Вікіпедія

Перуанська література

Перуанська література (або Література Перу) - сукупність літературних творів, створена на території сучасної держави Перу; розвивається як, переважно, іспанською мовою, так і мовою кечуа.[1]

Перуанська література
CMNS: Перуанська література у Вікісховищі

Доколоніальний період ред.

Літературний доробок доіспанського періоду пов'язаний з Імперією інків та з мовою кечуа. Іспанські хроністи відзначали існування усної літератури цією мовою, яка ділилася на придворну та народну. Придворна література, що розвивалася при імператорському дворі, вважалась офіційною. Її створювали амаута (вчителі) і кіпукамайо (бібліотекарі), котрі користувалися мнемотехнікою шнурків з вузликами кіпу.

Культивувалися три головні жанри: епічний, дидактичний та драматичний. Епічний жанр був представлений поемами, що виражали світогляд інків (міфи про творення світу, про потоп і про походження інків, легенди про Манко Капака і Маму Окльо). Дидактичний жанр включав байки, прислів'я та казки, а драматичний — комедії та трагедії, якщо користуватися європейськими термінами, але насправді це були театральні вистави, в яких змішувалися танець, спів та літургія. Знаменита драма «Ольянтай», записана вже в колоніальну епоху, хоч і включає елементи, запозичені в іспанської драматургії, але в основі своїй сягає цього інкського театру.

Народна література стихійно виникала у сільській місцевості. Вона включає ліричний жанр, в якому поетичні твори поєднувалися з музикою та танцем і виконувались хорами, де чоловіки чергувалися з жінками. Два основні різновиди ліричного жанру - це харауї, інтимна любовна пісня, і хайллі, гімн радості, що виконувався з нагоди релігійних свят і військових перемог. Деякі з цих творів дійшли до нас у записах перших іспанських хроністів.

Колоніальний період ред.

Колоніальна література Перу створювалася в період від XVI до початку XIX ст. на території, що іменувалася на той час віцекоролівством Перу. З іспанським завоюванням сюди прийшла кастильська мова та європейські літературні тенденції.

Першими зразками колоніальної літератури були хроніки, які являли собою суміш історії, нарису та роману. Перші хроніки, складені солдатами та секретарями військових експедицій, мали ще грубий та сухий стиль. Кращими хроністами Перу вважаються Педро С'єса де Леон (1518—1554), автор «Хроніки Перу» в 4-х частинах, та Інка Гарсіласо де ла Вега (1539—1616), метис, син іспанського завойовника та інкської аристократки, який у 1609 році в Лісабоні опублікував свої «Справжні коментарі про інків» - перший шедевр перуанської літератури, присвячений історії, культурі та звичаям інків та інших народів стародавнього Перу. Друга частина цієї книги, відома як «Загальна історія Перу» (видана посмертно в 1617 у Кордові), розповідає про завоювання Перу іспанцями та початковий період колонії.

Важливими культурними подіями стали заснування першого в Америці Королівського Університету Сан-Маркос у Лімі в 1551 р. і першої в Південній Америці друкарні. Першою друкованою книгою, опублікованою в Лімі, була «Християнська доктрина і Катехизис для освіти індіанців» трьома мовами: іспанською, кечуа та аймара. Література культивується в цей період у освічених колах, тісно пов'язаних із Церквою. До цих кіл належав і Хосе де Акоста, автор книг «Паломництво Бартоломе Лоренсо» (1586), «Про природу нового світу» (1588) та «Природна та моральна історія Індій» (1590), в яких він, однак, не обмежується релігійними роздумами, а виявляє інтерес до життя корінних народів.

Література так званої золотої доби Іспанії знаходить свій відбиток і в іспанській Америці, особливо в галузі ліричної та епічної поезії. Йдеться про ерудовану літературу з витонченими формами, що наслідує класичні зразки (класицизм). Найвидатнішими поетами-класицистами цього періоду були Дієго де Охеда (? - 1615), автор першої в Америці епіко-містичної поеми "Христіада", і Дієго Мехіа де Фернанхіль (? - 1634), автор першої частини книги "Антарктичний Парнас" (1608).

