Обговорення:Кавалерідзе Іван Петрович

Ця стаття є частиною Проєкту:Кінематограф (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — створення якісних та інформативних статей на теми, пов'язані з кінематографом. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Кінематограф.
	Чим допомогти: Статті до створення та доопрацювання

Статтю «Кавалерідзе Іван Петрович» поліпшено в рамках тижня Сумщини 2023 (2 — 17 вересня 2023 року)

Іван Петрович Кавалерідзе (1887—3 грудня 1978 року в Києві)

Наприкінці 20-х років ХХ століття в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Л.Курбаса з письменниками М.Йогансеном та Ю.Яновським. Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Дзіги. Вертова, Олександра Довженка.

Самобутні шляхи долав у кіно талановитий скульптор, сценарист, кінорежисер, драматург та прозаїк, і в кожній галузі — художник-мислитель, оригінальний творець, народний артист України Іван Петрович Кавалерідзе (1887—1978). Мистецтвознавці називають його українським Мікеланджело XX сторіччя. Олесь Гончар порівнював Івана Кавалерідзе з титанами Відродження і писав: «Замість тоталітарних пам'ятників зійдуть на п'єдестали справжні художні шедеври, що їх свого часу пропонували Олександр Архипенко та Іван Кавалерідзе».

Кавалерідзе одним з перших в українському кіномистецтві звернувся до історичних фільмів. Йому належать перші радянські кіноопери. Він зняв перший український звуковий художній фільм. Його творчі пошуки залишили слід не тільки у духовній культурі українського народу, а і завоювали право життя в культурі всього світу.

В дослідженнях С. Зінич, Л. Донец, Н. Капельгородської, О. Мусієнко, Т. Медвєдева, В. Слободян, В. Тримбача, Ю. Шлапака та інших розкривається його багатогранна особистість. Але завжди в цих роботах виникає проблема, як поєднати в одній оповіді багатогранність таланту Майстра. Як правило, забувають сказати про відому істину (психологічний аспект) — щоб створити справжній твір художнику — треба кохати. Кохати жінку, природу, життя. Оновлювати організм. А життя справжнього чоловіка, це в першу чергу жінка.

По материнській лінії Іван Кавалерідзе відносився до славного козацького роду Кухаренко. Цим пишався і завжди вважав себе українцем, хоча і говорив, що в ньому тече ложка грузинської кров. Своє прізвище він успадкував від свого діда Васо, якого хлопцем, разом з іншими полоненими, у середині XIX століття привіз до України із Кавказу і зробив своїми кріпаками генерал Ладинський. Полонені кавказці підозрювалися у співчутті до Шаміля.

Вранці 14 квітня 1887 року поблизу міста Ромни на хуторі Ладанського в колишньої Полтавської губернії, (нині село Новопетрівка на Сумщині) на обійсті Петра Кавалерідзе і Килини Кухаренко зібралися сусіди — українські селяни Цинарідзе, Чоні, Орбельяні, Мазаракі, щоб привітати їх з народженням сина Івана. Хлопчику пророкували щасливе життя, бажали стати священиком або волосним писарем. Лише рідна тітка, у якої чоловік був художником, сумно мовила: нехай буде ким завгодно, аби не художником… Але доля вирішила, щоб Іван Кавалерідзе прожив велике творче життя й залишив помітний слід в українській культурі як видатний художник — скульптор, талановитий режисер кіно й театру та драматург.

Його дитинство минало в селі Талалаївці(тепер — Сильченкове на Чернігівщині), де він навчався у початковій земській школі. 1899 року, після трьох років навчання, його забрав до Києва дядько, художник і археолог, хранитель скіфського відділу Київського археологічного музею Сергій Мазаракі. Він добре знав І.Рєпіна, приятелював з А.Куїнджі, в його домі часто бували артисти Київського оперного театру, художники С.Васильківський, Ф.Красицький, П.Мартинович, С.Світославський, І.Селезньов, О.Сластьон, І.Труш. Творча атмосфера в домі Сергія Мазаракі сприяла формуванню смаків і творчих захоплень юнака. У Києві Кавалерідзе спочатку понад шість років навчався у приватній гімназії Валькера, яку змушений був залишити через переслідування поліцією за участь у студентських заворушеннях 1905 року.

1906 року Кавалерідзе вступає до Київського художнього училища в клас архітектури, потім переходить у клас ліплення скульптора Федора Балавенського.

