Лезинський Михайло Леонідович
Лезинський Михайло Леонідович (5 квітня 1931, Одеса, СРСР — 16 липня 2014, Хайфа, Ізраїль) — російськомовний письменник України, поет, художник, автор понад сорока книг, опублікованих видавництвами України, Росії, Узбекистану, член спілки письменників Росії, України.
| Лезинський Михайло Леонідович | ||||
|---|---|---|---|---|
| Народився |
5 квітня 1931 Одеса, Українська СРР, СРСР | |||
| Помер |
16 липня 2014 (83 роки) Хайфа, Ізраїль | |||
| Країна |
 СРСР Україна Ізраїль | |||
| Діяльність | письменник | |||
| Мова творів | російська | |||
| Жанр | роман | |||
| Сайт: lezinskiji.ucoz.ru | ||||
|
| ||||
Біографія ред.
З 1934 по 1954 роки жив з батьками в Карелії в місті Сегежа, де його батько, Леонід Самойлович Лезинський, відбував заслання на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Пізніше його перевели в карельський Сегежлаг і звільнили від конвою, після чого до нього в Сегежу переїхала вся сім'я: дружина, дочка Валя і син Михайло.
У 1941 році батько пішов добровольцем на фронт, потрапив у штрафний полк і в листопаді 1942 року загинув під Смоленськом[1] . Про свого батька (в творах виведений під прізвищем Кучаєв) Михайло Леонідович написав дві книги: «Шляхами війни» (видавництво «Веселка») і «Рядові воєнного дитинства» (видавництво «Таврія»). За словами самого письменника, Кучаєв — псевдонім його батька часів Громадянської війни.
Закінчивши ремісниче училище і відслуживши у Червоній Армії три з половиною роки, Михайло Леонідович відправився в Севастополь, де працював електриком. У той же час Лезинський підробляв кореспондентом у місцевій газеті.
Перше його оповідання «Вічний вогонь» було надруковане в газеті «Слава Севастополя», звучало зі сцени Кремлівського Палацу з'їздів.[2] Деякий час по тому письменник став дипломантом премії імені Льва Толстого. У Севастополі були опубліковані його книги «Над Форосом безхмарне небо», «Світло землі обітованої», «Вони запалюють вогні», розповіді «Про місто моє і про друзів-товаришів». Книжка «Син бомбардира» присвячена підлітку-герою Кримської війни Миколі Піщенку.
Після розпаду СРСР — публікувався в журналах Якутії, Сибіру, Казахстану.
У 1996 році з Севастополя репатріювався в Ізраїль, де продовжував друкуватися.
Пішов з життя в липні 2014 року. Причиною цього став другий інфаркт.[3]
Бібліографія ред.
- Они зажигают огни (1962)
- Мой друг — сотрудник КГБ (1998)
- Если бы из меня не вышел писатель — стал бы уголовником (2000)
- Люди и звери
- Избранное не для избранных
- Большая-пребольшая сказочка для Мих, Вась, Петь, Генрихов…
- Колючая Арктика
- Сын бомбардира
- Живи, Вилор! (В память о подвиге Вилора Чекмака)
- Рядовые военного детства
- Мы с тобой Макаренки
- Причастные лично
- На крымских перекрестках
- Истории связующая нить (1996)
- Севастополь литературный (1995)
- Песни нищенских лет (1995)
- Встречи в Байдарской долине
Примітки ред.
- ↑ Память народа[недоступне посилання з Сентябрь 2019]
- ↑ Иван Тучков, Война и мир Михаила Лезинского. Архів оригіналу за 8 вересня 2019. Процитовано 31 липня 2020.
- ↑ Светлана Эр, Ко дню рождения писателя Михаила Лезинского.
