Вікіпедія

Марі-Елен Лефоше

французька феміністка та захисниця прав людини

Марі-Елен Лефоше (26 лютого 1904(1904-02-26), Париж — 25 лютого 1964(1964-02-25), Lake Pontchartraind, Луїзіана) — французька захисниця жінок і прав людини, член французького Руху Опору під час Другої світової війни. Організувала звільнення свого чоловіка з концтабору Бухенвальд після того, як він був захоплений гестапо. Була єдиною жінкою у французькій делегації на першій Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй. Брала участь у створенні Комісії ООН зі становища жінок та була її головою з 1948 по 1953 рік.

Марі-Елен Лефоше
фр. Marie-Hélène Lefaucheux
Ім'я при народженні фр. Marie-Hélène Postel-Vinay
Народилася 26 лютого 1904(1904-02-26)[2]
Париж
Померла 25 лютого 1964(1964-02-25)[1][2] (59 років)
Lake Pontchartraind, Луїзіана, США
Країна  Франція
Діяльність політична діячка, учасник французького Руху Опору
Знання мов французька
Заклад Організація Об’єднаних Націй
Посада депутат Національної асамблеї Франції, Senator of the French Fourth Republicd[3] і Q72588694?
Партія Народно-республіканський рухd
Родичі André Étienne Postel-Vinayd
Брати, сестри André Postel-Vinayd
У шлюбі з Pierre Lefaucheuxd
Нагороди

Біографія ред.

Раннє життя та освіта ред.

Марі-Елен Постель-Віне народилася 26 лютого 1904 року в Парижі в родині Мадлен (уроджена Деломбр) і Марселя Постель-Віне. Навчалася в початковій школі в Парижі.[4] Марі-Елен була однією з перших двох жінок, яких прийняли до Школи політичних наук[5] і вчилася гри на фортепіано в Луврській школі. У 1925 році вона вийшла заміж за промисловця та адвоката П'єра Лефоше[5], з яким не мала дітей, через нещасний випадок, який вона пережила в молодості.[6]

Французький Руху Опору ред.

Під час Другої світової війни П'єр та Марі-Елен Лефоше стали важливими членами французького Руху Опору.[7] Їхня квартира в Парижі була осередком підпілля і штаб-квартирою організації, яка готувала пакунки для політв'язнів та їхніх сімей.[8] З весни 1942 року Лефоше спілкувалася з Івонн Чурн, яка розповсюджувала книги у в'язницях. Їм вдалося налагодити систему спілкування з паризькими в'язнями та передати інформацію сім'ям ув'язнених у секретних ізоляторах. Їхня система привела до створення Комітету соціальних досліджень Руху опору (COSOR).[9] Вона працювала віце-президентом Паризького відділення Комітету національного визволення Франції.[4] У березні 1944 року Лефоше стала представником Комітету визволення Парижа CMO[9].

П'єр Лефошо був заарештований СД у червні 1944 року і депортований поїздом до Німеччини в серпні. Марі-Елен поїхала за потягом на своєму велосипеді, щоб побачити його у засланні. Вона доїхала за ним до Бар-ле-Дюка, сподіваючись звільнити чоловіка згідно з угодами з Нордлінгом. Пізніше вона дізналася, що її чоловік був ув'язнений у концтаборі Бухенвальд і домовився про зустріч з керівником гестапо в Меці. Вона переконала його перевести П'єра до Меца. Його він залишив, коли місто опустіло через наступ союзницького фронту, і на початку вересня вони возз'єдналися.[4][9]

Після війни Марі-Елен Лефоше була нагороджена Національним орденом Почесного легіону, Воєнним хрестом та Медаллю Опору з офіцерською розеткою.[4][10] Її чоловік став керівником автомобільного бренду Renault.[4]

Політична кар'єра та робота в ООН ред.

Після звільнення Франції Лефоше було обрано до Установчих зборів Тимчасового уряду Французької Республіки[7], у складі Організації Civile et Militaire. У 1945 році вона повернулася до Установчих зборів як депутат, а також була обрана до Муніципальної ради Парижа, де працювала на посаді віце-президента. У 1946 році, після прийняття нової конституції, Лефошо увійшла до складу першої Ради Четвертої Французької Республіки.[4]

Потім Лефоше стала членом французької делегації в Організації Об'єднаних Націй.[7] Вона була єдиною жінкою у делегації Франції на інавгураційній сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй у 1946 році[4] та однією з п'ятнадцяти членів-засновників Комісії ООН зі становища жінок.[11] У 1946 році Національні збори призначили її членом Ради Республіки. Вона залишилася в Раді Республіки лише одну сесію і пішла у відставку в 1947 році, щоб приєднатися до Асамблеї Французького Союзу. Лефоше була сенатором (MRP) під час Четвертої республіки.[4]

Лефоше була засновницею Асоціації жінок Французького Союзу, яка займалася питаннями добробуту алжирців та африканців. Щодо організації, вона зауважила: «Ми повинні бачити, що іншим жінкам в інших частинах світу допомагають і заохочують».[4]

Лефоше була президентом Національної ради французьких жінок з 1954 по 1964 рік. Її чоловік загинув в автомобільній аварії в 1955 році, і після його смерті вона стала представником Франції в комісії зі становища жінок Організації Об'єднаних Націй, одному з комітетів Економічної та Соціальної Ради, де вона обійняла посаду президента. У 1957 році її обрали президентом Міжнародної ради жінок. З 1959 по 1960 рік була віце-президентом Асамблеї Французького союзу, представляючи метрополію Франції.[4]

Смерть і спадщина ред.

