Вікіпедія

Нада Клаїч

хорватська медієвістка
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Клаїч.

Нада Клаїч (хорв. Nada Klaić; 21 липня 1920, Загреб — 2 серпня 1988, Загреб) — хорватська історикиня, видатна хорватська медієвістка ХХ століття,[6] онука історика Вєкослава Клаїча. Істотна частина її наукового доробку присвячена критиці середньовічних джерел.[6]

Нада Клаїч
хорв. Nada Klaić
Народилася 21 липня 1920(1920-07-21)[1][2][…]
Загреб, Хорватія і Славонія[d], Королівство Сербів, Хорватів і Словенців
Померла 2 серпня 1988(1988-08-02)[1][2][…] (68 років)
Загреб, Соціалістична Республіка Хорватія, СФРЮ
Поховання Мирогойське кладовище
Країна Хорватія[4]
Діяльність мовознавиця, історикиня, перекладачка, викладачка університету
Alma mater Faculty of Humanities and Social Sciences, University of Zagrebd
Галузь історія[5] і медієвістика[5]
Заклад Загребський університет

Наукова кар'єра ред.

Нада Клаїч закінчила філософський факультет Загребського університету, де потім викладала протягом 45 років,[7] розпочавши свою викладацьку й наукову роботу в 1943 р. на кафедрі історії цього факультету[6] та ставши в 1969 р. професором середньовічної історії Хорватії.[6][7] Цю посаду вона займала до своєї смерті в 1988 р.[6]

Починаючи з 1946 р., коли Нада здобула ступінь доктора, захистивши дисертацію «Політичний та суспільний устрій Славонії за Арпадів»,[6][7] [7] вона кілька десятиліть займалася дослідженням середньовічної історії Хорватії. Клаїч зібрала висліди своїх розгорнутих аналітичних розслідувань, спершу оприлюднених у журналах і виданнях наукових установ, а також монографій та розвідок з історії Хорватії.

Історичні досліди ред.

Вона досліджувала період від приходу слов'ян (див. Велике переселення народів) до ХІХ ст.[6] Під раннім впливом М. Баради, Л. Гауптмана, Б. Графенауера і Я. Шидака вносила свій вклад у хорватську медієвістику, пишучи статті на теми соціальної історії.[6] Книжка «Історія народів Югославії ІІ» (1959) включає її всеосяжний огляд історії Хорватії раннього нового періоду, містячи елементи економічної та соціальної історій.[6]

Особливу увагу приділяла історії міст, що засвідчують кілька її досліджень і книжок: «Задар у середні віки до 1409 р.» (з Іво Петрічолі, 1976), «Загреб у середні віки» (1982), «Замітки про Вуковар у середні віки» (1983), «Трогір у середні віки: публічне життя міста та його мешканців» (1985), «Копривниця в середні віки» (1987).[6]

Вона — авторка численних праць про заворушення та суспільні конфлікти, які зібрала у книжці «Суспільні потрясіння та заколоти в Хорватії в XVI і XVII століттях» (1976).[6] Роль конкретних вельмож описала у книжках «Останні князі Цельські в землях корони Святого Стефана» (1982) та «Медведград і його володарі» (1987).[6]

Велика частина її доробку — це розбір і оприлюднення історичних джерел.[6] Покладаючись частково на внесок попередніх істориків, вона проаналізувала весь хорватський дипломатичний матеріал раннього середньовіччя («Дипломатичний аналіз документів доби правителів Хорватії місцевого походження», 1965, 1966–67), поставивши під питання його справжність.[6] Поряд з анонімним сплітським літописом під назвою «Historia Salonitana maior» (1967) Клаїч опублікувала кілька джерел, перекладених із латини на потреби студентів («Джерела для хорватської історії до 1526», 1972).[6]

Вона подала всеосяжну та оригінальну концепцію ранньосередньовічного розвитку хорватських земель у книжці «Історія хорватів у ранньому середньовіччі» (1971), а також зібрала свої праці про численні проблеми пізнішого періоду у книжці «Історія хорватів у високому середньовіччі» (1976).[6] Вже після її смерті побачили світ такі її книжки: «Середньовічна Боснія: Політичне становище боснійських правителів до коронування Твртка 1377 р.» (1989) та «Історія хорватів у середньовіччі» (1990).[6]

Вплив ред.

Клаїч була однією з найвизначніших хорватських і югославських медієвістів ХХ ст. До її здобутків належать інноваційний та сучасний підхід до історії Хорватії (особливо для середньовіччя), який допоміг вивільнити історію від романтичного націоналізму ХІХ ст.,[6] та переоцінка старіших історичних джерел.[6] Однак істотна частка її поглядів і висновків суперечлива, а її праця викликала бурхливі реакції в історіографії.[6] Як приклад можна навести її висновок, що документ «Pacta conventa» — це підробка, ймовірно, зроблена в XIV ст.,[8] її «відсутність думки» щодо «питання про 1102» у статті з 1959 р., що заходить у суперечку з ранішою працею з цього питання хорватського письменника Олега Мандича,[9] та її погляд на хорватське переселення та стару батьківщину у VII ст., а також інші теми ранньої хорватської історії.[6]

Клаїч украй критично ставилася до роботи деяких науковців, як-от Фердо Шишича (яку вона залишала без уваги через буцімто слабкий аналіз) або Л. Гауптмана (щодо тези про міграцію хорватів із Білої Хорватії та ірано-кавказької теорії походження ранніх хорватів).[10] Її непохитні припущення про походження та ранню батьківщину хорватів спиралися на тезу Маргетича, згідно з якою хорвати прибули в Далмацію наприкінці VIII або на початку ІХ ст., хоча Маргетич наголошував, що це лише припущення, яке згодом він відкинув.[11] Особливо впливали на її точку зору довільні міркування щодо слов'ян німецьких та австрійських учених Г. Кунстмана, Й. Геррмана, Р. Вернера і О. Кронштайнера.[12][13]