Щоб добути кошти на прожиття та навчання в училищі, Кавалнрідзе вечорами працює статистом у Київській опері. Тут він одержує і майстерню З цього періоду починається його захоплення театром… У 1909 році під час гастролей Федора Шаляпіна в Києві ліпить з натури його гіпсове погруддя, а також два варіанти пам'ятника Тараса Шевченка для Києва.

В житті юнака жінки з'являються рано. Роботу скульптора не уявити без натурниць. Але виникають роздуми: як сприймати оголену натуру? Чи як платонічну натхненницю мистецького твору, чи нуртуючу жіночу плоть. Він переконує себе, що жінка це - натура, а не плоть. А він - творець!

Але Іван мріяв про жінку, яка б вгамувала протиріччя, звела воєдино душу і плоть, і була музою не тільки в творчості, але й в земному житті…

І він зустрів її… Якось повертаючись з Києва на канікули до батька, в поїзді Іван кинув оком на симпатичну гімназисточку. Пізніше він згадував: «Слово за словом — подружилися, а в лісочку — полюбилися, тай швидко одружилися… А далі — суцільна проза…». Спочатку вони жили в Ромнах. У молодого подружжя народилися донечка та син. Кавалерідзе мріє вчитися у Петербурзькій Академії мистецтв. І від'їжджає до Петербурга сам.

Його дружина Вікторія виявилась типовою провінціалкою, яка не дуже переймалася творчістю чоловіка, не мала бажання виїжджати з насидженого місця. Та й її батькам був не до вподоби бідний зять-студент, та ще й художник.

У 1909—1910 роках Кавалерідзе навчається у Петербурзькій Академії мистецтв.

В 1910 році Іван Кавалерідзе стажується у Парижі в майстерні відомого скульптора Н. Аронсона. Кавалерідзе знайомиться з багатьма діячами культури Франції, відвідує майстерню славетного скульптора Огюста Родена.

Але через кілька місяців бурхливого паризького життя він раптом занудьгував за дружиною і повернувся на Батьківщину. У Києві його дядько Сергій Мазаракі повідомив, що через чотири дні закінчується конкурс на пам'ятник княгині Ользі і племінник зобов'язаний прийняти в ньому участь… Після чотирьох безсонних ночей проект був готовий. На серйозному конкурсі оголошеному Військово-історичним товариством, до якого був причетний сам цар, 24-літній юнак зайняв перше місце. У авторському проекті Ольга була зображена з мечем і мала досить войовничий вигляд. Митрополит Флавіан зажадав забрати меч і покласти праву руку на груди, де, на його думку, мав був хрест. «Меч я відкинув, — згадував Кавалерідзе, — хрест одягнув, руку поклав на груди, але ліва рука затисла міцно в кулаку кінець плаща, і уся фігура як і раніше зберігала войовничість і властивій княгині владність».

За задумом автора фігури пам'ятника повинні були відлити з бронзи, але і тоді грошей не вистачало. Вирішили побудувати тимчасовий пам'ятник зі світлого залізобетону з додаванням мармурової крихти. Пам'ятник сіяв білизною і важко було розпізнати, що він не з чистого мармуру.

Володимирський проїзд з'єднує дві площі — Михайлівську і Софіївську. Цю коротку Київську магістраль можна назвати самою довгою дорогою до істини і духовності, адже вона поєднує архітектурні ансамблі двох унікальних святинь — Михайлівського Золотоверхого і Свят-Софійського монастирів. Саме уздовж цієї вулиці в 1909 році було прийняте рішення відтворити «Історичний шлях», тобто прокласти грандіозну алею, яка б складалася з пам'ятників видатним діячам вітчизняної історії — князю Олегу, княгині Ользі, Святославу, Володимируі Великому, Ярославу Мудрому, Нестору Літописцю… «Первістком» цього гігантського проекту став пам'ятник княгині Ользі, апостолу Андрію Первозванному, рівноапостольним Кирилові і Мефодію. Офіційне відкриття відбулося 4 вересня 1911 року. І раптом крутий поворот у бік кінематографа. Того ж року Івана Кавалерідзе запросили працювати на московське відділення кіностудії «Тіман і Рейнгард» скульптором-декоратором і гримером. Він мав намір виїхати до Москви з родиною. Дружина відмовилась: «Я не поїду з тобою. Батько мені, знайшов більш достойну партію — бухгалтера з банку… Я вийду за нього заміж…» Так несподівано розірвалися перші подружні стосунки, і Кавалерідзе знову став вільним.