На середину XVII ст. класицизм витісняється новим літературним напрямом - бароко . Вершиною перуанського бароко була творчість Хуана де Еспіноса Медрано на прізвисько Лунарехо (? - 1688), автора релігійних п'єс, проповідей та «Апології дона Луїса де Гонгори, князя ліричних поетів Іспанії» (1662). Посмертно видано збірку його проповідей «Дев'яте диво». Хуан дель Вальє-і-Кав'єдес, сатиричний поет і побутописець, народився в Іспанії, але жив здебільшого в Перу. У своїх віршах він піддає своє соціальне середовище жорсткій критиці. Але є в нього і містичні вірші, пройняті духом каяття. Його твори було зібрано і видано лише через багато років після його смерті під назвою «Зубастий Парнас».

Від початку XVIII ст., коли в Іспанії встановилася династія Бурбонів, всі іспаномовні письменники прагнуть "офранцузитися". Наслідуючи Французьку академію, віце-король Перу маркіз де Кастель дос Ріос заснував Палацову Академію в Лімі. Серед її академіків виділяються: Луїс Антоніо де Ов'єдо-і-Еррера, граф де ла Гранха (1636-1717), поет і драматург, автор книг «Життя св. Рози» (1711) та «Священна поема пристрасті» (1717); Хосе Бермудес де ла Торре-і-Сольєр (1661—1746), юристконсульт та ректор Лімського університету, автор поеми «Телемах на острові Каліпсо»; Педро Перальта-і-Барнуево (1664-1743), вчений-ерудит, автор епічної поеми «Заснування Ліми» та творів для театру.

Бароко змінюється неокласицизмом, тобто поверненням від надмірної ускладненості до класичної простоти. З ним приходить у Перу і дух ліберальних ідей, що виникли у Франції, які в майбутньому вплинуть на розвиток латиноамериканської революції. У другій половині 18 ст. найвидатнішою фігурою в перуанській літературі був Пабло де Олавіде (1725-1803), письменник, перекладач, юрист і політик, який народився в Лімі, але розвивав свою літературну діяльність в Іспанії. За свої ліберальні ідеї він був звинувачений у єресі та ув'язнений інквізицією до тюрми, але згодом замирився з церквою. Його короткі оповідання високо оцінює сучасна критика. Тим часом у Перу розвивається сатирична література, близька до костумбризму. Монах Франсіско дель Кастільо (1716—1770) був, безперечно, найкращим драматургом колоніального періоду. Серед його п'єс виділяються «Завоювання Перу», «Мітрідат, цар Понтійський» та інтермедія «Про суддю та сутяги». Інші сатирики цього періоду - Алонсо Карріон де ла Вандера (1714-1783), автор книги «Поводир сліпих мандрівників», що розповідає про подорож від Ліми до Буенос-Айреса, та Естебан Терралья-і-Ланда, сатиричний поет, автор книги «Ліма всередині та зовні» (1797).

 
Поет Маріано Мельгар.

Останній період колоніальної літератури - це рубіж XVIII і XIX століть, епоха Емансипації, тобто зародження перуанської національної самосвідомості. Подібно до французьких енциклопедистів, на чолі цього процесу стали редактори першого великого американського часопису «Перуанський Меркурій», які створили «Патріотичне Товариство» (Sociedad de Amantes del País): Іполіто Унануе, Торібіо Родрігес де Мендоса, Хосе Бакіхано-і-Карріо. Лірикою виділяється Маріано Мельгар (1791-1815) з міста Арекіпа, у віршах якого вбачається романтизм і поєднується культурна поезія з індіанськими народними піснями. Він взяв участь у боротьбі за незалежність і був розстріляний у 1815 році, а дві книги його віршів були видані посмертно: «Лист Сільвії» (1827) та «Вірші» (1878). Інший поет епохи Емансипації - це Хосе Хоакін Ольмедо (1780-1847), який народився в Гуаякілі. Він був депутатом першого Конгресу Республіки Перу та послом в Англії. Його основний твір - "Ода на перемогу при Хуніні ", епічна поема в стилі неокласицизму, що оспівує перемогу, здобуту Боліваром у Хунінській битві. У сфері політичної літератури виділяється Хосе Фаустіно Санчес Карріон (1787—1825), захисник системи республіканського правління та автор «Листа Сайянського відлюдника». Варто згадати також лімського священика Хосе Хоакіна де Ларріва (1780—1832), дуже їдкого сатиричного поета та журналіста.

