Лейбористська партія (Велика Британія)
Лейбори́стська па́ртія (англ. Labour Party — Трудова партія або Робітнича партія) — лівоцентристська соціал-демократична політична партія у Великій Британії[4][5][6]. Одна з двох провідних британських політичних партій, наряду з Консервативною партією. З 5 липня 2024 року, після впевненої перемоги на парламентських виборах, партія є правлячою та формує британський уряд. З 2020 року партію очолює Кір Стармер, чинний прем'єр-міністр Великої Британії.
.svg) | |
| Країна | .svg){kind=small} Велика Британія |
| Голова партії | Кір Стармер (з 2020) [1] |
| Ген. секретар | Iain McNicold |
| Дата заснування | 27 лютого 1900 року |
| Штаб-квартира | Вікторія-стріт, 105, Вестмінстер, Лондон, SW1E 6QT (англ. 105 Victoria Street, Westminster, London SW1E 6QT)[1] |
| Ідеологія | соціал-демократія демократичний соціалізм |
| Молодіжна організація | Young Labourd |
| Членство в міжнародних організаціях | Соціалістичний інтернаціонал Партія європейських соціалістів |
| Кількість членів | 366 604 (березень 2024)[2] |
| Офіційний колір (кольори) | червоний |
| Девіз | "Для більшості, а не меншості" (англ. For the Many, Not the Few)[3] |
| Гімн | The Red Flagd |
| Офіційний сайт | labour.org.uk |
Лейбористську партію засновано на початку 20-го сторіччя за активної участі представників робітничого руху лівого спрямування. 1900 року був організований «Комітет робочого представництва», який з 1906 року називається «Лейбористською партією»[7]. В лютому 1918 року було прийнято статут партії. У серпні того ж року прийнято програмний документ «Лейбористи та новий соціальний порядок». Протягом довгих років лейбористи займали ліву частину політичного спектру Великої Британії. Діяльність партії тісно пов'язана з роботою профспілок.
У 1920-х роках Лейбористська партія замістила Ліберальну партію в ролі головного супротивника Консервативної партії Великої Британії. 1924 року партія вперше сформувала британський уряд.
Лейбористи підкреслюють необхідність посилення державного втручання в економіку, виступають за ліквідацію суспільної нерівності, підтримку соціальних програм у галузі освіти, охорони здоров'я та боротьби з безробіттям, обмеження імміграції до економічно обґрунтованого рівня, захист прав меншин та активну європейську інтеграцію.
Історія
ред.Перший лейбористський уряд (1924)
ред.1923-го року, незважаючи на те, що консерватори отримали найбільше голосів на парламентських виборах і залишилися найбільшою партією Великої Британії, вони втратили більшість у парламенті, що дозволило лібералам та лейбористам, які хотіли запровадження вільної торгівлі, сформувати уряд. Таким чином, з мовчазної згоди лідера лібералів Герберта Генрі Асквіта, в січні 1924 року Джеймс Рамсей Макдональд став першим прем'єр-міністром лейбористом, який сформував перший уряд лейбористів, попри роботу тільки зі 191 депутатом (менш ніж на третина Палати Громад).
Оскільки уряд був змушений покладатися на підтримку лібералів, він не міг ухвалити будь-який соціалістичний законопроєкт. Єдине істотне зрушення стосувалось прийняття закону про початок програми масового будівницта будинків для здачі в оренду робітничим родинам[8].
1 лютого 1924 року уряд на чолі із Рамсеєм Макдональдом став першим із урядів наддержав, що визнав владу СРСР[9].
Лейбористський уряд протримався всього лише дев'ять місяців. Надалі Рамсей Макдональд продовжував політику подачі Лейбористської партії як помірної політичної сили. Він виступав проти страйку 1926 року, стверджуючи, що найкращий спосіб досягнення соціальних реформ — через урну для голосування.
Другий лейбористський уряд (1929—1931)
ред.В 1929 році Лейбористська партія вперше стала найбільшою партію в Палаті Громад, отримавши 287 місць та 37,1 % голосів виборців. Однак Макдональд як і раніше, покладався на підтримку лібералів, щоб сформувати уряд.