Клаїч заявляла, що не було слов'янської міграції з півночі на південь, а скоріше з півдня на північ, оскільки слов'яни були корінними на Балканах, тому не було переселення так званих «білих хорватів» із Білої Хорватії в Карантанію.[14] Вона підтримала тезу Г. Кунстмана про те, що слов'яни не мали власних племінних імен, а їхні імена слід виводити з іллірійського, грецького і візантійського культурних середовищ.[15] Вона вважала, що хорватами звали слов'ян Аварського каганату, яким управляли авари, і таким чином твердо вірила, що хорватська державна організація та титули «жупан» і «бан» були аварського походження.[16] Вона гадала, що виявлені могили з-перед IX ст. належали аварам, а не хорватам[17] і що авари жили в Далмації.[18]

Цей та інші погляди, такі як готське адміністративне походження Лібурнії та існування аварських «жупанійської Лібурнії», «банської Лібурнії» та «жупанійської Істрії»,[17] а також її постійне міркування про некомпетентність археологів за відсутності доказів її теорій[19] були піддані критиці та відхилені такими сучасними вченими, як Н. Будак і П. Штіх через нестачу надійних доказів і джерел.[20] Мирослав Брандт розкритикував Клаїч як протеже соціалістичної Югославії в її підході до хорватської історіографії.[21][13][21][13]

Твори ред.

  • Političko i društveno uređenje Slavonije za Arpadovića (Політичний та суспільний устрій Славонії за Арпадів, 1946)
  • Текст у збірнику Historija naroda Jugoslavije II (Історія народів Югославії ІІ, 1959)
  • Diplomatička analiza isprava iz doba hrvatskih narodnih vladara (Дипломатичний аналіз документів доби правителів Хорватії місцевого походження, 1965, 1966–67)
  • Povijest Hrvata u ranom srednjem vijeku (Історія хорватів у ранньому середньовіччі, 1971)
  • Povijest Hrvata u razvijenom srednjem vijeku (Історія хорватів у високому середньовіччі, 1976)
  • Društvena previranja i bune u Hrvatskoj u XVI i XVII stoljeću (Суспільні потрясіння та заколоти в Хорватії в XVI і XVII століттях, 1976)
  • Zadar u srednjem vijeku do 1409. (Задар у середні віки до 1409 р., 1976)
  • Zagreb u srednjem vijeku (Загреб у середні віки, 1982)
  • Zadnji knezi Celjski v deželah Sv. Krone (словенською, Останні князі Цельські в землях корони Святого Стефана, 1982)
  • Crtice o Vukovaru u srednjem vijeku (Замітки про Вуковар у середні віки, 1983)
  • Trogir u srednjem vijeku: javni život grada i njegovih ljudi (Трогір у середні віки: публічне життя міста та його мешканців, 1985)
  • Koprivnica u srednjem vijeku (Копривниця в середні віки, 1987)
  • Medvedgrad i njegovi gospodari (Медведград і його володарі, 1987)

Опубліковано посмертно:

  • Srednjovjekovna Bosna: politički položaj bosanskih vladara do Tvrtkove krunidbe, 1377. g. (Середньовічна Боснія: Політичне становище боснійських правителів до коронування Твртка 1377 р., 1989)
  • Povijest Hrvata u srednjem vijeku (Історія хорватів у середньовіччі, 1990)

Переклади ред.

Із латини на хорватську:

  • Historia Salonitana maior (1967)
  • Izvori za hrvatsku povijest do 1526. godine («Джерела для хорватської історії до 1526», 1972)

Література ред.

Виноски ред.

  1. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ а б Swartz A. Open Library — 2007.
  3. ↑ а б ArhivX LOD
  4. ↑ Bibliothèque nationale de France Record #12055099k // BnF catalogue général — Paris: BnF.
  5. ↑ а б Czech National Authority Database
  6. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш Majnarić, 2009.
  7. ↑ а б в г Talan та Treskanica, 2009, с. 371.
  8. ↑ Antoljak, Stjepan (November 1995). Milan Sufflay kao paleograf i diplomatičar. Arhivski vjesnik (хорватською) . Хорватський державний архів (38): 144—45. ISSN 0570-9008. Архів оригіналу за 10 серпня 2018. Процитовано 10 травня 2012.
  9. ↑ Klaić, Nada (1958–59). O. Mandić, "Pacta conventa" i "dvanaest" hrvatskih bratstava (PDF). Historical Journal (хорватською) . Хорватське історичне товариство. XI—XII: 165—206. ISSN 0351-2193. Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2016. Процитовано 10 травня 2012.
  10. ↑ Marčinko, 2000, с. 146-49.
  11. ↑ Marčinko, 2000, с. 155.
  12. ↑ Marčinko, 2000, с. 150, 155.
  13. ↑ а б в Heršak, Nikšić, 2007, с. 261.
  14. ↑ Marčinko, 2000, с. 147, 150.
  15. ↑ Marčinko, 2000, с. 150, 153.
  16. ↑ Marčinko, 2000, с. 150—54.
  17. ↑ а б Marčinko, 2000, с. 152.
  18. ↑ Marčinko, 2000, с. 150—53.
  19. ↑ Marčinko, 2000, с. 152, 163.
  20. ↑ Marčinko, 2000, с. 162—63.
  21. ↑ а б Brandt, Miroslav (1996). Život sa suvremenicima - političke uspomene i svjetonazor [Living with contemporaries – political memories and worldview] (хорватською) . Zagreb: Naklada Pavičić. ISBN 953-6308-22-3.

Джерела ред.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Нада_Клаїч&oldid=34887801