У Москві він працює з відомими на той час режисерами німого кіно Яковом Протазановим і Володимиром Гардіним.

В своїй ігровій картині «Відхід великого старця» Яків Протазанов один із перших спробував поєднати документальні кадри прогулянки Ясною Поляною Лева Толстого з грою актора. Кавалерідзе створює грим Лева Толстого. Переглянувши фільм, навіть близькі родичі не могли відрізнити де справжній письменник, а де в кадрі актор.

З 1911 по 1915 рік Кавалерідзе створює скульптури «Святослав у бою», «Борис Годунов», «Хокеїст», портрети Я.Протазанова, О.Волкова, О.Пушкіна, М.Гоголя, М.Мусоргського та інші.

… У 1915 році під час 1-ї світової війни Кавалерідзе був мобілізований у діючу армію…

...У 1917 році Кавалеридзе командує батальйоном народної армії України і за доручення Тимчасового уряду їде на Всеукраїнський військовий з'їзд, скликаний Центральною Радою в Києві. Довідавшись, що Кавалерідзе художник, Симон Петлюра порадив йому виїхати в Ромни і зайнятися творчістю. Там незабаром відкривається пам'ятник Тарасові Шевченко і жертвам революції (пізніше це буде звучати як «герої революції»).

А у 18-му вітер революції заніс його знову в затишне місто Ромни, де жила його колишня дружина. Але вороття назад немає. Вікторія — заміжня дама. А Іван — «вільний художник».

Там він працює у відділі наросвіти, викладачем малювання в школах, створює перший пореволюційний пам'ятник Тарасові Шевченкові та монумент Жертвам революції (пізніше це буде звучати як «Герої революції»).

Кавалерідзе засновує у Ромнах повітовий театр і ставить «Наталку Полтавку», «Запорожець за Дунаєм», «Лісову пісню». Кажуть, що немає загадки таланту. Є одвічна загадка любові. Без неї не існує світ. В театральному колективі Кавалерідзе з'являється нова муза. Це було друге велике кохання Івана — Ніна Йосипівна Калиновська. Він пропонує їй руку й серце. Вони одружуються. Ніна дарує йому доньку — молодшу Ніну, яку під час окупації Харкова фашисти закатували. У 1923 році у тодішній столиці України Харкові оголосили конкурс проектів на пам'ятник знаменитому революціонеру Артему. Брати за участь у спорудженні першого радянського монумента в Донбасі зголосилося 83 скульптори. Першу премію не дали нікому, а другу одержав 36-літній Іван Кавалерідзе.

За задумом скульптора-новатора 15-метрова статуя революціонера повинна була стати втіленням нової епохи. Монумент він назвав «Слава праці». В обраному для пам'ятника матеріалі, залізо символізувало силу, а бетон — стійкість.

Для роботи над пам'ятником він переїздить до Харкова і влаштовується художником у видавництво «Комуніст».

Тут йому виділили під житло, крихітну кімнату, у якій раніше жив Павло Тичина. Кавалерідзе згадував, як приходилося спати на купі газетного паперу і працювати в пальто при температурі 4 градуси. Кожного ранку, по дорозі на роботу, до нього заходив голова Раднаркому Влас Чубар, а раз у тиждень — Петровський. Їм скульптор не скаржився, а дружині у Ромни він писав: «Зарплату затримують. Фігуру закінчую; сил немає. Повторюється торішня історія: півгодини працюю — годину лежу».

Для того, щоб звести кінці з кінцями скульптор влаштовується завідувачем художньо-скульптурної майстерні при Центральній комісії допомоги дітям. Під його керівництвом сироти, вчорашні безпритульні освоювали ази мистецтва і заробляли на життя ліпленням предметів домашнього побуту: попільниць, чорнильниць, прес-пап'є. Ці підлітки охоче допомагали йому будувати каркаси створюваних пам'ятників.

Згодом до Харкова переїздить дружина… Життя налагоджувалося. Молоде подружжя щасливе. Але несподівано прийшла біда. Ніна Йосипівна йшла по вулиці, спіткнулася впала і пошкодила ногу. На все життя вона залишилась кульгавою. У театрі грати вже не могла. Красивий і статний Іван перестав з'являтися на людях з дружиною, мабуть, соромився її фізичної вади. В його житті виникають інші жінки. Він був великий життєлюб, адже в його крові текла ложка гарячої кавказької крові. Але наперекір усьому Кавалерідзе не розлучається з Ніною.

