Обговорення:Лучук Іван Володимирович

Ця стаття є частиною Проєкту:Львів (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — створення якісних та інформативних статей на теми, пов'язані з Львовом. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Львів.
	Чим допомогти: 1. Додайте, будь ласка, шаблон «Вікіпроєкт:Львів» до всіх сторінок обговорення нових і старих статей, тематично пов'язаних зі Львовом. 2. Потребують вашої уваги Категорія:Незавершені статті про Львів. Потрібна ваша допомога: Необхідні статті • Необхідні зображення • Незавершені статті. 3.Якщо маєте бажання створювати або покращувати статті про Місто Лева, Ви також можете долучитися до проєкту. Ласкаво просимо всіх!

Ця стаття є частиною Проєкту:Українська література (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — створення якісних та інформативних статей на теми, пов'язані Українською літературою. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Українська література.
	Чим допомогти: Додайте, будь ласка, шаблон «Вікіпроєкт:Українська література» до всіх сторінок обговорення нових і старих статей, тематично пов'язаних із українською літературою.

Автобіографія

Автобіографія

Я, Іван Лучук, народився 24 лютого 1965 року у Львові в письменницькій родині. Мої батьки Володимир Лучук (1934-1992) та Оксана Сенатович (1941-1997) змалку прищепили мені любов до літератури, поезії зокрема. Перші свої віршики я почав складати ще в дописемний період, писати ж кострубато навчився ще до школи від свого старшого брата Тараса (1962 р. н., який теж займається літературою), тож мою каліграфію школа вже не змогла виправити. Від раннього дитинства любов до поезії поєднувалася зі скепсисом: за родинними легендами, на одній із численних поетично-застільних забав свою тодішню позицію я виявив приблизно такими словами: «Що за хата? Нічого мудрого не почуєш – самі вірші». Згодом я кардинально переглянув цю свою позицію, переглядав і наступні свої позиції, аж поки не дійшов висновку, що поезія є смислом планетарного існування. Не вважаю за доцільне завжди дотримуватися цього висновку, адже людина мисляча постійно залишає місце для сумнівів.

Після дитячого садочка (називався він «Вишенька» або «Черешенька» – точно не пригадую, туди вже доволі давно вселився Дитячий екологічний центр) 1971 року пішов до Львівської середньої школи № 28 із поглибленим вивченням німецької мови та музичною спеціалізацією; від «німеччини» викрутитися не вдалося, а от музикування уникнув завдяки відсутності відповідних обдарувань. Із точними предметами (як-от математика, фізика тощо) завжди мав клопіт, зате це збалансовувалося невимушеними успіхами з гуманітарних предметів. Літературними писаннями досить інтенсивно зайнявся в старших класах: ті проби пера не були, здається, намарними, бо не лише залягли в мою письменницьку передісторію, але й дозволили здобути власний писемний досвід, дали змогу перерости період становлення в самому собі, майже без публічного афішування. Окрім розпорошених віршів та окремих прозових начерків (включаючи й повістину «Псяче життя»), лише 1980 року я скомпонував шість своїх рукописних поетичних збірок у такій послідовності: «Слова», «Три поеми», «Букет слів», «Чортова дюжина», «Галюцинації», «Філософські хвилини»; а протягом 1981 року формував свою сьому збірку «Могутні крила».