Республіка. XIX століття ред.

Першими літературними напрямами незалежного Перу були костумбризм і романтизм, але невдовзі розвинувся і реалізм.

Костумбризм ред.

 
Рікардо Пальма.

Костумбризм був літературною течією, чиї представники приділяли першорядну увагу звичаям і традиціям народів, або схвалюючи їх, або критикуючи і висміюючи. Перуанський костумбризм зароджується близько 1830 і триває до 1850-х років. До цього періоду належать два сатиричні поети і драматурги. Перший — це Феліпе Пардо-і-Альяга (1806—1868), який суворо засуджував перуанську дійсність у своїх комедіях («Плоди освіти», «Сиротка в Чоррільосі» та «Дон Леокадіо та річниця Аякучо»), статтях («Мандрівка» та інші) та епіграмах. Він вважав народні звичаї варварськими і потворними. Також він критикував політиків за амбітність та брак патріотизму. Другий представник костумбризму Мануель Ассенсіо Сегура (1805—1871) вважається найбільшим перуанським драматургом XIX століття, він найкраще зображує народні типи Ліми. На відміну від аристократа та консерватора Пардо-і-Альяга, Сегура виступав за демократичні цінності, що відбивається у його комедіях характерів. Він написав 17 п'єс, серед яких виділяються «Кицька», «Сержант Кануто» та «Три вдови». Близькою до костумбризму є також творчість Рікардо Пальми (1833—1919), автора «Перуанських переказів», найзнаменитішого твору перуанської літератури XIX століття, в якому він оповідає історію Ліми та Перу інкської, колоніальної та республіканської епохи, поєднуючи елементи справжньої історії з власними вигадками.

Романтизм ред.

Романтизм прийшов із Європи до Перу із запізненням, на початок 1850-х років, і тривав до кінця століття, поступившись місцем реалізму. Твори перуанських романтиків були, загалом, штучними і грішили сентименталізмом. Кращими поетами-романтиками були вже згадуваний Рікардо Пальма, чиї вірші відрізняються глузливим ставленням до деяких аспектів реальності, і Карлос Аугусто Салаверрі (1830-1891), позашлюбний син президента Перу Феліпе Сантьяго Салаверрі, розстріляного в 1836 році. Поезія Салаверрі зібрана в чотирьох книгах: «Діаманти та перли», «Світанки і сяйво», «Листи ангелу» й «Таємниці могили». Його віршам притаманна меланхолійна ніжність, пристрасть і елегантний песимізм.

Реалізм і натуралізм ред.

 
Мануель Гонсалес Прада.

Після Тихоокеанської війни (1879—1883) почався рух проти романтизму, очолений Мануелем Гонсалесом Прадою (1844—1918), автором книг «Вільні сторінки» та «Години боротьби», в яких він піддає запеклій критиці політиків, відповідальних, на його думку, за поразку у війні. Дістається від його гострого пера і релігійним установам, і тогочасним літераторам. Він був також творцем поезії нових форм, що передвіщала модернізм. Характерною рисою цієї епохи було виникнення групи жінок-письменниць, чимало з яких, втративши своїх чоловіків та синів на війні, були змушені самі заробляти собі на життя. Вони писали романи, які можна визначити як реалістичні. Так, Мерседес Кабельо де Карбонера (1845-1909) написала 6 романів, з яких найбільшим успіхом користувалися «Бланка Соль» (1888), «Наслідки» (1890) і «Змовник» (1892). Вона також писала численні статті та нариси на літературні та соціальні теми, виступаючи, зокрема, за емансипацію жінок. Залишившись незрозумілою і зазнавши нападок з боку авторів-чоловіків, вона закінчила свої дні у психіатричній лікарні. Клоринда Матто де Турнер (1852-1909), романістка і журналістка з міста Куско, стала провісницею індіхенізму. Найкращий з її романів, «Птахи без гнізда», розповідає про індіанця, який страждає від зловживань релігійної та політичної влади. Роман викликав інтерес не лише в Перу, а й у всій Америці та навіть у Європі. Марія Ньєвес-і-Бустаманте (1861-1947) з Арекіпи - авторка історичного роману "Хорхе, син народу" (1892) про громадянську війну 1856-58 рр..

