Послух (право)
Послух — особа в Руському праві, яка була свідком доброї чи недоброї слави підозрюваного.
Історія та функції ред.
За своєю функцією вони в часи Київської Русі (IX—XIII ст.) виконували, переважно, роль захисників — були свідками порядного життя сторони, яка брала участь у судовому процесі. Їх також називали свідками доброї слави. Були прообразом сучасної адвокатури.[1]
На відміну від «видоків», які були класичними свідками, що бачили момент злочину, завданням послухів було показати, що відповідач або позивач є добропорядними людьми, які заслуговують на довіру, часто виступали як своєрідні поручителі. Послух свідчив не по фактах судової справи, а поручався за добросовісність особистості позивача або відповідача, а також брав на себе солідарну з ними відповідальність та мав ризик щодо сплати судового штрафу або пені.
У той час у мові був присутній навіть спеціальний термін — «послушестововати», тобто, виступати послухом у суді.
Послухами могли бути тільки вільні люди — «мужі». Холопи, закупи, ізгої та інші верстви не могли бути захисниками. Також не могли послухами бути жінки.
Законодавство Київської Русі вимагало різну кількість послухів для різних категорій судових справ: від двох до дванадцяти. Зокрема, підозрюваний у злодійстві мав виставити сімох послухів, що довело б його невинність. У позові про відшкодування шкоди, завданої убивством людини, підозрюваний повинен був виставити сім послухів, які мали свідчити про те, що він цього зробити не міг. Іноземець мав право виставити двох послухів.[2]
Крім підтвердження сказаного стороною, вони також залучалися для вияснення правила поведінки звичаєвого характеру, на підставі якого вирішувалася справа.[3]
Також послухів залучали бути присутніми при укладанні різних договорів, зокрема купівлі-продажу, щоб згодом, при потребі, підтвердити дійсність укладених правочинів.[4]