Нахил до філології та склад мислення визначили мій вибір вступити до Львівського університету імені Івана Франка саме на філологічний факультет. Так я став студентом слов’янського відділення філологічного факультету (тоді деканом і заодно завідувачем нашої кафедри був Костянтин Трофимович). Першою моєю спеціалізацією була сербокроатистика, другою – україністика. В університеті, окрім усіх обов’язкових тоді для філолога дисциплін, російської та німецької мов, я ще вивчав польську та верхньолужицьку мови; болгарську мову вивчав у Болгарії, а словацьку – у Словаччині, решту ж слов’янських мов довелося вивчати самотужки. В університеті я також за власним бажанням пройшов повний факультатив перської мови (фарсі ірані), курс ісламознавства та вступ до арабської філології. Єврейську мову (їдиш) вивчав у приватному порядку. Протягом навчання в університеті я належав до Славістичного наукового гуртка та перекладацького гуртка «Славія», певний час належав до літературної студії «Франкова кузня», з якої мене офіційно виключили за, здається, постійне ігнорування їхніх заходів. Можливо, саме бажання витворити альтернативу до університетської літстудії надихнуло мене «підбити» своїх товаришів-однокурсників Назара Гончара (з української філології) та Романа Садловського (з російської філології) заснувати власне літературне угруповання. Так і була створена наша літературна група «ЛУГОСАД» (перша писемна згадка – 19 січня 1984 року, хоча літературною«трійцею» ми стали раніше), яка вже посіла своє місце в історії літератури. На другому році навчання я написав курсову роботу про історичні джерела роману «Травницька хроніка» Іво Андрича, на третьому (тоді треба було спробувати себе в мовознавстві, якщо попередня курсова була з літературознавства) – про турецькі запозичення в сербохорватській мові, на четвертому – про традиції сербського народного епосу в повісті словенського письменника Циріла Космача «Балада про сурму і хмаринку» (ця робота здобула перемогу на загальнофакультетському конкурсі, за що я навіть отримав премію в розмірі місячної стипендії). Дипломна робота була присвячена творчості Васка Попи в контексті сучасної сербської поезії (керівник – Володимир Моторний); для неї я здійснив цілу низку перекладів В. Попи, щоб ними ілюструвати свій опус. На рік закінчення університету (1986) припадає і мій поетичний дебют в альманасі «Вітрила», тодішньому ледь не обов’язковому трамплінові для сливе всіх евентуальних літераторів.

Після здобуття диплому університету я отримав скерування в обласне управління профтехосвіти, яке мене відправило працювати викладачем української літератури у Львівське середнє професійно-технічне училище № 29 (за браком навантаження, я ще викладав і російську класичну літературу). Наступного року я перейшов на роботу до Львівського середнього професійно-технічного училища № 39 (друзі жартували, що наступного року я перейду в училище № 49, потім через рік – у № 59, потім – № 69; а такі номери тоді справді були), де пропрацював три роки поспіль викладачем української літератури. За той час я прикріпився співшукачем (кандидатом в аспіранти) до «рідної» кафедри слов’янської філології, а восени 1988 року вступив до заочної (без відриву від виробництва) аспірантури Інституту слов’янознавства та балканістики АН СРСР у Москві. Будучи аспірантом у секторі літератур соціалістичних країн, згодом перейменованому на сектор літератур слов’янських країн, під науковим керівництвом Сергія Нікольського написав дисертацію на тему «Українсько-сербські літературні зв’язки початку ХХ століття». Аспірантуру закінчив 1992 року вже після розпаду Радянського Союзу, коли виникла незалежна Україна, тому не став захищати дисертації в чужій державі, а 1993 року перевів усі відповідні документи до Львівського університету, де на Спеціалізованій вченій раді успішно захистив свою дисертацію 22 листопада 1994 року. Влітку 1990 року я перейшов із роботи в профтехосвіті у штат Спілки театральних діячів України на посаду головного редактора часопису «Театральна бесіда»; протягом року майже самотужки випустив перше (пілотне) число часопису. Від жовтня 1990 року (до кінця 1995 року) я вів свою поетичну рубрику «Парнасленд» (був Провідником Парнасленду) у новоствореній львівській газеті «Ратуша», у штат якої перейшов навесні 1992 року і рахувався там до початку листопада 1992 року, коли влаштувався на роботу у Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, де працюю до цього часу. Від початку 1993 року до березня 1997 року був заступником головного редактора щомісячної газети для дітей «Діти Марії». У 1998-1999 роках був автором і ведучим передачі «Як много важить слово» на Львівському телебаченні. Від 1995 року викладаю церковнослов’янську мову в Українському Католицькому Університеті (до 2002 – Львівська Богословська Академія).