XX століття ред.

Модернізм ред.

 
Хосе Сантос Чокано.

Модернізм розвивався в Перу, починаючи з поеми «До кохання» Мануеля Гонсалеса Пради, опублікованої в газеті «Ель Комерсіо» в 1867 році, де поєднуються різні поетичні жанри європейського походження. Цей напрямок незабаром поширився по всій Латинській Америці, породивши таких поетів, як Хосе Марті на Кубі, Рубен Даріо в Нікарагуа, Леопольдо Лугонес в Аргентині тощо.

Повного розквіту в Перу модернізм досяг пізніше, на початку 20 століття. З усіх його представників виділяється поет Хосе Сантос Чокано (1875—1934), чия епічна поезія, сповнена описів пейзажів, звучністю та фарб, близька до творчості Волта Вітмена. Він писав і ліричні вірші виняткової інтимності. Його основні твори: «Святий гнів», «На селі», «Правічна сельва», «Пісня століття», «Хай буде світло», «Золото Індій». Його життя було багате на пригоди. У період правління диктатора Аугусто Легії він посварився з молодим письменником Едвіном Ельмором і в пориві гніву застрелив його впритул. Після короткого тюремного ув'язнення він поїхав до Чилі, де у свою чергу його убив якийсь шизофренік.

Важливим відгалуженням перуанського модернізму стало так зване покоління 1900 року, представники якого писали елегантну прозу, заглиблюючись у коріння національної історії та схиляючись до ідеалізму (Тамайо Варгас, Віктор Андрес Белаунде, Вентура Гарсія Кальдерон тощо). Особливе місце посідає поет Хосе Маріа Егурен (1872—1942), який своїми книгами «Пісня фігур» та «Символіки», близькими до символізму, проторував шлях до оновлення перуанської поезії.

Авангардизм ред.

 
Поет Сесар Вальєхо.

До 1920 модернізм був панівним напрямом у перуанській прозі та в поезії, але починаючи від 1915 року в національну літературу ще допоки несміливо входить літературний авангардизм. У поезії його найбільшим представником є Сесар Вальєхо (1892—1936), автор збірок «Чорні герольди» (1916) та «Трільсе» (1922) з їхньою новаторською мовою та сумними роздумами про людське життя. У 1923 році він поїхав до Європи і більше в Перу не повертався. Іншим визначним поетом Перу в першій половині XX століття був Мартін Адан (1908-1985), лірика якого вирізнялася герметизмом та метафізичною глибиною.

У прозі — Абрахам Вальделомар (1888-1919), який писав оповідання, романи, п'єси, вірші, статті та нариси; його оповідання — це зворушливі історії про життя провінційних міст. У театрі домінують комедії Леонідаса Йєрові (1881—1917), а пізніше — соціально-викривальні п'єси Сесара Вальєхо. Великий вплив на розвиток суспільної та літературної думки Перу в ці роки мали часопис «Amauta» (1926-1930), що видавав знаменитий літературознавець-марксист Хосе Карлос Маріатегі, та його праця «Сім нарисів тлумачення перуанської дійсності».

Індіхенізм ред.

 
Письменник Сіро Алегрія

Індіхенізм - це літературний напрям, головною темою якого є життя корінного населення Перу - індіанців. Воно почалося з оповідань Енріке Лопеса Альбухара (1872-1966) і продовжилося романами Сіро Алегрії (1909-1967): "Золота змія" (1935), "Голодні собаки" (1939) і "У великому і чужому світі" (1941). Максимального вираження ця течія досягла у творчості Хосе Марія Аргедаса (1911—1969), автора книг «Вода», «Свято Йавар», «Діаманти та кремні», «Глибокі річки», «Шостий», «Агонія Расу Ньїті», «Вся кров» і «Лис зверху та лис знизу». Завдяки своєму спілкуванню з індіанцями у дитинстві, він зумів засвоїти їхні уявлення про мир та життєвий досвід.