Незабаром країну охопила криза. До кінця 1930 року рівень безробіття зріс вдвічі і налічував більш як 2.5 мільйони осіб. Уряд не зміг запровадити ефективних рішень у відповідь на кризу. До літа 1931 року суперечка про те, чи варто скорочувати державні витрати призвела до розколу уряду. Через погіршення економічної ситуації Макдональд домовився створити коаліційний «національний уряд» з консерваторами та лібералами. Це викликало велике невдоволення серед лейбористів, вони відчули себе обдуреними через дії Макдональда: він і його прихильники були негайно виключені з Лейбористської партії і пізніше утворили Національну лейбористську організацію.
На виборах 1931 року «національний уряд» отримав 554 місця в парламенті, зокрема 473 крісла отримали консерватори, 13 — національні лейбористи, 68 — ліберали, в той час як Лейбористська партія, тепер очолювана Артуром Гендерсоном, отримала лише 52 місця. Макдональд був щиро засмучений такою серйозною поразкою Лейбористської партії на виборах, адже розглядав «національний уряд» лише як тимчасовий захід[10]. Результати виборів значно посилили озлобленість лейбористів до Макдональда.
1935 року Макдональд подав у відставку з посади прем'єр-міністра.
«Нові лейбористи»
ред.На тлі різкого падіння популярності серед виборців молоде покоління лейбористів на чолі з Тоні Блером, Пітером Мандельсоном і Гордоном Брауном в середині 1990-х років розробило ідеологію «нового лейборизму». Партія відмовилася від соціалістичних ідей і стала лівоцентристською, почавши боротьбу за виборців англійського середнього класу. Це дозволило лейбористам в 1997 році отримати рекордну за всю історію кількість мандатів (418) і абсолютну більшість (у 179 місць) у Палаті громад.
На загальних парламентських виборах у 2005 році лейбористи отримали частку в 35,3 % голосів і 356 місць (абсолютна більшість) в парламенті. Тоні Блер став першим лідером нових лейбористів, який привів партію до перемоги на виборах тричі поспіль. Проте в 2005 році лейбористи перемогли з помітно меншим результатом, ніж у 1997 чи 2001 році. Причиною цього стали електоральна втома від перебування при владі однієї партії, негативне ставлення суспільства до британської участі у війні в Іраку, розчарування виборців у політиці лейбористів і проблеми всередині самої партії.
Лейбористи традиційно користуються популярністю виборців в індустріальних районах північної та північно-західної Англії, в Лондоні, а також в Шотландії та Уельсі.
З 2007 року лідер партії — Гордон Браун. З квітня 2020 року — Кір Стармер.
Примітки
ред.- ↑ The Labour Party, The Labour Party Website (англ.)
- ↑ Helm, Toby (30 березня 2024). Labour membership falls by 23,000 over Gaza and green policies. The Guardian. Перевірено 12 червня 2024.
- ↑ The Labour Party Manifesto 2017 [Архівовано 2020-07-21 у Wayback Machine.], Labour Party Website (англ.)
- ↑ Abou-Chadi, Tarik; Gingrich, Jane (9 травня 2021). It's not just in Britain – across Europe, social democracy is losing its way. The Observer (брит.). ISSN 0029-7712. Архів оригіналу за 13 September 2024. Процитовано 17 липня 2024.
- ↑ Britain's Labour Party embraces supply-side social democracy. The Economist. ISSN 0013-0613. Архів оригіналу за 18 July 2024. Процитовано 17 липня 2024.
- ↑ Clarkson, Alexander (20 вересня 2023). Europe's Center-Left Can Learn a Lot From Scholz, Sanchez and Starmer. World Politics Review (амер.). Архів оригіналу за 8 July 2024. Процитовано 17 липня 2024.
- ↑ Pugh, Speak for Britain!, pp. 52–68.
- ↑ David Marquand, Ramsay Macdonald(1977), pp. 297—328.
- ↑ Marquand, Ramsay Macdonald(1977), pp. 329—356.
- ↑ Davies, A.J. (1996) To Build A New Jerusalem: The British Labour Party from Keir Hardie to Tony Blair, Abacus, ISBN 0349108099
Література
ред.- How Labour Governments Fall: From Ramsay MacDonald to Gordon Brown. [Ed. by T. Heppell, K. Theakston]. L: Palgrave Macmillan, 2013. 190 p.
Посилання
ред.- Офіційний сайт партії [Архівовано 1 липня 2015 у Wayback Machine.]
- Хто очолить Лейбористську партію після Корбіна? [Архівовано 11 квітня 2020 у Wayback Machine.]
.svg){kind=small}
|
Це незавершена стаття про Велику Британію. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |