратне городище.
Микола Дамаській описав їх своєрідний звичай накидання на могилу небіжчика риби з кількістю ворогів, яких він переміг[7].
Примітки ред.
- ↑ а б в г д стор. 2814–2815, том 8, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 966-7155-02-1
- ↑ Herod. l. c.; Hipponax. p. 71, ed. Welck.; Hellanic. p. 78; Dionys. Per. 681; Steph. B. p. 602; Amm. Marc. xxii. 8. § 41, &c.
- ↑ Sindones (ii. 19)
- ↑ Lucian (Tox. 55)
- ↑ Страбон. xi. 2. 11
- ↑ Страбон XI. 2, et. seq.
- ↑ Nicolaus Damascenus (p. 160, ed. Orell.)
Джерела ред.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Анфимов Никита Владимирович, «Из прошлого Кубани», [2 изд.]. — Краснодар, 1958 г. (рос.)
- Гайдукевич В. Ф. «Боспорское царство». — Москва, — Л., 1949 г. (рос.)
- Крушкол Юлия Семёновна «Древняя Синдика». — Москва, 1971 г. (рос.)
- Трубачёв О. Н. «Indo-arica в Северном Причерноморье». — Москва: изд. «Наука», 1999 г., ISBN 5-02-011675-0 (рос.)
- А. В. Гадло «Этническая история Северного Кавказа IV—X вв.», г. Л., 1979 г.