Пянида Борис Петрович
Борис Петрович Пяни́да (28 листопада 1935, Дячкове — 16 листопада 2020, Буди) — український художник кераміки; член Харківської організації Спілки радянських художників України з 1966 року. Батько художника Юрія Пяниди.
| Пянида Борис Петрович | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Народження |
28 листопада 1935 Дячкове, Диканський район, Харківська область, Українська СРР, СРСР | |||
| Смерть | 16 листопада 2020 (84 роки) | |||
| Буди | ||||
| Країна |
 СРСР Україна | |||
| Навчання | Миргородський керамічний технікум (1959) | |||
| Діяльність | художник | |||
| Вчитель | Панащатенко Валентина Степанівна і Богданов Володимир Якович | |||
| Працівник | Будянський фаянсовий завод | |||
| Член | Спілка радянських художників України | |||
| Нагороди |
 | |||
|
| ||||
Життєпис ред.
Народився 28 листопада 1935 року в селі Дячковому (нині Полтавський район, Полтавської області, Україна) у бідній селянській сім'ї. Протягом 1952—1959 років навчався на художньому відділенні Миргородському керамічному технікумі, був учнем Володимира Богданова, Леоніда Статкевича, Валентини Панащатенко, О. Сухаревського.
З 1959 по 1996 рік працював на Будянському фаянсовому заводі, де разом зі своїми колегами створив унікальний стиль будянського фаянсу. Започаткував на заводі підполивне малювання фарбами, розчинами солей і барвними оксидами металів, зокрема кобальту, нікелю, марганцю. У 1996—1997 роках викладав у Будянській дитячій художній школі народного мистецтва.
Мешкав у селищі міського типу Будах в будинку на вулиці Дачній, № 10, квартира № 74[1]. Помер у Будах 16 листопада 2020 року.
Творчість ред.
Працював в галузі декоративного мистецтва (художня кераміка). Серед робіт:
- декоративні тарелі
- «Реве та стогне Дніпро широкий» (1961);
- «Повсихали сади зелені» (1964);
- «Пожежа в степу» (1965);
- «Табун» (1965);
- «Дерево-птах» (1966);
- «Юність» (1966);
- «Тачанка» (1967, співавтор Олександра Рибіна);
- «Весна» («Ох! Зірка в серце впала») (1970);
- «Їхав козак на війноньку» (1970);
- «Впала ніч» (1973);
- «Танок птахів» (1974);
- «Скорбота» (1981);
- «Ранок» (1982);
- «Нічна птаха» (1983);
- «Тривога» (1983);
- «Ой, під вишнею…» (1984);
- «Кує зозуля» (1985);
- «Хліб» (1985);
- «Покоси» (1986);
- «Квіти рідного краю» (1987);
- «Долина квітів» (1996);
- «І день і ніч» (1996);
- «В гостях у мами» (1996);
- «Сумно мамі» (1996);
- «Ідуть дощі» (2000);
- «Ліс» (2000);
- набори посуду
- для квасу «Сутінки» (1968);
- для молочних страв «Щедрий вечір» (1970);
- для води «Ой, весно!» (1971), «Вечір» (1976);
- для десерту «Синє цвітіння» (1974);
- для плову «Оазис» (1975);
- для кави «Сині ночі» (1982—1983);
- для риби «Срібна квітка» (1985);
- для закусок «Берег» (1987);
- для вина «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1993—1996);
- столові набори
- «Сад» (1972);
- «Віночок» (1972);
- «Блакитні тополі» (1974);
- «Криниця» (1976);
- «Ранкові роси» (1977);
- «Надія» (1977—1979);
- «Бузковий вечір» (1982—1983);
- декоративні вази
- «Ювілею великого Кобзаря» (1963, співавтори Іван Сень, Микола Ніколаєв);
- «Ніч над містом» (1984);
- «Пам'яті батька» (1984);
- «Старий парк» (1984);
- «Дорога в космос» (1985);
- «Кали» (1985);
- інше
- триптих з шамотних настінних плит «Врага не буде, супостата…», «А буде син, і буде мати…», «І будуть люде на землі…» (1964, співавтор Микола Ніколаєв);
- столовий гарнітур «Лугові квіти» (1975—1976);
- набір для українських страв «Соняшники» (1982—1983, два варіанти в бузковій і кобальтовій тональності);
- комплекти для вареників «Ягода» (1985), «Чорнобривці» (1996).
Був автором товарного знаку будянського фаянсу «Півник», який зареєстрований Держком винаходів СРСР 5 серпня 1967 року[2].
З середини 1990-х років, коли підприємство припинило діяльність, зайнявся графікою.
Брав участь у республіканських виставках з 1966 року, зарубіжних — з 1961 року, зокрема в Загребі, Токіо, Парижі, Лейпцигу, Познані, Ріо-де-Жанейро, Монреалі. Персональні виставки відбулися у Харкові у 1986, 1995, 2016 роках.
Посуд та тематичні роботи представлені в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві, музеях Харкова, Запоріжжя, Полтави, Сум, Оренбурга, Чернігова, Диканьки, Миргорода та Опішні Полтавської області, Буд і Лозової Харківської області, Державному історичному музеї та Музеї-садибі Кусково у Москві.
Відзнаки ред.
- Диплом другого ступеню Головного комітету Виставки досягнень народного господарства Української РСР (1982)[3];
- Почесний диплом Міністерства легкої промисловості СРСР (1982)[3];
- Заслужений художник України з 1999 року[4];
- Стипендія Харківської обласної державної адміністрації в області культури і мистецтва імені Сергія Васильківського (2010)[3].
Примітки ред.
- ↑ Пяніда Борис Петрович / Довідник членів Спілки художників України. Київ. 1998. С. 124.
- ↑ Безрукова, Тетяна (2005). Буди - фаянсова столиця України (українською) . Харків. с. 21.
- ↑ а б в Борис Петрович Пянида (28.11.1935 — 16.11.2020) / Харківський художній музей.
- ↑ Указ Президента України від 8 жовтня 1999 року № 1304/99 «Про відзначення нагородами України працівників культури і мистецтва Харківської області»
Література ред.
- П'яніда Борис Петрович // Українські радянські художники. Довідник. — Київ : Мистецтво, 1972. — С. 384.;
- П'яніда Борис Петрович // Словник художників України / за ред. М. П. Бажана (відп. ред.) та ін. — К. : Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1973. — С. 189—190.;
- П'янида Борис Петрович // Шевченківський словник. Том 2 / Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Академії Наук УРСР. — Київ : Головна редакція УРЕ, 1977., С. 152;
- В. М. Ханко. П'янида Борис Петрович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2023. — ISBN 966-02-2074-X.