Належу до Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1989), Міжнародної асоціації україністів (1990), Міжнародної асоціації білорусистів (1991). Є фундатором літературних груп «ЛУГОСАД» (1984), «Геракліт (Голінні ентузіасти рака літерального)» (1991), «ПУП (Планетарна Управа Паліндромії)» (1993), культурологічного об’єднання «Орден чину Ідіотів (ОЧІ)» (1995). Виступив співзасновником Асоціації українських письменників (1997), Міжнародної асоціації візуального мовлення (1997). Був координатором Львівського регіонального відділення АУП (1997-2003). Мав авторську шпальту «Інститут літератури» в газеті «Поступ» (2004), був колумністом «Львівської газети» (авторські рубрики: 2006 – «Сумніви сорокалітнього», 2007 – «Літературний jazz», початок 2008 – «Менше з тим»).

Хоча писати почав дуже рано, проте книжки видавати став (в силу обставин) щойно після тридцятиліття. Автор поетичних збірок «Ритм полюсів» (в кн. «ЛуГоСад: поетичний ар’єрґард», 1996; в кн. «Лугосад: об’єктивність канону», 2007), «Сонетії» (1996), «Паліндромони» (1997), «Тридцять три сонетії» (1998), «Сто одне щось» (2002), «Трохи білого світу» (2005), «Велес – се лев» (2008). Видав літературознавчі книжки «Ніби поезієзнавчі шкіци» (1996), «Трохи поезієзнавства» та «Поезієзнавча кафедра» (1997), «Триєдине поезієзнавство» (1998), роман «Уліссея» (2000), збірку есеїстики «Сумніви сорокалітнього» (2008). Уклав альманах кохання «Королівський ліс – 2» (2002). Упорядкував антології: української поезії ХХ століття «Дивоовид» (2007), української любовної лірики кінця ХІХ – початку ХХІ століття «Літургія кохання» (2008), української поезії для дітей «Зелене Око: 1001 вірш» (2008), «Вертоград: Українське поетичне тисячоліття», сербської поезії для дітей у переспівах Оксани Сенатович «Кошеня в кишені». Співупорядник антології серболужицької поезії для дітей у переспівах Володимира Лучука «Ластівка з Лужиці» (спільно з Тарасом Лучуком), антології української еротичної поезії «Біла книга кохання» (спільно з Вікторією Стах). Скомпонував свою «Історію світової поезії». Готую антології у своїх переспівах і моїх батьків: «Славія: Антологія поезії слов’ян» і «Солов’їна Славія: Антологія дитячої поезії слов’ян». Формую антологію сербської поезії у власних переспівах «Ігри», а теж збірник «Фрагменти балканської мозаїки: Есе, проза та драматургія (деяких балканців)» у власних (вже готових) інтерпретаціях. Писаний віршами доробок увійшов до книги «Дочка Агасфера: поезія», а писаний прозою – до книги «Дикі думи: не-поезія». Повен творчої енергії, задумів і планів. Працюю над докторською дисертацією, тому і вступив у докторантуру. Своєрідною підготовкою до книжкового оформлення дисертаційного дослідження мають бути чотири мої антології: «Ars poetica: Українська лірика про мистецтво поетичне», «Мистецтво поетичне: Хрестоматія письменницької критики про поезію», «ποιητιϰή τεχνή: Хрестоматія літературознавчої думки про поезію» й «Українські літературні маніфести».

Одружився 11 жовтня 1998 року, дружина – Надія (з дому – Кавка). У нас народилося п’ятеро дітей: Оксана-Марта (1999 р. н.), Олена-Софія (2002 р. н.), Зенон-Роман (2003 р. н.), Олеся-Анна (2005 р. н.) і Лук’ян-Ярослав (2008 р. н.). Тепер навіть найкоротші мої (авто)біографії зазвичай закінчуються словами: одружений, має п’ятеро дітей.

Львів, 7 вересня 2008 Іван Лучук