Рубінштейн Микола Леонідович

Микола Леонидович Рубінштейн (24 грудня 1897, Одеса — 26 січня 1963) — радянський історик Київської Русі та Росії ХІХ-ХХ ст., історіограф.

Рубінштейн Микола Леонідович
рос. Николай Леонидович Рубинштейн
Ім'я при народженні	рос. Николай Лазаревич Рубинштейн
Народився	11 (23) грудня 1897 Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Помер	26 січня 1963(1963-01-26) (65 років) Москва, СРСР
Країна	Російська імперія  СРСР
Діяльність	історик, викладач університету
Галузь	історія Росії і історіографія
Alma mater	Рішельєвська гімназія (1916) і Одеський національний університет імені І. І. Мечникова (1922)
Науковий ступінь	доктор історичних наук (15 травня 1940)
Вчене звання	професор
Науковий керівник	Щепкін Євген Миколайович
Вчителі	Щепкін Євген Миколайович
Відомі учні	Ivan Fedosovd, Nikolay Pokrovskyd, Mikhail Belyavskyd, Avram Moiseevich Razgond і Ivan Kovalchenkod
Знання мов	російська
Заклад	Московський інститут філософії, літератури, історії, Історичний факультет МДУ і Саратовський університет
Партія	КПРС
Брати, сестри	Рубінштейн Сергій Леонідович
Роботи у Вікіджерелах

Життєпис та науковий доробок

Народився в родині юриста.

Середню освіту отримав в Ришельєвській гімназії. 1916 вступив на історичне відділення історико-філологічного факультету Імператорського Новоросійського університету, а також як вільний слухач відвідував заняття на юридичному факультеті. Закінчувати університет випало під час реорганізації системи вищої освіти, коли ун-ти разом з іншими ВНЗ були трансформовані в мережу профільних інститутів. Протягом двох років він відвідував лекції в ОГСІ і ОАІ, а закінчив навчання 1922 на факультеті професійної освіти ОІНО із захистом дипломної роботи «Західні торговельні шляхи України-Руси». Ця робота, в якій автор досліджував торговельні шляхи у двох аспектах — історико-географічному й історичному та демонстрував критичний підхід до питань історіографії, принесла молодому вченому перші позитивні відгуки. 1925 у вигляді статті вона була опублікована у «Віснику ОКК при ВУАН». Після отримання вищої освіти поступив на службу в губернський архів та за сумісництвом працював статистом, бухгалтером, економістом, юристом, редактором у різних установах та організаціях.

Паралельно навчався на правовому факультеті ОІНГ, який закінчив 1924 після захисту дипломної роботи «Право відбудування». Із студентських років проводив наукову працю, підготувавши курсові роботи: «Грецька демократія в теорії Арістотеля», «Методика розробки писцевих та переписних книг», «Чужоземні джерела з історії смутної доби», «Громада та громадське землеволодіння у Франції», «Хлібороби й пани Новоросійського краю», «В. О. Ключевський як мислитель-митець» та доповіді: «Декабристи і їх місце в історії революційного руху Росії», «Соціально-економічна база руху декабристів». Після отримання вищої освіти його наукова діяльність зосереджена в соціально-історичній секції ОКК при ВУАН, на засіданні якої у грудні 1924 виступив з доповіддю на тему «Декабристи в історії російського революційного руху». Плідна дослідницька робота сприяла продовженню наукової діяльності, але через низку організаційних обставин в Одесі на той час (до 1926) не було науково-дослідницької установи історичного профілю, в якій науковець міг би продовжити навчання. Тому на два роки (1925–1926) він поїхав до Москви і Ленінграду, де вивчав історичні джерела в місцевих архівах, вступив у Товариство істориків-марксистів Комуністичної Академії при ЦВК СРСР, взяв участь в його Першій всесоюзній конференції, став членом секції по вивченню декабристів та їх часу Всесоюзного товариства політичних каторжан і зсильнопоселенців.

Під час підготовки до 100-річчя повстання декабристів опублікував статтю «Экономическое развитие России в первой четверти ХІХ века, как основа движения декабристов», яка викликала великий інтерес та дискусію. Наслідком цього стало запрошення дослідника до участі в «Семінарії по декабризму» під керівництвом М. Нечкиної і С. Сказіна. Наприкінці 1926 повернувся до Одеси та з 1.01.1927 його було зараховано аспірантом Одеської секції Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури при ОІНО. Рекомендуючи молодого вченого до аспірантури, її керівник М. Слабченко відзначав: «М. Рубінштейн з солідною підготовкою, широко ставить питання, старається рішати їх самостійно. Має потребу в стримуванні, бо занадто захоплюється моєю теорією єдиного процесу й синтетичного методу. Вийде з нього видатний науковий робітник». Під час виконання аспірантського стажу він працював над питаннями історії феодалізму в Київській державі та історії революційного руху в Україні у ХІХ ст. З останньої теми провів низку семінарів зі студентами історичного відділення ф-ту професійної освіти ОІНО, позаштатним викладачем до якого його було прийнято восени 1927. Став членом багатьох наукових товариств при ВУАН: ОКК, ОНТ, Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Але закінчити аспірантуру під керівництвом М. Слабченка через перебіг обставин йому не вдалося. Восени 1927 почав шукати більш авторитетного місця і керівника, а 2.11.1928 за власним бажанням виключений зі складу аспірантів секції. 1931 переїхав на постійне мешкання до Москви, де працював у Науково-дослідному інституті іноземної бібліографії Об'єднання державних книжково-журнальних видавництв Народного комісаріату освіти РРФСР (1931–1933), редактором іноземної редакції Державного видавництва соціально-економічної літератури (1933–1939). Крім знайомства з сучасною західноєвропейською історіографією, ця робота сприяла розвитку аналітичного мислення молодого вченого, що в майбутньому знайшло відображення у глибоких теоретичних висновках його досліджень.