В Харкові жив його молодший брат Володимир — в майбутньому відомий учений -ґрунтознавець. І братів (Володимира в лабораторії, а Івана в майстерні) ощасливлювала одна досить авторитетна політична діячка міста Харкова. У неї народилася донька Мая. Приїхав батько. Злий, хоча сам допомагав жити половині села.

— Що це ви тут?.. Дитина чия?..

Усе йшло до того, що це не Іванова дитина. Так брати самі підрахували. Але батько вирішив так: « Ваню, ти вже був жонатий, а Володя хлопець не серйозний… Запиши Маю, Ваню, на себе. Яка різниця чия вона. Усе одно наша кров! Аби здоровою й щасливою була…» І так Мая стала дочкою Маєю Іванівною Кавалерідзе.

У 1926 році Кавалерідзе створює свій знаменитий пам'ятник — гігантську 30- метрову скульптуру Артема в стилі конструктивізму, яку встановили на високій горі в Славяногорську. Ця робота одночасно є пам'ятником безкорисливого служіння мистецтву. Свій гонорар автор майже цілком витратив на зведення монумента і тому одержав із належних йому 5000 всього 92 карбованці. Після поразки на конкурсі «Могила Тараса Шевченка» у Каневі у 1926 році, де ортодокси відмели його проект. Кавалерідзе вдруге покликала муза кіно. Працювати у кіно Івана Кавалерідзе запросив директор Одеської кінофабрики Павло Федорович Нечеса. 1928 року Івана Кавалерідзе залишає Ніну Йосипівну у Харкові і їде до Одеси, де плідно працює як сценарист і режисер. Але зв'язки з Харковом на цьому не обірвалися. На ролі героїв своїх фільмів: гайдамак, колії, запорожців, селян Кавалерідзе запрошує своїх друзів, акторів харківського театру «Березіль» — Івана Мар'яненка, Леся Сердюка, Валентину Чистякову і Наталю Ужвій… Іван Петрович задумав кінотрилогію про боротьбу українського народу за незалежність. Ідеї Шевченка, закладені в його поетичній творчості, зокрема поемі «Гайдамаки», надихнули на створення кінофільму «Злива» (1929). Дальше епічне втілення творчість Шевченка знайшла у фільмах «Коліївщина» (1933) та «Прометей» (1935).

На знімальному майданчику і в коридорах студії жінки впізнавали Івана Петровича по кроках, бо він неначе літав, а звуки кроків були для них як натхнення.

У своєму фільмі «Злива» Кавалерідзе зробив спробу поєднати скульптуру й кінематограф. У режисера матеріал, предмет став суттю, субстанцією. Дощ був знятий так, що вже саме слово «дощ» ставало на екрані мистецтвом, відкривало суть у нових пластичних формах (наприклад, крупно зняті потоки дощу). Плугар, воли, плуг і погонич знімаються в павільйоні, на майданчику розміром тридцять метрів на двадцять. Землі немає, плуг відриває брили, зроблені з дерева, прикріплені до дерев'яного настилу крамними завісами. - Чому не справжня земля? — запитували у режисера.

— Справжня земля розсипається й падає, як їй заманеться, а не так як я задумав, — відповідав Кавалерідзе.

Йому потрібно було, щоби брили підіймалися великі, підносились грізно і падали, створюючи чергування світла й тіні, потрібний ритм. Майстер шукав не реалістичні брили землі, а образ землі, образ, а не сотні гектарів зораного поля. Відбулась гучна дискусія з приводу «Зливи», кінодебюту Івана Кавалерідзе. Тоді Валер'ян Підмогильний дозволив собі пожартувати: «Якщо „Людина з кіноапаратом“ Дзиґи Вертова є занадто кіном, то „Злива“ Кавалерідзе зовсім не кіно». Сказано ущипливо, але сьогодні ми спроможні дещо уточнити: «Злива» є кіном.

В цей період у житті Майстра з'являється третя муза — Валентина Равінська, котра відтіснила Ніну, законну дружину на другий план. Валентина була посередньою актрисою, але дуже ефектною жінкою, здатною створити ілюзію радості та натхнення. І на певний період Кавалерідзе отримував радість і натхнення від неї. Проте розстались вони майже анекдотично й несподівано. Про це Кавалерідзе згадував із гумором.

