Конституція Сан-Марино
Конституція Сан-Марино — основний закон Сан-Марино, найстаріший серед чинних писемних конституцій суверенних держав у світі[1]. Конституція розпорошена у багатьох законодавчих актах, найважливішими з яких виступають Статути 1600 року та Декларація прав громадян 1974 року з поправками від 2002 року. Конституційна система Сан-Марино зазнала впливу Corpus Juris Civilis та Римського звичаєвого права.
Статути 1600 року ред.
Теперішня правова система Сан-Марино бере свій початок з 8 жовтня 1600 року. Цього дня уряд (Велика генеральна рада) надав зобов'язуючого характеру збірці Статутів щодо інституцій, урядування та правосуддя в Сан-Марино, автором якої був Камілло Бонеллі[2]. Збірка була написана латинською мовою і складалась з шести книг. Оригінальна назва збірки Статутів — Statuta Decreta ac Ordinamenta Illustris Reipublicae ac Perpetuae Libertatis Terrae Sancti Marini. Оригінал документу було надруковано у Ріміні, а у 1634 році передруковано у Форлі.
Нова система була оновленням Statuti Comunali (Статуту Міста), який використовувався в Сан-Марино приблизно з 1300 року. Деякі з наразі існуючих інституцій, наприклад, Рада шістдесяти, залишилися ще з того періоду. Зараз всі чинні закони базуються на Статутах, тому їх можна вважати найстарішою конституцією існуючої нації.
У результаті проведеної конституційної реформи, 26 березня 1906 року рішенням очільників сімейств до нього було внесено зміни.
Перша книга ред.
Перша книга складається з 62 статей. Вона конституційна за характером та містить опис різноманітних рад Сан-Марино, судів, кількість адміністративних посад, включаючи Капітанів-регентів, та їх повноваження. Дві останні статті визначають порядок тлумачення, зміни та промульгації законів.
Друга книга ред.
Друга книга (Civilium Causarum) містить 75 статей. Перша половина книги містить положення щодо цивільного процесу, зокрема виклик свідків у суд, доказову базу, допит свідків та судові витрати. Друга половина книги стосується неповнолітніх, освіти, зарплати державних службовців та заповітів. Також у книзі є секція, яка заохочує вирішення спорів шляхом досягнення компромісу та секція, яка регулює зарплату юристів.
Третя книга ред.
Третя книга (Maleficioru) складається з 74 статей та стосується кримінального права. Тільки держава може підтримувати обвинувачення у кримінальних провадженнях. Закони встановлюють формулу, відповідно до якої покарання має бути пропорційним до тяжкості злочину та пом'якшуючих обставин. Особлива увага приділяється збереженню майна держави і церкви, а також запобіганню забруднення води.
Четверта книга ред.
Четверта книга (De Appellationibus) містить 15 статей. Книга роз'яснює порядок призначення суддів, встановлює класифікацію покарань, апеляцій та гарантій апелянта.
П'ята книга ред.
П'ята книга (Extraordinarium) складається з 46 статей, що стосуються ряду питань. Серед них продаж м'яса, охорона здоров'я, запаси води та дороги.
Шоста книга ред.
Шоста книга містить 42 статті та регулює компенсацію, зважування та культивацію рослин. Зокрема, відповідно до положень Шостої книги, глави сімей несуть відповідальність за дії своїх синів і слуг.
Декларація прав громадян ред.
12 липня 1974 року Капітани-регенти підписали Закон (59/1974), ухвалений Генеральною радою, який містив Декларацію прав громадян та фундаментальних принципів правового устрою Сан-Марино. Декларація починається запереченням війни. Вона містить роз'яснення, яким чином у Сан-Марино застосовується доктрина поділу влади і підтверджує народний суверенітет. Громадянам гарантуються широкі права, включаючи рівність, недоторканність, свободу та загальне виборче право.
Декларація містить 16 статей. Документ закріплює норми, які визнають у Сан-Марино міжнародне право (стаття 1), встановлюють державний суверенітет країни (стаття 2), закріплюють принцип поділу влади (стаття 3), проголошують принцип загального рівності перед законом (стаття 4), регулюють права і свободи громадянина (статті 5 і 6), пов'язані з дотриманням виборчого права (стаття 7), надають громадянам право на об'єднання в партії та профспілки (стаття 8), закріплюють за ними право на працю (стаття 9), регулюють питання з охорони сім'ї, материнства та дитинства (стаття 12), регулюють діяльність публічної адміністрації (стаття 14), закріплюють право на захист (стаття 15) і деякі інші положення. Стаття 16 встановлює порядок перегляду положень Декларації[3].
Джоррі Дуурсма описує закон 1974 року як основний закон Республіки[4].
У 2002 році у Декларацію внесено поправки з метою деталізації конституційного порядку формування уряду.
Примітки ред.
- ↑ Slomp, Hans (2011). Europe, A Political Profile: An American Companion to European Politics. ABC-CLIO. с. 693. ISBN 978-0-313-39181-1. Архів оригіналу за 29 травня 2016. Процитовано 6 липня 2011.
- ↑ Miller, William (1901). The Republic of San Marino. American Historical Review. 6 (4): 633–649 [p. 642]. doi:10.2307/1834173.
- ↑ Конституция Сан-Марино|Конституции государств (стран) мира
- ↑ Jorri Duursma (1996). Fragmentation and the international relations of micro-states: self-determination and statehood. Cambridge University Press. с. 211. ISBN 978-0-521-56360-4. Архів оригіналу за 3 червня 2016. Процитовано 6 липня 2011.
Джерела ред.
- Leges Statutae Republicae Sancti Marini in Italian, archived from the original 29 September 2007
- Per Conoscere San Marino, Dicastero P.I. e C., Scuola Media Statale, 1991
Див. також ред.
|
Це незавершена стаття про Сан-Марино. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |