Вікіпедія

Мультикультуралізм

Мультикультуралізм — явище суспільного життя[1], яке полягає в співіснуванні у рамках одного суспільства багатьох культур. Також цим словом називають філософський світогляд і філософську теорію, які стверджують, що наявність у суспільстві багатьох культур — це природний стан суспільного життя і до нього треба ставитись відповідно. З точки зору мультикультуралізму крайністю і відхиленням від норми є намагання утвердити у суспільному житті одну єдину «загальноприйняту» культуру, що часто буває у суспільствах тоталітарного типу.

«Монумент мультикультуралізму» Франціско Піреллі у Торонто (Канада). Чотири ідентичні культури знаходиться у Баффало (ПАР), Чанчунь (Китай), Сараєво (Боснія і Герцеговина) та Сіднеї (Австралія)

Вперше прикметник «мультикультурний» використав у 1941 р. Е. Гаскел у творі «Ланс: історія мультикультурного народу» в космополітичному значенні як змішування національностей та розширення ідентичностей. Пізніше, у 1957 р., під іменником «мультикультуралізм» розуміють різноманіття мов та культур (як мультилінгвізм), а з 1962 р. термін «мультикультурний» використовують для опису демографічної ситуації мегаполісів, населених людьми різного культурно-етнічного походження та матеріального достатку.

Мультикультуралізм — один з аспектів толерантності, що полягає у вимозі паралельного існування культур з метою їхнього взаємного проникнення, збагачення та розвитку у загальнолюдському руслі масової культури. Ідея мультикультуралізму висувається головним чином у економічно розвинених країнах Заходу, де спостерігається значний приплив іммігрантів. У сучасній Європі мультикультуралізм передбачає насамперед включення (іноді, навіть насильницьке) до її культурного поля елементів культур іммігрантів із відсталих країн «третього світу». При цьому не враховуються негативні наслідки такого «включення».[⇨]

Історія ред.

Держави, які втілюють багатокультурні ідеали, існували, можливо, з давніх часів. Імперія Ахеменідів, заснована Киром Великим, провадила політику включення та терпимості до різних культур[2].

Історичним прикладом мультикультуралізму була Габсбурзька монархія, що розпалася в 1918 році і під дахом якої разом проживали різні етнічні, мовні та релігійні групи. Однією з основ цієї багатовікової державної структури був габсбурзький принцип «живи і дай жити». Наслідки цієї полікультурної політичної системи все ще можна статистично виміряти сьогодні, особливо позитивні відносини довіри між громадянами та владою (так званий Габсбурзький ефект) все ще можна побачити в кожній з країн, територія яких колись входила у Австро-Угорщину[3].

Критика ред.

 
Церква та мінарет у Стокгольмі

Критики мультикультуралізму стверджують, що у результаті виходить повна руйнація багатовікових культурних підвалин, розвинених культурних традицій, оскільки подібне змішання у кращому випадку веде до еклектичного усереднення, оскільки мігранти мають нижчий рівень розвитку, що підвищується, а цільова країна має більш високий рівень розвитку, який падає[4][5][6][7][8].

У 2010-і роки низка лідерів європейських країн, які дотримуються правих, правоцентристських і консервативних поглядів (А. Меркель, Д. Кемерон, Н. Саркозі), заявляли, що політика мультикультуралізму у їхніх країнах провалилася[9][10][11].

Оскільки мультикультуралізм захищає групові інтереси і цінності, то він може критикуватися і з боку класичного лібералізму, який ставить на перше місце індивідуальні свободи і права.

Критики мультикультуралізму можуть стояти на позиції культурно-соціальної інтеграції різних етнічних та культурних груп відповідно до існуючих законів та цінностей країни. Крім цього, критики можуть наполягати на асиміляції різних етнічних і культурних груп, що призводить до єдиної національної ідентичності.

Росія ред.

Постійний представник Росії при НАТО Дмитро Рогозін, виступаючи 8 вересня 2011 року на третьому Світовому політичному форумі в Ярославлі з доповіддю з національного питання, обрушився з критикою на європейську політику мультикультуралізму, де заявив, що толерантність і мультикультуралізм працюють не на інтеграцію чи асиміляцію, а на сегрегацію і створення п'ятої колони Півдня, яка прагне підірвати захід зсередини[12].

Там же, на Ярославському форумі, виступив із доповіддю голова Конституційного Суду РФ Валерій Зорькін. Він розповів про кризу теорії національної держави та про альтернативну концепцію національно-державної інтеграції різних етнорелігійних груп, що отримала назву мультикультуралізму, а також про її провал[13].

Франція ред.

У 2011 році президент Франції Ніколя Саркозі у відповідь на питання про мультикультуралізм під час ефіру на каналі TF1 заявив про повний провал політики мультикультуралізму у Франції: «Так, це провал. Щоправда полягає в тому, що у всіх наших демократіях надто піклуються про ідентичність тих, хто прибуває, і замало — про ідентичність сторони, що приймає. Суспільство, в якому громади співіснують поряд одна з одною, нам не потрібне. Якщо хтось приїжджає до Франції, то він має влитися в єдину спільноту, яка є національною. Якщо хтось із цим не згоден, нехай не приїжджає до Франції. Наші співвітчизники, які сповідують іслам, повинні мати можливість жити і практикувати релігію, як і всі інші наші співгромадяни», що належать іншим конфесіям, «але мова повинна йти лише про французький іслам, а не іслам у Франції»[14][11].