«Одного разу вона прийшла до мене на знімальний майданчик і сказала:

— Ванєчка, ти знаєш, любий, я зустріла полковника. Він купив мені такі прекрасні туфельки, які ти мені ніколи в житті не купиш! Я від тебе йду!

— Ну і йди!»

І вона пішла… А він залишився наодинці з кінематографом.

На зйомках фільму «Коліївщина» 1933 року Кавалерідзе зустрів свою четверту музу й останнє найщасливіше своє кохання. Надія Пилипівна Капельгородська була солісткою народного ансамблю Василя Верховинця, який брав участь у зйомках фільму. Йому було тоді 46 років, а їй — 29. Надія полишила свого чоловіка і пішла до Івана, не дивлячись, що у нього були дружини, законно і не законно народжені діти Вона стала і його музою, і його рабинею. Чи міг у неї Ванєчка бути голодний, чи не одягнений? Ваня п'єсу чи сценарій пише — вона друкує. Ваня ліпить солдата — … одягає на себе шинель і позує. Усе це Надія робила із радістю й насолодою, без претензій на власне «я». Хоч мала неабиякі здібності, що передалися від батька Пилипа Капельгородського — талановитого письменника, розстріляного у 1939 році в Полтаві.

У 1934—1941 роках працює режисером на Київській кіностудії «Українфільм».

Кавалерідзе — основоположник українського історичного фільму з примхи влади в 30-ті роки почав знімати опери. У 1936 році Михайло Кольцов, згодом знищений системою, пише статтю для «Правди» «Груба схема замість історичної правди», у якій розгромив фільм «Прометей». Режисеру «порекомендували» зробити Сталіну, який вважався цінителем української пісні, щось приємне. Та Кавалерідзе проявив новаторство і в музичному жанрі. Завдяки йому артисти у кіно заспівали оперними голосами. Так з'явилися шедеври української кінокласики — «Наталка Полтавка» (1936), де виконавиця головної ролі Катерина Осмяловська співала голосом Марії Литвиненко-Вольгемут, у «Запорожці за Дунаєм» (1938). — Лесь Сердюк, який грав Андрія, співав під фонограму Івана Козловського. Це була творча знахідка режисера, нове слово в кінематографі.

Початок Великої Вітчизняної війни застав режисера і його знімальну групу в Карпатах, де вони знімали фільмом «Пісня про Довбуша» (за сценарієм Любомира Дмитерко). До Києва знімальна група (27 чоловік) діставалася пішки.

Повернувшись 20 вересня 1941 року додому, до своєї Надії, Кавалерідзе одразу ж потрапив у вир інтересів творчої інтелігенції, яка була покинута напризволяще і потерпала від голоду та нестатків в окупованому режимі, але робила все можливе, щоб врятувати національну культуру та її діячів.

Кавалерідзе очолив відділ мистецтв у міській самоуправі. Але через кілька місяців він залишив цю посаду, остерігаючись розстрілу у Бабиному Яру і був змушений торгувати власними творами на базарі заради того, щоб вижити, незмінно, при цьому відмовляючись від офіційних замовлень. Відомий факт: скульптор не захотів ліпити бюст Гітлера… Уже по війні з'ясувалося, що та пропозиція виходила від радянського розвідника.

Але і цього було достатньо, щоб після війни Кавалерідзе звинуватили у співробітництві із загарбниками. Тому довгі роки йому більше забороняли, ніж дозволяли.

У 1944—1948 роках Кавалерідзе — старший науковий співробітник відділу монументальної скульптури Академії архітектури УРСР, створює скульптури «Григорій Сковорода», «Козак на коні», «Святослав», пам'ятники Дзержинському та Леніну та ін. У 1949—1957 роках створює портрети І.Павлова, Л.Толстого, М.Горького, Ф.Шаляпіна, скульптури «Кобзар», «А.Бучма в ролі Задорожного» та ін. У 1957—1962 роках Кавалерідзе — режисер Київської кіностудії ім. О.Довженка. Паралельно, як скульптор, створює пам'ятник Б.Хмельницькому у Кобеляках, скульптури «М.Кропивницький», «Тарас Шевченко на засланні».