Покоління 50-х ред.

Оновлення перуанської прози починається з так званого Покоління 1950-х. Література цього періоду розвивалася під помітним впливом європейського (Джойс, Кафка) та американського (Фолкнер) авангарду. До цього покоління належать Хуліо Рамон Рібейро (1929—1994), Карлос Едуардо Савалета (1928—2011), Елеодоро Варгас Вікунья (1924—1997) та всесвітньо відомий Маріо Варгас Льйоса (*1936). Вони приділяють особливу увагу життю бідних міських кварталів і маргінальних верств населення, що утворилися в результаті масової міграції із сільської місцевості до міст (збірки оповідань Рібейро «Безпері круки», Енріке Конграйнса «Ліма, еульова година» та його ж роман «Не одна, а багато смертей», а також перші оповідання Варгаса Льйоси). Поряд із прозаїками, виникає і група поетів (Алехандро Ромуальдо, Вашингтон Дельгадо, Карлос Херман Бельї, Пабло Гевара), які захопилися марксизмом і екзистенціалізмом й висловлюють соціальний протест. Близькі до них і так звані «Поети народу», пов'язані з апристською партією, заснованою Віктором Айя де ла Торре (Густаво Валькарсель, Мануель Скорса, Хуліо Гаррідо Малавер).

Покоління 60-х ред.

 
Маріо Варгас Льйоса

До покоління 60-х років належать поети Луїс Ернандес (1941—1977), Хав'єр Ерауд (1942—1963), Антоніо Сіснерос (1942—2012) та прозаїки Освальдо Рейносо (1931—2016), Мігель Гутьєррес (1940—2016), Едуардо Гонсалес Віанья (*1941), Альфредо Брайс Еченіке (*1939) та Едгардо Рівера Мартінес (*1933). Вони розглядають літературу як засіб розвитку класової свідомості. Після перемоги кубинської революції більшість перуанських інтелектуалів прагнула такої ж революції у своїй країні, яка знищила б старий олігархічно-феодальний устрій. Деякі навіть переходили до практичних дій - Ерауд, наприклад, загинув у 1963, беручи участь у спробі розгорнути партизанську війну в сельві, а Гутьєррес і Рейносо заснували журнал, який проповідував маоїстські ідеї. У це десятиліття з'являються перші романи М. Варгаса Льйоси: «Місто і пси » (1963), заснований на спогадах про навчання у військовій академії і протест проти жорстокості і насильства; «Зелений дім» (1966), що оповідає про борделі, але містить елементи лицарського роману; повість «Щенята» (1967), що виражає протест проти тотальної несправедливості перуанського суспільства.

Покоління 70-х ред.

У 1970-ті роках були засновані журнали «Естасьйон Реуніда» та «Ора Зеро», які збирають навколо себе нове покоління молодих письменників, таких як Хосе Росас Рібейро (*1949), Туліо Мора (*1948), Хуан Рамірес Руїс (1946—2007), Хорхе Піментель (*1944), Енріке Верастегі (*1950), Кармен Ольє (*1947) тощо. Для них характерний крайній лівий радикалізм, розрив з попередньою літературною традицією та використання народно-розмовної мови у поезії.

У 1974 виникає інша група поетів, що приділяють більше уваги формі вірша, ніж змісту (Маріо Монтальбетті, Хуан Карлос Ласаро, Карлос Лопес Дегрегорі тощо). Проза розвивається під впливом контркультури та руху хіпі, найпомітніші її представники - Фернандо Ампуеро (*1949) і Кронуел Хара (*1949). Варгас Льйоса видає романи «Капітан Панталеон і Рота добрих послуг» (1973) та «Тітонька Хулія та писака» (1977).

80-ті - 90-і роки ред.

У 80-ті роки приходять розчарування та песимізм: ніхто вже не мріє про революцію. Це епоха «перебудови» та останніх років холодної війни, економічної кризи та тероризму. У прозі з'являються перші книги оповідань Альфредо Піта (*1948) «Незабаром сутеніє», Гільєрмо Ніньйо де Гусмана (*1955) «Опівнічні коні» та Алонсо Куето (*1954) «Битви минулого».