Педагогічну діяльність розпочав 1934 у Московському обл. педагогічному ін-ті, де спочатку як доцент, а потім професор він читав лекції та вів практичні заняття до 1939. Одночасно за сумісництвом читав лекції на історичному ф-ті МДУ, а з 1942 зарахований до штату. 1936–1941 викладав курс лекцій з історіографії в Московському ін-ті філософії, літератури, історії (МІФЛІ). В ті роки звернення до історіографічної проблематики вимагало від лектора, викладача, історика наукової сміливості. Паралельно з викладацькою роботою писав докторську дисертацію на тему історії історичної науки «від літописів до Леніна». 15.05.1940 на вченій раді МІФЛІ відбулось обговорення його монографії «Русская историография», в якій узяли участь провідні спеціалісти в цій царині знань — Ю. Готьє, А. Панкратова, М. Тихомиров (офіційні опоненти) та дали монографії високу оцінку. Вчений представив систематичне, зв'язане єдиною думкою огляду процесу становлення та розвитку радянської історичної науки. Враховуючи актуальність і наукове значення дослідження, кафедра історії СРСР МДУ у січні 1941 представила «Русскую историографию» до змагань на одержання Сталінської премії 1942, а у березні 1941 відбулось засідання експертної комісії Комітету по справам вищої школи по обговоренню питання про надання «Русской историографии» статусу підручника ВНЗ. Але через наявність у ній багатьох дискусійних проблем, книзі надали статуса не підручника, а навчального посібника. Книга вийшла в світ у 1941, а редакція «Історичного журналу» помістила рецензію Й. Вайнштейна. У листопаді 1941 евакуйований до Саратова, де на посадах проф-а, завідувача кафедри історії СРСР, декана історичного ф-ту працював у місцевому ун-ті. У другій половині 1942 повернувся до Москви та поновив науково-педагогічну діяльність в МДУ. Працював заступником директора по науковій роботі Державного Історичного музею (1943–1949). В лютому 1949 його обрано членом Вченої Ради Ін-ту історії. Але вже навесні в наукових колах істориків була відкрита дискусія навколо змісту та побудови курсу історіографії М. Рубінштейна, яка стала наслідком особливої уваги ЦК ВКП(б) до ідеологічних питань. Результатом дискусії стало звільнення талановитого вченого з усіх посад, що він обіймав. Восени 1949 прийнятий на роботу в Московський бібліотечний ін-ут, в якому працював до 1957, а потім став проф-м Московського держ. історико-архівного ін-ту (1957–1959).

Наукові публікації

• Западные пути торговли Украины — Руси // Вісник Одеської Комісії Краєзнавства при Всеукраїнській Академії Наук. — 1925. — Ч. 2-3;
• Экономическое развитие России в первой четверти ХІХ века, как основа движения декабристов // Каторга и ссылка. — 1925. — № 8;
• Крестьяне и помещики в польском восстании 1831 года. (По материалам Одесского областного архива) // Каторга и ссылка. — 1926. — № 1;
• До історії соціальних відносин у Київській Русі ХІ-ХІІ ст. // Наукові записки науково-дослідчої катедри історії української культури. — 1927. — № 6;
• До історії російського народного господарства. (З приводу книжки П. У. Лященка) // Прапор Марксизму. — 1928. — № 4;
• Нарис історії Київської Русі. — Х.-Одеса, 1930;
• Иностранная периодика по истории России и СССР // Историк-марксист. — 1933. — Т. 1;
• Русская историография. — М., 1941;
• О путях исторического исследования // История СССР. — М., 1962. — № 6.

Джерела та література

• Герасименко Н. О. Рубінштейн Микола Леонідович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 343. — ISBN 978-966-00-1290-5.

Література

• Дмитриев С. С. Памяти Николая Леонидовича Рубинштейна (1897—1963) // История СССР. — М., 1963. — № 3;
• Дмитриев С. С. К истории советской исторической науки. Историк Н. Л. Рубинштейн (1897—1963) // Учёные записки ГГУ. — Горький, 1964. — Вып. 72;
• Дубровский А. М. Н. Л. Рубинштейн в Одессе // Одесі — 200. — Ч. ІІ. — Одеса, 1994. — С. 90-91;
• Цамутали А. Н. Николай Леонидович Рубинштейн (1897—1963) // Историки России XVIII—XIX веков. — М., 1996. — Вып. 3. — С. 126—135;
• Шаханов А. Н. Борьба с «объективизмом» и «космополитизмом» в советской исторической науке: «Русская историография» Н. Л. Рубинштейна // История и историки. — 2004. — № 1;
• Левченко В. В. Викладання та дослідження історії України в Одеському інституті народної освіти (1920—1930) // Проблемы славяноведения. — Вып. 7. — Брянск, 2005. — С. 175—176.