У 1958 році завершує роботу над фільмом “Григорій Сковорода”, а  у 61-му році - „Повія” за романом Панаса Мирного з Людмилою Гурченко в головній ролі. “Пам'ятаю, найперше, що мене приємно вразило на знімальній площадці, — це уміння Івана Петровича створювати свято творчості для усіх, хто знаходився поруч з ним ,.— згадував Микола Павлович Мащенко, якому довелось працювати і з Іваном Кавалерідзе другим режисером на фільмі  «Повія».  Завжди елегантний, усміхнений, уважний до кожного — незалежно від того, хто і що робить на площадці. «Це правда, — говорив він, — що весь найкращий художник народжує в муках. Але зовсім не обов'язково, щоб мучились усі, хто знаходяться поруч з ним!”.

1962 року відбулася персональна виставка творів І.Кавалерідзе.

Наступного року Іван Кавалерідзе потрапив у чорну смугу звинувачень — «кубіст» і «абстракціоніст», « не наш». З якого боку не глянь — ворог. Це сталося після сумно відомого скандалу на виставці у Манежі, де Хрущов у своїй промові розгромив прогресивних художників. Серед них був і Кавалерідзе, якого Микита Сергійович згадав як померлого. … Від Кавалерідзе була надіслана генсеку телеграма (написана жіночим почерком), де він визнає право на критику, але нагадує головне: він ще живий! Майстру відповіли на рівні міського чиновника: «Трапилась помилка. Працюйте».

— Так я живий чи ні? — поцікавився старий майстер.

— Живий!

— Ну тоді сповістіть по радіо, бо люди від мене сахаються на вулиці.

За наказом запопадливих чиновників за одну ніч знищили його пам'ятник Шевченку в Сумах. Сценарії Кавалерідзе перестали включати в плани кіностудій. Деякі друзі забули дорогу до його гостинного дому.

Але Кавалерідзе жартував: «Орел і в 100 років орел!» Орлиний дух він зберігав за будь-яких негод. Використовуючи безцінний досвід сценариста і режисера, Іван Петрович почав писати драми. Але з 12-ти закінчених п'єс в умовах творчих гонінь вдалося поставити тільки чотири.

1966 року відбулась прем'єра п'єси «Вотанів меч» у Тернопільському музично-драматичному театрі ім. Т.Шевченка, 1967 році — п'єси «Перекоп» у Харківському театрі ім. Т. Шевченка.

1969 року Кавалерідзе присвоєно звання народного артиста України.

1970 року — прем'єра п'єси «Перша борозна» у Сумському і Тернопільському музично-драматичних театрах. Але незламний життєлюб не втрачав снаги. Любив як у молодості. Це була основа його життя. Його краса і сила. І його любили.

На 75-му році Кавалерідзе захворів і був на грані життя і смерті. Приїхала з Харкова його законна дружина Ніна Йосипівна, із якою він і Надія Пилипівна були в дружніх стосунках усі роки. « Як же ти будеш далі жити?», — спитала вона Надію. — «Ти ж не розписана з Ванею, і квартира на Івана Петровича записана. Давай, я йому дам розлучення, а ти заміж вийдеш…»

Чоловік лежить хворий, без свідомості, а дружини вирішили переодружитись. Іван Петрович видужав завдяки турботам жінок. Усе, що можна було продати, було пущене на ліки. 

Коли Кавалерідзе оговтався, Надія Пилипівна сказала: «Ванєчка, ти можеш нас привітати… Ми з тобою одружені! Коли ти марив, то так багато жінок згадував, що ой-йо-йой! Я ж тобі все життя віддала, любий! Я тобі була і матір'ю, і коханкою, і секретаркою, і натурницею… А ти, Ванєчка ?!.»

— Не вигадуй!

— Тепер, Ванєчка, ніяких жінок! Бо я твоя законна дружина.

Після цього Іван Петрович прожив ще 15 років плідного творчого життя. Писав драми. Ліпив. Ставив пам'ятники. Писав мемуари. Під час святкування 90-річного ювілею Кавалерідзе з трибуни довго розповідали про те, як багато зробив він для мистецтва. Майстер у президії почав дрімати. І раптом після пафосних чоловічих спогадів на сцену виходить Наталя Ужвій і каже: «Ось тут говорили який Іван Петрович скульптор, який Іван Петрович кінорежисер, який талант!.. А я Вам скажу, який Іван Петрович мужчина!»

