Natalie Vlasenko
Приєдналася 10 вересня 2011
Готичні традиції в жанрі новели жахів Е. А. По. (Gothic traditions in genre of Edgar Allan Poe’s horror short story)
Категорія жахливого займає одне з провідних місць в естетиці готики й передромантизму взагалі, оскільки жах і особливо страх, на думку перед романтиків, здатен не тільки викликати сильні почуття, але й доставляти істинну естетичну насолоду. Е. Бьорк розглядає категорію жахливого як джерело піднесеного і дає таке її визначення: «Почуття, яке викликає в нас велич і піднесеність природи, оволодіває нами і називається здивуванням (astonishment); і здивування є такий стан душі, в якому всі її рухи завмирають у передчутті жаху (horror). Жодне з почуттів не може позбавити наш мозок розсудливості і здатності до дії в такій мірі, в якій це здатен зробити страх (fear)».
Творчість Е. А. По знаменувала собою оновлення категорії жахливого в літературі. Це доводить в своєму есе «Надприродний жах в літературі» (1927р.) видатний письменник – представник готичної літератури ХХ ст. Г. Ф. Лавкрафт, досліджуючи традицію жахливого в культурі дописемних часів. Оскільки для первісної людини всесвіт виявлявся непізнаним та ворожим, це породжувало в ній почуття надприродного, з’являлися численні повір’я та забобони. Це, по-перше, на підсвідомому рівні відклалося в пам’яті людства і, за Лавкрафтом, присутнє в тій чи іншій мірі кожній людині; по-друге – дуже вплинуло на фольклор, породивши численні казки та міфи про надприродне. (До речі, вони існують і до сьогодні – згадаємо історії про «чорну-чорну кімнату», «труну на коліщатках» та інші твори з дитячого фольклору).
На сучасному етапі розвитку літератури підсумкова концепція оповідання про жахливе викладена в статті С. Логінова «Який жах!». В ній подається така версія правил: по-перше, читач повинен асоціювати себе з героєм твору; по-друге, щоденність обставин і вторгнення в них жаху; по-третє, «винність» героя (смертельна небезпека викликана необережним вчинком); окрім того, особлива часова парадигма жахливого – довге вимотуюче очікування, нагнітання страху і раптова кульмінація; нерідко відсутнє закінчення – «такі історії не мають початку і не мають завершення»; невеликий обсяг твору, що відповідає самому методу літератури жахів (концепція, яку обґрунтував ще Е. А. По); своєрідне літературне табу а слова, семантика яких пов’язана зі страшним – «страшний», «жахливий» і т. д., оскільки вони передбачають жахливі події і порушують напруження очікування. Цікаво, що втілення усіх цих вимог автор знаходить у народній російській казці «Ведмідь на липовій нозі».
Перший етап розгортання простору в готичній літературі – заглиблення всередину будівлі, в анфіладу кімнат, ходів та підземель, яке припиняється в якійсь фінальній точці – найчастіше персонаж виявляється замкненим. З цього моменту починається другий етап – заглиблення в простір свідомості персонажу. Такий класичний варіант розвитку сюжету має місце в новелах «Барильце амонтільядо» та «Провалля та маятник»; в «Лігейї» роль замку відіграє старовинне абатство, в кімнаті якого замикається герой; видозмінений сюжет у «Падінні в Мальстрьом», де герой заглиблюється в вир, а не в будівлю. В «Падінні дому Ашерів» заглиблення в простір свідомості починається одночасно з заглибленням у простір будівлі.
Заглиблення в свідомість персонажа – тема, яку По розробляє і надзвичайно широко представляє в своїх новелах, використовуючи різноманітні змінені стани психіки:
1) «погранична ситуація» перед обличчям смерті («Рукопис, знайдений у пляшці», «Падіння в Мальстрьом», «Провалля та маятник»;
2) психологічні та психічні відхилення – «Падіння дому Ашерів», «Береніка», «Серце-викривач», «Чорний кіт», які є першопричиною жахливих подій або злочину, а потім і змушують злочинця зізнатися в скоєному. Едгар По виходить на дослідження феномену «духу сперечання», що викликає в людини непояснене бажання оголосити про свій злочин, навіть не будучи підозрюваним.;
3) алкогольне («Чорний кіт») і наркотичне («Лігейя», «У смерті – життя») сп’яніння, при чому наркотиком є опіум, який згадується щ в декількох новелах По («Таємниця Марі Роже», «Герцог де Л’Омлет», «Падіння дому Ашерів», «Рукопис, знайдений у пляшці»). Опіум – символ бажання піти від життя, забутися, отримати нові відчуття.
По в своїх творах змішує акцент з жаху зовнішнього на жах внутрішній, однак через таке заглиблення в психіку неможливо визначити до кінця, чи має жах надприродний або психологічний характер. Коли головний герой «Чорного кота» на стіні дому «побачив на білій поверхні щось на зразок барельєфу, що зображав величезного кота», - чи було це зображення або просто галюцинація? Чи справді портрет в оповіданні «У смерті – життя» лякав своєю реалістичністю або оповідачу здалося це під дією опіуму? Чи вселялася душа Лігейї в тіло Ромени або, знову ж таки, це був лише опіумний сон? Чи справді вбивця з оповідання «Серце-викривач» мав настільки гострий слух, що почув биття серця старця, або це було цокання жука-точильника (за повір’ям, передвісника смерті), або галюцинація божевільного? Ця двозначність ще більше підсилює таємничість сюжету.