Лефоше померла 25 лютого 1964 року, повертаючись до Нью-Йорка, коли її літак, що летів рейсом 304 Eastern Air Lines, розбився невдовзі після зльоту з Нового Орлеана.[12]

Після її смерті Міжнародна рада жінок зазначила:

Мадам Лефоше мала державницький розум, незламний бойовий дух за просування жіночої освіти, прав і громадянських обов'язків, гостре відчуття стратегії та тактики, додавши "у своїй невпинній роботі на користь жінок усіх рас, як представник французького уряду у складі Комісії ООН зі становища жінок, її діяльність у Комісії ООН з прав людини, і під час її головування в ICW, її досягнення були видатними.[13]

Роль Лефошо у звільненні Франції та її порятунку свого чоловіка згадувалася у фільмі 1966 року Чи горить Париж?[14] Пізніше для допомоги африканським жінкам був створений Фонд Марі-Елен Лефошо.[5]

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ↑ а б Sycomore / Assemblée nationale
  2. ↑ а б в http://www.senat.fr/senateur-4eme-republique/lefaucheux_marie_helene0541r4.html
  3. ↑ senat.fr
  4. ↑ а б в г д е ж и к л Lefaucheux, Marie-Helene. Women in World History, Vol. 9: Laa-Lyud. Waterford, CT: Yorkin Publications. 2001. с. 305. ISBN 0-7876-4068-9.
  5. ↑ а б в King, Adele (2002). Aude Joncourt and Marie-Hélène Lefaucheux. Rereading Camara Laye. U of Nebraska Press. с. 90–91. ISBN 978-0-8032-2752-1.
  6. ↑ Rereading Camara Laye, Adele King. 2002 University of Nebraska Press, p.91. January 2002. ISBN 0803227523. Архів оригіналу за 4 квітня 2022. Процитовано 4 квітня 2022. Unable to have children because of an accident in her youth, Lefaucheux devoted herself to various political, cultural and philanthropic activities.
  7. ↑ а б в Marie-Hélène LEFAUCHEUX. The National Assembly of France. Архів оригіналу за 30 грудня 2013. Процитовано 4 квітня 2022.
  8. ↑ Chevrillon, Claire (1995). Code Name Christiane Clouet: A Woman in the French Resistance (вид. 1st). College Station, Texas: Texas A&M University Press. с. 110. ISBN 978-0-89096-629-7.
  9. ↑ а б в Marie-Hélène Postel-Vinay, épouse Lefaucheux. Musée de la Résistance (French) . Fondation de la Résistance (Département AERI). Архів оригіналу за 30 грудня 2013. Процитовано 4 квітня 2022.
  10. ↑ Marie-Hélène LEFAUCHEUX (French) . Assemblée nationale. Архів оригіналу за 30 грудня 2013. Процитовано 26 вересня 2013.
  11. ↑ Joseph Yoder and Magdalena Schrock. Illinois Mennonite Heritage Quarterly, Fall 2010 (Vol. XXXVII, No. 3). Архів оригіналу за 30 грудня 2013. Процитовано 28 грудня 2013. Also on board was Mrs. Marie-Hélène (Pierre) Lefaucheux. Ms. Lefaucheux was a member of the French delegation to the United Nations and had been a member of the French Resistance during WWII, where she took part in setting up programs to assist prisoners of concentration camps. She was one of the fifteen founding members of the United Nations Commission on the Status of Women, established in 1946 as a mechanism to promote and monitor issues relating to the rights of women.
  12. ↑ Haine, Edgar A. (2000). Disaster in the Air. New York: Cornwall Books. с. 154—155. ISBN 978-0-8453-4777-5. Архів оригіналу за 4 квітня 2022. Процитовано 4 квітня 2022.
  13. ↑ President' Letter, Bloemfontein, July 1964 (PDF). National Council of Women of South Africa, NCW News, Volume 30, July 1964, p.4. Архів оригіналу (PDF) за 29 листопада 2019. Процитовано 4 квітня 2022.
  14. ↑ Crowther, Bosley (11 листопада 1966). Is Paris Burning (1966). The New York Times.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Марі-Елен_Лефоше&oldid=37109078