Орбіта поховання — орбіта, на яку переводять супутники після завершення їх експлуатації для зменшення ймовірності зіткнень і звільнення місця на орбіті.
Для геостаціонарних супутників орбітою поховання є орбіта, перигей якої щонайменше на 200 кілометрів перевищує висоту геостаціонарної орбіти.

Схема переведення геостаціонарного супутника на орбіту поховання.

Розрахунок для геостаціонарної орбіти ред.

Потрібну зміну перигею (ΔH) для кожного апарату розраховують окремо, за формулою:
 

де:
  — тиск сонячного випромінювання, коефіцієнт якого — зазвичай між 1,2 і 1,5,
  — відношення площі [м²] до маси [кг] об'єкта.
Ця формула включає в себе близько 200 км для геостаціонарної орбіти, у ці 200 кілометрів також закладено висоту для маневрів на орбіті. Ще 35 кілометрів запасу зроблено для забезпечення безпеки у зв'язку з впливом гравітаційних збурень (у першу чергу — сонячних і місячних) на супутники.

Для того, щоб отримати ліцензію на надання послуг зв'язку в Сполучених Штатах, Федеральна комісія зі зв'язку США (FCC) вимагає від усіх операторів геостаціонарних супутників, запущених після 18 березня 2002 року, взяти на себе зобов'язання перевести супутники на орбіту поховання в кінці їхнього терміну служби. Державний регулятор США вимагає підвищити, ΔH, ~ 300 км.

Орбіти поховання військових супутників з ЯЕУ ред.

Низькоорбітальні військові розвідувальні супутники з ядерною енергетичною установкою застосовують нижчі орбіти поховання (близько 1 тис. км). На ці орбіти переводять ядерні реактори після завершення роботи супутника. Термін перебування на цих орбітах становить близько 2 тис. років.[джерело?]

В СРСР це були супутники серії Ромашка, Єнісей, Бук, Топаз. У США аналогічними апаратами були системи SNAP[en][джерело?].

Див. також ред.

Посилання ред.

  • US Government Orbital Debris Standard Practices (PDF). Архів (PDF) оригіналу за 19 березня 2012. Процитовано 8 червня 2011. (англ.)
  • «Движение спутников» на сайте «Физика в анимациях»