У 1981 році виходить друком кращий (принаймні, на думку самого автора) твір Варгаса Льйоси — історичний роман «Війна кінця світу», дія якого відбувається в Бразилії наприкінці 19 ст. У селищі Канудос склалася релігійна громада, яка скасувала приватну власність. Уряд направив проти неї війська і жорстоко придушив цей виступ.

Поезія цього часу, відмовившись від бунтівних устремлінь, знову стає спокійною та врівноваженою (Хосе Ватанабе та інші). Розвивається жіноча поезія феміністського спрямування (Кармен Ольє, Джованна Полларолло, Росіо Сільва Сантістебан, Роселла Ді Паоло).

У 90-ті роки з'являється естетсько-індивідуалістичний напрямок у поезії, тоді як проза, як і раніше, приділяє першорядну увагу молоді з бідних кварталів (так званий «брудний реалізм»). З іншого боку, деякі письменники культивують естетизм: Іван Тайс (*1968) «Фотографії Френсіса Фармера», Патрісія де Соуса (*1964) «Коли настане ніч», поетеса Монтсеррат Альварес (*1968) тощо. Сягають своєї зрілості два автори, що починали в попередні десятиліття: Освальдо Рейносо і Мігель Гутьєррес, які повернулися до Перу після тривалого перебування в комуністичному Китаї, який підманув їхні очікування. Рейносо публікує новелу "У пошуках Аладіна" і роман "Безсмертні євнухи", в яких відкидається ідеал класової боротьби в ім'я пошуку утопії юної краси, яка, однак, не суперечить ідеї справедливості. Гутьєррес, у свою чергу, вражає читачів романом більш ніж у тисячу сторінок, «Насильство часу» (1991) — це сімейна сага роду Вільяр, яка починається від першого Вільяра, дезертира з іспанської армії часів війни за незалежність, і закінчується Мартіном Вільяром, від особи якого ведеться розповідь – студентом, а потім сільським учителем. У романі відчувається вплив великих латиноамериканських прозаїків XX ст. (Борхеса, Хуана Рульфо, Гарсіа Маркеса та Маріо Варгаса Льйоси), а також «Людської комедії» Бальзака.

XXI століття ред.

 
Альфредо Брайс Еченіке.

У перші роки нового ХХІ століття перуанські письменники здобули важливі міжнародні премії. Ще в 1999 р. роман Альфредо Піта «Відсутній мисливець» завоював премію Las dos orillas («Два береги»), що надається Книжковим Салоном м. Хіхон (Іспанія). Книга була негайно перекладена та опублікована у п'яти європейських країнах. У 2002 письменник Альфредо Брайс Еченіке отримав премію «Planeta», що вручається однойменним іспанським видавництвом, за свій роман «Сад моєї коханої».[2] Наступного року (2003) другий роман Сантьяго Ронкальйоло (*1975) «Сором» стає одним із чотирьох фіналістів премії Herralde. У 2005 Хайме Байлі (*1965), якого критикують за стереотипи та комерційний характер його творчості, стає фіналістом премії «Planeta», а Алонсо Куето отримує премію «Herralde» за роман «Синя година»[3].У 2008 Іван Тайс входить до фіналістів Herralde (роман «Містечко, що зветься Собаче Вухо»). І, нарешті, в 2010 році Маріо Варгасу Льйосі вручили Нобелівську премію з літератури.

Примітки ред.

  1. ↑ http://sisbib.unmsm.edu.pe/bibvirtual/libros/Literatura/Periodiz_literatura/contenido.htm [Архівовано 2017-06-22 у Wayback Machine.] Периодизация перуанской литературы
  2. ↑ Alfredo Bryce Echenique gana el Premio Planeta | Cultura | EL PAÍS. Архів оригіналу за 23 січня 2016. Процитовано 6 липня 2017.
  3. ↑ El peruano Alonso Cueto gana el premio Herralde de Novela | Cultura | EL PAÍS

Джерела, література та посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Перуанська_література&oldid=39614307