Кавалерідзе, почувши такі слова, підняв голову, розправив плечі і гордовито оглянув залу. А Наталія Михайлівна продовжувала, який він джентльмен, як уміє цілувати руки, говорити компліменти і красиві слова. Поруч з Іваном Петровичем відчуваєш себе справжньою жінкою. Талант бути мужчиною дається не кожному …

Усієї грані таланту Майстра об'єднував один, його найулюбленіший образ — поет, філософ і, мандрівник Григорій Сковорода. Він надихнув його на створення п'єси «Григорій і Параскєва», фільму і 6-ти пам'ятників. Перший з них був поставлений у 1922 році на батьківщині філософа в Лохвиці, останній — у 1976 році у Києві. Цей твір став останньою великою роботою Майстра. У цих двох ключових у творчій біографії Майстра скульптурах найбільш повно відбився його своєрідний стиль, позначений звертанням до класичних традицій скульптури, які він перейняв у своїх вчителів Федора Балавенського та Огюста Родена. Монументальність скульптур він розумів не як щось велике й вражаюче за розміром. Насамперед у нього — це вираження величності духу, поетичної сили, яким підпорядковано форми скульптури.

Це ж можна сказати й про проект пам'ятника Ярославу Мудрому, що мав бути встановлений свого часу на території Софійського заповідника у Києві й лише кілька років тому знайшов своє місце біля Золотих воріт. Для нього характерна лінійно-ритмічна експресія і монолітність узагальнених об'ємів, що свідчить про творче переосмислення скульптором традицій української народної різьби. Такою традиційністю позначені й усі фільми Кавалерідзе, в яких він незмінно прагне достовірно відтворити історичну атмосферу доби.

Зокрема, у фільмі «Григорій Сковорода» (1958) впадає в око гранична, немов скульптурна виваженість образів. Протягом дії Сковорода говорить мало, але кожне його слово, кожен жест промовисті й символічні, а драматургія від цього не втрачає емоційності й дієвості. Особливо цікаві сцени, де Сковорода показаний у Петербурзі, при дворі російської імператриці. Режисер вдало відтворює холодну світську атмосферу царських покоїв, де люди здаються бездушними манекенами, серед яких Григорій, хоч і почуває себе врівноважено й гідно, зовсім чужий і непотрібний. Його душа лине до берегів Дніпра, до Києва. У кожній мізансцені фільму, в кожній масовці Кавалерідзе прагнув створити гранично наповнені образи, задля чого він вдається до лаконічної, промовистої стилістики, яка перегукується зі стилістикою фільмів Довженка. Навіть маленька роль корчмаря, яку дуже характерно зіграв Максим Рильський, не менш промовиста, ніж головні ролі картини.

Помер Іван Кавалерідзе 3 грудня 1978 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.

У 1987 році світова громадськість відзначила 100-річчя з дня народження Кавалерідзе за календарем ЮНЕСКО. Метою цього святкування в першу чергу був намір повернути спадщину великого майстра народові. В с. Новопетрівці, де народився Кавалерідзе, було відкрито художньо-меморіальний музей, 1989 року — галерею його скульптур у Сумському художньому музеї, 1991 року — музей-майстерню у Києві, на Андріївському узвозі. У 1997 році, до 110-річчя з дня народження Івана Кавалерідзе, було відновлено найпершу його конкурсну роботу, яку знищували двічі. Спочатку в 1919 році фігуру княгині роздробили на 17 брил. Інші фігури зашили дошками, а на місце Ольги поставили убоге погруддя Кобзаря. А у 1923 році пам'ятник зовсім зник… Але історія зайвий раз довела той факт, що справжні цінності не піддаються впливу моди і самодурству політиків. Тепер він відроджений красується, як біломармуровий символ української державності, освіти й духовності. Адже творчі пошуки Кавалерідзе залишили помітний слід у кожній із галузей, які освоював цей Майстер. Кавалерідзе-режисер був багато в чому першопрохідником в українському кіномистецтві. Одним з перших він звернувся до історичних фільмів, йому належать перші радянські кіноопери, він зняв і перший український звуковий художній фільм. Його реалістичне мистецтво завоювало право на довге життя в культурі українського народу, та й у культурі всього світу.

Василь ОБРАЗ, викладач кафедри режисури кіно і телебачення, Інституту кіно і телебачення КНУКіМ