Крім того, лідер вкрай правих, Марін Ле Пен, в одному зі своїх виступів провела паралель між практикою масових демонстративних молитов мусульман на вулицях французьких міст (організуються для демонстрації численності та внутрішньої солідарності ісламської громади), та нацистською окупацією[15].

Канада ред.

Квебек ред.

Німеччина ред.

Японія ред.

Норвегія ред.

Норвежець Андерс Брейвік, який зізнався у скоєнні подвійного теракту 22 липня 2011 року, головним об'єктом для своєї критики обрав саме європейську політику мультикультуралізму:

Як мету використання [карабіна, купленого Брейвіком] у заяві я вказав «полювання на оленів», хоча й дуже хотілося написати правду — «кара культурних марксистів і мультикультуралістських зрадників категорії А і Б», просто щоб подивитися реакцію[16].

Мультикультуралізм та іслам ред.

У статті літературного журналу Hudson Review Брюс Бавер пише про те, що він бачить, як розвивається відраза до ідеї та політики мультикультуралізму в Європі, особливо в Нідерландах, Данії, Великобританії, Норвегії, Швеції, Австрії, Німеччині та Росії[17].

Джерела ред.

Посилання ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Cuccioletta, Donald. Multiculturalism or Transculturalism: Towards a Cosmopolitan Citizenship. [Архівовано 17 квітня 2016 у Wayback Machine.], LONDON JOURNAL OF CANADIAN STUDIES 2001/2002 VOLUME 17, Plattsburgh State University of New York, Interdisciplinary Research Group on the Americas
  2. ↑ Menek, İbrahim Halil (26 травня 2020). A HISTORICAL EXAMPLE OF MULTICULTURALISM: ACHAEMENID EMPIRE MULTICULTURALISM. Gaziantep Üniversitesi İktisadi Ve İdari Bilimler Fakültesi Dergisi (англ.). 2 (1): 118—138. ISSN 2651-267X. Архів оригіналу за 11 квітня 2022. Процитовано 23 червня 2022.
  3. ↑ Sascha O. Becker, Katrin Boeckh, Christa Hainz, Ludger Woessmann: The Empire Is Dead, Long Live the Empire! Long-Run Persistence of Trust and Corruption in the Bureaucracy. In: The Economic Journal. Volume 126, Nr. 590, Februar 2016, p 40–74.
  4. ↑ Хедлі, Дж. М. (2012). The problem with multiculturalism: The uniqueness and universality of Western civilization. New Brunswick: Transaction Publishers. ISBN 978-1-4128-4762-9.
  5. ↑ Шлесінгер, А. М. (1998). The disuniting of America: Reflections on a multicultural society. New York: W.W. Norton. ISBN 0-393-04580-3.
  6. ↑ Баррі, Б. (2001). Culture and equality: An egalitarian critique of multiculturalism. Cambridge, Mass: Harvard University Press. ISBN 0-674-00446-9.
  7. ↑ Хьюз, Р. (1993). Culture of complaint: The fraying of America. New York: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-507676-9.
  8. ↑ Гітлін, Т. (1995). The twilight of common dreams: Why America is wracked by culture wars. New York: Metropolitan Books. ISBN 978-0-8050-4090-6.
  9. ↑ PосБизнесКонсалтинг - Новости дня - А.Меркель: Попытки построить мультикультурное общество в Германии полностью провалились. web.archive.org. 23 листопада 2010. Архів оригіналу за 23 листопада 2010. Процитовано 11 вересня 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  10. ↑ Lenta.ru: В мире: Британский премьер осудил политику мультикультурализма. web.archive.org. 8 лютого 2011. Архів оригіналу за 8 лютого 2011. Процитовано 11 вересня 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  11. ↑ а б L’actualité politique en France — Le Nouvel Observateur. Архів оригіналу за 14 серпня 2014. Процитовано 12 серпня 2014.
  12. ↑ Рогозін, Дмитро (15 вересня 2011). Русские хотят не привилегий, а равноправия и справедливости. Аргументы недели#36(277). Москва. Архів оригіналу за 24 травня 2017. Процитовано 21 травня 2017.
  13. ↑ Современное государство в эпоху этносоциального многообразия. Выступление на Международном политическом форуме в Ярославле 7 сентября 2011 года. [Архівовано 2012-01-18 у Wayback Machine.] // Российская газета, 07.09.2011.
  14. ↑ Услід за Меркель і Кемероном про провал політики мультикультуралізму заявив Саркозі - Український тиждень (укр.). 11 лютого 2011. Процитовано 11 вересня 2023.
  15. ↑ Теперь и Саркози признал, что политика мультикультурализма провалилась | ИноСМИ — Всё, что достойно перевода. Архів оригіналу за 12 серпня 2014. Процитовано 12 серпня 2014.
  16. ↑ Террорист Брейвик купил оружие законно, указав, что будет охотиться на оленей [Архівовано 2014-12-27 у Wayback Machine.] // Newsru.com, 24.07.2011
  17. ↑ «Crisis in Europe»
  Це незавершена стаття про культуру.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Мультикультуралізм&oldid=42424084